Динаміка ввезення сільськогосподарських машин із сша до Росії після прийняття закону 1912 р.

Складність	Рік
	1908	1909	1910	1911	1912	1913
Прості	409	574	713	1134	1261	825
Складні	380	910	1618	3101	2824	640

Ще один якісний критерій оцінки ефективності митної політики – динаміка розвитку торговельно-промислової верстви. Торгівля – це складний комплекс не тільки економічних, а й соціальних відносин, які охоплюють усе суспільство. Зрозуміло, що ключові позиції у цих відносинах займали торговці, які становили досить численну групу в суспільстві. У пореформений період почалося швидке зростання цієї суспільної верстви. За даними офіційної статистики, у 1885 р. торговельні операції різного характеру в Російській імперії провадили понад 1 млн. чол., а наприкінці 90-х рр. ХІХ ст. – уже 1,6 млн. чол. В Україні чисельність цієї верстви збільшилася в 1,9 раза – з 175,9 до 334,1 тис. осіб у зазначений період. Якщо проаналізувати географію розміщення великих торгових капіталів, то вони зосереджувалися переважно у Харкові, Одесі, Києві, Катеринославі. Примітний факт, що зосередження фінансових капіталів повністю збігається з важливими митними центрами України (Одеська митниця, Київська й Харківська складські митниці). Підтвердженням цього співвідношення слугують дані, наведені у табл. 4.11.

Таблиця 4.11

Розподіл гільдійських купців в українських губерніях у 1897 р. (%)

Губернії	Губернські центри	Повітові центри і міста	У сільській місцевості
Волинська Катеринославська Київська Подільська Полтавська Таврійська Харківська Херсонська Чернігівська	23 30 42 11,5 11,5 13,7 67 7,8 6,2	46 32 32 37,5 63,5 54,3 21,6 81 50,8	31 38 27 51 25 32 11,4 11,2 43

Характерно, що майже третина великих торговців мешкала у сільській місцевості. Цей факт дає право стверджувати, що там також активно йшов процес утвердження капіталістичних відносин, чому сприяв розвиток торгівлі. Це свідчить, що українська аграрна промисловість перетворювалась на важливий, а фактично головний чинник у зовнішній торгівлі Російської імперії.

Купецтво України постійно нарощувало економічну міць і за чверть століття збільшило свій капітал у 2 рази, що набагато перевищувало темпи зростання промисловців. Якщо у 1891 – 1895 рр. прибутки великих торговельних закладів становили 209 млн. крб., то вже у 1901 – 1905 рр. – 304 млн. крб., а в 1911 – 1913 – 422 млн. крб ²³. Кроки щодо зміцнення української промисловості, а також промисловців і підприємців у рамках протекційного курсу дали свої позитивні результати. Так, зі зростанням і зміцненням позицій українських промисловців відбувалося поступове витіснення іноземних капіталів із внутрішньої торгівлі, насамперед із тих галузей, що давали особливо великі прибутки. Досить сказати, що напередодні Першої світової війни у Катеринославській губернії з 164 торгових домів лише 4 належали іноземцям, у Таврійській губернії з 185 – один. В Одесі серед власників торгових домів іноземці в 1911 р. становили лише 6,5 %²⁴.

Торгово-промислова еліта дедалі більше проймалася усвідомленням своєї ролі у малій батьківщині і розуміла необхідність згуртування своїх рядів з метою вироблення певної економічної політики. Для цього вона створювала комітети торгівлі та промисловості, які розгорнули активну громадську діяльність. В Україні значною була роль Київського, Одеського, Харківського комітетів. Так, представники цих комітетів брали активну участь у роботі комісії з розробки тарифних заходів для перевезення експортних товарів у 1875 р.; у 1888 р. – в роботі Першого тарифного з’їзду, який ухвалив “Свод тарифов по перевозке хлебных грузов к портам и западной границе”²⁵. Також промислові комітети використовували свій вплив на уряд для засвоєння й закріплення нових ринків за межами Російської імперії. Такі дії повністю відповідали основним завданням протекційного курсу – розширенню обсягів експорту виробів вітчизняної промисловості. Так, у 1907 р. Рада з’їздів промисловців підтримала ініціативу “Продамету” щодо зниження залізничних тарифів на експорт металів до країн Південної Америки, Північної Африки, Індії, Китаю. Рада міністрів, незважаючи на протест міністра шляхів сполучення М. Шауфуса, задовольнила клопотання Ради з’їздів промисловців. Зокрема, один з керівників “Продамету” А.А. Вольський писав: “Російській фабричній праці стало занадто тісно в межах кордонів імперії. Наша промисловість уже переросла потреби нашого бідного землеробського суспільства”²⁶.

Вислів А. Вольського дає змогу виявити й негативну рису політики протекціонізму, що полягає у невідповідності бажань промисловців отримати максимальні прибутки за будь-яку ціну і відносно невеликої купівельної спроможності основної частини населення. У той же час держава прагнула завдяки протекційному курсу отримати кошти для державних витрат, це спонукало уряд іти на відверту демпінгову торговельну політику. Так, після зниження експортних залізничних тарифів металургійні підприємства Півдня України, що входили у трест “Продамет”, реалізували рейки за кордон на 25 % дешевше, ніж на внутрішньому ринку. Така позиція вітчизняних промисловців отримала підтримку і в уряді. Міністр промисловості й торгівлі В.І. Тімірязєв у 1909 р. так прокоментував прагнення експортерів: “Потрібно докласти всіх зусиль для того, щоб збільшити збут виробів народної праці за кордон, тому що у внутрішньому збуті успіх може бути довгоочікуваним. Те, що можна досягнути у найближчий час, – це розміщення надлишків народної праці на світовому ринку”²⁷. Прагнення збільшити експорт підтверджується статистичними даними. У 1911 р. експорт у порівнянні з попереднім п’ятиріччям збільшився на 32 %, а імпорт – на 27,6 %. А за 10 років, з 1901 по 1911 рр., вивезення збільшилося в 2 рази. На 1911 рік вивезення готових виробів (основний критерій показника промислового розвитку) за вартістю становило лише 3,4 % від загального вивезення. У вказане десятиріччя вартісний показник виробів металургійної промисловості збільшився з 433,8 млн. крб. у 1901 р. до 988,5 млн. крб. у 1911 р. Вивезення сировини й напівфабрикатів за 10 років піднялося за вартістю з 256,7 до 473,5 млн. крб., тобто на 216,8 млн. крб., або на 84,5 %²⁸.

Аналізуючи ці дані, можна стверджувати, що на початку ХХ ст. у промисловому експорті почала формуватися стійка тенденція переваги готових виробів над сировиною. Таким чином, у сфері індустріального розвитку протекційна політика почала давати реальні результати. У той час основну статтю ввезення через європейський кордон становили сировинні матеріали та напівфабрикати, потім готові вироби і третє місце посідали механічні й металеві вироби. За 1901 – 1911 рр. імпорт сировини й напівфабрикатів за вартістю зріс з 288 до 517 млн. крб. Увезення готових виробів через європейський кордон за вартістю зросло з 159 до 368 млн. крб. Цей імпорт задовольняв 47,9 % потреб у бавовні, 19,7 – у вовні, 91,4 – у свинці, 36,9 – у суперфосфатах, 53 – у технологічному обладнанні²⁹. Отже, статистика свідчить про досягнення мети: вивезення отримало стійку тенденцію до збільшення, що забезпечило створення індустріального базису (група А), який теоретично орієнтувався переважно на задоволення потреб внутрішньої промисловості, що знаходилась у стані розбудови.

Ще одним проявом протекціонізму у промисловій політиці стало проведення щорічних промислово-торговельних виставок. Згідно з параграфом 2 “Правил для всероссийских промышленно-торговых выставок” від 1881 р. визначалось: “Місце виготовлення промислових виробів, що допускаються на виставку, обмежується кордонами Російської імперії”³⁰. В Україні ці виставки проводились у Києві, Харкові, Катеринославі, Олександрівську (с. Гуляйполе). Такі заходи сприяли покращанню рівня технологічного обміну між промисловими підприємствами, а також шанобливого ставлення до можливостей вітчизняної промисловості.

Одним із наслідків політики протекціонізму став бурхливий процес створення синдикатів і трестів, тобто швидка монополізація економіки України. До числа найбільш потужних монополій належали: створений у 1904 р. трест “Продвугілля”, до складу якого входили 24 підприємства (2/3 усього видобутку вугілля Донбасу); створений у 1907 р. Трест “Продруда” сконцентрував 80 % видобутку залізної руди; синдикат Чіатурські марганцеві рудники; акціонерне товариство металургійних підприємств “Російський Провіданс”; акціонерне товариство “Брянські металургійні заводи”³¹. Синдикати і трести, які знаходились у стадії економічного піднесення і під захистом держави від іноземної конкуренції, почали задовольняти свої виробничі й фінансові вимоги за рахунок внутрішнього ринку. Прагнучи отримати максимальні прибутки на зовнішніх ринках, використовуючи демпінг і посилаючись на низьку купівельну спроможність вітчизняного замовника, промисловці не бажали активізувати виконання замовлень внутрішнього ринку. Через це вітчизняний замовник був змушений давати замовлення іноземному підприємцю, оскільки його послуги мали значно меншу вартість. Таким чином, національна промисловість працювала на зовнішній ринок і не виконувала головної функції – збільшення валового продукту країни. У 1912 р. металургійним підприємствам Півдня України бракувало 300 тис.т коксівного вугілля та чавуну. Для виправлення ситуації тоді використали митно-тарифне регулювання для збалансування інтересів експортерів і внутрішнього виробника. На імпортний чавун і вугілля департамент митних зборів зменшив надвисокі ввізні мита³². Цей приклад свідчить, що митна політика виступає досить гнучким механізмом, який може захищати національного виробника не тільки від закордонної конкуренції, але й від надмірної вітчизняної монополізації.

Аналіз статистичних матеріалів свідчить, що в результаті протекційної політики кінця ХІХ ст. сучасні підприємства групи А були побудовані переважно на території України і відігравали провідну роль у виробництві чавуну, сталі, вугілля. Південноукраїнський комплекс нараховував 22 підприємства (весь металургійний комплекс Російської імперії – 167 підприємств), але українські підприємства виробляли продукції в 14 разів більше, ніж уральські, при цьому продуктивність виробництва праці на перших була вищою у 5 разів.

Проте політика протекціонізму мала й інші особливості. Зокрема, індустріальний розвиток зовсім не враховував потреб збалансованості регіональних господарських комплексів. На першому місці залишалась вузька промислова спеціалізація. М. Грушевський так оцінював ситуацію, що склалась: “Ясна річ, що металургійна фабрикація в нормальних обставинах повинна у нас дійти і спеціалізації, й розмірів безконечно більших – вона повинна прийти на ту позицію, на якій стоїть металургійна рейнська промисловість Німеччини. Але поруч неї повинні відповідно розвинутися й інші галузі промислу, які тепер або не існують зовсім, або існують у таких малих розмірах, що не задовольняють навіть нашого внутрішнього, краєвого попиту, тим часом як повинні б давати свої вироби на експорт. В такім стані напр. скляна фабрикація, а фабрикація порцеляни й фаянсу зовсім не існує, хоч ми маємо всякі прегарні роди глини. Хімічної фабрикації також сливе нема, хоч матеріалу вона має багацтва несказані. Текстильного промислу нема зовсім, хоч маємо свою вовну, коноплю й інше прядиво, можемо мати свою бавовну, а чужу маємо значно ближче, ніж має московський чи лодзинський район, що задовольняли наші потреби в мануфактурі. Теж саме треба сказати про всякого роду галантерею”³³.

Ця проблема, на наш погляд, лежить у площині реформування державно-територіального устрою Російської імперії на початку ХХ ст. Ситуація вимагала перебудови внутрішнього життя імперії на першому етапі за федералістським принципом. Економічне зміцнення України на початку ХХ ст. прямо вказувало на те, що цей регіон уже не династична власність Романових, а рівноправний політичний і економічний суб’єкт, а політика протекціонізму форсувала в Україні політичні процеси, спрямовані на розбудову національної держави.

В історіографії цей процес також отримав неоднозначну оцінку. С.Ю. Вітте, який розробляв програму протекційних заходів і втілював їх у життя, так оцінював результати цієї політики: “Ось підсумки 20-річного (1877 – 1897) промислового розвитку країни: виробництво вугілля зросло з 110 до 684 млн. пудів, чавуну – з 23 до 134, заліза – з 16 до 30, сталі – з 3 до 74 млн. пудів, нафти – з 13 до 507 тис. тонн. Загальна вартість вироблених машин і обладнання збільшилася з 52 до 142 млн. крб. У 6 разів зросла загальна вартість продукції хімічної промисловості, в 3,5 раза – бавовняної. Зовнішньоторговельний баланс з 1877 р. став активним із перевищенням вартості експорту над вартістю імпорту у 1895 – 1897 рр. у середньому майже на 140 млн. крб”³⁴. Дійсно, загальні результати вражаючі і факт успіху політики протекціонізму наявний. Це може підтвердити і порівняльна табл. 4.12.

Таблиця 4.12