Основні терміни

Суб'єкт економічної політики. Об'єкт економічної політики. Економічна політика. Економічні закони ринкової економіки. Механізм дії економічних законів у ринковій економіці. Процедура. Вибір. Цілепокладання. Трансакційні витрати. Консенсус. Вашингтонський консенсус. Градуалізм.

Контрольні питання

1. Що являє собою державна економічна політика?

2. Назвіть пріоритетні стратегічні цілі перехідного періоду України

3. Розкрийте відмінності «Вашингтонського консенсусу» і концепції градуалізму

Тема 11. Цілі, методи та інструменти трансформації відносин власності

Мета: охарактеризувати зміст та простежити послідовність трансформації відносин власності в Україні

План

1. Теорія трансформації відносин власності

2. Роздержавлення як основа формування нової системи відносин власності у змішаній економіці

3. Приватизація як головна форма роздержавлення

4. «Ефективний власник» як інструмент і результат трансформації відносин власності

Література: [11, 12, С. 247-288]; [17]

1.

Теорія постіндустріального суспільства дістає широкого визнання і поширення у західному світі. В ній відносини власності тракту­ються як відносини людей з їх правами на використання ресурсу, причому в класичній фірмі це - переважно капітал, а в нових постіндустріальних сферах бізнесу (насамперед - інформатиці) - інтелект, інтелектуальний продукт як об'єкт інтелек­туальної власності. Тобто інтелектуальна власність як в історич­ному (доіндустріальне - індустріальне - постіндустріальне су­спільство), так і в логічному аспектах «виводиться» з еволюції родових характеристик відносин власності і в цьому контексті виявляється у трьох видах:

1. приватній власності, яка закріплюється патентом чи ліцензією;

1. суспільній власності, об'єктом якої є знання та ідеї, що перебувають у розпорядженні держави чи суспільства та не можуть бути закріпленні за будь-ким іншим, навіть на короткий термін;

2. проміжній, «просякуючій» власності, об'єктом якої є інноваційна інформація, яку неможливо захистити на тривалий термін у зв'язку з можливостями імітації.

Інституціональна теорія трансформації прав власності ви­ходить із базового уявлення про те, що будь-який акт обміну є обміном пучками правомірностей. Отже, у центрі уваги економіко-правового (інституціонального) підходу до визначення прав власності є проблема можливостей і меж специфікації та розмивання цих прав.

З одного боку, тріадою специфікованих прав власності є володіння, розпоряджання, користування, з іншого є «одинадцятиада» пучка прав за А. Оноре:

Пучок прав: 1) право володіння, тобто виняткового фізичного контролю над річчю; 2) користування, тобто особистого використання речі; 3) право управління; 4) право на дохід, тобто на блага, що виникають, - від попереднього особистого користування річчю до дозво­лу іншим особам користуватися нею; 5) право на «капітальну вартість» речі, що припускає право на відчуження, споживання, зміну чи знищення речі; 6) право на безпеку; 7) право на перехід речі в спадщину; 8) безстроковість; 9) заборона шкід­ливого використання, тобто обов'язок утримуватися від використання речі шкідливим для інших способом; 10) відповідальність у вигляді стягнення; 11) залишковий характер, тобто можливість повернення правоспроможностей після закінчення терміну.

2.

Зміст відносин роздержавлення полягає в реалізації наступних положень:

- зміна форм господарювання в межах тієї ж форми власності;

- диверсифікація прав власності (децентралізація);

- процес економічного відокремлення держпідприємств від держави;

- звільнення держави від функцій безпосереднього господарського управління;

- усунення монополії держави майже в усіх сферах життя суспільства;

- перетворення держпідприємств у конкуренто­спроможних вільних товаровиробників.

Таким чином, під роздержавленням розуміють загальний про­цес переходу від державної економіки до багатоукладної, плюра­лістичної. Цей порядок включає:

- безпосередньо приватизацію;

- передачу майна у власність юридичних осіб;

- зміну форм господарювання в межах тієї ж форми власності.

Існують такі основні форми роздержавлення:

1) акціонування державних підприємств і продаж певної частини акцій громадянам та їхнім господар­ським об'єднанням;

2) оренда майна громадянами та їхніми господарськими об'єднаннями;

3) обмеження втручання держави у процес ціноутворення, скасування примусового державного замовлення, відмова від надання підприємствам дотацій, субсидій і гарантування кредитів.

Проведення роздержавлення стикається з певними проблемами:

- визначення вартості майна державно­го підприємства;

- прийняття рішення - кому продавати державне підприємство (власність);

- потреба на­дання працівникам роздержавленого підприємства пільг, переваг;

- відсутність капіталу, що істотно впливає на темпи роздержавлення;

- необхідність реалізації програм з ліквідації безробіття та інше.

На основі роздержавлення та приватизації державного майна в Україні створюються різні організаційно-економічні фор­ми підприємств. Основними є:

- акціонерні товариства (закриті, відкриті);

- господарські товариства (з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства);

- приватні підприємства.

Реформування відносин власності передбачає у кінцевому підсумку створення потужного приватного сектору економіки як економічного базису майбутніх кардинальних перетворень. У цьому зв'язку особливе значення має розвиток на основі транс­формації державної власності підприємницької діяльності (бізне­су), основними типами якої є:

- дрібний бізнес, заснований на особистій приватній власності або оренді;

- спільне підприємництво, що ґрунтується на спільній (колек­тивній) власності у всіх різновидах партнерств та акціонерних товариств;

- у багатьох випадках суб'єктом підприємництва у відповід­них формах виступає держава.

На сучасному етапі підприємництво, у широкому значенні біз­несу, являє собою діяльність власника або уповноважених ним осіб для організації розробки, виробництва і реалізації товарів та послуг з метою одержання прибутку (доходу) або соціального ефекту.

3.

Процес приватизації є характерним як для країн з високорозвинутою економікою, так і для всіх інших.

Важливо створити власну, що прийнятна лише для України і максимально враховує її наці­ональні особливості, збалансовану систему трансформації відносин власності, оскільки механічне копіювання навіть успішно діючої в інших країнах системи приречене, зрештою, на крах.

Передовий досвід приватизації у західних країнах свідчить про наявність різних шляхів приватизації, проте посилання на нього в приватизаційних процесах України вимагає зваженого підхо­ду, оскільки: по-перше, механізму масової приватизації в таких масштабах не існує; по-друге, обсяги приватизації в західних країнах та її темпи досить незначні.

Існують наступні шляхи приватизації:

- пільговий про­даж акцій приватизованого підприємства «інсайдерам» (його менеджменту та рядовим співробітникам);

- ваучерна прива­тизація з рівним доступом (приватизація шляхом продажу або видачі ваучерів без спеціальних пільг для адміністрації та співро­бітників підприємств при їх обміні на акції);

- державна влас­ність;

- реституція (повернення насильно забраного майна, яке належало певній фізичній чи юридичній особі, це відновлення майнових прав власників);

- продаж аутсайдерам та інше.

Певного значення в Україні набули й інші форми, пов'язані з викупом підприємства працівниками або з наданням на пільгових умовах певної частки акцій підприємства, що приватизується. Як свідчить досвід, приватизація може проводитись більш ефектив­но, якщо створити різноманітні механізми її реалізації - добро­вільний викуп підприємств своїми трудовими колективами, віль­ний продаж іншим громадянам і юридичним особам, у тому числі і на конкурсних засадах.

Власниками у результаті процесів роздержавлення та привати­зації в Україні можуть бути:

- все населення країни;

- все доросле населення країни;

- працівники об'єктів, які приватизуються;

- спроможні придбати такі об'єкти;

- ті, хто можуть та хочуть ефективно та відповідально керувати власністю.

Ініціаторами приватизації можуть бути:

- органи спеціальної державної служби приватизації;

- вітчизняні й іноземні фізичні особи;

- вітчизняні й іноземні юридичні особи.

Учасники приватизації:

- фізичні та юридичні особи, що бажають набути права власності на засоби виробництва;

- власник майна, що приватизується (що являє орган управління);

- посередники.

Лімітуючі приватизацію обставини:

- відсталий виробничо-технічний потенціал;

- гранична замонополізованість економіки;

- нестабільність цін, велика інфляція;

- супутні приватизації матеріальні витрати.

Способи приватизації - методи та інструменти перетворення об'єктів державної власності (майна державних підпри­ємств, житлового фонду, земельного фонду) у приватну. Основні способи - «паперова» та грошова приватизація.

Серед можливих видів приватизації вирізняють примусову, стихійну, платну, безкоштовну, сертифікатну, масо­ву, одиничну, шляхом викупу, через аукціони, різноманітні їх по­єднання тощо.

Процес приватизації в Україні залежно від форм і методів умовно можна поділити на чотири основні етапи:

1) передприватизаційний етап (1988-1992 рр.);

2) етап індивідуальних технологій (1992-1994 рр.);

3) етап масової приватизації (1995-1998 рр.);

4) етап індивідуальної грошової приватизації (початок 1999 р.).

4.

«Ефективний власник» на мікрорівні - це така система взаємозв'язків і взаємодії між суб'єктами, причетними до підпри­ємницької діяльності в рамках окремих підприємств, що забезпе­чує розвиток останніх в умовах ринкової конкуренції.

«Ефек­тивний власник» на макрорівні - така система регуляції взаємовідносин між основними суб'єктами господарювання, що перебуває в оточенні соціально-економічного середовища і дер­жави та забезпечує максимальне використання і динамічне наро­щування економічного потенціалу країни.

«Ефективний власник» на макрорівні не є сумою «ефективних власників» на мікрорівні. Без «ефективних власників» на мікрорівні не може бути «ефективного власника» на макрорівні. Але наявність безлічі «ефективних власників» на мікрорівні ще не гарантує автоматично «ефектив­ного власника» на макрорівні. Тут вирішальну роль відіграє якість системних зв'язків та ефективних інститутів. Низька якість таких зв'язків може звести нанівець діяльність «ефективних власників» на мікрорівні.

Концепція «ефективного власника» містить результати аналізу структури взаємозв'язків і взаємовідносин між підприємствами з різними організаційно-правовими формами, що забезпечує економічній системі максимальний синергетичний ефект. Форму­ється вона і через механізм ринкового саморегулювання (стихійний добір і виживання найбільш ефективних підприємств і визначених типів взаємозв'язків між ними), і через цілеспрямоване непряме макрорегулювання (кредитно-фінансова і фіскальна політика), і через організаційно-розпорядницьку діяльність державних органів влади, і через розвиток відповідної економічної і соціальної інфраструкту­ри, і через формування певних ідеологічних цінностей, культурних норм, традицій тощо. Найважливішим зі складників цієї концепції є проблематика партисипативного управління.