67

Міністерство фінансів України

Харківський інститут фінансів

Українського державного університету

фінансів та міжнародної торгівлі

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

Університетська освіта опорний конспект лекцій

для студентів денної і заочної форми навчання

освітньо-кваліфікаційний рівень – бакалавр

галузь знань – 0305 Економіка та підприємництво

Укладач Проскуріна Т.В., старший викладач

Розглянуто та ухвалено

на засіданні кафедри

Протокол від 28.08 2008 №1

Лекція 1. Університетська освіта в констексті Болонського процесу Питання:

1. Гармонізація законодавства України із законодавством ЄС.

2. Система вищої освіти України на сучасному етапі.

3. Упровадження ступеневої підготовки фахівців у вищій школі.

Питання для самостійної роботи:

1. Університет як навчально-освітньо-просвітницький центр, фундаментальна науково-дослідна інституція, інтелектуальний осередок, генератор новацій, каталізатор і провідник високої культури і духовності.

Література:

1. [2, С. 17, 18-22]

1. Гармонізація законодавства України із законодавством єс.

Останнє десятиріччя за своїми соціально-економічними та політичними наслідками виявилося періодом утвердження України як повноцінної держави, що посіла гідне місце на політичній та економічній карті світу.

Однак процес розбудови ще не завершено. І найближче завдання полягає в тому, щоб остаточно облаштувати по суті нове суспільство – економічну, соціальну, політичну та гуманітарну сфери.

Україна має достатній потенціал для здійснення прориву:

• до нових технологій у промисловому виробництві,

• до нових відносин у сфері економіки,

• до нових поглядів на якість і рівень життя,

• до нових підходів у сфері освіти і науки,

• до соціокультурної інтеграції нашого суспільства в Європейське співтовариство.

Вибір нашої держави – європейська інтеграція. Європейський вибір у розвитку України зумовлений історичними, економічними та соціальними чинниками.

Його суть полягає у виборі шляху розвитку в напрямку європейської цивілізаційної моделі, що дає можливість досягти прогресу в усіх сферах життєдіяльності суспільства і держави.

Європейський вибір України – це одночасно і рух до стандартів демократії, інформаційного суспільства, соціально-орієнтованого ринкового господарства, що базується на засадах верховенства права і забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Одним із елементів, що визначають геополітичну спрямованість сучасного цивілізаційного простору є – глобалізація.

Глобалізація відкриває перед людством великі можливості у розширенні обміну товарами, послугами, інформацією, технологіями та капіталом; взаємодії в гуманітарній сфері, духовному забезпеченні особистості.

Водночас для значної частини людства – глобалізація несе в собі і істотні загрози, зумовлюючи розмежування країн на „цивілізаційний центр” і „периферійну зону”, поглиблюючи їх диференціацію в соціально-економічному розвитку.

Необхідно враховувати і глобальну тенденцію переходу до багатополюсного (поліцентричного) світового співтовариства, в якому основою взаємодії держав та їхніх економік має стати регіональна інтеграція.

На сьогодні склалися специфічні умови європейської інтеграції, пов’язані з розширенням Європейського Союзу за рахунок західних країн і трансформацією спільного кордону з ними з 1 травня 2004 року у кордон із Євросоюзом.

Співробітництво з ЄС за таких умов набуває для України особливого характеру. Чітка і пріоритетна орієнтація України на інтеграцію в Європейський Союз, набуття спочатку статусу асоційованого, а згодом повноправного членства в ньому – має розглядатися як основа стратегії економічного та соціального розвитку нашої держави.

Хронологія подій із налагодження співробітництва України і ЄС відкриває свою сторінку в 1991 році. (ст. 13-18, табл.. 1.1 „Вища освіта України і Болонський процес”)

11 грудня 1999 року у м. Гельсінкі Європейська Рада схвалила спільну стратегію ЄС щодо партнерства з Україною.

Метою цієї стратегії є: (ст. 10)

1. Фундаментальне зближення та поступова інтеграція України до ЄС.

2. Реалізація Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС.

3. Підтримка реформ в Україні.

4. Успіхи України в реалізації Угоди про партнерство та співробітництво.

5. Забезпечення зони стабільності, співробітництва та процвітання у Центральній і Східній Європі.

6. Адаптація законодавства України до норм ЄС.

7. Поглиблення співробітництва у сфері зовнішньої політики.

8. Поглиблення співробітництва у сфері безпеки та оборони.

9. Поглиблення співробітництва у галузі юстиції та внутрішніх справ.

10. Поглиблення між людських зв’язків, регіонального та культурного співробітництва між Україною та ЄС.

11. Посилення торгово-економічного співробітництва та співпраці у сфері транспорту, зв’язку, телекомунікацій.

12. Охорона довкілля.

Важливим моментом є адаптація чи гармонізація законодавства України із законодавством ЄС. Адаптація законодавства є спільним пріоритетом згідно з Угодою партнерства та співробітництва. Україна створила організаційну структуру і правову базу для досягнення цієї мети, розробляючи з 2001 року план дій та робочий план щодо адаптації законодавства.

В Україні 1998 року було створено Міжвідомчу координаційну раду щодо гармонізації законодавства України із законодавством ЄС; 1999 року створена єдина система планування, координації і контролю за підготовкою проектів законів та адаптації законодавства органами виконавчої влади.

27 листопада 2003 року Верховна Рада України прийняла Закон України „Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС”.

15 травня 2003 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову „Про утворення Центру європейського та порівняльного права”.

5 березня 2004 року Указом Президента України схвалено Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів ЄС.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС – це тривалий процес поетапного прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства ЄС.

Україна була і є активним учасником цих процесів. Наприклад: Закони України „Про освіту”, „Про вищу освіту”, Національна доктрина розвитку освіти, що підписана Президентом України, пройшли експертизу Ради Європи.

Отже, процеси європейської інтеграції охоплюють все більше сфер життєдіяльності, базове значення у них відіграє освіта.

Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, працює над практичним приєднанням до Болонського процесу.

Україна та Євросоюз співпрацюють з метою підвищення рівня загальної освіти та професійної кваліфікації в Україні.

Спроби надати загальноєвропейського характеру вищій школі фактично розпочалися з 1957 року з підписанням Римської угоди. Згодом ці ідеї розвинулися в рішеннях конференції міністрів освіти в 1971 та 1979 роках, у Маастрихтському договорі 1992 року.

Наступні роки характеризувалися запровадженням різноманітних програм під егідою ЄС, Ради Європи, що сприяло напрацюванню спільних підходів до вирішення транснаціональних проблем вищої освіти. Це насамперед, програми приведення національного законодавства у сфері освіти до норм, напрацьованих країнами Європи, розширення доступу до вищої освіти і підвищення академічної мобільності студентів та їх мобільності на ринку праці, створення системи навчання впродовж всього життя та багатовимірні завдання із зближенням освітніх програм і систем, які і вирішувались в рамках численних програм ТЕМPUS/TACIS.

За період з 1993 до 2003 року ВНЗ України разом з провідними університетами Європи виконали 105 проектів ТЕМPUS/TACIS. Це також дало змогу запровадити нові принципи управління ВНЗ, напрацювати підходи до взаємного визнання документів про вищу освіту.

З 1993 року Україну залучено до програми ЄС ТЕМPUS. Її метою є: удосконалення системи вищої освіти, включаючи систему сертифікації; співпраця між навчальними закладами.

В 2003 році створена нова програма ЄС „Світ Еразма” для аспірантів та вчених з третіх країн, які вирішили продовжити навчання в європейських університетах.

Міністерство освіти і науки України має наміри розглянути можливість участі України у таких спільних програмах і проектах ЄС, як „СОКРАТЕС”, „ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ”, „МОЛОДЬ”, „MEDIA PLUS”.

„СОКРАТЕС” – європейська програма освіти, спрямована на розвиток європейського виміру та підвищення якості освіти шляхом заохочення між країнами – учасницями.

„ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ” – програма, що працює у сфері професійної освіти та підвищення кваліфікації, спрямована на розвиток кар’єри і надання можливості для стажування в європейських компаніях.

„МОЛОДЬ” – мобільність та неформальна освіта, орієнтована на молодь віком від 15 до 25 років, відкриває можливість для молодих людей брати участь у групових та індивідуальних навчальних програм і добровільних роботах.

„MEDIA PLUS” – передбачає співробітництво в галузі засобів масової інформації, яке здійснюється на основі Угоди з ЄС.

В Україні діє „Державна програма інформування громадськості України щодо питань європейської інтеграції на 2004-2007 роки”.

1997 року під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких і сформували згодом принципи Булонської декларації.

25 травня 1998 року (Париж, Франція) – міністри, що представляють Велику Британію, Німеччину, Італію, Францію, прийняли спільну, так звану, Сорбонську декларацію. Цей документ був спрямований на створення відкритого європейського простору вищої освіти, який має стати більш конкурентноспроможним на світовому ринку освітніх послуг.

Основні ідеї документа:

• двоступенева структура вищої освіти;

• використання системи кредитів (ECTS);

• міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти та надання йому права продовжувати навчання за програмами магістра;

• дотримання положень Лісабонської угоди.

Болонський процес започатковано 29 країнами Європи в 1999 році.

18-19 червня 1999 року (Болонья, Італія) – відбулася перша зустріч європейських міністрів, що відповідають за вищу освіту і прийняття спільної Болонської декларації.

(таблиця стр. 131 Хронологія подій Болонського процесу)

Численні різнорівневі зустрічі, робочі наради, конференції країн-учасниць Болонського процесу дозволили сформулювати ключові позиції щодо створення Європейського освітнього і наукового простору.

Основні позиції Болонського процесу:

1. Упровадження двоциклового (ступеневого) навчання (доступеневий цикл і післяступеневий цикл).

– перший цикл – до 4-х років і завершується здобуттям академічного ступеня.

– другий цикл – від 1 до 2-х років – ступінь магістра, або 7-8 років – докторська ступінь.

2. Запровадження кредитної системи.

Пропонується запровадити в усіх національних системах освіти технологію обліку трудомісткості навчальної роботи у кредитах.

За основу рекомендується прийняти ECTS (Європейська система пере зарахування кредитів (залікових одиниць трудомісткості)), зробивши її системою накопичення, здатною працювати в рамках концепції „навчання впродовж усього життя”.

3. Контроль якості освіти.

Передбачається створення акредитацій них агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій.

Оцінка визначатиметься знаннями, уміннями і навичками, що отримали випускники. Відповідно встановлені стандарти транснаціональної освіти.

4. Розширення мобільності.

(розвиток мобільності студентів, працевлаштування іноземців)

5. Забезпечення працевлаштування.

Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація ВНЗ на кінцевий результат: знання і уміння випускників мають знаходити як теоретичне так і практичне застосування. Усі академічні ступені та кваліфікації мають бути жадані Європейським ринком праці. Уніфікації визнання кваліфікацій сприятиме використання Додатка до диплома, який рекомендовано ЮНЕСКО.

6. Забезпечення привабливості європейської освіти:

– залучення в Європу якнайбільше студентів з інших регіонів світу;

• кредитна система накопичення;

• введення загальноєвропейської системи якості освіти;

• легкодоступні кваліфікації.

7. Важливість соціального аспекту Болонського процесу.

Передбачає зміцнення соціальних зв’язків і зменшення нерівності за статевими ознаками як на національному так і на загальноєвропейському рівні. Ця мета підкреслює відношення до освіти як до суспільного добробуту та суспільної відповідальності.

8. Забезпечення тісніших зв’язків між вищою освітою та дослідними системами в кожній з країн-учасниць.

9. Зростання зацікавленості інших країн світу у розвитку загальноєвропейського простору вищої освіти.

Європа підтвердила готовність до подальшої розробки освітніх програм для студентів країн третього світу.

Управління транснаціональним обміном у сфері вищої освіти повинно ґрунтуватися на академічній якості та академічних цінностях.

Проголошення країнами-підписантами принципів побудови спільного європейського освітнього простору не означає, що в цих країнах вони вже реалізовані.

Якщо бути точним, то перший етап такого завдання вони планували виконати до 2005 року. Кожній з цих країн це зробити непросто, тому що національні системи освіти характеризуються різноманіттям профілів вищої освіти та ступенів, що присвоюються випускникам, які навчались за тими чи іншими університетськими програмами.

За даними, що наведені в довіднику ЮНЕСКО за 1998 рік, щодо системи освіти десяти країн, які характеризують всі відомі в Європі моделі вищої освіти:

Наприклад: ступінь бакалавра як першого циклу навчання мали тільки 3 з цих країн, а магістра – 4.

Очевидно, що раптово відмовитись від установлених традицій усім буде непросто. І більшість здобутків та традицій в освіті кожної країни має бути збережено. Та ж таки, Лісабонська угода декларує наявність і цінність різноманітних освітніх систем і ставить за мету створення умов, за яких більша кількість людей, скориставшись усіма цінностями і здобутками національної системи освіти і науки, зможе бути мобільною на європейському ринку праці.

Висловлюються різні пропозиції щодо вдосконалення схеми побудови ступеневої освіти. Міністерство освіти і науки України з розумінням їх сприймає і підтримує експерименти наших університетів.

Але новації мають сприйматися не тільки освітянською громадськістю. Головне – щоб їх розуміли і сприймали ті, хто вчиться, й ті, хто надає роботу. Саме тому принципи Болонської декларації повною мірою вирішено запровадити у 2010 році.

(Навряд чи хтось сьогодні зможе спрогнозувати всі кінцеві результати для європейської освіти від реалізації ідей Болонської декларації.)