3. Право землекористування: поняття, принципи, правовий режим та класифікація

Право землевикористання в багатьох випадках виступає обов'яз­ковою основою здійснення інших видів природокористування. Так, наявність у суб'єкта прав на конкретну земельну ділянку згідно зі ст. 95 Земельного кодексу створює можливість використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини (місцевого значення), торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші властивості землі. У цих випадках використання інших природних об'єктів здійс­нюється згідно з правовими приписами відповідних поресурсових кодексів і законів (наприклад, ст. 23 Кодексу України про надра, ст. 9 Лісового кодексу України, ст. 43 Водного кодексу України).

Право землевикористання – це юридичне забезпечена мож­ливість отримання чи видобування корисних властивостей землі або доходів з відповідних земельних ділянок у процесі їх безпосередньої експлуатації з дотриманням відповідних правил їх охорони.

Сутність сучасного права землевикористання в екологічному аспекті полягає в тому, що воно повинно бути екологозбалансованим і здійснюватися на певних принципах.

Принципи землекористування:

1. поєднання особливостей використання землі як тери­торіального базису, природного ресурсу і основного засобу вироб­ництва. Використання землі як територіального базису означає, що її експлуатація пов'язана із здійсненням будь-якої діяльності людини. Принцип використання землі як основного засобу виробництва стосується насамперед земель сільськогосподарського призначен­ня та земель лісового фонду. Відповідні правові приписи закріплені в гл. 5 Земельного кодексу України. Нарешті, принцип використання землі як природного ресурсу знайшов своє закріплення у ряді статей Земельного кодексу. Так, ст. 19 Кодексу за основним цільовим призначенням виокремлює са­мостійні категорії земель. Земельний кодекс (гл. 7,8 і 9 ) закріплює правовий режим земель природно-заповідного фонду, оздоровчого, рекреаційного призначення та деяких інших земель як об'єктів при­роди (наприклад, земель лісового та водного фондів тощо);

2. забезпечення раціонального використання та охорони земель;

3. пріоритет вимог екологічної безпеки;

4. забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;

5. невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (ст.5 Земельного кодексу України)⁵.

Використання землі базується на двох правових ти­тулах:

• праві власності на земельну ділянку

• праві землевикорис­тання.

Право постійного користування земельною ділянкою – здійснення права володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває в державній або комунальній власності, без встановлення строку. Це право можуть здійснювати лише дві категорії суб'єктів: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські ор­ганізації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), устано­ви та організації.

Право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Коло орендарів згідно із законом значно ширше порівняно із суб'єктами постійного користування землею. Відно­сини, пов'язані з орендою землі, регулюються не тільки Земельним кодексом, а й спеціальним Законом України «Про оренду землі» (в редакції від 2 жовтня 2003 року).

Концесійне землевикористання – це строкове і платне во­лодіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває в дер­жавній або комунальній власності, на підставі договору концесії.

С хема 2.Види права землекористування

Права землекористувачів (ст..95 ЗК України):

1. самостійно господарювати на землі;

2. власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

3. використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

4. на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

5. споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Обов’язки землекористувачів (ст..96 ЗК України):

1. забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;

2. додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

3. своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

4. не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

5. підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

6. своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

7. дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

8. зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Підстави припинення права власності і права користування земельними ділянками можна поділити на:

• добровільні (добровільна відмова власника або користувача від права на земельну ділянку; припинення юридичної осо­би чи смерть фізичної особи; відчуження земельної ділянки за рішенням власника);

¹ примусові (звернення стягнення на земельну ділянку на ви­могу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіс­кація за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іно­земними особами та особами без громадянства у встановле­ний строк у випадках, визначених ЗК; використання зе­мельної ділянки способами, які суперечать екологічним ви­могам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати).

Підставами припинення права користу­вання земельною ділянкою є (ст..141 ЗК):

1. добровільна відмова від права користування земельною ділянкою. Право власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади припиняється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або місцевого самоврядування у разі згоди на це укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку, що підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Припинення права постійного користування земельною ді­лянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійс­нюється за його заявою до власника земельної ділянки.

Останній на підставі заяви землекористувача приймає рішен­ня про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації (ст. 142 ЗК).

2. вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених ЗК;

3. припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;

4. використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

5. використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

6. систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійсню­ється у судовому порядку (ст. 143 ЗК) у разі:

1. використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

2. неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, від­ходами, стічними водами, бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму викорис­тання земель, що особливо охороняються, а також викорис­тання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земель­них ресурсів. Виявивши порушення земельного законодавства, державний інспектор з використання та охорони земель складає протокол про порушення та видає особі, яка допустила порушення, вка­зівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, котра порушила земельне законодавство, не виконала протягом за­значеного строку вказівки державного інспектора щодо припи­нення порушення земельного законодавства, останній відпо­відно до закону накладає на таку особу адміністративне стяг­нення та повторно видає вказівку про припинення правопору­шення чи усунення його наслідків у 30-денний строк.

У разі неусунення порушення земельного законодавства у зазначений строк державний інспектор звертається до відпо­відного органу виконавчої влади або місцевого самоврядуван­ня з клопотанням про припинення права користування земель­ною ділянкою.

Рішення органу виконавчої влади або місцевого самовряду­вання про припинення права користування земельною ділян­кою може бути оскаржено землекористувачем у судовому по­рядку (ст. 144 ЗК).

3. конфіскації земельної ділянки. Земельну ділянку може бути конфісковано винятково за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (ст. 148 ЗК).

Конфіскація земельної ділянки — це її примусове безоплат­не вилучення у власність держави як санкція за злочин або адміністративне чи цивільне правопорушення.

Відповідно до ч. 2 ст. 52 Кримінального Кодексу України (далі — КК) конфіскація майна є додатковим покаранням за злочин. У статті 59 цього Кодексу зазначено, що покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатно му вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме, або ж перелічити від­повідні предмети. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій части­ні КК. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначено законом України (земельні ділянки не входять до Переліку ви­дів майна громадян, на яке не може бути звернене стягнення за виконавчими документами, наведеного у додатку до Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р., а тому їх може бути конфісковано у випадках, визначених Особ­ливою частиною КК).

Згідно зі ст. 25 Кодексу України про адміністративні право­порушення (далі — КУпАП) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністратив­ного правопорушення, може застосовуватися як основне або до­даткове адміністративне стягнення. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України (ч. 1 ст. 29 КУпАП). Відповідно до ст. 354 ЦК до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санк­ція за вчинення правопорушення (конфіскація).;

4. викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;підстави та порядок викупу земельних ділянок для суспіль­них потреб визначено ст. 146 ЗК, підстави та порядок приму­сового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної не­обхідності— ст. 147 ЗК.

5. примусового звернення стягнень на земельну ділянку за зо­бов'язаннями власника цієї земельної ділянки;

6. невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випад­ках, визначених ЗК.

Статтею 144 ЗК врегульовано порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства.

Якщо до особи переходить право власності на земельну ді­лянку, яка за ЗК не може перебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права. У випадках, коли особа протягом вста­новленого строку цього не зробила, така ділянка підлягає при­мусовому відчуженню за рішенням суду. Особа, до якої пере­ходить право власності на земельну ділянку і яка не може на­бути право власності на землю, має право отримати її в оре­нду (ст. 145 ЗК).

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою земле­користувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих держав­них адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповід­но до їх повноважень. Зокрема, вилучають: - сільські, селищні, міські ради — земельні ділянки комуналь­ної власності відповідних територіальних громад, які пере­бувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вони вилучають (викуповують) з урахуванням вимог ст. 150 ЗК:

• Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, ра­йонні ради — земельні ділянки спільної власності відповід­них територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб;

• районні державні адміністрації на їх території — земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сіль­ськогосподарського використання; б) ведення лісового і вод­ного господарства, крім випадків, визначених ч. 9 ст. 149 ЗК; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, під­приємств торгівлі тощо);

-обласні державні адміністрації на їх території — земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межа­ми населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, ви­значених ч.ч. 5, 9 ст. 149 ЗК;

• Київська, Севастопольська міські державні адміністрації — земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах їх територій для всіх по­треб, крім випадків, визначених ч. 9 ст. 149 ЗК;

• Рада міністрів Автономної Республіки Крим — земельні ді­лянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) значення та за межами населених пунк­тів для всіх потреб, крім випадків, визначених ч.ч. 5, 9 ст. 149 ЗК;

• Кабінет Міністрів України — земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 га, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреацій­ного призначення, крім випадків, визначених ч.ч. 5-8 ст.149 ЗК, та у випадках, визначених ст. 150 цього Кодексу.

У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішують у судовому порядку.

Порядок вилучення особливо цінних земель передбачено ст. 150 ЗК, порядок погодження питань, пов'язаних із вилу­ченням (викупом) земельних ділянок — ст. 151 ЗК.

Якщо до особи переходить право власності на земельну ді­лянку, яка за ЗК не може перебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права. Якщо особа протягом встановленого строку цього не зробила, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.

Органи державної влади та місцевого самоврядування від­повідно до їх повноважень, визначених ЗК, мають право вику­пу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для таких суспільних потреб:

а) під будівлі та споруди органів державної влади та місцево­го самоврядування;

б) під будівлі, споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності;

в) під об'єкти природно-заповідного та іншого природоохо­ронного призначення;

г) оборони та національної безпеки;

д) під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та обєктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, га­зопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропор­тів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо);

е) під розміщення дипломатичних та прирівняних до них пред­ставництв іноземних держав та міжнародних організацій;

є) під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення.

Власник земельної ділянки не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений орга­ном, який приймає рішення про її викуп.

Викуп земельної ділянки здійснюється за згодою її власни­ка. Вартість земельної ділянки встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за ме­тодикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Якщо власник земельної ділянки не погоджується з викупною вартістю, питання вирішують у судовому порядку (ст. 146 ЗК).

У разі введення воєнного або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, може бути відчужено (вилучено) з. мотивів суспільної не­обхідності у порядку, встановленому законом. Припинення права власності на земельну ділянку у таких випадках здійс­нюється за умови повного відшкодування її вартості.

Особа, у якої було примусово відчужено земельну ділянку, після припинення дії обставин, у зв'язку з якими було прове­дено примусове відчуження, має право вимагати повернення цієї земельної ділянки.У разі неможливості повернення примусово відчуженої зе­мельної ділянки власникові за його бажанням надають іншу (ст. 147 ЗК).

Порядок вилучення земельних ділянок (ст. 149 ЗК).

Земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, може бути вилучено для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місце­вих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки дер­жавної власності, які перебувають у постійному користуван­ні, — ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарсь-ких потреб, ліси першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, ре­креаційного призначення, крім випадків, визначених ч.ч. 5-8 ст. 149 ЗК, та у випадках, визначених ст. 150 цього Кодексу.

У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.

Порядок вилучення особливо цінних земель (150 ЗК). До таких земель належать:

• чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах;

• лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти;

• темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті;

• бурі гірсько-лісові та дерновобуроземні глибокі та середньоглибокі;

• дерново-підзолисті суглинкові ґрунти;

• торфовища з глибиною залягання торфу більше одного мет­ра й осушені незалежно від глибини;

• коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму;

• дернові глибокі ґрунти Закарпаття;

• землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів;

• землі природно-заповідного фонду;

• землі історико-культурного призначення.

Вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначе­них ч. 2 ст. 150 ЗК. Земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, дозволено вилучати (викуповувати) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопрово­дів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунк­тів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, на­фтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'яза­них з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо пи­тання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджено з Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 158 ЗК спори з приводу володіння, кори­стування і розпорядження земельними ділянками, що перебу­вають у власності громадян і юридичних осіб, вирішує виключ­но суд.

Рішення відповідних органів виконавчої влади з питань зе­мельних ресурсів, органів місцевого самоврядування набирає сили з моменту його прийняття. Оскарження цих рішень у су­ді призупиняє їх виконання.

Рішення щодо земельних спорів виконує орган, який його прийняв.

Виконання рішення не звільняє порушника від відшкоду­вання збитків або втрат сільськогосподарського та лісогоспо­дарського виробництва внаслідок порушення земельного зако­нодавства.

Прийняття рішення про відшкодування інших збитків та компенсацію втрат не належить до компетенції органів місце­вого самоврядування та органів виконавчої влади з питань зе­мельних ресурсів у разі виникнення спору в цьому випадку. Відповідно до ст. 207 ЗК втрати сільськогосподарського і лісо­господарського виробництва — це втрати сільськогосподарсь­ких угідь, лісових земель та чагарників, а також ті, що завда­но обмеженням у землекористуванні та погіршенням якості зе­мель, їх компенсують незалежно від відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам. Порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробницт­ва, які підлягають відшкодуванню, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. № 1279.

Важливою процесуальною гарантією захисту прав та закон­них інтересів сторін земельних спорів є те, що виконання рі­шення за спорами може бути призупинено або ж продовжено. Суб'єктами, яким надано право на здійснення відповідних дій, є суд або органи виконавчої влади вищого рівня. Підставами для таких дій можуть бути:

• оскарження рішення однією із сторін;

• неможливість виконання рішення внаслідок стихійного лиха, екологічної або техногенної катастроф;

• припинення діяльності юридичної особи або смерть фізичної особи, які були стороною спору;

• зміна власника земельної ділянки, землекористувача або орендаря, що була стороною спору;

необхідність вилучення земельної ділянки, яка була пред­метом спору, для суспільних потреб та ін.

Перелік таких підстав в ЗК не наведено, оскільки в кожному конкретному випадку висновок про необхідність призупинення або продовження терміну виконання рішення приймається з урахуванням як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників.

Плата за землю. Земельний податок. Застава земельних ділянок і земельні торги.

Плата за землю

Використання землі в Україні є платним. Плата за землю спра­вляється відповідно до закону (ст. 206 ЗК). Розміри та порядок плати за використання земельних ре­сурсів, а також напрями використання коштів, що надійшли від плати за землю, відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку ви­значено Законом України «Про плату за землю» від 19 верес­ня 1996 р.

Плата за землю справляється у вигляді

І) земельного податку Власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та зем­лекористувачі, крім орендарів та інвесторів — учасників угоди про розподіл продукції, сплачують земельний податок. Справляння земельного податку за земельні ділянки, надані у користування у зв'язку з укладенням угоди про розподіл продукції, замінюється розподілом виробленої продукції між Державою та інвестором на умовах такої угоди. Розмір земельного податку не залежить від результатів госпо­дарської діяльності власників землі та землекористувачів.

Ставки, порядок обчислення і сплати земельного податку може бути встановлено або змінено лише Законом України «Про плату за землю». Зміни і доповнення до цього Закону вносяться не пізніше ніж за 3 місяці до початку нового бюджетного року і набирають чинності з початку нового бю­джетного року.

Ставки земельного податку з одного гектара сільськогоспо­дарських угідь встановлюються у відсотках від їх грошової оцінки у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасо­вищ— 0,1%; для багаторічних насаджень — 0,03%; із земель житлової та громадської забудови, грошову оцінку яких здійс­нено,— у розмірі 1% від їх грошової оцінки. Якщо відповід­ної оцінки земельних ділянок немає, то середні ставки земель­ного податку встановлюються в розмірах, відповідно до чисель­ності населення населених пунктів з урахуванням коефіцієнтів, які застосовуються для міст Києва, Севастополя та міст облас­ного підпорядкування, за даними таблиці, наведеної у ч. 2 ст. 7 Закону України «Про плату за землю».

Однак Закон передбачає винятки з вищенаведеного прави­ла. Наприклад, податок на земельні ділянки, зайняті житловим фондом, кооперативними автостоянками для зберігання особи­стих транспортних засобів громадян, гаражно-будівельними, дачно-будівельними кооперативами, індивідуальними гаража­ми і дачами громадян, а також на земельні ділянки, надані для потреб сільськогосподарського виробництва, водного та лісо­вого господарства, які зайняті виробничими, культурно-побу­товими та господарськими будівлями і спорудами, справляєть­ся у розмірі 3% суми земельного податку, обчисленого за за­гальним правилом.

Податок на земельні ділянки, надані для потреб лісового господарства, за винятком ділянок, зайнятих виробничими, культурно-побутовими, жилими будинками та господарськими будівлями і спорудами, справляється як складова плати за ви­користання лісових ресурсів, що визначається лісовим законо­давством.

Податок на земельні ділянки на територіях та об'єктах при­родоохоронного, оздоровчого та рекреаційного призначення, зайняті виробничими, культурно-побутовими, господарськими будівлями і спорудами, що не пов'язані з функціональним призначенням цих об'єктів, справляється у п'ятикратному роз­мірі відповідного земельного податку.

При визначенні розміру податку на земельні ділянки, за­йняті виробничими, культурно-побутовими, господарськими будівлями і спорудами, розташованими на територіях та об'єктах історико-культурного призначення, що не пов'язані з функ­ціональним призначенням цих об'єктів, застосовують такі кое­фіцієнти: для об'єктів міжнародного значення — 7,5; для об'­єктів загальнодержавного значення — 3,75; для об'єктів місце­вого значення— 1,5.

Податок з частини площ земельних ділянок, наданих під­приємствам, установам і організаціям (за винятком сільського­сподарських угідь), що перевищують норми відведення, стано­вить п'ятикратний розмір відповідного земельного податку.

Податок на земельні ділянки, надані для Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, залізниць, гірничодобувних під­приємств, а також на водойми, надані для виробництва рибної продукції, справляється у розмірі 25% суми земельного подат­ку, обчисленого відповідно до частин 1 та 2 ст. 7 Закону України «Про плату за землю».

Ставки земельного податку застосовуються з урахуванням коефіцієнтів індексації, визначених законом України про Дер­жавний бюджет України на відповідний рік.

Закон України «Про плату за землю» регламентує також ставки земельного податку для земель різного цільового при­значення, які знаходяться за межами населених пунктів:

• підприємства промисловості, транспорту, зв'язку та іншого призначення справляють земельний податок з розрахунку 5% від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області, за винятком земельних ділянок сільськогосподарського призначення та сільськогосподарського використання;

• податок на земельні ділянки, надані для залізничного транспорту, Збройних Сил України та інших військових форму­вань, створених відповідно до законодавства України, — у розмірі 0,02% від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області, крім земель військових сільськогосподарських під­приємств, з яких земельний податок справляється як за зе­млі сільськогосподарського призначення. Якщо відповідні земельні ділянки використовуються не за цільовим призна­ченням, податок справляється за загальним правилом;

• податок на земельні ділянки, надані на землях природоохо­ ронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурно­ го призначення, за винятком земельних ділянок сільськогосподарського використай ш, — у розмірі 50% від грошової оцінки одиниці плоті ріділі по області;

• податок на земельні ділянки, надані на землях лісового фо­нду, за винятком земель сільськогосподарського викорис­тання, — як складова пл&ти за використання лісових ресу­рсів, що визначається лісовим законодавством. Виняток становлять земельні ДІля нки, що входять до складу земель лісового фонду і зайняті виробничими, культурно-побуто­вими, жилими будинками та господарськими будівлями і спорудами, — у розорі 0,3% від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області;

• податок на земельні ділянки, надані на землях водного фон­ду, за винятком земельних ділянок сільськогосподарського використання, — у розмірі 0,3% від грошової оцінки одини­ці площі ріллі по області.

За сільськогосподарські угіддя, що надані у встановленому порядку і використовуються за цільовим призначенням, неза­лежно від того, до якої категорії земель їх віднесено, земель­ний податок справляється згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України «Про плату за землю».

Ставки земельного податку за використання інших катего­рій земель (крім земель сільськогосподарського призначення) передбачено розділами 3 та 4 згаданого Закону.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про плату за землю» від земельного податку звільняється низка установ, організацій і підприємств, як-от: заповідники, заказники, дендрологічні та зоологічні парки, пам'ятки природи, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, органи прокуратури, за­клади, установи та організації, які повністю утримуються за рахунок бюджету, зареєстровані релігійні та благодійні органі­зації, що не займаються підприємницькою діяльністю та ін.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, місь­кі, селищні та сільські Ради можуть встановлювати пільги що­до плати за землю: часткове звільнення на певний строк, змен­шення суми земельного податку лише за рахунок коштів, що зараховуються на спеціальні бюджетні рахунки відповідних бюджетів.

Підставою для нарахування земельного податку є дані дер­жавного земельного кадастру.

Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку в порядку, визначеному Законом України «Про плату за землю», за формою, встановленою Головною державною податковою інспекцією України, щороку за станом на 1 січня і до 1 лютого подають дані відповідній державній податковій інспекції.

Щодо нововідведених земельних ділянок розрахунки розмі­рів податку подають юридичні особи протягом місяця з дня виникнення права власності або користування земельною ділян­кою.

Нарахування земельного податку громадянам проводять державні податкові інспекції, які видають платникові до 15 липня поточного року платіжне повідомлення про сплату по­датку.

За земельну ділянку, на якій розташовано будівлю, що пе­ребуває у користуванні кількох юридичних осіб або громадян, земельний податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що є в їх користуванні; на якій роз­ташовано будівлю, що перебуває у спільній власності кількох юридичних осіб або громадян, — кожному з них пропорційно їх частці у власності на будівлю.

Власники землі та землекористувачі сплачують земельний податок із дня виникнення права власності або права користу­вання земельною ділянкою.

У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою податок сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.

Облік платників (товаровиробників сільськогосподарської продукції та громадян) і нарахування земельного податку про­водиться щорічно за станом на 1 травня, інших суб'єктів — платників податку — за станом на 1 лютого.

Власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) і зем­лекористувачі — виробники товарної сільськогосподарської і рибної продукції та громадяни сплачують земельний податок рівними частками до 15 серпня і 15 листопада, а всі інші плат­ники— щоквартально до 15 числа наступного за звітним квар­талом місяця.

За прострочення встановлених строків сплати податку (ст. 17 Закону України «Про плату за землю») справляється пеня у розмірах, визначених законом. Розмір пені за несвоєчасне вне­сення орендної плати передбачається у договорі оренди, проте він не може перевищувати ставки пені за несвоєчасну сплату земельного податку.

За порушення Закону України «Про плату за землю» плат­ники несуть відповідальність, передбачену ЗК та законами Ук­раїни.

Платники, яких своєчасно не було залучено до сплати зе­мельного податку, сплачують його не більше ніж два за попе­редні роки. Перегляд неправильно нарахованого податку, стяг­нення або повернення його платнику допускаються не більше ніж два за попередні роки.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про оцінку земель» від 11 грудня 2003 р. для визначення розміру земельного по­датку, орендної плати за земельні ділянки державної та кому­нальної власності використовується нормативна грошова оцін­ка земельних ділянок.

Методику експертної грошової оцінки земельних ділянок затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531.

Контроль за правильністю обчислення і справляння земель­ного податку здійснюють державні податкові інспекції.

Спори, що виникають з питань застосування положень, пе­редбачених Законом України «Про плату за землю», вирішують­ся в судовому порядку.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що визначені цим Законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

ІІ ) орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір орендної плати за землю обчислюють з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповід­них бюджетів, розподіляється та використовується відповідно до закону і не може перевищувати 10% їх нормативної грошо­вої оцінки. За визначенням орендаря на конкурентних засадах може бути встановлено більший розмір орендної плати. У разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактич­ний строк оренди землі не повертається. Плата за суборенду земельних ділянок державної та кому­нальної власності не може перевищувати орендної плати. Оренд­на плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробі­тковій (надання послуг орендодавцеві) формах, поєднання яких сторони можуть передбачити в договорі оренди. Щодо орендної плати за земельні ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, то вона справляється ви­ключно у грошовій формі. Внесення орендної плати оформлюється письмово, за винят­ком перерахування коштів через фінансові установи. Орендна плата за земельні ділянки державної та комуналь­ної власності, які передано в оренду для сільськогосподарсько­го використання, переглядається один раз на три роки в поряд­ку, встановленому законом або договором оренди; за земельні ділянки, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, — за згодою сторін. Орендар має право вимагати відповідного зменшення оренд­ної плати в разі, якщо стан орендованої земельної ділянки по­гіршився не з його вини.

Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, а також зе­мельна частка (пай), яка перебуває у власності або користу­ванні, у тому числі на умовах оренди.

Суб'єктом плати за землю (платником) є власник земель­ної ділянки, земельної частки (паю) і землекористувач, у тому числі орендар.

Застава земельних ділянок

Відповідно до ст. 133 ЗК у заставу може бути передано зе­мельні ділянки, які належать громадянам та юридичним осо­бам на праві власності; ті, що перебувають у спільній власнос­ті, — за згодою всіх співвласників.

Частину земельної ділянки передають у заставу після виді­лення її в натурі (на місцевості).

Заставодержателем земельної ділянки сільськогосподарсько­го призначення можуть бути лише банки.

Порядок застави земельних ділянок визначається законом.

За договором застави землі одна сторона — заставодержатель, який є кредитором за зобов'язанням, що забезпечено іпо­текою, має право отримати задоволення своїх грошових вимог До боржника за цим зобов'язанням з вартості заставленого невнесення відповідних змін до законодавства України земельні торги можуть проводити будь-які юридичні особи, не отриму­ючи при цьому жодних ліцензій.

Організатор земельних торгів має право відмовитися від їх проведення не пізніше, ніж за 10 днів до їх початку з обов'яз­ковою публікацією офіційної інформації про скасування зе­мельних торгів із зазначенням причини такого рішення.

Земельні торги визнають такими, що не відбулися (ст. 138 ЗК), у разі:

а) відсутності покупців або наявності тільки одного з них;

б) якщо жоден із покупців не запропонував ціну, вищу за стар­тову ціну земельної ділянки;

в) несплати в установлений термін переможцем земельних тор­гів належної суми за придбану земельну ділянку.

У разі звернення стягнення на земельну ділянку, що пере­буває у власності громадянина чи юридичної особи, ця ділян­ка підлягає продажу на земельних торгах, що проводяться у формі аукціону. Щодо земельних ділянок, призначених для ведення товарно­го сільськогосподарського виробництва, то на них звертають стягнення у випадках, якщо у власників таких ділянок немає ін­шого майна, на яке може бути звернено стягнення, якщо інше не запропоновано власником земельної ділянки (ст. 139 ЗК). Спори з цих питань вирішуються у порядку цивільного су­дочинства.