2. Право власності на землю

Відповідно до ч. 1 ст. 78 ЗК право власності на землю в суб'єктивному смислі — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

В об'єктивному смислі—це сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпо­рядження землею. Правомочність володіння — це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною ділян­кою. Правомочність користування — це право власника земель­ної ділянки привласнювати її корисні властивості. У ЗК визна­чено спеціальні вимоги щодо цільового, раціонального й ефек­тивного використання власником своєї земельної ділянки. Правомочність розпорядження — це право власника вчиня­ти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельної ділянки, визначення її юри­дичної долі (угоди купівлі-продажу, дарування, міни та ін.).

Земельна ділянка як об'єкт права власності — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем роз­ташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її ме­жах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єк­ти, ліси і багаторічні насадження, які на ній ростуть, а також на простір над та під поверхнею ділянки на висоту і на глиби­ну, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (ст. 79 ЗК).

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знахо­дяться в межах території України, природні ресурси її конти­нентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Основним Законом.

Аналізуючи положення ЗК, можна виділити публічну та приватну форми права власності на землю. Різновидами пер­шої є право державної та комунальної власності. Право при­ватної власності на землю поділяють на право власності гро­мадян і право власності юридичних осіб.

Особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ді­лянки до 15 травня 1992 р. (з дня набрання чинності ЗК), зе­мельні ділянки не повертаються (ч. 4 ст. 78 ЗК).

Види власності на землю

Земельна ділянка може перебувати у спільній власності з ви­значенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без такого (спільна сумісна власність). Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю (ст. 86 ЗК).

Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

а) за добровільного об'єднання власниками належних їм земельних ділянок;

б) у разі придбання у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;

^в) за прийняття спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;

^г) за рішенням суду (ст. 87 ЗК).

Володіння, користування та розпорядження земельною ді­лянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійсню­ються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди — у судовому порядку. Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладають у письмовій формі та посвідчують нотаріально.

Учасник спільної часткової власності має право: вимагати виділення належної йому частки зі складу земельної ділянки і окремо, так і разом з іншими учасниками, а у разі неможливості виділення частки — вимагати відповідної компенсації; на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому част­ки; відповідно до розміру своєї частки на доходи від викорис­тання спільної земельної ділянки. Він також відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті подат­ків, зборів і платежів, а також у витратах з утримання і збері­гання спільної земельної ділянки.

У разі продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону (ст. 88 ЗК).

Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

в) співвласників жилого будинку.

Володіння, користування та розпорядження земельною ді­лянкою спільної сумісної власності здійснюються за догово­ром або законом.

Співвласники такої земельної ділянки мають право на її по­діл або на виділення з неї окремої частки, що їх може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земель­них часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом (ст. 89 ЗК).

Порядок і умови отримання землі у приватну власність

Відповідно до ст. 116 ЗК громадяни та юридичні особи набу­вають права власності та права користування земельними діля­нками із земель державної або комунальної власності за рі­шенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядуван­ня в межах їх повноважень, визначених ЗК.

Набуття права на землю громадянами та юридичними осо­бами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у влас­ність або надання їх у користування.

Приватизація землі.

В Україні тривають земельна та аграрна реформи. Важливою їх складовою є приватизація земель.

Правові засади приватизації земель як засобу реформування земельних правовідносин закріплено: постановами Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р.; «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від ІЗ березня 1992 р.; Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р.; Декретом Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 р.; указами Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарсько­го виробництва» від 10 листопада 1994 р.; «Про порядок паю­вання земель, переданих у колективну власність сільськогос­подарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.; «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р.; Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 р. та ін.

Згідно з постановою Верховної Ради України «Про земель­ну реформу» від 18 грудня 1990 р. всі землі України проголо­шено об'єктом земельної реформи. Однак у перші роки рефор­ма та приватизація земель мали яскраво виражений сільсько­господарський характер, метою була передача землі у влас­ність тим, хто на ній працює.

Реформування земельних правовідносин у процесі реструк­туризації сільгосппідприємств недержавної форми власності здійснюється шляхом приватизації цих земель і проходить такі етапи:

1. передача земель у колективну власність недержавним сіль­госппідприємствам;

2. паювання земель колективної власності недержавних сільськогосподарських підприємств;

3. передача земель підприємств у власність новостворених юридичних осіб та приватну власність громадян у разі їх реорганізації чи ліквідації.

Кожний із цих етапів є невід'ємною складовою реформу­вання земельних правовідносин у процесі реструктуризації сільгосппідприємств, тобто, наступний етап приватизації роз­починався із завершенням попереднього.

Під паюванням у юридичній науці розуміють визначення розміру земельної частки (паю) в колективній формі права власності на землю кожного члена колективного сільськогос­подарського підприємства, кооперативу або сільськогосподар­ського акціонерного товариства без виділення земельної ділян­ки в натурі та юридичного посвідчення права на пай шляхом видачі сертифіката на земельну частку (пай).

Зміст паювання земель недержавних сільськогосподарських підприємств полягає у поділі земельних ділянок колективної власності на земельні частки (паї). Як юридична категорія, зе­мельна частка (пай) — це оцінена в грошовому виразі та ви­значена в умовних кадастрових гектарах частина переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь недержавного сільськогосподарського підприємства, яка визначає рівнове­лику частку участі члена підприємства в земельному пайовому фонді господарства і може бути в установленому чинним за­конодавством порядку витребувана в натурі (на місцевості) у самостійну земельну ділянку.

Відповідно до Указу Президента України від «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільсько­господарським підприємствам і організаціям» 8 серпня 1995 р. паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським під­приємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогос­подарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств; землі ж радгоспів та інших державних сільсько­господарських підприємств — після перетворення їх на колек­тивні сільськогосподарські підприємства.

Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і за­лишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства, кооперативу, товарист­ва є рівними.

Вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства, кооперативу, товариства визначають відповідно до грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарсь­ких угідь, що обчислюється за методикою грошової оцінки зе­мель, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай). Розміри ж зе­мельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах — вихо­дячи з вартості земельної частки (паю) та середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для певно­го підприємства, кооперативу, товариства.

Розміри земельної частки (паю) обчислюють комісії, утво­рені на підприємствах, кооперативах, товариствах з числа їх працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими ко­місіями розмірів земельної частки (паю) з кожним підприємством, кооперативом, товариством окремо приймає районна дер­жавна адміністрація.

Видача громадянам Сертифікати на право на земельну част­ку (пай) єдиного в Україні зразка видає громадянам та реєст­рує відповідна районна державна адміністрація.

У разі виходу власника земельної частки (паю) з колектив­ного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподар­ського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного то­вариства за його заявою здійснюється відведення земельної ді­лянки в натурі в установленому порядку і видається держав­ний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.

Організаційні та правові засади виділення власникам земель­них часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським під­приємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогос­подарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянка­ми визначено Законом України «Про порядок виділення в на­турі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 5 червня 2003 р. Відповідно до ст. 1 цього Закону право на земельну частку (пай) мають: колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогос­подарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пен­сіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земель­ну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни — спадкоємці права на земельну частку (пай), по­свідченого сертифікатом; громадяни та юридичні особи Украї­ни, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай); громадяни України, евакуйовані із зони відчуження, відселені із зони безумовного (обов'язкового) або зони гарантованого добровільного відселення, а також грома­дяни України, що самостійно переселилися з територій, які за­знали радіоактивного забруднення, і які на момент евакуації, відселення або самостійного переселення були членами колек­тивних або інших сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які проживають у сільській місцевості.

Державні акти на право власності на земельну ділянку влас­никам земельних часток (паїв) оформлює землевпорядна орга­нізація, яка виконала землевпорядні роботи щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості). Власникові однієї чи більше земельної частки (паю) в межах земель, що перебувають у користуванні одного сільськогосподарського підприємства, видають один державний акт на право власності на земельну ділянку; власникам земельних часток (паїв), яким земельні ділянки виділено в натурі (на місцевості) єдиним ма­сивом,— державний акт на право власності на земельну ді­лянку, який посвідчує їх право спільної часткової власності чи спільної сумісної власності.

Ще одним напрямом приватизації землі, крім передачі зе­мель сільськогосподарського призначення у колективну влас­ність та паювання, з прийняттям ЗК в редакції від 13 березня 1992 р. стало надання громадянам України права на отриман­ня земельних ділянок у приватну власність для:

• ведення особистого підсобного господарства;

• будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);

• садівництва;

• дачного та гаражного будівництва.

Відповідно до Указу Президента України від «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» 19 січня 1999 р. приватизації підлягають земельні ділянки, на яких розташовано об'єкти нерухомого майна, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані, Ідо при­ватизовані відповідно до законодавства України. Згідно із «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будів­ництва» Законом України від 14 вересня 2000 р. покупці об'­єктів незавершеного будівництва набули право на придбання у приватну власність разом з цими об'єктами і земельних діля­нок, відведених під забудову.

Об'єктами приватизації земель є земельні ділянки держав­ної та комунальної власності. Чинний ЗК передбачає можли­вість приватизації всіх дев'яти категорій земель. Разом із тим, визначено перелік земель, які не підлягають приватизації.

Відповідно до чинного земельного законодавства України приватизація земель може бути безоплатною і платною.

Безоплатно земельні ділянки у власність громадян перед­ають у разі:

1. приватизації земельних ділянок, які перебувають у користу­ванні громадян;

2. одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

3. одержання земельних ділянок із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ст. 121 ЗК.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної влас­ності в таких розмірах:

а) для ведення фермерського господарства — в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на цій території розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначають як середній по цих підприємствах. Якщо на те­риторії відповідної ради немає сільськогосподарських під­приємств, розмір земельної частки (паю) має бути середній по району. Громадяни України, які до 1 січня 2002 р. отримали в по­стійне користування або оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства, мають переважне право на при­дбання (викуп) земельних ділянок розміром до 100 гектарів сіль­ськогосподарських угідь, у тому числі до 50 гектарів ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років (ч. 4 ст. 13 Зако­ну України «Про фермерське господарство»).

б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2 га. Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно гро­мадянинові для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) (ст. 121 ЗК). Земельні ділянки особистого селянського господарства мо­жуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власніс­тю подружжя та спільною частковою власністю членів особис­того селянського господарства відповідно до закону. Членам особистого селянського господарства земельні част­ки (паї) можуть виділятися в натурі (на місцевості) єдиним масивом у спільну часткову власність та спільну сумісну влас­ність (подружжя) відповідно до закону. У разі виходу з особистого селянського господарства кожен його член має право на виділення належної йому земельної ді­лянки в натурі (на місцевості).

в) для ведення садівництва — не більше 0,12 га;

г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 га, в селищах — не більше 0,15 га, в міс­тах— не більше 0,10 га. Певні особливості встановлено законодавством щодо при­ватизації земель житлової та громадської забудови. Відповід­но до ст. 40 ЗК громадянам України за рішенням органів ви­конавчої влади або органів місцевого самоврядування може бути передано безоплатно у власність або надано в оренду зе­мельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого бу­динку, господарських будівель і гаражного будівництва в ме­жах норм, визначених ЗК. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами. Ст. 121 ЗК встановлює норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам: для будівництва та обслуговування жилого будин­ку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 га, в селищах — не більше 0,15 га, в містах — не більше 0,10 га; для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га.

д) для індивідуального дачного будівництва—не більше 0,10 га;

е) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га. Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або міс­цевого самоврядування земельні ділянки для житлового і га­ражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Ці кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами (ст. 41 ЗК).

Земельні ділянки передають безоплатно у власність грома­дян у межах норм, визначених ЗК, один раз за кожним видом використання.

Земельну ділянку, що перебуває у власності або у користу­ванні, надають у користування лише після вилучення (викупу) її порядку, передбаченому ЗК (ст. 116).

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок грома­дянами (ст. 118 ЗК):

1) Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділян­ки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відпо­відної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

2) Рішення щодо приватизації земельних ділянок органи вико­навчої влади та місцевого самоврядування приймають у місяч­ний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Право на платну приватизацію земель мають громадяни України:

• які вже приватизували безоплатно земельну ділянку, але користуються ще однією земельною ділянкою такого само­го цільового призначення і хотіли б її приватизувати;

• що мають у постійному користуванні земельну ділянку більшого розміру, ніж той, якому законом дозволено приватизувати земельну ділянку безоплатно;

• що мають у власності об'єкти нерухомого майна, які розташовані на земельній ділянці іншого, ніж перераховані у ст. 121 ЗК, цільового призначення.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть на­бувати права власності на земельні ділянки несільськогосподар­ського призначення в межах населених пунктів, а також на зе­мельні ділянки несільськогосподарського призначення за ме­жами населених пунктів, на яких розташовано об'єкти нерухо­мого майна, що належать їм на праві приватної власності (ч. 2 ст. 81 ЗК).

Іноземні юридичні особи, а також спільні підприємства, за­сновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, мо­жуть набувати право власності на земельні ділянки несільсько­господарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів неру­хомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна (ч.ч. 2, 3 ст. 82 ЗК).

Згідно зі ст. 126 ЗК право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, форму якого затверджує Кабі­нет Міністрів України.

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування:

• громадянам — для ведення особистого селянського госпо­дарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасан­ня худоби, ведення товарного сільськогосподарського вироб­ництва;

• сільськогосподарським підприємствам — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

• сільськогосподарським науково-дослідним установам та на­вчальним закладам, сільським професійно-технічним учили­щам та загальноосвітнім школам — для дослідних і навча­льних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сіль­ського господарства;

• несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням грома­дян — для ведення підсобного сільського господарства.

Заборонено передавати ці землі у власність іноземним гро­мадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним осо­бам та іноземним державам.

Ст. 35 ЗК надає громадянам України право набувати без­оплатно у власність із земель державної та комунальної влас­ності земельні ділянки для ведення індивідуального або колек­тивного садівництва у розмірі не більше 0,12 га (ст. 121 ЗК). Громадянин — член садівницького товариства приватизує зе­мельну ділянку без згоди на те інших членів цього товариства.

На період до 1 січня 2015 р. громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарсь­кого призначення загальною площею до 100 га. Цей розмір може бути збільшено у разі успадкування земельних ділянок за законом (п. 13 Перехідних положень ЗК).

Громадяни та юридичні особи, які мають у власності земель­ні ділянки для ведення селянського (фермерського) господар­ства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (па­їв) не вправі до 1 січня 2007 р. продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб (п. 15 Перехідних положень ЗК).

У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідну земельну ділянку може бути передано без­оплатно у власність або надано у користування об'єднанню власників (ч. 2 ст. 42 ЗК).

За загальним правилом, встановленим ст. 45 ЗК, землі при­родно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, ко­мунальній та приватній власності. До земель комунальної та державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено зако­ном (п. «в» ч. З ст. 83, п. «г» ч. 4 ст. 84 ЗК).

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. території природних за­повідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним пар­кам, є власністю Українського народу.

Ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття цього Закону (тобто до 16 червня 1992 р.), не підлягають приватизації. У разі зміни форм влас­ності на землю, на якій розташовано заказники, пам'ятки при­роди, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мис­тецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охо­рони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання.

Землі оздоровчого та рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності (ч. 1 ст. 41, ч. 1 ст. 52 ЗК). За загальним правилом, приватиза­ція цих категорій земель здійснюється шляхом викупу, тобто за плату. Однак земельні ділянки для індивідуального дачного будівництва можуть бути приватизовані безоплатно (норма безоплатної передачі, згідно зі ст. 121 ЗК, становить не більше 0,10 га).

ЗК (ст. 54) допускає можливість перебування земель істо­рико-культурного призначення у приватній власності, за винят­ком земель комунальної та державної власності, визначених п. «в» ч. З ст. 83 і п. «г» ч. 4 ст. 84 ЗК).

Приватизацію земель лісового фонду, за загальним прави­лом, заборонено (п. «г» ч. З ст. 83, п. «ґ» ч. 4 ст. 84 ЗК), за винятком випадків, передбачених ч.ч. 2, 3 ст. 56 ЗК. Зокрема, громадянам та юридичним особам за рішенням органів місце­вого самоврядування та виконавчої влади може бути безоплат­но або за плату передано у власність замкнені земельні ділян­ки лісового фонду загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств, а також земе­льні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залі­сення.

Заборонено також приватизацію земель водного фонду (п. «ґ» ч. З ст. 83, п. «д» ч. 4 ст. 84 ЗК), крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 59 ЗК: громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування дозво­лено безоплатно передавати у власність замкнені природні во­дойми (загальною площею до 3 га). Власники на своїх земель­них ділянках можуть у встановленому порядку створювати ри­богосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

Певні особливості встановлено законодавством щодо при­ватизації земель промисловості, транспорту, зв'язку, енерге­тики, оборони та іншого призначення. За загальним правилом, ці землі можуть перебувати у державній, комунальній та при­ватній власності (ч. 2 ст. 66, ч. 2 ст. 67, ч. 2 ст. 75, ч. 2 ст. 76 ЗК). Однак законодавство містить заборону на приватизацію земель під комунальними залізницями, автомобільними доро­гами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту (п. «б» ч. З ст. 83 ЗК); земель атомної енергетики та космічної системи; земель під державними залізницями, об'єктами дер­жавної власності повітряного і трубопровідного транспорту; земель оборони (п.п. «а», «б», «в» ч. 4 ст. 84 ЗК).

Спори з питань приватизації землі є різновидом земельних спорів і підвідомчі виключно судам (ст. 158 ЗК), адже відпо­відно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

У ЗК процесуального порядку судового розгляду земельних спорів не передбачено, це питання регулює ЦПК.

Приватизація земель державних і комунальних сільськогос­подарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК).

1) Громадяни — працівники державних та комунальних сіль­ськогосподарських підприємств, установ та організацій, а та­кож пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, зверта­ються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації.

2) Відповідний орган місцевого самоврядування або виконав­чої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає до­звіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної влас­ності для ведення фермерського господарства, особистого се­лянського господарства, садівництва, будівництва та обслуго­вування жилого будинку, господарських будівель і сгторул (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сіль­ської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки, зазначаючи бажані розміри та мету її використання.

Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, се­лищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - - також висновки кон­курсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки У власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.

Цей проект розробляють за замовленням громадян організа­ції які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлені угодою сторін.

Проект відведення земельної ділянки погоджується з орга­ном із земельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епіде­міологічним органами, органами архітектури та охорони куль­турної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

У разі відмови органу виконавчої влади чи місцевого само­врядування у передачі земельної ділянки у власність або зали­шення заяви без розгляду питання вирішується в судовому по­рядку.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про захист конститу­ційних прав громадян на землю» від 20 січня 2005 р. вартість робіт із землеустрою щодо виготовлення документів, які по­свідчують право власності на земельні ділянки, при виділенні в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земель­них часток (паїв) не може перевищувати 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Вартість робіт із землеустрою щодо виготовлення документа, який посвідчує право власності на земельну ділянку, при передачі безоплатно земельних діля­нок у власність громадянам України відповідно до ст. 121 ЗК, крім випадків, визначених ч. і цієї статті, не може перевищу­вати 9 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Громадяни можуть набути права власності на земельні ді­лянки на підставі наБувальної давності. Відповідно до ст. 119 ЗК громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно корис­туються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю зе­мельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.

Право власності на земельну ділянку виникає після одер­жання її власником документа, що посвідчує це право, та його державної реєстрації.

Розпочинати використання земельної ділянки до встанов­лення її меж у натурі (на місцевості) та одержання такого до­кумента заборонено (ст. 125 ЗК).

Згідно зі ст. 126 ЗК право власності на земельну ділянку освідчується державним актом, форму якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Органи державної влади та місцевого самоврядування від­повідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ді­лянок державної чи комунальної власності громадянам та юридичним особам, які мають право на набуття земельних ді­лянок у власність, — на конкурентних засадах (аукціон, кон­курс), крім викупу земельних ділянок, на яких розташовано об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих діля­нок (ст. 127 ЗК).

Продаж громадянам і юридичним особам земельних діля­нок державної та комунальної власності для потреб, визначе­них ЗК, провадять місцеві державні адміністрації, Рада мініст­рів Автономної Республіки Крим або органи місцевого само­врядування в межах їх повноважень.

Громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні зе­мельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради, де зазначають бажане місце розташування зе­мельної ділянки, цільове призначення та її розмір. До заяви додають:

а) державний акт на право постійного користування землею або договір оренди землі;

б) план земельної ділянки та документ про її надання, якщо державного акта немає;

в) свідоцтво про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева дер­жавна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місяч­ний термін розглядають заяву і приймають рішення про про­даж земельної ділянки або про відмову в цьому із зазначенням причин відмови.

Особам, які подали заяви (клопотання) про придбання (ку­півлю) земельної ділянки, що не перебуває у їх користуванні, продаж цієї ділянки здійснюється не пізніше 30 днів після роз­роблення землевпорядною організацією проекту відведення зе­мельної ділянки.

Рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, міс­цевої державної адміністрації, сільської, селищної, міської ра­ди про продаж земельної ділянки є підставою для укладання договору купівлі-продажу, який підлягає нотаріальному посвід­ченню. Документ про оплату є підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та її держав­ної реєстрації.

Вартість земельної ділянки визначають на підставі її гро­шової та експертної оцінки, яку проводять за методикою, за­твердженою Кабінетом Міністрів України.

Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, іноземним юридичним особам здійснюється Кабіне­том Міністрів України за погодженням з Верховною Радою України.

Громадяни та юридичні особи України мають право набу­вати у власність земельні ділянки на підставі цивільно-пра­вових угод: міни, дарування, успадкування та інших відповід­но до ЦК з урахуванням вимог ЗК (ст. 131 ЗК).

Угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення (ст. 132 ЗК).

Земельні ділянки державної або комунальної власності, при­значені для продажу суб'єктам підприємницької діяльності під забудову, підлягають продажу на конкурентних засадах (зе­мельні торги), порядок проведення якого регулює глава 21 ЗК.

Суб'єкти права власності на землю

Відповідно до ст. 80 Земельного Кодексу України (далі — ЗК) суб'єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

Суб'єктами права приватної власності на землю є грома­дяни та юридичні особи приватного права.

Поняття суб'єкта права власності як учасника відповідних відносин на землю тісно пов'язано з поняттями правоздатності та дієздатності.

Земельна правоздатність — це здатність мати права і бра­ти на себе обов'язки щодо землі. Вона виникає з моменту на­родження особи і припиняється з її смертю.

Земельна дієздатність — це здатність фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, своїми діями набувати для себе прав щодо конкретної земельної ділян­ки і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створю­вати для себе обов'язки щодо конкретної земельної ділянки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Повну земельну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). Випадки зниження цього цензу передба­чено ст. 36 Цивільного кодексу України (далі — ЦК).

Схема 3. Право власності на землю держави

Схема 4. Право власності на землю територіальних громад

Схема 5. Право власності на землю громадян України

Схема 9. Право власності на землю і ноземних громадян та осіб без громадянства

Схема 10. Право власності н а землю юридичних осіб

Схема 12. Обов'язки власників земельних ділянок

Схема 13. Суб’єкти права власності та користування

землями сільськогосподарського призначення

Захист права власності на землю

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю Власник земельної ділянки або землекористувач може ви­магати усунення будь-яких порушень його прав на землю, на­віть якщо вони не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділян­ки здійснюється шляхом (ст. 152 ЗК):

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Зокрема, ст. 16 ЦК передбачено такі способи захисту цивіль­них прав, а отже, і прав на землю: відновлення становища, яке існувало до порушення; припинення дії, яка порушує право; присудження до виконання обов'язку в натурі; припинення або зміна правовідносин; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Власника не може бути позбавлено права власності на зе­мельну ділянку, крім випадків, передбачених ЗК та іншими за­конами України.

У законодавче встановлених випадках допускається викуп земельної ділянки, при цьому відшкодовується її вартість.

Колишній власник земельної ділянки, яку викуплено для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земель­ної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних із викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що зе­мельна ділянка використовується не для суспільних потреб (ст. 153 ЗК).

Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власни­ком повноважень щодо володіння, користування і розпоря­дження належною йому земельною ділянкою або встановлюва­ти не передбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження.

Натомість ці органи несуть відповідальність за шкоду, за­подіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою (ст. 154 ЗК).

Підставами припинення права влас­ності на земельну ділянку є (ст..140 ЗК):

1. добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

2. смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

3. відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

1. звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

2. відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

6. конфіскація за рішенням суду;

7. невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випад­ках, визначених ЗК.