2. Розповідь учителя ( можна дати прочитати самостійно у підручнику про життя Антонія або Феодосія Печерських)

XI століття нашої ери. Це той час, який дав чималу кількість видатних подвижників Христової церкви, це і Кирило та Мефодій – просвітителі слов’ян, свята рівноапостальна княгиня Ольга, святий рівноапостальний князь Володлимир, святі благовірні князі Борис і Гліб. Саме в цей час жили, навчалися, діяли преподобні Антоній ті Феодосій. Саме вони заснували Києво-Печерську лавру.

Преподо́бний — лик святості в Православ'ї. Ченці, шановані за подвижницьке життя. ( додаток)

Святого Писання – “Дивний Бог у святих Своїх” – яскравий приклад того, що силою Господньою творяться чудеса, які викликають захоплення та благоговійний подив у людини, що знайомиться зі спадком православного подвижництва. Києво-Печерська лавра – велика святиня і не лише для нашої землі, а й для всього християнського світу. Свідченням цьому є великий інтерес до її історії науковців, дослідників, а також тисяч віруючих, які прагнуть прийти поклонитися святині, віддати земну пошану преподобним отцям, попросити їх благодатного заступництва за себе перед Господом. Спадок Лаври – це і вікова молитва чорноризців, які подвизалися в її стінах, це прославлені Богом мощі святих, що нетлінно спочивають в печерах, це й творіння лаврських ченців, які стали для наступних поколінь важливими пам’ятками історії, літератури.

Антоній справедливо визнається батьком російського чернецтва. У миру він називався Антипою і походив з містечка Любеч, розташованого в 40 верстах від Чернігова. Вже з юних років він відчув покликання до відокремленого життя, чому свідоцтвом може служити і до цих пір показуваєма на його батьківщині печера, в якій він іспитував в духовних подвигах свої сили. Потім Господь вклав йому в душу бажання мандрувати. Так, мандруючи, він прибув на гору Афонськую. У той час на Афоне жива була ще пам'ять про знаменитого подвижника Опанаса, що влаштував дивну лавру Афонськую і що поклав початок общежительному афонському подвижництву. Проте багато подвижників продовжували ще жити в скитах і калівах (хатина пустина) під керівництвом досвітних старців. Обійшовши Афон і здивувавшись життю афонських подвижників, Антипа прохав ігумена однієї обителі вдягнутися його в чернечий образ і був постриженим з ім'ям Антоній. Задовольняючи своє давнєє прагнення до відлюдницького життя, Антоній став трудитися в печері на прибережній скелі з причини Зсфігменськой обителі. Ігумен її Феоктист зробився духовним керівником святого, підбадьорюючи його в подвигах і навчаючи озброюватися проти ворогів невидимих. Скоро дозрів святий Антоній духовно, і старець Феоктист сказав йому: «Антоній! Йді до Росії, щоб ти був і іншим на користь, був би благословенням святого Афона». Свято покоряючись своєму наставникові, Антоній залишив святу гору і прибув до Києва в 1013 році. Тут під Дніпром стояла гора Берестова, вкрита дрімучим лісом. У крутому обриві її знаходилася печера, в якій колись укривались варяги, що розбишакували по Дніпру. Оту-то печеру і вибрав Антоній для того, щоб трудитися в посту, пильнуванні і безперестанній молитві. Проте хвилювання і кровопролиття, що послідували на Русі за смертю великого князя Київського Володимира, скоро змусили Антонія віддалитися звідти, і ми знову бачимо його на Афоні. Декілька років провів він в цьому «царстві чернечому», поки, нарешті, знову почув від старця веління йти до Росії. Прибув сюди, він у подошві Дніпровського горба викопав собі печеру і став жити в ній. Це було в 1028 році. Окриляємий полум'яною любов'ю до Христа, він не знав спокою в подвигах. Солодкі і уміленні сльози, пильнування, піст, колінопреклоніння, а найпаче «розумна», безперестанна, по заповіту афонцев, молитва були його повсякчасним заняттям. Той, хто знайшов духовний скарб, по Євангелію, все залишає; що удостоївся чудового богоспілкування жодними земними приманками не захоплюється. Тому і Антонію не потрібні були ні земна слава, ні зовнішнє багатство, ні популярність. Проте, прославляючи Господа, він був сам від Нього прославлений. Швидко всі про нього дізналися, і слава про нього поширилася, говорить Нестор-літописець, як про векого Антонія Єгипетського. Багато хто став приходити до нього, приносити йому хліб і просити його святих молитов і благодатної допомоги. Дехто тут же залишали всяку мирську пристрасть і ставали подвижниками життю святого. Такими були: Моісей, Леонтій, Іларіон, Феодосий. Першим, проте, що зважився разом з ним проводити життя своє - ієромонах Никон. У 1054 році відвідав Антонія Київський великий князь Ізяслав, що тільки що вступив на престол, з дружиною і просив молитов його. Подвижництво є потреба душі людини, тому-то воно залучає не лише простих, але і учених, не лише жебраків, але і богатих, не лише незнатних, але і сановних. Придворні князя Ізяслава Варлаам і Єфрем забажали відлюдницького життя і були пострижені Антонієм. За це князь спорудив гоніння на святого подвижника, і Антоній зі своїми учнями готовий був вже залишити Київ. Скоро, проте, прийшов від князя наказ повернути черноризців і дати спокій їм. «За якусь справу вигнані були черноризці з Полині, і багато бід від того вийшло в нашій країні», говорила князеві Ізяславу його дружина, родом полька. Коли число братії зросло до 15, подвижники влаштували в печері церкву. Після того Антоній сказав своїм сподвижникам: «Живіть тепер самі, браття, я призначу вам ігумена, а сам хочу йти в іншу гору жити наодинці, як звик відвіку». На відстані 100 сажнів від колишньої пещери Антоній викопав собі іншу, куди і переселився, призначивши ігуменом над братією Варлаама. Нова печера Антонія та сама, яка і тепер називається Антонієвою. Головним керівником і наставником новоутвореної чернечої общини продовжував бути сам святий Антоній: хоча по глибокому своєму смирінню він і відмовився від ігуменства, але не залишав братію в необхідній підтримці і потрібній раді. Він не відмовився навіть клопотати перед князем про потреби братії. Так, в 1057 році він послав сказати Ізяславу: «Князь мій! Бог умножає братію, а місце у нас тісне! Чи не даси ти нам ту гору, що над печерою?» Прохання святого було виконане. Любов до подвижників була така сильна у Антонія, що він протягом 7 років сам носив їжу затворникові Ісаакію; духом своїм він завжди був з братією, зводячи на неї своїми молитвами благословення Боже. У 1067 році вторглися в руські землі половць. Проти них виступили князі Ізяслав, Святослав і Всеволод. Вирушаючи в похід, князі прийшли до Антонія за благословенням. Великий подвижник із сльозами передбачив їм невдачу. Тоді один з полководців, на ім'я Симона, ліг до ніг святого і просив помолитися про позбавлення його від смерті. «Ви будете розбиті, поранені та потоплені у воді, - сказав Антоній, - але ти, син мій, залишишся живий і будеш покладений в тутешньому храмі». Битва з половцями відбулася на річці Альті. Русичі дійсно потерпіли поразку. Симон весь в ранах лежав серед трупів. Піднімає він очі вгору і бачить велику церкву. «Господи, молитвами Матері Твоєї і преподобних Антонія і Феодосія, позбав мене від гіркої смерті!» - взиває він із сльозами. І ось раптово якась сила забрала його із середи мертвих, і він негайно зцілився. Після поразки на Альті кияни обурилися проти Ізяслава, і він змушений був бігти до Польщі. Місце Ізяслава зайняв Всеслав. Поважаючи святого Антонія, він приходив до нього і був приймаємим останнім з любов'ю. Ця обставина і стала потім причиною невдоволення Ізяслава. Зайнявши знову київський «стіл», Ізяслав став гнівитися на Антонія «за Всеслава». Чернігівський князь Святослав, дізнавшись про це, прислав за Антонієм і узяв його в незадовго перед тим заснований Чернігівський Єлецький монастир. У Чернігові особливо сподобалася Антонію Болдіна гора. Тут він викопав печеру, біля якої князь влаштував церкву в ім'я святого преславного Ілії Фесвітяніна. Скоро до Антонія зібралися ревнителі благочестя, і спокуса святого, таким чином, послужила до більшої слави Божої. Князь Ізяслав скоро усвідомив свою помилку і послав просити святого повернутися до Києва. Незлобивий догідник Божий, бачивши в цьому волю Господню, знову повертається в свою печеру на колишні подвиги. Після іспиту незабаром послана була святому велика втіха. У Печерську обитель приходять з Константинополя 4 каменярі і запитують: «Де будувати церкву?» - «Що це означає, хто прислав вас?» - почали їх запитувати. Тоді каменярі розповіли, що в один день до кожного з них вранці прийшов посланець із звісткою, що Цариця закликує їх у Влахернську церкву. Коли вони з'явилися туди і побачили Царицю, вона сказала їм:

- Хочу побудувати Собі церкву на Русі, в Києві, візміть грошей на 3 роки, ідіть і будуйте.

- До кого підемо ми в незнайому країну? - сказали каменярі. Тоді Цариця, вказавши на двох, що стояли біля Неї мужей, сказала:

- Ось до них, Антонія і Феодосія, котрі являться там. Антоній благословить вас на працю і відійде на вічний покій: а на інший рік рано вранці послідує за ним і Феодосій, а тому беріть грошей більше. Втім, ніхто вам там не заплатить, як Я. Сама оглядатиму церкву і хочу прибувати в ній. При цьому Вона сказала, що церква повинна бути Богородичною і, давши мощі святих мучеників Артемія, Полієвкта, Леонтія, Акакія, Арефи, Іакова і Феодора, повеліла покласти їх в основанні храму.

- Де ж будувати церкву? - запитували архітектори, закінчивши свою розповідь.

- Почекайте три дні, - сказав Антоній.

У ций час він посилено молився, щоб Господь показав місце влаштування церкви. Молитва його була почута. У одну ніч на вибраному місці було сухо, тоді як всі околиці були вкриті росою. У іншу ніч одне це місце було вкрите росою, а околиці були сухими. На цьому місці преподобний благословив будівництво церкви і незабаром помер. Блаженна кончина його послідувала на 90-му році його життя, 7 травня 1073 року. Мощі його до цих пір перебувають в його печері під спудом. Декілька разів намагалися відкрити їх, але святий угодник Божий, по чудовому своєму смирінню, всякий раз опирався цьому. «Один раз він не допустив цього вогнем, іншою - водою». Смирінням і ми можемо перемогти підступи лукавого і Царство Небесне успадковувати. Пам’ять преподобного Антонія Печерського 10/23 липня.

Преподобний Феодосій провів свою молодість в Курську, де жили його батьки. З ранніх років він виявив благочестивий настрій духу: щодня він бував у храмі, старанно читав слово Боже, відрізнявся скромністю, упокорюванням та іншими чеснотами. Дізнавшись, що в храмі іноді не служать літургію через нестачу просфор, він вирішив сам зайнятися цією справою: купував пшеницю, своїми руками молов і випечені просфори приносив в церкву.

За ці подвиги він терпів багато прикрощів від матері, яка гаряче його любила, але не співчувала його прагненням. Почувши одного дня в церкві слова Господні: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10: 37), він наважився залишити і матір (батько вже помер), і рідне місто і з'явився в Київ до преподобного Антонія. «Чи бачиш чадо, – запитав його Антоній, – що печера моя скромна і тісна?» – «Сам Бог привів мене до тебе, – відповів Феодосій, – виконуватиму те, що ти мені накажеш».

Коли число сподвижників преп. Антонія зросло до 12, він віддалився на сусідню гору, вирив собі тут печеру і став трудитися в затворі. Феодосій залишився на колишньому місці. В 1062 братія обрала Феодосія ігуменом Києво-Печерського монастиря. І невипадково, став ігуменом, Феодосій відразу ж ввів у практику монастиря стриманість і строгі пости, а потім і новий статут, за основу якого було взято статут візантійського монастиря Студійського, відрізнявся крайньою суворістю. Причому в Печерській обителі цей статут застосовували ще жорсткіше. Навіть деякі ченці не витримували всіх випробувань, а інших, ще до постриження сам Феодосій виганяв з монастиря. Справжніх же ченців-подвижників, Феодосій прославляв, ставлячи їх у приклад навіть самому собі.

Головні риси заснованого ним спільножительства були наступні: усе майно в братії має бути спільне, час проводився в безперестанних працях; праці розділялися по силі кожного ігуменом; кожна справа починалася молитвою і благословенням старшого; помисли відкривалися ігуменові, який був істинним керівником усіх до спасіння. Преподобний Феодосій часто обходив келії і спостерігав, чи немає у кого чого зайвого, і чим займається братія. Часто і вночі він приходив до дверей келій і, якщо було чути розмову двох або трьох ченців, що зійшлися разом, то ударяв жезлом в двері, а ранком викривав винних. Сам преподобний був у всьому прикладом для братії: носив воду, рубав дрова, працював в пекарні, носив найпростіший одяг, раніше за всіх приходив до церкви, і на монастирські роботи. Окрім аскетичних подвигів, преп. Феодосій відрізнявся великим милосердям до бідних і любов'ю до духовної освіти і прагнув розташувати до них і свою братію. В обителі він влаштував особливий будинок для проживання убогих, сліпих, розслаблених і на утримування їх виділяв десяту долю монастирських прибутків. Крім того, щосуботи посилав цілий віз хліба ув'язненим.

У роки його управління монастир став чи не найбільш значним церковним центром Київської Русі. Число ченців зросло до ста чоловік, було влаштовано наземні келії, почалося будівництво головного храму монастиря - церкви в ім'я Успіння Пресвятої Богородиці. За вказівкою ігумена з Константинополя був привезений т.зв. Студійський статут, що засновує общежітельскую форму організації монастиря. Цей статут розійшовся по всій Русі по інших монастирях. "Тому й шанується монастир Печерський найстарішим серед усіх монастирів ", - написано в" Повісті минулих літ ". Багато насельники Києво-Печерської обителі пізніше стали єпископами в інших російських містах.

Феодосій брав активну участь у політичних подіях, що розгорнулися в 60-70-і рр.. XI ст. в Київській державі - в боротьбі синів Ярослава Мудрого за великокнязівський престол. У 1073 р. Феодосій Печерський різко засудив вигнання з Києва князя Ізяслава Ярославича. Печерський ігумен взагалі виступав за необхідність духовного контролю Церкви над світською владою.

Феодосію приписуються більш двадцяти творів. З творчої спадщини Феодосія Печерського збереглося одинадцять творів -- два послання до князя Ізяслава Ярославича, вісім повчань монастирської братії і одна молитва. Повчання і послання Феодосія Печерського - це цінні свідчення про поширення в Київській Русі християнського віровчення.

Характерна і ще одна важлива складова світогляду Феодосія Печерського - різке неприйняття інших віросповідань, особливо римо-католицького. В одному зі своїх послань до Ізяслава Ярославичу він пристрасно картає "латинську єресь", зводячи на "латинства" численні богословські і навіть побутові звинувачення.

Вчення Феодосія Печерського не відразу було прийнято і зрозуміло повною мірою. Спочатку навіть ченці Печерської обителі чекали послаблення монастирських строгостей, але ігумен Феодосій не відступив ні на крок. Багато в чому завдяки непохитної позиції Феодосія Печерського та "печерська ідеологія", і сам Києво-Печерський монастир придбали незабаром великий вплив. І недарма багато давньоруські монастирі або запрошували до себе ігуменами печерських ченців, або були ними засновані.

В 1091 відбулося перепоховання мощів Феодосія Печерського: з печери їх перенесли до церкви Успіння Пресвятої Богородиці. У 1108 р Феодосій Печерський був канонізований. Дні пам'яті: 3 (16) травня і 14 (27) серпня.

Заснована преподобним Антонієм і влаштована преподобним Феодосієм Києво-печерська обитель зробилася зразком для інших монастирів і мала велике значення для розвитку Української церкви. З її стін виходили знамениті архіпастирі, ревні проповідники віри і чудові письменники.

Із «Повісті минулих літ»

І тут хай буде розказано, чому Печерський монастир так названо.

Боголюбивий князь Ярослав любив [село] Берестове,

І церкву сущу святих апостолів,

І попів зібрав у ній багато,

І був серед них презвітер на ймення Ларіон,

І був муж добрий він,

І книжник, і пісник,

І ходив із Берестового на кручу Дніпровську,

Де нині старий монастир Печерський,

І тут молитви творив.

І був тут ліс великий.

І викопав там печерку малу на два сажні,

І приходив туди з Берестового, відспівував години

І богу молився таємно.

І через це вселив Бог князеві у серце намір

Поставити його митрополитом у святій Софії,

А печерка ота так і залишилась.

І днів небагато минуло,

І був чоловік один світського звання із града Любеча,

І вселив йому Бог бажання мандрувати,

І вирушив він на Святу Гору,

І побачив тамтешні монастирі,

І возлюбив чернецький образ.

І прийшов в один із тамошніх монастирів,

І благав ігумена того, щоб на нього поклав образ мниський.

І він послухав його, і постриг,

І дав йому ім’я Антоній,

І дав йому настанови,

І навчив його життю чернецькому,

І сказав йому: «Повертайся знову на Русь,

І хай буде тобі благословення від Святої Гори,

І багато від тебе чорноризців буде»

І відпустив його з благословенням,

І сказав йому: «Йди з миром».

І коли Антоній прийшов у Київ,

І роздумувати став, де йому жити,

І обійшов монастирі всі

І жодного не вподобав, бо того Бог не захотів.

І став ходити він по дебрях і по горах,

І шукав місце, яке б йому Бог показав,

І прийшов на кручу, де Ларіон печеру викопав,

І возлюбив те місце,

І поселився в ній,

І став Богу молитися,

Із сльозами промовляючи: «Господи! Утверди мене на цьому місці,

І хай буде на цьому місці благословення Святої Гори

І мого ігумена, що постриг мене».

І почав жити тут, молячи Бога, їсти хліб сухий,

І то через день,

І в міру води споживати,

І печеру копати.

І не давав собі спокою ні вдень, ні вночі,

У трудах пребуваючи, у бдінні і в молитвах.

Згодом же дізнались добрі люди,

І приходили до нього,

І приносили йому на потребу.

І пішла слава про великого Антонія,

І приходили до нього брати благословення.

Після смерті великого князя Ярослава

Прийняв владу його син Ізяслав,

І сів у Києві.

Антоній же був славний у Руській землі.

І довідався Ізяслав про життя його,

І прийшов до нього з дружиною своєю,

І просив у нього благословення

І молитися за них.

І був знаний всіма великий Антоній

І честь мав.

І почала приходити до нього братія,

І він приймав і постригав [у ченці] їх.

І так зібралося до нього братів дванадцять.

І викопали печеру велику,

І церкву,

І келії.

І до цього дня є вони в печері під старим монастирем.

І сказав Антоній до братії, що зібралась:

«Се Бог вас поєднав, браття,

І ви тут від благословення Святої Гори,

Ігумен Святої Гори постриг мене, а я вас постригав,

І хай буде на вас перше благословення від Бога,

А друге від Святої Гори.

І це сказавши, мовив їм:

«Живіте осібно, настановлю я вам ігумена,

А сам хочу на іншій горі поселитись один,

Щоб, як звик уже, жити, усамітнившись».

І поставив їм ігумена на ім’я Варлам,

А сам пішов на гору, викопав печеру,

Яка тепер під новим монастирем,

У ній же і закінчив життя своє,

І жив у доброчесності,

І не виходив з печери ніколи й нікуди сорок літ.

І в ній же лежать мощі його і до сьогодні.

А братія з ігуменом жили в печері,

І примножилося братії,

І не могли вже вміститись в печері,

І намислили збудувати поза нею монастир.

І прийшов ігумен з братією до Антонія

І сказав йому: «Отче! Примножилось братії,

І не можемо вміститися в печері.

І коли б звелів Бог і молитва твоя,

Щоб поставили ми церковцю малу поза печерою»,

І звелів їм Антоній.

І вони поклонилися йому

І поставили церквицю малу над печерою

В ім’я святої Богородиці Успенія.

І став Бог молитвами святої Богородиці примножувати чорноризців,

І раду учинила братія з ігуменом поставити монастир,

І звернулась братія з ігуменом до Антонія;

«Отче! Примножується братія,

І хотіли б збудувати монастир».

Антоній радий був і сказав:

«Благословенний у всьому Бог»

І молитва святої Богородиці,

І сущих у Святій Горі отців молитва —

Хай буде з вами».

І, сказавши це, послав одного із братії до князя Ізяслава так сказати:

«Княже мій! Се Бог примножує братію, а місця мало.

Чи не дав би нам ту гору, що над печерою?»

Ізяслав же почув се і радий був,

І мужів своїх послав,

І дав їм гору ту.

Ігумен же з братією заклали церкву велику.

І монастир стовпами обнесли,

І келій набудували багато,

І церкву звели,

І оздобили її іконами.

І відтоді почали звати монастир Печерський.

І оскільки жили ченці раніш в печері,

І від того прозвався Печерський монастир.

І постав же Печерський монастир від благословення Святої Гори.

І коли монастир постав, ігуменство тримав Варлам,

Ізяслав збудував монастир святого Димитрія,

І вивів Варлама на ігуменство до святого Димитрія,

І хотів поставити цей монастир вище Печерського,

Бо надіявся на [своє] багатство.

Багато монастирів від царів, від бояр

І від їхніх багатств поставлено,

Та не такі вони, як ті, що сльозами поставлені,

І постом, і молитвою, і старанням,

Бо Антоній ні золота, ні срібла не мав,

А постом і сльозами [будував],

Як я вже говорив.

І коли Варлам пішов до святого Дмитрія,

тоді брати раду створили,

І пішли до старця Антонія, і сказали:

«Постав над нами ігумена».

Він же спитав їх: «Кого хочете?»

Вони ж сказали йому: «Кого хоче Бог і ти».

І сказав [Ант.оній]: «Хто більше із вас, як не Федосій,

І найслухняніший, і покірливий, і смиренний.

Хай він буде вашим ігуменом».

Браття ж, раді бувши, поклонилися старцю,

І поставили Федосія ігуменом над братією,

А було їх числом двадцять.

І коли Федосій прийняв монастир,

Він почав тримати помірність велику,

І постування, і слізні молитви,

І збирати почав багато чорноризців,

І зібрав братії числом сто.

І почав шукати правила чернецького,

І знайшовся тоді Михайло чернець

Із монастиря Студитського,

А прийшов він із Греції з митрополитом Георгієм,

І став у нього шукати уставу ченців Студитських,

І знайшов у нього, і переписав,

І увів в монастирі своєму,

Як співати співи монастирські,

І як поклонятися, й читання шанувати,

І стояння в церкві, і лад весь церковний запровадив,

Як на трапезі сідати,

І у дні які що їсти, все за уставом,

І усе оте Федосій пізнав

І в монастирі своєму запровадив.

Від його монастиря всі перейняли статут і ввели його по всіх монастирях. Тому й шанується монастир Печерський як найстаріший і найславніший із всіх.