4. Трудовий потенцiал – це певна характеристика трудових ресурсiв, це джерело можливостей, прихованi. Невикористанi можливостi, якi можна використати для досягнення цiлей.
Ефективнiсть використання ТР значною мiрою залежить вiд складу ТР за статтю, вiком. Освiтою, станом здоров”я тощо. ТР, що розглядаються з цих параметрiв являють собою трудовий потенцiал.
Трудовий потенцiал – це сукупнiсть кiлькiсних та якiсних характеристик, здiбностей i можливостей трудоактивностi населення, що реалiзуються в межах кiлькостi вибору iснуючих системних вiдносин.
ТП може характеризуватися в цiлому сусп., певному регiонi, органiзацii i окремого робiтника.
У процесi формування рунку працi та iснування безробiття зростаe величина нереалiзованого ТП в суспiльствi. У звязку з цим суспiльство несе непродуктивнi витрати щодо забезпечення життeдiяльностi працюючих, необхiдностi оплачувати набуття ними нових трудових навичок вiдповiдно до потреб ринку.
ТП окремого працiвника – це його можлива трудова дieздатнiсть. Його ресурснi можливостi у сферi працi. Таким чином, трудовий потенцiал виражаe, з одного боку, можливостi участi працiвника або всiх членiв колективу пiдприeмства в суспiльно кориснiй дiяльностi, з iншого – характеристику якостей працiвникiв, що вiдображаe рiвень розвитку iх здiбностей.
5. Населення- це сукупнiсть людей, що прож на певнiй територii,а також e джерелом формув трудових рес. Особл e те що нас одночасно форм попит на прод та послуги що виробл труд рес. Нас e самовiдтвор рес. Дiяльнiсть супроводж саморозвитком. Для нас хар такi рухи: природнiй- рез проц народжув та смертностi / мiграцiйний-пов”яз з проц просторового пересування нас, що зумовл полiт, економ, соц процесами.
Демографiчними факторами форм тр рес регiону( обл., краiни) e iнтенсивнiсть вiдтворення нас, що зал вiд рiвня народж – режиму вiдтворення ( розширене- перевищ кiлькостi народж над числом смертей на 1000 осiб нас, просте вiдтв-вiдсутнiсть приросту чис нас, звужене – абсолютне зменшення-депопуляцiя) i мiграцiйних процесiв. Вплив демографiчних факторiв на викор труд рес виявл через вiкову структ нас, тобто спiввiдн мiж нас працезд вiку i непрац.
6. Трудовий потенціал України, як і будь-якої іншої країни, є складною соціально-економічною категорією, головним компонентом якої виступають фізичні параметри відтворення населення — природної основи трудового потенціалу. Йдеться про демографічний вимір трудового потенціалу, яким останній, безумовно, не вичерпується.
За період 1980-1990 рр. приріст населення зменшився в Україні з 3,5 до 0,6 чоловік на 1000 чоловік. У 1990 р. був в Україні приріст найнижчий у Східній Європі (у Білорусії він склав 3,2,уРосійській Федерації-2,2,уЛитві-4,6, Молдові - 8,0, Латвії-1,4, Естонії-1,8). У 1991-1992 рр. природний приріст населення в Україні був від'ємним. У 1991р. вів становив 0,8, а в 1992р. вже лише 0,2 (в розрахунку на 1000 чоловік населення). Це свідчить, що в якісних параметрах населення, а отже і в демографічному компоненті його трудового потенціалу, на порозі третього тисячоліття в Україні і в інших постсоціалістичних країнах відбудуться суттєві зміни, які позначаться насамперед на темпах приросту і на загальній кількості населення. За останні 20 років чисельність населення України зросло більш як на 5 млн. чоловік. У 1970р. воно становило 47126 тис. На 1 січня 1993 р. відповідно — 52244 тис. чоловік. Згідно з найбільш поширеними прогнозними розрахунками населення України в 1999 р. складе 58210 тис. чоловік. Однак є і досить песимістичні прогнози демографів. Згідно з ними населення України в 2001 р. не перевищить 51 млн. чоловік, а на початку 2016р. —50 млн., тобто зменшиться порівняно з1991р. відповідно на 0,7 і 1,8 млн. чоловік. Зниження демозростання є результатом попередніх несприятливих умов розвитку українського народу. Демографічні втрати України внаслідок колишньої несправедливої національної політики, відвертого і брутального геноциду і етноциду досі належним чином не тільки не вивчені, але ще не до кінця усвідомлені. Ці наслідки даватимуть про себе знати ще й у XXI столітті.
На кінець 2009 р. кількість працівників, які мають повну, базову або неповну вищу освіту, становила 6,0 млн. осіб (6,1 млн. – у 2008 р.), що становить більше половини працюючих (55,5%). Серед них 98,6 тис. осіб мали науковий ступінь (1,64%). Працівники з вищою освітою серед промислових підприємств переважали в галузі авіаційного транспорту – 80,3% облікової кількості штатних працівників. Один з найвищих потенціалів має ІТ сфера. Виробники програмного забезпечення – учасники Асоціації "ІТ Україна" працюють у відомих світових компаніях.
Тобто Україна має значний трудовий потенціал, але фахівці високотехнологічних сфер працюють переважно в закордонних фірмах. Іншим показником, який оцінює якість трудового потенціалу, є чисельність творців (винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій). Ця чисельність порівняно з 2008 р. скоротилася на 16,7%, у т.ч. авторів раціоналізаторських пропозицій – на 20,6%. Основну частину винахідників і авторів промислових зразків складав інженерно-технічний персонал та науково-педагогічні працівники з повною вищою освітою (94%).
7. Для забезпечення раціонального використання потенціалу праці важливо використовувати зведений баланс трудових ресурсів. Він складається з двох частин: ресурсної (наявність трудових ресурсів) і витратної (розподіл трудових ресурсів). Обидві частини балансу мають кореспондуватися. У першій характеризується чисельність та склад трудових ресурсів, у другій — їх розподіл та використання.
Під трудовими ресурсами слід розуміти частину населення, яка володіє сукупністю необхідних фізичних та інтелектуальних здібностей для роботи в певній сфері застосування праці. В Україні до складу трудових ресурсів включається працездатне населення від 16 до 59 років — чоловіки (коефіцієнт -1,0) та від 16 до 54 років — жінки (коефіцієнт - 0,6), населення старше і молодше працездатного віку, яке зайняте в суспільному виробництві - (коефіцієнт - 0,15).
Зміни чисельності трудових ресурсів (потенціалу) визначаються: співвідношенням народжуваності і смертності населення; станом здоров'я населення [(робочі дні - лікарняні дні): робочі дні] ; тривалість освіти; співвідношенням осіб, що вступають в працездатний і переходять в пенсійний вік
Характерною тенденцією структурних змін в складі трудових ресурсів є збільшення питомої ваги зайнятих в невиробничій сфері. Цей процес свідчить про підвищення ефективності виробництва.
Основними джерелами інформації для визначення трудових ресурсів та їх структури є дані перепису населення, спеціальні дослідження, обстеження, прогнози на різних рівнях управління.
Розрахунок ресурсної частини балансу трудових ресурсів, тобто попереднього балансу, виконується в такій послідовності: обґрунтовується чисельність населення в працездатному віці (за даними демографічного прогнозу); визначається чисельність працюючих пенсіонерів у плановому періоді за формулою; встановлюється чисельність зайнятих в особистих (індивідуальних) господарствах; обчислюється чисельність зайнятих у народному господарстві.
Друга частина балансу - витратна, яка характеризує міжгалузевий розподіл трудових ресурсів. Тобто тут відображається використання потенціального запасу праці в конкретних галузях народного господарства.
На етапі розробки кінцевого варіанту балансу перш за все визначається потреба економіки в робочій силі на плановий період. Для цього використовуються індекси зростання обсягу випуску продукції та продуктивності праці в матеріальному виробництві, а також нормативи витрат праці по кожному виду послуг.
8. Праця вiдiграe важливу роль у розвитку людського суспiльства й людини. Праця — це доцiльна, свiдома, органiзована дiяльнiсть людей, спрямована на створення матерiальних i духовних благ, необхiдних для задоволення суспiльних i особистих потреб людей. Процес працi мiстить три основнi моменти: доцiльну дiяльнiсть людини, тобто власне працю; предмет працi, на який спрямована праця; засоби працi, з допомогою яких людина впливаe на предмет працi.
У процесi працi формуeться система соцiально-трудових вiдносин, що e стрижнем суспiльних вiдносин на рiвнi народного господарства, регiону, органiзацii та окремих iндивiдiв.
Праця — основа життeдiяльностi i розвитку людського суспiльства. Змiст i характер працi залежать вiд ступеня розвитку продуктивних сил i суспiльних вiдносин.
Розрiзняють конкретну й абстрактну працю. Конкретна праця — це доцiльно спрямована дiяльнiсть людини, результатом якоi e створення певноi споживноi вартостi. Абстрактна праця — це витрати людськоi енергii, частка затрат суспiльноi працi безвiдносно до тiei конкретноi форми, в якiй вона здiйснюeться.
Подвiйнiсть поняття «праця» зумовлюe I подвiйнiсть ii змiсту. Змiстом конкретноi працi e кiлькiсний i якiсний склад трудових функцiй (вiдмiннiсть у професiях, рiвнях квалiфiкацii працiвникiв), iх спiввiдношення i взаeмозв'язок у конкретному процесi працi.
9. Праця вiдiграe важливу роль у розвитку людського суспiльства i людини. Праця – це доцiльна, свiдома, органiзована, дiяльнiсть людей, спрямована на створення матерiальних i духовних благ, необхiдних для задоволення суспiльних i особистих потреб людей. Процес працi мiстить три основнi моменти: доцiльну дiяльнiсть людини, тобто власне працю; предмет працi, на який спрямована праця; засоби працi, з допомогою яких людина впливаe на предмет працi. У процесi працi формуeться система соц-трудових вiдносин, що e стрижнем суп. вiдносин на рiвнi народного госп., регiону, органiзацii та окремих iндивiдiв. Праця – основа життeдiяльностi i розвитку людського суп. Змiст i хар-р працi залежать вiд ступеня розвитку продуктивних сил i суспiльних вiдносин. Розрiзняють конкретну й абстрактну працю. Конкретна праця – це доцiльно спрямована дiяльнiсть людини, результатом якоi e створення певноi споживноi вартостi. Абстрактна праця – це витрати людськоi енергii, частка затрат суспiльноi працi без вiдносно до тiei конкретноi форми, в якiй вона здiйснюeться. Система суп. вiдносин визначаe хар-р працi. Розрiзняють загальнi i частковi ознаки працi. Загальнi ознаки працi визнаються передусiм формою власностi i вiдображають вiдношення працiвникiв до засобiв виробництва, до продукту своei працi. Вони виявляються також у сусп. природi працi; у ступенi примушування до працi. З урахуванням цих ознак праця може бути вiдчуженою i не вiдчуженою вiд процесу виробництва i його результатiв, безпосередньо i опосередковано суспiльною, вiльною i вимушеною. Частковi ознаки хар-ть специфiчнi особливостi функцiонування роб. Сили. Змiст i хар-р працi тiсно взаeмозв’язанi. Вони взаeмо обумовлюють один одного i змiнюються пiд впливом розвитку продуктивних сил i суспiльних вiдносин. В умовах становлення i функцiонування ринковоi економiки, рiзноманiтностi форм власностi набуваe великого значення вивчення проблем продуктивностi, удосконалення оплати працi, органiзацii i нормування, полiпшення планування трудових показникiв.
10. Гуманiзацiя працi орieнтована на створення бiльш людяних умов працi.
До методiв гуманiзацii працi вiдносять:
пристосування виробництва до людини (а не навпаки, як це маe мiсце у сучасних умовах);
збагачення змiсту працi; чергування робiт, якi виконуються; поширення трудових функцiй;
вiдповiднiсть квалiфiкацii працiвникiв складностi виконуeмих робiт;
пiдвищення престижностi працi, ii вiдповiдальностi, самостiйностi;
активна участь у вирiшеннi виробничих завдань, поширення “виробничоi демократii”, перехiд вiд жорстких форм управлiння до гнучких, колективних форм;
створення можливостей збереження розвитку, самоудосконалення особистостi працiвника.
iншi.
З урахуванням цих напрямкiв гуманiзацii працi “Економiка працi”: будуe сучаснi системи мотивацii працi (зокрема, гнучкi форми оплати, оцiнки заслуг) гнучкi форми зайнятостi, обґрунтовуe доцiльну регламентовану тривалiсть робочого часу, ефективнi форми професiйноi пiдготовки та перепiдготовки кадрiв, нормальний рiвень iнтенсивностi працi та iн.
11. Робоче місце — це закріплена за окремим працівником просторова зона, оснащена засобами праці, необхідними для виконання певної роботи.
Організація робочого місця повинна сприяти максимальній ефективності процесу праці й бути гідною людини. Вона визначає продуктивність праці працівника та її якість.
Організація робочого місця — це система заходів щодо його спеціалізації, оснащення необхідними засобами і предметами праці, їхнього розміщення на робочому місці, його зовнішнього оформлення і створення належних умов праці. Конкретний зміст цих заходів визначається характером і спеціалізацією робочого місця, його видом і значенням у виробничому процесі.
Основними напрямами в організації робочих місць вважають:
— ефективне розміщення устаткування, оснащення, предметів праці;
— раціональну спеціалізацію;
— освітлення робочої площі;
— обслуговування;
— умови безпечної й високопродуктивної праці
Планування робочого місця передбачає раціональне розміщення у просторі матеріальних елементів виробництва, зокрема устаткування, технологічного та організаційного оснащення, а також робітника.
Рівень організації праці на конкретному робочому місці залежить також від якості його обслуговування.
Обслуговування робочого місця передбачає своєчасне забезпечення його всім необхідним, включаючи технічне обслуговування (налагодження, регулювання, ремонт); регулярну подачу необхідних видів енергії, інформації та витратних матеріалів; контроль якості роботи обладнання, транспортне та господарське обслуговування (прибирання, чищення обладнання тощо).
Обслуговування робочих місць здійснюється за такими функціями:
— підготовча;
— інформаційна;
— виробнича;
— інструментальна;
— налагоджувальна;
— енергетична;
— контрольна та ін.
Усі ці функції мають виконуватися безперебійно і в певних організаційних формах, які притаманні кожному типу виробництва
12. Роль праці в розвитку людини і суспільства виявляється в тому, що в процесі праці створюються не тільки матеріальні і духовні цінності, призначені для задоволення потреб людей, але й розвиваються самі робітники, що набувають навичок, розкривають свої здібності, поповнюють і збагачують знання. Творчий характер праці знаходить своє вираження в появі нових ідей, прогресивних технологіях, більш досконалих і продуктивних знаряддях праці, нових видах продукції, матеріалах, енергії, що, у свою чергу, ведуть до розвитку потреб.
В умовах ринкових відносин людина-суб'єкт праці може реалізувати свій трудовий потенціал подвійно: або на основі трудової самозайнятості, тобто коли він виступає як самостійний товаровиробник, що реалізує свою продукцію на ринку; або як найманий робітник, що пропонує свої послуги товаровиробнику-роботодавцю, суб'єкту власності. У цьому випадку відбувається обмін за принципом: кваліфікація і робочий час робітника - на заробітну плату і прибуток.
13. Соц-труд вiдносини – це комплекс взаeмовiдносин мiж iхнiми сторонами – найманими працiвниками та роботодавцями, суб'eктами i органами сторiн за участi держави (органiв законодавчоi та виконавчоi влади) i мiсцевого самоврядування, що пов'язанi з наймом, використанням, вiдтворенням робочоi сили та спрямованi на забезпечення високого рiвня життя особистостi, колективiв та суспiльства в цiлому. Цi вiдносини охоплюють широке коло питань – вiд соц-екон аспектiв майн вiдносин, до системи орган-екон i правових iнстит, що пов'язанi з колективним i iндивiдуальними переговорами, укладанням договорiв та угод, визначенням умов та розмiрiв оплати працi, залагодженням трудових конфлiктiв, участю найманих працiвникiв в управлiннi вир-вом тощо.
14. За організаційними формами існують такі типи соціально-трудових відносин: патерналізм, партнерство, конкуренція, солідарність, субсидіарність, дискримінація, конфлікт.
Патерналізм - значною мірою регламентації соціально-трудових відносин зі сторони держави або керівництва підприємства. Це від "батьківської турботи" держави про потреби населення або адміністрації підприємства про його працівників.
Партнерство - здійснення захисту своїх інтересів суб'єктами соціально-трудових відносин і їх самореалізація в політику погодження, взаємних пріоритетів.
Конкуренція характеризується взаємоповагою, досконалістю відносин між людьми або колективами.
Солідарність представляє загальну відповідальність і взаємну допомогу, основану на спільності інтересів групи людей.
Субсидіарність означає прагнення людини до особистої відповідальності за досягнення своїх цілей і своїх дій при рішенні соціально-трудових проблем.
Дискримінація - це незаконне обмеження прав суб'єктів соціально-трудових відносин. Дискримінація може виражатися по віку, расі, національності, статі, конфесії та ін. ознаках, а також дискримінація може проявлятися і при виборі професії, поступлення на навчання до навчального закладу, просування по службі, оплаті праці, звільненні.
Конфлікт -є крайньою мірою протиріччя в соціально-трудових відносинах. Найбільшими формами прояву трудових конфліктів є: трудові спори, страйки, масові звільнення (локаути).
Для регулювання соціально-трудових відносин держава створює систему програм, яка охоплює такі напрямки, як: зайнятість, соціальна політика; умови праці, міграційна і демографічна політика.
15. Соц.-тр. вiдносини-це об’eктивно iснуючi взаeмозалежнiсть i взаeмодiя суб’eктiв цих вiдносин в процесi працi i нацiленi на регулювання якостi трудового життя.
Рiвень СТВ e похiдним вiд особливостей суб’eкта СТВ (найманi працiвники, роботодавцi, держава), виначаeться ознаками соц.-ек. Простору, в якому функцiонують суб’eкти СТВ.
Видiляють такi рiвнi СТВ: 1)iндивiдуальний; 2)груповий; 3)змiшаний. На iндивiд. рiвнi взаeмопов’язаними суб’eктами СТВ можуть бути:
1)працiвник-працiвник; 2)працiвник-роботодавець; 3)роботодавець-роботодавць.
На груповому рiвнi СТВ проявляються взаeмозв’язки мiж об’eднаннями працiвникiв (профспiлки) та об’eднаннями роботодавцiв.
Змiшаний рiвень являe собою взаeмозв’язок мiж працiвником та держ., роботодавцем та державою.
Окрiм того СТВ можуть бути виявленi на рiвнi органiзацii, галузi, регiону.
16. Соц.-тр. вiдносини-це об’eктивно iснуючi взаeмозалежнiсть i взаeмодiя суб’eктiв цих вiдносин в процесi працi i нацiленi на регулювання якостi трудового життя.
Основними принципами СТВ e: 1) Солiдарнiсть, що передбачаe спiльну вiдповiдальнiсть людини, яка грунтуeться на особистiй вiдповiдальностi i згодi, одностайностi i спiльностi iнтересiв. 2) Патерналiзм – переважаюча роль держави в СТВ або практично повна регламентацiя держави. Патерналiзм може сформуватися i на рiвнi пiдприeмства. 3) Субсидiальнiсть, що направлена на збереження бажання людини щодо самовiдповiдальностi i самореалiзацii, i покликаний запобiганню перенесення вiдповiдальностi на суспiльство (самозахист). 4) Партнерство, яке являe собою такий тип i систему вiдносин мiж роботодавцями i працiвниками, за якого в межах соцiального миру забезпечуeться узгодження iхнiх СТВ. 5) Конфлiкт – це граничний випадок загостення протирiч в трудових вiдносинах, зiткнення суб’eктiв взаeмодii.. 6) Дискримiнацiя являe собою довiльне обмеження прав суб’eктiв СТВ, перешкоджаe доступу iм до рiвних можливостей на ринку працi.
17.
18. Розвиток СТВ характеризуeться показниками якостi трудового життя. Пiд якiстю тр. життя розумieться ситематизована сукупнiсть рис, якi характеризують умови працi i допомогають врахувати ступiнь реалiзацii iнтересiв працiвника i викоритсання його здiбностей (iнтелектуальних, творчих, моральних тощо).
Концепцiя якост трудового життя (ЯТЖ) включаe 2 важливих напрямки: 1) автономiя особистостi прцiвника; 2) можливiсть розвитку його рiзноманiтних здiбностей. Пiдвищення ЯТЖ охоплюe i такi аспекти, як умови працi, iх охорона i безпека. Якiсть життя – це синтетична характеристика рiвня i умов життя населення, я ка враховую також склад сiм’i, стан здоров’я членiв цiei сiм’i, iх соц. задоволеностi тощо.
Одним з показникiв якостi життя e iндекс розвитку людського потенцiалу (IРЛП) який розраховують як середню арифметичну з показникiв очiкуeмоi тривалостi життя (IЖ), рiвня освiти (Iо), та реального душевого ВВП (Iд).
19. Формування та розвиток соціально-трудових відносин у суспільстві проходить під впливом певних чинників, значимість яких визначається історичним, економічним, соціокультурним і політичним змістом. До основних чинників слід віднести наступні: - особливості соціальної політики; - глобалізацію економіки; - розвиток суспільної праці та виробництва; - життєвий цикл розвитку підприємства (організації). Соціальна політика – це важлива складова внутрішньої політики держави, яка втілюється в життя через соціальні програми і на практиці реалізує відносини в суспільстві в інтересах і через інтереси основних соціальних груп населення. Глобалізація економіки – процес формування системи міжнародного поділу праці, світової інфраструктури, світової валютної системи, міжнародної міграції робочої сили, швидкий зріст світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій, стрімких технологічних змін [3]. Розвиток суспільної праці та виробництва. Чинником, що визначає процес формування та розвитку соціально-трудових відносин, є об’єктивні закономірності розвитку суспільної праці, які протягом історичної перспективи виступають у формах поділу та кооперації праці, зросту продуктивності праці та ін. Життєвий цикл розвитку підприємства. Важливим чинником формування соціально-трудових відносин є цілі, до досягнення яких прагнуть люди і підприємства на різних етапах їх діяльності. Життєвий цикл людини включає декілька стадій. Західні дослідники опираються на трифазну модель життєвого циклу. У роботах японських авторів прослідковується поділ на чотири основні стадії життєвого циклу людини: - від народження до закінчення навчання; - період вступу на роботу та укладення шлюбу; - період трудової діяльності; - період після трудової діяльності. На першій стадії соціально-трудові відносини пов’язані переважно з проблемами професійного навчання. На другій – основними є відносини найму та звільнення, соціально-професійного розвитку. На третій провідну роль у соціально-трудових відносинах відіграють умови праці та її оплата. На четвертій стадії життєвого циклу людини є проблема пенсійного забезпечення. Стадії життєвого циклу людини опосередковано впливають на стадії життєвого циклу розвитку підприємства (організації). Якщо на стадії зародження підприємства соціально-трудові відносини носять неформальний характер, то з розвитком організації ці відносини формалізуються, в них формується більша кількість окремих елементів, виробляється система соціально-трудових відносин, яка поступово перетворюється у визначену організаційну культуру. При цьому соціально-трудові відносини є об’єктом довгострокового планування, міждисциплінарного співробітництва, елементом стратегії організації, а головним завданням є розвиток людських ресурсів. У процес розвитку людських ресурсів і формування нової системи соціально-трудових відносин повинні бути включені елементи суспільного регулювання, що дозволяють зменшити витрати, які неминучі при значних суспільних перетвореннях. Досягнення зарубіжних країн у цій сфері не повинні механічно проектуватися на українську дійсність, вони повинні бути адаптовані до національних традицій та норм трудової етики й моралі.
20. Соціальний захист – необхідний елемент функціонування будь-якої досить розвиненої держави. Концепція соціального захисту виникла наприкінці XIX – початку XX в. і в широкому загальносоціологічному змісті відповідний термін уперше з'явився в США в 30-х роках і поступово поширився в західній соціології для позначення системи мір, що захищають будь-якого громадянина від економічного і соціального ущемлення внаслідок безробіття, втрати або різкого скорочення прибутку через хворобу, народження дитини, виробничої травми або профзахворювання, інвалідності, старості, утрати годувальника і т.п. У наявних вітчизняних публікаціях зустрічається безліч трактувань поняття соціального захисту і реальності. Сама система соціального захисту в широкому змісті – це система правових, соціально-економічних і політичних гарантій, що представляють умови для забезпечення засобів існування: · працездатним громадянам – за рахунок трудового внеску, економічної самостійності і підприємництва; · соціально уразливим прошаркам – за рахунок держави, але не нижче встановленого законом прожиткового мінімуму.
Система соціальних гарантій у сфері праці. У цій і інших трактуваннях є елементи, що відбивають різні сторони сутності соціального захисту, і, спираючись на який, можна повною мірою розкрити утримування поняття у вузькому змісті. Соціальний захист – це система законодавчих, соціально-економічних і морально-психологічних гарантій, засобів і мір, завдяки яким створюються рівні для членів суспільства умови, що перешкоджають несприятливим впливам середовища на людину, що забезпечують гідну і соціально прийнятну якість їхнього життя. Соціальний захист являє собою, з одного боку, функціональну систему, тобто систему напрямків, по яких вона здійснюється, а з іншого боку – інституціональну , тобто систему інститутів, що її забезпечують (державу, суд, профспілки й інші громадські організації). У повному своєму прояві соціальний захист повинен охоплювати наступні напрямки: · забезпечення членам суспільства прожиткового мінімуму і надання матеріальної допомоги тим, кому в силу об'єктивних причин вона необхідна, захист від чинників, що знижують життєвий рівень; · створення умов, що дозволяють громадянам безперешкодно заробляти собі на життя будь-якими, що не суперечать закону способами; · створення умов, що забезпечують задоволення визначеного мінімуму (в об'ємі суспільних можливостей із урахуванням національно-історичної специфіки) потреб громадян в освіті, медичній допомозі і т.п.; · забезпечення сприятливих умов праці для найманих робітників, захист їх від негативних впливів індустріального виробництва; · забезпечення екологічної безпеки членів суспільства; · захист громадян від злочинних зазіхань; · захист цивільних і політичних прав і свобод, що відповідають принципам правової; демократичної держави; · створення умов, що виключають збройні соціальні і міжнаціональні конфлікти; · захист від політичного переслідування й адміністративного свавілля; · забезпечення вільного духовного життя, захист від ідеологічного тиску; · створення сприятливого психологічного клімату в суспільстві в цілому, в окремих осередках і структурних утвореннях, захист від психологічного пресингу; · забезпечення максимально можливої стабільності громадського життя.
21. Функцiонування системи соцiального партнерства здiйснюeться на тристороннiй спiвпрацi пiдприeмцiв (роботодавцiв), найманих працiвникiв та органiв державноi влади. Мета соцiального партнерства полягаe в прагненнi держави, роботодавцiв i найманих працiвникiв досягти загального блага в суспiльствi шляхом пiдвищення продуктивностi працi, розвитку науково-технiчного прогресу, збiльшення валового нацiонального продукту, пiдвищення рiвня життя населення. Соцiальне партнерство ґрунтуeться на демократичних засадах: свободи, плюралiзму, бажаннi сторiн досягти взаeморозумiння в прийняттi спiльних рiшень, наданнi можливостей брати участь в управлiннi виробництвом i розподiлi створеного продукту. Держава забезпечуe правове регулювання взаeмовiдносин мiж партнерами, встановлюe i контролюe дотримання мiнiмальних норм i гарантiй у сферi працi i соцiально-трудових вiдносин (умови оплати працi, вiдпочинку, соцiального захисту населення тощо).
Пiдприeмцi (роботодавцi), захищаючи своi iнтереси i права як власникiв засобiв виробництва, в соцiальному партнерствi вбачають можливiсть проведення погодженоi
технiчноi й економiчноi полiтики без рiзких потрясiнь i руйнiвних конфлiктiв.Пiдприeмцi несуть основну вiдповiдальнiсть за результати господарювання, забезпечення належних умов працi i розмiрiв ii оплати та фiнансового забезпечення соцiального захисту працiвникiв.
22. Найважливіша і визначальна роль у формуванні системи соціального партнерства й основних її суб’єктів у перехідний період належить державі. Вона виступає одночасно і як носій публічної влади, і як соціальний партнер. Держава як носій публічної влади має повноваження, що традиційно поділяються на: законодавчі, виконавчі і судові. Держава ухвалює закони, якими повинні керуватися суб’єкти соціального партнерства, у тому числі легалізує їх правосуб’єктність, процедури їхньої взаємодії. Вона забезпечує виконання законів за допомогою актів керування, контролю і нагляду у сфері праці. Крім того, вона має судову систему, що включає органи юрисдикції, які беруть участь у розгляді економічних спорів та інших справ, зокрема трудових конфліктів. Як законодавець, держава повинна гарантувати дотримання законодавства у сфері соціально-трудових відносин, що врегульовуються Конституцією України, Кодексом законів України про працю, Законами України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, “Про колективні договори і угоди”, “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, “Про оплату праці”, “Про зайнятість населення”, “Про охорону праці”, “Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування”, “Про соціальне партнерство в Україні” та іншими актами законодавства, що регулюють соціально-трудові відносини. Як арбітр вона уповноважує свої виконавчі органи організовувати взаємодію з профспілками та асоціаціями роботодавців, створювати сприятливі умови для ведення колективних переговорів, вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) тощо; надає свої представницькі функції органам виконавчої влади, яку представляють: - на державному рівні — Кабінет Міністрів України; - на галузевому рівні — міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; - на територіальному рівні – обласні, Київська та Севастопольська міські, районні державні адміністрації, виконавчі органи міських, сільських, селищних рад [9]. Як власник засобів виробництва, через відповідну систему управління ними, держава (тобто управлінський апарат) у відносинах із профспілками намагається розв’язувати проблеми значною мірою за рахунок трудящих. У той же час уряд не може не шукати діалогу з профспілками, аби створити певний соціальний клімат, необхідний для проведення докорінної ринкової перебудови. Держава як соціальний партнер може розглядатися у двох аспектах: як роботодавець і як партнер у правовому механізмі соціального співробітництва, носій загальнодержавних інтересів. Як роботодавець держава в особі адміністрації державних підприємств поряд з іншими роботодавцями бере участь у ринковій конкуренції. Як представники інтересів держави в системі соціального партнерства сьогодні, відповідно до чинного законодавства, виступають виконавчі органи державної влади різних рівнів. Нині в Україні сформувалась і функціонує система державних органів, що регулюють трудові відносини, наприклад Міністерство праці і соціальної політики, яке забезпечує впровадження в життя державної політики у сфері трудових відносин, Національна рада соціального партнерства, а також Національна служба посередництва і примирення.
23. Серед громадських органiзацiй найважливаiше мiсце належить профспiлкам. ПФС-ки – це масове самокероване громад. Обeдн. Трудящих певноi галузi або сумiжних г-ей, проф. Групи для захисту i представництва iхнiх соц. Iнтересiв ПФС – це найбiльш масове обeдн. Трудящих доступне для всiх. Для вступу рядiв в ПФС необх. Тiльки визнання обeднання i повязаноi з ним товариськоi дисциплiни незалеж вiд рiвня квалiф –i, освiти, полiт. Орieнтацiй, статi, вiку. Профспiлки за цiлями та iнтересами перебувають ближче iн. громад. орг. до ек-ки, вир-ва, тобто вирiшальноi сфери докладання творчих сил людини. Пiдприeмцi (роботодавцi), захищаючи своi iнтереси i права як власникiв засобiв виробництва, в соцiальному партнерствi вбачають можливiсть проведення погодженоi
технiчноi й економiчноi полiтики без рiзких потрясiнь i руйнiвних конфлiктiв.Пiдприeмцi несуть основну вiдповiдальнiсть за результати господарювання, забезпечення належних умов працi i розмiрiв ii оплати та фiнансового забезпечення соцiального захисту працiвникiв.
Профспiлки як захисники i виразники iнтересiв найманих працiвникiв покликанi виборювати i захищати соцiальнi, економiчнi та професiйнi права робiтникiв i службовцiв,
боротися за соцiальну справедливiсть, сприяти створенню для людини належних умов працi й життя.
Профспiлки e однieю з громадських органiзацiй, якi створюються трудящими для захисту своiх соцiальних, економiчних i професiйних прав, для вираження iнтересiв найманих працiвникiв, для боротьби за соцiальну справедливiсть, з метою сприяння створенню для людини вiдповiдних умов працi та життя. В 1994 р. створено Федерацiю профспiлок Укр. В Укр. Ще не прийнято закон про профспiлки. Iхня дiяльнiсть може регулюватися Конст. Укр. та Законами Укр. „Про зайнятiсть”, „Про оплату працi”, „Про колективнi договори та угоди”. Уряд не роздiляe своi функцii визначального органу полiтики, законодавця, власника та роботодавця. Приватний сектор ще не являe собою реальноi органiзованоi сили. (ФПУ). Основнi проблеми профспiлкового руху в Укр.: постiйне зниження довiри до профспiлок; неспроможнiсть профспiлок органiзувати працiвникiв у приватних фiрмах; недостатня пiдтримка профспiлками тих, хто втратив роботу.
24. Система соцiального партнерства об'eднуe можливостi держави, пiдприeмцiв i профспiлок для досягнення соцiального миру, сприяe створенню належних умов для економiчного розвитку краiни, позитивно впливаe на формування i використання трудових ресурсiв. Здiйснення цього вiдбуваeться шляхом розроблення i реалiзацii узгоджених економiчних i соцiальних програм, забезпечення певних гарантiй щодо оплати працi, робочого часу i вiдпочинку; регулювання ринку працi i створення необхiдних умов для пiдвищення ефективностi зайнятостi населення; забезпечення на виробничому рiвнi згiдно з угодами i договорами належних умов для ефективного
використання трудового потенцiалу. Договiрне регулювання оплати працi найманих працiвникiв в Украiнi здiйснюeться на основi системи тарифних угод на всiх рiвнях управлiння, якi досягаються в результатi колективних переговорiв. Переговори ведуться й угоди укладаються на державному, мiжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рiвнях. Договiрне регулювання оплати працi працiвникiв пiдприeмств, що розташованi на територii Республiки Крим (крiм пiдприeмств, що e загальнодержавною власнiстю, i тих, якi e комунальною власнiстю), може здiйснюватися на основi тарифних угод, якi укладаються на територiальному (мiсто, адмiнiстративний район) i комунальному рiвнях (реґiональна тарифна угода).