63. Судебники

Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р. обмежувала право переходу се-лян тільки на Юріїв день і встановлювала порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана). З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. по-чали видаватись укази про “урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення селян-втікачів (5 – 15 р.). Судебник був, перш за все, “інструкцією” для організації судового процесу. У Судебнику 1550 р. розширюється коло питань, які ре-гулюються центральною владою, проводиться певна вираже-на соціальна направленість покарання, посилюються риси розшукного процесу. Закріплюється становий принцип пока-рань. Значно чіткіше встановлюються в законі суб’єктивні ознаки злочину, розробляються форми вини.  Під злочином судебники розуміють не тільки нанесення матеріальної чи моральної шкоди. Злочин – це, перш за все, порушення встановлених норм, розпоряджень, а також волі государя, яка неподільно пов’язувалась з інтересами держави. Посилення центральної влади обумовило розвиток форм позасудової, позаправової розправи

64. Судова рефома 1864 р в Росії.

Судова реформа 1864 р. — реформа судової системи і судочинства; найпослідовніша з буржуазних реформ 60—70-х pp. Проводилася на основі судових статутів, прийнятих 20 листопада 1864 p.: «Установа судових установлень», статути карного і цивільного судочинства, статут про покарання, що накладаються мировими суддями. На околицях Росії статути вводилися зі значними змінами; остаточно процес було завершено лише до 1896 р. У судових статутах відображено ряд буржуазних принципів судоустрою і судочинства: відділення суду від адміністрації, незмінність суддів і слідчих, створення суду присяжних, установа адвокатури, проголошення гласності й змагальності процесу, вільної оцінки доказів; виборність деяких судових органів (мирових судів). Разом з тим реформа зберегла кілька елементів колишнього станового суду: участь у процесі станових представників, особлива підсудність справ вищих посадових осіб, збереження селянських, «інородчеських» і духовних судів тощо. Були створені дві системи судів — мирові та загальні. Мирові суди розглядали дрібні карні і цивільні справи. Створювалися мирові суди в містах і повітах. Як правило, кожний повіт складав мировий округ (усього було створено 108 округів), що розділявся на мирові дільниці. Дільничі мирові судді здійснювали правосуддя одноосібно. Вибиралися мирові судді (дільничі і почесні) повітовими земськими зборами (в столицях — міськими думами) і затверджувалися на посаді 1-м департаментом Сенату. Апеляційною інстанцією для дільничих суддів був з'їзд мирових суддів, що складався з усіх мирових суддів (у тому числі й почесних мирових суддів) округу. Система загальних судів включала окружні суди і судові палати (одна на кілька судових округів). Окружний суд розглядав карні і цивільні справи, що не належали до компетенції мирових суддів, однак з їхнього ведення були вилучені справи про злочини, скоєні тими особами, які мали чин вище за титулярного радника. Справи про злочини або проступки, за які були встановлені покарання, пов'язані з позбавленням усіх прав стану або всіх особисто привласнених прав і переваг, слухалися за участю присяжних засідателів. Апеляційною інстанцією для окружного суду була судова палата (апеляція з приводу вироку, винесеного судом присяжних, не допускалася). Верховним і касаційним судом, а також вищим органом судового нагляду був Сенат, де існувало два касаційних департаменти — цивільний і карний. При окружних судах і судових палатах знаходилися судові слідчі, судові пристави, прокуратура; крім того, при судових палатах діяла рада присяжних повірених. Судові слідчі проводили попереднє слідство під наглядом прокуратури і підпорядковувалися окружному суду і судовій палаті. Прокуратура знаходилася при загальних судах і при Сенаті (при окружному суді — прокурор окружного суду і декілька товаришів прокурора, при судовій палаті — прокурор судової палати та його товариші, при касаційних департаментах Сенату — обер-прокурор та його товариші). Вищий нагляд за прокуратурою здійснював генерал-прокурор (з 1802 р. ним був міністр юстиції).

65. Суспільний і держ.лад,суд і право Старод.ЄгиптуДавні єгиптяни називали свою країну Кемі. Письмові знаки єгиптян покладено в основу фінікійського алфавіту, що дав початок азбуці греків і римлян. Єгипетські вчені розроби-ли основи багатьох наук: астрономії, медицини, геометрії, механіки, архітектури. Раби працювали в царських і храмових господарствах, маєтках великих чиновників, були домашньою челяддю. Панівним класом стародавньоєгипетського суспільства були рабовласницька знать і жерці. Становище знатної люди-ни визначалось трьома умовами: давністю роду, величиною землеволодіння, посадою, яку вона займала.

Державний лад, суд, збройні сили В усі періоди історії Стародавнього Єгипту вся влада зосереджувалась у руках фараона (30 династій – близько 200 фараонів). Релігія, яка була в Стародавньому Єгипті державною, тобто загальнообов’язковою, відносила його до богів. Успадкування престолу відбувалось у межах однієї і тієї ж правлячої династії (від батька до старшого сина). Законним вважався тільки той фараон, який народився від шлюбу між принцом і принцесою правлячої династії. Тому цариці майже завжди були рідними сестрами своїх чоловіків. Влада фараона була необмеженою і здійснювалась через чиновників. Центральне управління країною здійснював візир (араб-ська назва, стародавньоєгипетська – джаті). Крім візира, джерела називають головним скарбником (“завідуючий всім, що дає небо, земля і повітря”); начальника робіт, обов’язком якого був нагляд за зрошувальними сист-мами, завідуючого “будинком зброї”. Головному скарбникові підкорялись два скарбники царя, які завідували каменоломнями та мідними рудниками. Існував розгалужений бюрократичний чиновницький апарат, що вів облік усього державного господарства, стягу-вав податі, управляв царськими угіддями і складами, завіду-вав поліцією та судом. Особливе місце в системі державного механізму займали жерці. Вони проповідували святість, вічність влади фараона. Крім того, значення жерців збільшувалось у зв’язку з тим, що вони вміли лікувати, будувати складні архітектурні споруди, розраховувати площі земельних наділів. Місцеве управління зосереджувалося в руках номарха і його чиновників. Головою судової влади (як і всього державного апарату) був фараон. Вищою судовою установою держави з часів Ста-родавнього царства були шість палат, головою яких був візир. У надзвичайних ситуаціях фараони призначали особливі су-дові колегії. У період Нового царства судова влада здійснюється особливими колегіями - кенбетами: центральною, що складалась з 30 членів, окружними, міськими. Крім державних, були храмові суди. Судочинство у цивільних і кримінальних справах було однаковим. Кримінальні, як і цивільні справи, порушувались за скаргою потерпілого, якому дозволялось підтримувати звинувачення. Він же мав вказувати і міру покарання. Основні риси права  Джерелом права в Стародавньому Єгипті спочатку був звичай. З розвитком держави активнішою стає законодавча діяльність фараонівВ Єгипті існувало декілька видів земельних володінь – державні, храмові, приватні і общинні. Доволі рано виникло велике землеволодіння в особі храмових господарств і царських вельмож. Зобов’язальне право. Стародавньоєгипетське право зна-ло ряд договорів, серед яких: договір позики, найму, купівлі-продажу, Шлюбно-сімейне право. Шлюб оформлявся на підставі договору від імені чоловіка і дружини. Договір визначав пра-вове становище майна, яке принесла дружина як посаг. Воно залишалось її власністю, допускалась і передача дружині всього майна сім’ї. В Єгипті доволі довго існували пережитки матріархату, що призводило до досить високого становища жінки в сім’ї Спадкове право. Єгипетське право знало спадкування за законом і заповітом. Спадкоємцями за законом були як сини, так і дочки, які успадковували майно порівну. Заповіт могли скласти як чоловік, так і дружина. Кримінальне право. Єгипетському праву було відомо доволі широке коло діянь, що визнавались злочинами. Найбільш тяжкими вважалися посягання на державний і суспіль-ний устрій (зрада, змова, повстання проти фараона, розголо-шення державної таємниці).

66.Сусп. лад і держ. устрій Вавилону.

Суспільство складалося з двох основних класів: рабовласників і рабів. Невільниками були полонені, але було й боргове рабство, яке обмежувалося трьома роками. До панівного стану (авілум) належали цар, його найближче оточення, верхівка знаті, жерці, воєначальники та інші чиновники, старости, члени ради старійшин в общинах, начальники кварталів у містах.  Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів при-свячена значна частина законника. До пригніченого класу належали раби, рядові общинники, мушкенуми. Мушкенум (“той, хто падає долілиць”) – вільна людина – мав деякі права, але тільки доти, поки перебував на держав-ній службі і виконував свої обов’язки. Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Кайдани і ший-ні колоди на рабів одягалися при їх перевезенні в інше місце або для продажу на ринок. Але, незважаючи на тяжке стано-вище рабів, не вони, а общинники-землероби становили основну масу населення, яке сплачувало податки експлуатува-лося деспотичною державою.  Хаммурапі не вніс докорінних змін в організацію управ-ління сільськими общинами, які самостійно вирішували спра-ви із землекористування, зрошення, збору податей, забезпе-чення громадського порядку. Вони зберегли свої реліктові органи: народні збори, раду старійшин. Державний устрій, суд, збройні силиСтародавньовавилонське царство було централізованою державою. У руках царя була зосереджена законодавча, ви-конавча і судова влада. Але царська влада не була сильною. Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Таким чином, глава держави не був самостійним, його діяль-ність керувалось зверху, богом. Знизу царська влада обмежу-валась сильним духовенством і богатими містами. Стародавньовавилонські правителі створили чіткий ме-ханізм управління. Це досягалося шляхом особистої участі в найдрібніших справах держави. Тому цінувались умілі і досвідчені чиновники. Служива знать витіснила родову. Помічником царя у сфері управління був нубанда. Він мав свій адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював роботу всіх відомств імпе-рії з організації громадських робіт. У царських і храмових володіннях функції управління здійснювали царські чиновники різних рангів і ступенів. Од-нак органи общинного управління ще не втратили своїх пов-новажень.