3. Дослідження творчості в.Стефаника.

Хоча він був з заможної родини, але ніколи не цурався бідняцько

дітвори і дитинство його пройшло серед них. Василь Стефаник і пас худобу з

ними. Він дуже часто спілкувався з наймитами, які розповідали Василев

багато казок. Дуже любив пісні, що їх співали мати й сестра Марія. Коли

підріс допомагав влітку у роботі дорослим, а після закінчення польових

робіт ходив до сільської школи. Тому я гадаю, що вся любов до людей, до

селян особливо, вилилась у його творах. Він намагався писати без особливих

прикрас, так як є насправді.

Однією з найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчост

була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже

завжди два часові плани: брудне сьогодення, всі вади якого він аж надто

прозорливо помічає, -- і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе

минуле.

Самий перший твір, з якого я почала ознайомлення та вивчення

творчості Василя Стефаника - "Камінний хрест", який вразив мене своєю

оригінальністю, тому я детальніше зупинюсь на дослідженні та аналізі цього

твору.

Камінний хрест як художній символ трагізму життя українського

селянина-бідняка в новелі Василя Стефаника "Камінний хрест".

Еміграція. Скільки їх, українців, живе за кордоном. Протягом 1890-

1910 Років тільки з Галичини виїхало за кордон 300 тисяч українців.

Цієї теми торкалися у своїй творчості багато письменників. Та й

розглядалося це питання по-різному. Бо ж і покидали свою батьківщину

люди з різних причин.

У Стефаника в "Камінному хресті" еміграція один з виходів для

селян з нестерпного становища, пошуки кращої долі. Безземелля, занепад

селянських господарств, загроза смерті це штовхає селян до

еміграції. Але й втрата батьківщини для багатьох була рівноцінною

смерті. Так і з'явився камінний хрест на "могилі" живих людей як символ

трагедії у житті українців.

Новела "Камінний хрест" єдиний твір Василя Стефаника

присвячений темі еміграції. В основу твору покладено справжній факт.

Односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму пол

камінний хрест. Він і понині стоїть на найвищому пагорбі в Русові.

Герой новели Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів:

"Два pоки нічого в хаті не говорилось, лише Канада та й Канада."

Іван не тішив себе ніякими ілюзіями. Він переконаний, що Канада

це могила для нього і дружини.

Так, на горб "щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле",

що його отримав Іван Дідух у спадщину від батьків, на нього витратив

селянин молодечу силу, на ньому скалічився, постарів і став господарем.

Не багачем, але свій шматок хліба був. А тепер, на старість літ,

господарство, налагоджене такою каторжною працею і неймовірними зусиллями,

Іван добровільно залишає. "Ця земля не годна кілько народу здеpжіти та

й кільки біді витримати", звучить розпач у словах селянина.

Для героя розставання з рідною землею трагедія. Пройнятий

страшною тугою, Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег.

Та й весь він наче закам'янів.

Картини прощання, сповіді, жалібний спів, божевільний танець все

це намагання автора показати читачеві народну недолю, людське горе

водночас сподівання трудівника на краще майбутнє.

Василь Стефаник великий знавець психології людини в

найкритичніші хвилини життя. Письменник часто подає свого героя в

ситуації відчаю, розпуки, захмеління з горя, тобто в такому стані, коли

наболіле виливається на зовні. Камінний хрест зі своїм і жіночим

менами, поставлений Іваном Дідухом на глиняному горбі, став пам'ятником

не лише його родині, а й всім тим трудівникам, які виїздили до "Гамеpики"

й Канади, котрі асоціювалися у Стефаника з могилою, став символом трагізму

життя селянина-бідняка, емігранта.

Чуєш, брате мій,

Товаришу мій,

Відлітають сірим шнурком

Журавлі в вирій.

Чути: кpу! кpу! кpу!

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Кpилонька Зітpу

( Богдан Лепкий ).

Цей твір був екранізований українським телебаченням.

У "Моєму слові" Стефаник писав: "слово своє ламати буду на ясн

соняшні промінчики, і замочу його в кожній чічці, і пускати буду направо.

Слово своє буду гострити на кремені моєї душі і, намочене в труті-зіллі,

пускати буду наліво. А вишня в моїх головах возьме всі мої болі на свій

цвіт".

Новелістика Стефаника - яскравого представника "нової школи" займа

чільне місце в українській прозі. Трагічна подія (ситуація) як

композиційний центр новел Стефаника ("Новина", "Катруся", "Камінний хрест",

Палій", "Сини" та ін.) діє на читача миттєво. Ця подія викликає у нас

великий жаль та співчуття героям творів Стефаника, які живуть своїм життям,

нерозміреним на якісь радощі, не балуваним щасливою долею.

Новела "Камінний хрест" - психологічне розкриття теми еміграції.

Драматизм конфлікту. Образ Івана Дідуха.

Марія". Історична основа новели заключається у важкій долі жінки

того часу. Образ селянки Марії, матері-страдниці, яка не бачила ні чого

крім свого села та роботи. В цьому творі закладена патріотична ідея

дності українського народу.

Прозові твори Василя Стефаника, а саме вони становлять основу,

найціннішу частину його невеликої художньої спадщини, визначаються добрим

знанням сільського життя, глибоким проникненням у духовний світ покутського

трудівника-хлібороба, щирим співчуттям до тяжкої долі скривджених

знедолених. Його новели тяжіють до соціально-психологічної прози. Вони

стисло-лаконічні, забарвлені ліричним, психологічним настроєм.

В.Стефаник, майстерно використовує у своїх творах покутську говірку.

Новели письменника багаті на картини тогочасної дійсності; просвічуються

автобіографічні моменти його життя. Кращі із сільських малюнків Стефаника

("Новина", "Катруся", "Камінний хрест", "Палій", "Сини" та ін.) засвідчують

безперечний талант митця, який вправно керував своїм літературним пером.

Характерною особливістю твору стає іронія, яка використовується лише

з однією метою - для створення трагікомічного враження від зображеного.

Вищезазначені жанрові прийоми модерністського типу новели дозволяють

зробити висновок про певний інтерес до жанру з боку письменників доби

модернізму. Це цілком зрозуміло. Залишається фактом, що на початку ХХ

століття зазнають поразки регламентовані жанрові структури, які більше не

використовуються письменниками в тому вигляді, в якому до них звикли

раніше. Трансформаційні жанрові зміни, які відбуваються у цей час, можна

розглядати як відповідну реакцію на сучасні події. Крім того, в період

революційних перетворень, які охоплюють усі сфери життя суспільства, мовна

літературна реформації стають неминучими. Жанри малої прози (в тому числ

новела), які стали найбільш популярними з кінця ХІХ початку ХХ ст.,

тому доказом.

ВИСНОВКИ.

Історичний розвиток жанру новели відбувався у боротьбі двох

протилежностей - наближення до стабільності та постійного розширення його

естетико-пізнавальних можливостей. Так, з появою модернізму, визначальними

рисами якого стають новизна і анти традиціоналізм, пов'язане виникнення

одного з жанрових типів новели - модерністського.

Модернізм свідомо затверджує змістове значення усіх елементів форми.

Зміст підкоряється умовній формі. Широко використовується ефект

рреального: його елементи проникають у повсякденне життя, але сприймаються

як "найприродніша річ у світі". Основою змісту стає модерністська художня

суб'єктивність. Жанрова структура модерністської новели набуває більшо

рухомості. Однією з основних жанрових ознак залишається зображення

незвичайної події. Таємниця, яка лежить в основі оповіді, розглядається як

своєрідний культ трагікомічної гри випадку, який не руйнує тканину

повсякденності. Зберігається фрагментарність сюжету. Оцінка кожного із

вчинків героїв цілком залежить від суб'єктивного сприйняття дійсності. Тому

повсякденне життя набуває парадоксальності, а реальність події - відносного

характеру.

Найважливіші риси, що характерні творчості Василя Стефаника - це, по-

перше, переважна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не до

суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення

його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящих, партій

тощо), а відтак - і ствердження права митця творити за законами краси й

художньої довершеності.

Ім'я Василя Стефаника стоїть поруч з іменами Леся Українка й

І.Франко, М.Коцюбинський, Максим Горький, П.Тодоров, Марко Черемшина,

І.Труш, О.Кобилянська й А.Луначарський.

Не можна не погодитися з тими дослідниками української літератури

кінця ХІХ - початку ХХ ст., які вважають, що саме життя зобов'язу

українських письменників не поривати з реальною дійсністю і водночас дбати

про новизну змісту, настроїв, форм. Оскільки українські митці були в

основному вихідцями з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й

національного гніту й потребував захисту, то вони не могли й не мали

морального права забувати й про великі традиції.

Прозоре поле. Золотом переливається пшениця, шепочуть стиглі колоски жита, і вітер гонить по ньому м’які хвилі. З-поміж них де-не-де червоніють квіти маку та синіють зубчасті волошки. В синьому небі бринить пісня жайвора. Тепле сонячне проміння вмиває засмаглі щоки жниці, пестить її золотаве волосся, милується розкішною вишивкою сорочки. Поруч – жнець. Вони усміхнені і щасливі, збирають хліб зі свого поля. Нагріта земля дихає теплом.

Саме такими мріяв бачити своїх героїв і Лесь Мартович. Щасливими. Адже кожна людина прагне щастя. І творить вона в уяві свій образ щастя. Що може дати людині відчуття щастя? Для багатьох героїв Леся Мартовича щастя – це земля. Бо вона годувальниця, вимагала рук, розуму, дбайливості і віддячувала за це сторицею. Добрий господар шанував і відчував її, як живу істоту. Та разом з тим вона була найбільшим гнобителем, була мірилом людської значущості, штовхала на злочини, прагнучи мати її будь-яким шляхом.

Тему вічних бід селян та їх залежність від землі розкривали у своїх творах багато письменників. Цієї теми торкнувся і Лесь Мартович у своїх творах. На мою думку, найкращим серед них є оповідання “Ось поси моє”.

Працюючи на посаді писаря та помічника адвоката в провінціальних містечках Галичини, автор мав можливість спостерігати суперечки селян за землю, майно, які часто кінчалися бійками, викликами судові процеси. Не раз подібні історії він чув з уст селян, справи яких сам розбирав, а також подібне міг бачити і в рідному селі.

Перед нами постають типові галицькі бідняки: Семен Заколесник і Юрко Онуфрієв. Представником найбільш відсталої і затурканої частини галицьких селян є Семен Заколесник. Животіючи в неуцтві та в темряві, віну був далекий від політичного життя країни. Дбав лише про власний клаптик землі і не цікавився долею своїх односельчан, таких же бідних, як і сам. “Кождий кусник - то золото, кождий ступінь землі. Хто свого не шанує, не варт той, що його свята земля носить”. Заздрісному селянинові здалося, що його сусід Юрко відорав скибу від його власного грунту. “Свята землиця. Якби могла, геть утекла би з-поза межі, з Юркового боку, стиснулася б, здулася вгору, а потім вернулася б назад під Семена. Але вона немічна. Хоть годує нас, хрещених, а вже їй так Господь милосердний дав, що муч її, пори її, а вона й не здригнеться”.

Його мучить, що те, що було Семенове з діда-прадіда, загарбував Юрко. І він вирішує відомстити кумові: “Виорати. Сокиру за черес, плуг загнати та й - поки його, відсікати. А якби Юрко ще перечив, сокирою в чоло! Зась, вороже! Я своє відбираю”. Проте сумніви не дають спокою Семенові. Скільки ж відібрати, бо ж і сам не раз відорював собі по скибі. Тепер боявся ошукати себе. Для цього шукає права. Він подає на Юрка скаргу в суд. Та суд лише розорив затурканого Семена, бо гроші з дому виніс, а вони “злетіли, як птахи, посиділи, як вогню вхопити, та й щезли, як дим”.

Зрештою, відвідавши віче, до Семена приходить прозріння. Він переконується у необхідності селянської об’єднаності, взаємодопомоги, “Ми не маємо казати один одному: ось поси моє, але маємо всі взятися за руки красно та й сказати: ось поси наше!”

Юрка Онуфрієва змальовано як представника свідомішої частини селянства. М’якої волі, він відмовляється боротися за своє, навіть тоді, коли цього вимагають обставини. Тай чи був злодієм – показала комісія. Проте Юрко проводить освітню роботу на селі як активний учасник читалень, що були свого часу своєрідними осередками освіти і культури в селах тогочасної Галичини.

Юрка ненавиділи за те, що – читальник. Яка їм з того кривда, вони не могли сказати, але почували в собі, що Юрко чимось та їм пакість коїть... , “що був оснувателем читальні”, “що скликав людей і коло канцелярії пантрував їх, як череди овець, аби не розбіглися”, “що Юрко лише ждав, аби в справах читальні його де післали. Відносив листи на пошту і з пошти відносив газети до читальні. Взагалі, ненавиділи Юрка за те, що його читальники любили”.

На прикладі героїв оповідання, автор висловлює думку про необхідність об’єднання і активної боротьби селянства за свої права.

Трагізм становища безземельного селянства, його безправ’я автор змальовує в оповіданні “Лумера”.

Іван Притика та його жінка Аниця цілий день жали на попівській ниві за сніп, вкрай виснажилися роботою. Іван з голоду “лиш зуби вишкірив”. Наївся дома борщу, та й занедужав, не встає з печі. Бідкається Аниця: “От, умре... бідний мій світку! Недоїдає... це від лихого харчу...” А піп переказує, щоб вони обоє йшли дожинати пшеницю, врешті сам приходить до хати Івана сваритися: “Чому ви не йдете на роботу? Пияки, злодії! Я вас у кримінал віддам!” Ледве допросилася Аниця не коїти їй лиха, а ще й ублагала дати стару кобилу, щоб відвезти Івана на лікарський огляд до міста. Піп дав бідній жінці таку кобилу, яка мало не здохла по дорозі, а лікар замість ліків, на які так надіялася Аниця, виписав лише рецепт. Не маючи на ліки грошей, вона заїхала питати поради у знахарки. Щоб вийти із постійних нестатків, Аниця вирішила йти у найми, а піп, обурений тим, що втратив дешеві робочі руки, підняв ґвалт: “Тут небезпечно, хтось проти усього святого бунтує нарід, а він без того дикий!”

Автор протиставляє попівську брехню й мужицьку правду. Побачивши, що Іван, віддаючи борг, намагається визволитися з-під економічної залежності, піп гнівно обурюється.

Він обзиває мужиків брудними словами, які нібито живуть крутійством. Та селянин говорить правду у вічі: “Не крутнею мужик живе”, а лумерами, тобто своєю виснажливою працею, з якої йому тяжко й вижити, бо зароблене в поті лиця йде на податки. Автор розкриває всю злиденність існування селянина-трудівника, його економічну залежність від ситих і багатих. За такими “лумерами” жили Іван та Аниця, що жали за сніп на чужому полі, терпіли голод та холод. Подібним до їхнього було і життя багатьох інших селян, які в житті не знали просвітку, немов живими вкопували себе в землю.

Суперечка селян за землю розкрита в оповіданні “За межу”, в якому автор змальовує образи селян Грицька та Йванихи. Темних, затурканих, жадоба до землі яких зробила сварливими та егоїстичними, призвела до ворожнечі.

Вражає жах становища селян і в оповіданні “Мужицька смерть”. Помирає людина. Свідки конання Гриця Баната намагаються розрадити його своїм, мужицьким, способом. Кожний розповідає про свої біди, бо “все легше, як видиться чоловіка нещасливішого від себе”.

Доведена до відчаю Грициха приповідала:

“...Піду я з дітьми попід чужі плоти. Заберуть чужі люди мою працю. Цілий вік свій я гарувала, вночі не досипала, робила тяжко, як та худобина, та й не собі, не собі”.

За словами Семенихи “християнин приходить на світ аби бідувати”.

Не менш жахливими є судження Процихи: “... Бідно діється, так бідно, що прийдеться з голоду помирати. Але християнин живе надією: пручає біду, як може... Християнин гарує ціле життя. Отак цілий тиждень, як віл у плузі. А все: коби здоров’я, то якось перебудеться”.

Навіть Гриць, умираючи, мріє про те, що як би хотілося вмерти, як люди. Зібрати сусідів, родину і “зарядити своїм “маєством, бо я його з собою у гріб не заберу”.

І в мріях роздає своє майно. Уділяє дітям, при цьому даючи настанови, як мають жити, хто доглядатиме матір, кому яка пайка, і що по смерті говоритимуть сусіди.

Та померти так, як люди, Гриць не міг. Мало того, жив не як люди, позбавлений можливості лікування тепер, та й догляду не мав, який мав бути за смертельно хворою людиною в останні дні, він і померти не міг, як люди. Бо засобів на прожиття родині не залишив, а втратив останнє, що мав. Борг у лихваря зріс вдвоє. Повернути його Гриць не міг. Лихвар уже посягає на “помірочок”, котрий годує всю Грицеву родину. Як і за що мають його похоронити, це мучило його більше, ніж хвороби чи смерть.

“А звідки ж я ще тобі на похорон візьму, за що тебе поховаю? За свої сльози?”, - голосила над живим ще чоловіком Грициха.

У цих словах жахлива правда мужицького життя і смерті. Жінка, як і Гриць прекрасно знає, що чоловік “хоть би подужав, то нічого не порадив би”. Тому вибух жалю і гніву, обурення й докору адресуються не Грицеві, а австро-угорському урядові з його законами, які “за бідними людьми, за каліками не обстають”.

Кожен з героїв говорить про своє горе, яке вливається в загальний багатоголосий хор. Пригноблені соціальним ладом, знеможені податками і підневільною працею, доведені до відчаю і смерті, вони мусили врешті-решт почати усвідомлювати себе соціально.

Лесь Мартович утверджує в душах своїх героїв високі людські ідеали, витравляє все рабське, егоїстичне, низьке. Господарем має бути на землі той, хто працює, а не злодій і розбійник.

Два світи – пана і селянина – зображує Лесь Мартович в оповіданні “Зле діло”, показавши перевагу морального права селянина-трудівника над правом конституційним, урядовим, що не враховує народних традицій, нехтує розумом простої людини.

Петро купив у Семена шмат поля без відома і згоди його жінки. Згідно з “мужицьким правом”, поле Семена “непродажне”, бо повинно перейти в спадщину його чотирьом дітям. А суд визнає, що поле Петро купив законно. Жінка Семена, Олена, протиставляє доводам суду “хлопське право”: “Я маю з ним четверо дрібних дітей. Що їм із тата, з мами, як лишаться без грунту?” За мужицьким звичаєм” купувати “непродажний грунт” – “зле діло”. І Олена таки вплинула на сумління Петра – той відчув, що зробив кривду своєму сусідові, порушив норми людських взаємовідносин. Семен віддає Петрові гроші, отримані за продану землю, що знову переходить до свого господаря. Самі селяни дійшли згоди, помирилися на основі давніх традицій, знехтувавши конституційними законами.

Не менш жахливі картини безправного життя селян змальовано в драматичній сцені “За топливо”.

Будучи сам юристом, Лесь Мартович чимало уваги приділяв показу буржуазного суду як засобу пригноблення селянства.

Судять селянина-бідняка, який вночі взяв в панському лісі хмизу, бо не мав на чому зварити обід. Суд, звичайно, боронить права пана. Підсудний відкидає свою провину: “Я нічого не крав. Я топливо брав. Мені належиться”.

На зауваження судді, що коли йому належиться, то він мусить позивати пана до суду, обвинувачений відповідає одним вигуком “ая”, даючи зрозуміти, що суд завжди стане на сторону пана. Звичайно, суд став на бік пана і селянина засудили на два тижні тюрми.

Автор показує, до якого економічного упадку дійшло трудове галицьке селянство, розкрив, до якої міри воно було залежне від польсько-шляхетського поміщицького господарства, яким важким ярмом для трудового народу був цісарсько-королівський суд, що обороняв інтереси панівних класів.

Офіційному законодавству, антинародному в своїй основі, автор протиставляє мужицьке право, ще до кінця не усвідомлене народними масами. Герої оповідань відчувають справедливість своєї мужицької правди, але через затурканість, неорганізованість відстоюють її пасивно.

Картини безправного, підневільного, напівтваринного життя муссікусів Мартович змальовує в оповіданні “Винайдений рукопис про руський край”. Від підводить читача до висновку про абсолютну ворожість цієї країни до народних мас.

І так оповідання за оповіданням, новела за новелою, постають перед нами картини страдницького життя безправного селянства Галичини.

Слабкий промисловий розвиток Галичини погіршував становище трудового селянства. Важкі економічні умови приводили до зубожіння, спродування землі, масової еміграції селянства. Це в свою чергу зумовлювало загострення класової боротьби.

Іван Франко писав про тогочасну Галичину: “Лихва руйнувала нарід. Лі цитації (спродування землі за борги) сипалися тисячами, банки розкидали свої наукові сіті, недороди йшли одні за одними, нужда збільшувалася страшенно”.

Лесь Мартович серед простого люду Галичини бачив свого героя чесним, скромним, гарячим патріотом свого народу. Симпатії до нього зберігав до кінця життя.

Потрібно було глибоке знання народного життя, психології селян, щоб створити такі талановиті твори.

Та й доля письменницька самого автора була трагічною. Вийшовши з-під селянської стріхи, з гущі народних мас, пішов у широкий світ шукати правди, виборювати кращу долю для принижених і пригноблених. Невтомно працюючи на шматок хліба, витрачаючи свій час і творчу енергію на службу в адвокатських канцеляріях, тинявся по галицьких містечках в пошуках кращого заробітку.

Та не змарнував свого таланту, не розчарувався в обраному шляху.

Мабуть, недаремно епіграфом до одного із своїх оповідань Мартович поставив такі знаменні слова: “Не для слави, а для людей”. Вони були його життєвим і поетичним кредо.

Та шлях цей був вкритий тернами.

Соціально-політичні події на Галичині та їх художнє відображення у творчості Лесі Мартовича

Лесь Мартович – талановитий український письменник-сатирик і гуморист демократичного напряму. Він жив і творив у кінці XIX та на початку XX ст. у Західній Україні (Східній Галичині), яка тоді була в складі цісарської Австро-Угорщини. Мартович, як і його сучасники – Михайло Павлик, Стефан Ковалів, Осип Маковей, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Марко Черемшина, – належав до тої західноукраїнської прогресивної інтелігенції, яка вийшла із трудових мас, групувалася навколо талановитого письменника і видатного критика Івана Франка.

Щирий друг і ровесник Леся Мартовича Василь Стефаник в автобіографічному нарисі «Дід Гриць» так передає суспільні настрої того часу, коли його покоління селянських демократів вступало у свідоме життя: «Де, моспане, тут вже шандарям дати раду... Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчить нас, бо він все знає. Приповідає нам, що як кождий з нас посидить у криміналі за мужицьку справу, то вже ніколи нічого боятися не буде... Земля по містах дудніла під нами, і не оден панцкий вугол утік із свого гнізда... Наші молоді вчені були коло нього такі щасливі і ясні, якби він кожному поклав золоте колісце на голову» [10, 3]. Починаючи з 90 pp. XIX ст., коли вже Лесь Мартович вийшов на літературну дорогу, швидко зростала боротьба народних мас Галичини проти гніту цісаря, австрійських баронів, польської шляхти, уніатської церкви і «своїх» українських визискувачів – цих «домашніх шпіонів», як їх називав Іван Франко.

Західна Україна була в економічному та політичному відношенні дуже відсталою. Все ж і тут розвивається промисловість, особливо нафтова. За рахунок швидкого розорення селян і ремісників зростає кількість трудивників. Розгортається масовий селянський рух. Зростання незадоволення селянських мас відбивалися на розвитку демократичної культури, на творчості письменників. Бурхливі події в Росії і на Східній Україні знаходили живий відгук в народних масах західноукраїнських земель. Тут зростає інтерес до передової російської культури, політичної й художньої літератури. Хоч по річці Збруч та Дністру і пролягав штучний державний кордон, що шматував живе тіло України на дві окремі частини, письменники Наддніпрянської України, яка входила до складу царської Росії, продовжують зміцнювати стосунки із західноукраїнськими діячами літератури. Величезною популярністю в Галичині користуються твори Тараса Шевченка. Там часто друкувалися східноукраїнські письменники: М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський, П. Мирний та ін., одночасно виходили твори західноукраїнських письменників на Наддніпрянській Україні. Передові літератори обох частин України спільними зусиллями розвивали літературу й літературну мову, спільно боролися проти буржуазного націоналізму, занепадництва і декадансу в мистецтві.

Такими були умови, коли Лесь Мартович сформувався як письменник. Ще навчаючись у гімназії, він зацікавився творами українських, російських і польських реалістів. Вчителями й порадниками молодого письменника були Іван Франко і Михайло Павлик, а щирими друзями та соратниками – Василь Стефаник і Марко Черемшина. Лесь Мартович часто залишав уроки в гімназії, ішов по селах створювати читальні, виступати з промовами, читати демократичні газети... Він активно включився в радикальний рух, що його розгортав І. Франко.

Після гімназії почалася робота в адвокатських конторах, куди зі своїми болями й скаргами йшла біднота. Виражаючи її настрої, Мартович у творах висвітлював гострі суспільні проблеми, часто писав на «злобу дня». Він мужньо викривав гнобительський державний лад, австрійську «свинську конституцію», буржуазні криваві вибори, показне «народолюбство» експлуататорів та реакційної інтелігенції. В умовах загострення відносин між різними прошарками населення на Галичині соціальна сатира Мартовича відігравала дуже впливову роль. Викриваючи й висміюючи потворність буржуазно-поміщицьких суспільних відносин та моралі, твори сатирика посилювали відвагу трудящих у боротьбі за своє визволення.

Лесь Мартович створив цілу галерею сатиричних образів різних панів Деришкірських і Краньцовських, попів Кабановичів і Тріщиних, лихварів Коропів, куркулів Мудрагелів і Олійників, цісарських урядовців Кривдунських і Мільків... Він показав їх зажерливість, лицемірство і нікчемність. Позитивними у нього виступають образи простих людей, які прагнули до знань і правди, які шукали шляхів до щасливого вільного життя. При цьому письменник гостро висміював селянський консерватизм та індивідуалізм, закликав бідноту до єднання і спільної боротьби проти «паннусів». Сатирик писав свої твори «не для слави, але для людей». Він мріяв про «новий світ», у якому господарем буде «порядний чоловік», «той, що працює, а не злодій і розбійник».

У творчості Мартовича знайшли продовження і розвиток традиції народнопоетичної сатири та гумору, а також традиції І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя, Т. Шевченка, М. Салтикова-Щедріна, І. Франка, А. Чехова, Г. Успенського...

Основним джерелом тем і сюжетів письменника було тогочасне життя галицького села, в якому люди стогнали у кабалі панів, куркулів, лихварів.

Через гостру злободенність, яскраво виражену демократичну тенденційність і сатиричну спрямованість твори Мартовича не раз конфіскувала цісарська цензура, а буржуазно-націоналістичні видавці не допускали до друку. Чимало його оповідань загинуло, не дійшовши до читачів. Ті ж твори, які побачили світ, реакційна критика прагнула замовчати, а коли цього зробити не вдавалось, – вона брала під сумнів їх оригінальність та художні якості.

Високо цінували сатиру Леся Мартовича прогресивні діячі обох частин України. І. Франко називав його «чудовим знавцем народного галицького життя». «Його манера, – зауважував І. Франко, – цілком оригінальна, легка і далека від будь-якого шаблону» М Павлик вбачав у Мартовичеві нового Гоголя. М. Коцюбинський називав себе великим прихильником таланту Леся Мартовича і писав про ту радість, яку дають йому твори цього письменника. В. Стефаник вважав, що Лесь Мартович був його «хлоп'ячим сміхом і смаком генія» [16, 18].

Важливо відзначити, що твори Мартовича швидко помітила прогресивна громадськість не тільки Росії, а й інших країн. Після того, як І. Франко у 1898 р. надрукував у «Літературно-науковому віснику» велике оповідання Мартовича «Мужицька смерть», переклад цього твору з'явився у прогресивному російському журналі «Жизнь». Цей журнал, літературним відділом якого керував Максим Горький, тоді почав систематично знайомити російських читачів з творчістю українських письменників. «Мужицьку смерть» переклала на німецьку мову О. Кобилянська [10, 3-8].

В 1910 р. збірник оповідань Леся Мартовича вийшов двома випусками у Москві в книжковому видавництві «Польза». Перекладач і автор передмови О. Назарієв відносив Мартовича до «найвидатніших українських письменників Галичини», який «вражає таким глибоким знанням народного життя, звичаїв і навичок населення, відзначається такою властивістю помітити й передати найдрібніші риси душі мужика, що дає нам право поставити Мартовича в ряді найкращих сучасних побутописців селянства. Перекладач особливо підкреслював оригінальність стилю Мартовича, його талановитість, найщиріший і найглибший демократизм, «тепле, співчутливе ставлення автора до тяжкої трагедії селянського життя». Твори класика української реалістичної сатири й гумору Леся Мартовича знайшли широкий шлях до читачів України, Росії, Чехословаччини та інших країн досить недавно. Вони виходять великими тиражами в перекладах на мови інших народів [4, 14].

Отже, соціально-політичні події на Галичині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. мали бурхливий вияв у творчості Леся Мартовича. В умовах загострення відносин між різними верствами населення на Галичині соціальна сатира письменника відігравала дуже впливову роль. Викриваючи потворність суспільних відносин та моралі, твори сатирика посилювали відвагу галицьких селян за своє визволення.

Розділ 2. Зображення галицького села у творах Леся Мартовича

Лесь Мартович писав багато, але до нас дійшла лише частина з його щедрого творчого доробку. Чимало творів загинуло в рукописах. Зараз відомо біля трьох десятків оповідань, велика повість «Забобон», драма «Політична справа», незакінчена повість «Село Підойми» і кілька статей та заміток.

Мартович усе життя був міцно зв'язаний із селом. Там він виріс. Навчаючись у Коломиї та Дрогобичі, Лесь часто «ходив по селах агітувати й створювати читальні». Довгі роки, працюючи в адвокатських конторах, письменник увесь час перебував у гущі бідняцьких мас. До нього приходили селяни із своїми скаргами на панів і багатіїв. Біднота розкривала перед ним свою душу, просила поради й захисту. Коли Лесь Мартович редагував селянські журнали, то одержував багато листів із сел. Він так добре знав життя та мрії селян, що львівські знайомі жартома і до певної міри зневажливо величали його «доктором хлопістики».

Закономірно те, що основною темою творчості Мартовича є показ розшарування різних верств населення у галицькому селі, зубожіння широких мас на зламі двох століть. Про це писав не тільки Лесь Мартович, а і його сучасники – Василь Стефаник, Марко Черемшина та ін [1, 15].

Кожен з цих письменників виробив свій оригінальний стиль. З новел В. Стефаника поставав трагізм життя селян, відтворений коротко, сильно і страшно. Марко Черемшина, пишучи про те саме життя, оповивав його глибоким ліризмом і щедро закосичував перлами фольклору Гуцульщини. Своєрідністю творчої манери Мартовича було вміння про найтрагічніше в житті людей розповісти з гумором. Ясно, що це був «сміх крізь сльози». Письменник сміявся тим «мужицьким сміхом, що тільки голос ніби сміється та й губи стягуються до сміху, але по обличчі зовсім не пізнаєш, що то сміх» («Мужицька смерть») [15, 342]. Трагічне й комічне своєрідно переплітаються в його творах.

В галицькому селі широкі маси селянства страждали від безземелля й малоземелля. Десятки різних податків і поборів заганяли бідноту в кабалу до лихварів, куркулів та інших п'явок. Відбувався болісний процес «розселянення», перетворення дрібних власників у бідноту, які йшли в найми, емігрували в інші країни, вмирали з голоду...

У творах Леся Мартовича відбилося глибоке співчуття до знедолених і палюча ненависть до експлуататорів та їх прислужників. Співчуваючи бідноті, письменник був безпощадним до таких її негативних рис, як роз'єднаність, дрібновласницькі прагнення, індивідуалізм, темрява і затурканість, розпач і невміння постояти за себе. Мартович хотів бачити селянські маси дружними, згуртованими, сміливими й мужніми в боротьбі за свої права.

Зубожіння селян, їхня економічна безвихідність, великі страждання в умовах важкого соціального й національного гніту, робота в наймах, родинно-побутові трагедії, породжені злиднями, – усе це відтворено в оповіданнях «Лумера», «Винайдений рукопис про Руський край», «Мужицька смерть», «За топливо», «За межу», «Ось поси моє», «На торзі», «Стрибожий дарунок», «Народна ноша» та ін.