Літературну діяльність А. Тесленко починає ще під час навчання в харківецькій церковно-учительській школі. "Любив я писати статейки... на зразок тих, що учив", – згадує він в автобіографічному оповіданні "Що б з мене було?". Ці ранні твори загинули під час арештів письменника.

Світогляд, літературно-естетичні погляди А. Тесленка формувалися під безпосереднім впливом життя. Тому творчість його не виходить за межі особистих спостережень, переживань і світовідчуттів. Матеріал оповідань – це якнайточніше відображення побаченого, осмисленого, пережитого самим письменником. Схоплений в деталях якийсь епізод із своєї життєвої мандрівки складає враження фотокадрів, що "пересуваються перед очима, як в калейдоскопі. Автор весь час стоїть на тім самім місці, ані щабель вище, ані щабель нижче, як саме життя, тому немає змоги захопити ширшого круга явищ життєвих і дати систематичну їх цілість, – він мусить всю енергію зужити на можливо вірну репродукцію подробиць, а нічо не творить..." [8, 595].

За визначенням М. Євшана, Тесленко не встиг "набрати літературного досвіду ні одного з наших новіших письменників та виправити силу інтелекту науковим дослідом", але трагічний збіг обставин дав йому життєвий досвід, наповнивши його життя рідкісним змістом, різноманітним, неповторним світовідчуттям. Корельований з допомогою Божого дару в художнє слово цей досвід сформував унікального письменника з своїм, може, й не таким дужим голосом, але тривожно-щирим, образно-простим і правдивим. Тому з такою насолодою читав оповідання А. Тесленка "З книги життя" М. Євшан: "Сучасне літературне покоління таке брехливе, нещире саме з собою, з людьми і з творчістю, дається переважно ошукувати всяким творчим ілюзіям, заговорює само себе і треба бистрого психолога, аби вмів зорієнтуватися серед тих лабіринтів складної та викручуваної психіки літерата. Люди занадто привикли форсувати, не дають часу улежатися своїм переживанням, експлуатують їх сейчас же, відразу підкладають готові конструкції, думають і обсервують життя під кутом літератури. Тому так мало щирости, такту та глибини; зерна переживань та безпосередности у віддаванні образів теж мало, самі нерви сучасного літерата не слухаються його і брешуть. І так приємно взяти до рук А. Тесленка...", інтелігента-самоука, який сам до всього додумується і все починає ab ovo; в якого "все ясне, просте, безпосереднє. А просте тому, що збудоване на безпосередніх почуваннях автора, що всі ті образи – се безпосередня і найпростіша реакція його духовного організму на вражіння зовнішнього світа, життя і людей" [18, 594].

Оповідання А. Тесленка одразу ж привернули увагу своєрідністю оповіді, пластичністю художнього малюнка, ліризмом, багатством мовних інтонацій, щирістю діалогу оповідача-письменника з читачем. Оповідач А. Тесленка – це молодий демократично настроєний селянин, не лише тонкий спостерігач, а й активний учасник події, про яку розповідає. Манера розповіді, оцінки і характеристики зображуваного дають підстави стверджувати, що в ролі оповідача виступає сам автор – людина політично свідома, інтелектуально розвинена, яскрава творча особистість. Усі свої симпатії він віддає сільській бідноті, активним учасникам революційної боротьби з соціальною неправдою.

Герої його оповідань – це переважно наймити, сільські пролетарі, що живуть у страхітливих умовах визиску, кривд, приниження, їхні душі сповнені фізичних і моральних страждань, вони тужать за іншим, світлішим, кращим життям, пориваються до нього, виявляють протест проти соціального лиха, проте здебільшого несміливий, внутрішній, часто безрезультатний і трагічний.

Наймитство цікавило А. Тесленка як категорія соціальна й естетична. Його оповідачі-наймити зображені в критичній ситуації – на межі життя і смерті. Тримати тягар тих емоцій в собі – нема сил, і кожний з них хоче виплеснути їх перед кимсь. Тому їхні розповіді нагадують сповідь про своє минуле і теперішнє життя.

Українська література вже мала галерею образів наймитів, заробітчан. Наймити А. Тесленка, як соціальні типи, не дублюють своїх попередників (Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, І. Франка). Породжені новою дійсністю, новими ситуаціями, вони набули нових ідеологічних, психологічних виявів, сформованих під впливом міста. "Голота стала мать голос у обчестві, став робочий дорожчий". Тому наймит з оповідання А. Тесленка "За пашпортом" Павло Грищенко, вихоплений із самого життя, посів чільне місце серед образів наймитів в українській прозі кінця XIX – початку XX ст. В. Стефаника ("Палій", "Май"), Л. Мартовича ("Забобон", "Лумера"), Марка Черемшини ("Більмо", "Зведениця"), Степана Васильченка ("На хуторі", "У панів"), О. Кобилянської ("Земля") та ін.

Герої А. Тесленка постають перед читачем у стані гострого відчаю й безвиході. Увагу автора сконцентровано винятково на відображенні кризового моменту життєвого шляху героя. Минуле цього шляху подано через ретроспективну розповідь оповідача; відсутня й розгорнуто-повна психологічна характеристика персонажа до і після кризової точки. Головна увага зосереджується на передачі стану героя, що перебуває на краю безодні. Якщо епізоди минулого і виникають у тексті (переважно в пам'яті героїв), то тільки для того, щоб краще вирізнити трагізм ситуації, в якій опинився герой. Часто простір змішується, відбувається суб'єктивізація хронотопу. Весь предметний світ і явища соціальної дійсності оповідання стають, передусім, засобом розкриття трагедії особистості, підсилюють і поглиблюють одночасну передачу критично-екстремальної ситуації та її емоційно-суб'єктивну авторську оцінку [13, 604].

Ілюстрацією цієї думки може бути оповідання "За пашпортом", в якому оповідачами є: автор, наймит і "дядько в брилі".

А. Тесленко дає лаконічний портрет наймита, акцентуючи увагу читача на соціально-психологічних рисах Грищенка: "Смутний... худий, загорів, ніс полупився... чумарчина в дірках на йому, картуз аж рудий – виношений такий, коліна поналатувані, чоботи стоптані... аж жалко дивиться на його". Одяг-лахміття, настрій парубка (смутний, похнюплений, остовбілий) різко контрастував із сонячним, теплим літнім днем і його зовнішністю ("А й парубок би нічого: і брови чорні, і усики є, і чуб кучерями, і стан козачий"). Перейнятий своїми гіркими думами, парубок, немов скам'янілий, чекає під волостю старшини, який має вирішити його подальшу долю. Що пригнало його сюди, довідуємося з монологу-саморозкриття парубка – неодмінного компонента оповідної структури твору А. Тесленка.

Монолог-розповідь повістує про життя, сповнене драм і трагедій, моральних і фізичних тортур, без проблиску світла і людського тепла, без перспектив і надії – змалку і до останку. Про таке життя, як і прожити, розповісти важко. Мова парубка уривчаста, обірвані і незавершені речення, як листки календаря... Вага трагізму кожного слова така велика, що випалити цілу фразу мовець сили не має. Тому так часто розповідь переривається трикрапковою паузою: "Та он що за Булавою Рудкою... що до пані пристав... Він з міщан, кажуть... Так оце я був у його. Ну, вже й пан або й пані... хуже собак".

Герой оповідання Павло Грищенко рано осиротів. Батько одружився вдруге. Хлопчик наймитував змалечку: "Було й вола налигать не достану, а ще й по ріллі спотикаюсь – оремо... Та ще босий, та ноги поб'ю, поколю було, та порепаються... Та приїдеш з поля, то діти хазяйські, як поросята годовані: пустують, ячать... А в тебе й се й те болить, та не хвались, що й болить, та чи сьорбнув борщу, чи ні, та мерщій на ніч жени..."

Довго терпів нелюдські знущання від панів. Не витримавши, повернувся додому. Проте й удома не знайшлось для нього місця, ні ложки страви, ні навіть співчуття: "Так що ж оце буде? Ступай ся-кий-такий сину, проси!., роби!., годи людям!.. Жить треба!.."

Павло вирішив податися у Чорноморію на заробітки. Особливих ілюзій про ті заробітки у парубка нема. Чужий, невідомий край. "Та на той край... Та не був зроду, та зайди, та сам... А треба йти... Ех, життя! – та й рукою махнув". Але й той примарний вихід недоступний бідному "вільному" кріпакові-наймиту.

Промінчик надії на щастя погладив душу Грищенка, коли він почув розповідь третього оповідача – "чоловіка в брилі", теж наймита, який власне у молодості наблизився до своєї мрії. У молодості на заробітках його оцінили як чесного і доброго робітника; з ним поводилися по-людськи, навіть хотіли взяти його в прийми – зятем. Та не пошанувався, піддався на спокусу.

Запалений розповіддю бувальця, Грищенко бачив себе на тому щасливому місці. "Я буду шануватися... коли б дав Бог". І вже уявляв собі: "Як же воно, як ото чоловік хазяїн? Земля в його... Як воно?"

Його мрії перебив прихід старшини.

"Старшина насупив брови:

– Обожди, – каже, – ти... твоя як хвамилія?

– Павло Грищенко.

– Що? Грищенко, кажеш? Нікаких же пашпортов!.. Твій барин заявленіє дав: не видавать такового. Ти самовольно пішов от його... Свиня!.. Роби ступай! "Парубок уже ні слова, ні півслова. Стоїть, як скам'янів, та побілів-побілів. І вже не скоро, дивлюсь, поклигав кудись, як неживий".

В оповіданні "За пашпортом" А. Тесленко змалював типовий образ сільського наймита – "жертви ненормальних обставин нашого життя. Його герої, – писав М. Зеров, – це струджені і знеможені", "пригноблені, зневажені". їх автор оточує всією ніжністю свого змученого серця, окружає ореолом героїзму" [11].

Тематично близьким до цього твору є оповідання "Хуторяночка". "Яз тринадцяти літ у найми пішла... зараз же, як батько вмерли... – довірливо освідчується дівчина перед прочанами... – Як же?.. В матері окрім мене ще зосталось тройко: Настуся, царство небесне, вмерла торік, Парася й Миколка... і всі такі манісінькі, тільки я ото..."

Психологізована сповідь Марини насичена численними подробицями, що дають змогу читачеві відчути всю безпросвітність долі наймички, її занапащену молодість. Скромна, працьовита дівчина через бідність позбавлена права навіть на звичайне людське щастя. Далі виявляється, що пан своїми залицяннями штовхнув Марину в могилу. Самогубство наймички – наслідок чорного відчаю. Відібрано її посаг – єдине, що дозволяло ще сподіватися на краще майбутнє, на заміжжя, яке б, може, вирвало з наймитства, відібрано мрію, і дівчина "у рудці опинилась". Це не просто опис клінічного випадку. Це відчай особистості, позбавленої свого першорядного значення на шкалі цінностей, символічне відображення відчуття краху смислу в житті. Все живе змертвіле й відкинене в безодню. Вбито думку. Не залишилось ніяких можливостей для протесту – хіба що втратити розум.

Не краща доля й у наймички Марусі ("У городі"), яку через нестатки батьки змушені продати в найми за тридцять п'ять карбованців на рік. Тільки два тижні минуло в наймах, а дівчину важко й впізнати. Оповідання, як і інші твори А. Тесленка, залишає читача в неспокої за дальшу долю героїні, бо, крім щоденних принижень у хазяїна, дівчина терпить грубі, цинічні залицяння розбещених паничів та прикажчиків. З болем, у риданнях розказує наймичка оповідачеві про свої поневіряння.

Тут також розповідь ведеться від першої особи, та в ролі оповідача виступає учасник і своєрідний спостерігач подій, що відбуваються. Тому у творі немає внутрішнього монологу. Психологія героїні, її настрій і переживання описано оповідачем безпосередньо або передано через окремі психологічні деталі, переважно портретні. Погляд, колір обличчя, жести, уривчаста мова Марусі в момент найбільшого душевного болю – характерні художні прийоми А. Тесленка при відтворенні її психології. Відмовившись від статичного портрета, письменник розкриває динамічні зв'язки внутрішнього світу людини та зовнішніх проявів її. "Маруся під калиною! І така: в квітках, у намисті, у керсеті у новому, у сорочці вишиваній... А сама... так і жевріє, бровенята так і чорніють – ну, як квіточка ж, ще в косі і стьожка червоніє. Сидить і перебирає квіточки голубенькі".

Тут не стільки підкреслено вроду дівчини, скільки її настрій. З великим художнім тактом сказано про щастя закоханої дівчини, якій відповідають взаємністю. Оповідач навмисне не деталізує змісту розмови Марусі і Петра. Він її не чув: "Як уже вони милувались там, що шепотіли – не знаю... Бачив тільки, що вона часом за груди бралась, на соловейка позирала та до нього тулилась. Він до неї..." Тут зафіксовано почуття в їх зримих виявах – через жести. Тесленко нерідко користується засобом відтворення "безсловесних стосунків", особливо в момент вияву почуттів, незалежних від волі і бажання людини. На перший погляд Петро й Маруся щасливі, насправді ж їхні серця сповнені тривоги. Вони кохають одне одного, проте, через бідність одружитися не можуть. Про це читач поки що нічого не знає. Перший здогад про щось недобре з'являється під час вигуку батька Марусі та реакції на нього закоханих: "...Обоє так і посхоплювались". Обоє передчувають нещастя і тривогу: Петро – втрату Марусі, коли її посватають, Маруся – щось значно страшніше. Письменник знову обминає мовчанкою її думки. Натомість звертає увагу на її ходу і зміни кольору обличчя: "Та й пішла... І так несміливо, що ступить, та й придивляється, з-за вишеньок, і то побіліє, то почервоніє... Маруся виткнулась з садка і, як скам'яніла, стоїть і не зворухнеться" [29, 19]. Зображенням цього невимушеного мовчазного вияву почуттів Тесленко домагається великої психологічної правди. Такий засіб дає змогу заміняти опис почуттів виразною характеристикою його зовнішніх проявів. Побачивши, що Маруся їде до міста в найми, Петро "...побілів-побілів", а Маруся "...затулилась хусточкою та так і здригається вся, сльози так і ллються".

Два тижні моральних тортур Марусі у місті письменник також виносить "за куліси". Про них виразно свідчить зовнішній вигляд дівчини: "Придивляюся – аж Маруся! Та така: щоки позатягало їй, очі, як у ямах, сльози блищать..." [29, 20]. Повний контраст до Марусі тієї, яку письменник малює на початку твору, хоч бідної, та щасливої своїм почуттям і надією. У місті цю надію безповоротно втрачено. Перспектива – трагічна. Усвідомлення цього спричинилося до страшних душевних мук, що призвело до такої разючої зміни у зовнішності.

Відзначаючи глибокий психологізм української новели кінця XIX – початку XX ст. Н. Калениченко зауважує: "Герої зображуються в момент великого душевного збудження, у стані конфлікту з оточенням чи з самим собою, звідси – надзвичайна напруженість і драматизм дії, а відтак і драматизм стилю, засобів зображення, посилюється категорія трагічного в літературі" [17, 126].

Найбільший трагізм характерний для новел В. Стефаника – письменника соціального і психологічного динамізму, письменника, художньому мисленню якого властивий історизм, поєднаний з прогресивними ідеалами. Чутливо сприймаючи зміни в суспільній свідомості, Тесленко дав різнобічний аналіз дійсності. В розкритті соціального буття людини, її внутрішнього світу письменник ішов своїм шляхом. Його цікавив насамперед душевний лад людської особистості, співвідношення характеру і навколишнього середовища. Гуманістична за своєю сутністю подія у сфері почуттів під пером Тесленка перетворюється на не менш значну, глибоку і змістовну; ніж історична. Тим більше, що пройнята вона любов'ю до людини, вірою письменника в неї. Любов ця прихована, але досить відчутна в розповідній тональності, в простоті художнього зору.

Прагнення розкрити багатство і красу духовного світу селянина, трагедію його душі, утвердити його людську гідність, духовну настанову на громадянську рівноправність – усе це означало новий підхід до художнього розв'язання селянської теми.

Доля селянина-бідняка постійно хвилювала письменника. А. Тесленко з винятковою силою реалістичної типізації показав щоденні бідування злидарів, нестерпні умови їхнього існування. Кожна реалія вражає місткістю узагальнення й підпорядкована ідейному задумові автора – викрити самі основи дійсності, освячені монархічними порядками імперії.

Нудиться Кирило Хоць. Ніч, а йому й не спиться. Перевертається під сіряком то на той бік, то на той, аж піл торохтить. Що йому робить у світі божому? Зима... морози, а в його топить нічим... Ну хоч кричи – нічим. Прокурить жінка ... наробить чаду, та й усе. Як у хліві – в хаті: двері набрякли, по кутках аж позацвітало, вікна й не розтають... отут не простудишся. Недавнечко ж синка поховав... Такий був хлопчик розумний, втішний – поховав... Ех, це вже в його шоста дитина на тім світі...

Наведений лірично-психологічний заспів до оповідання з іронічною назвою "Радощі" є дуже показовим для розуміння самобутнього стилю А. Тесленка. Хоч у ньому автор переходить до епічно-об'єктивної манери письма, емоційна схвильованість, притаманна оповіді його перших творів, залишається і, може, навіть поглиблюється завдяки ліризмові, яким просякнутий твір, та яскраво виявленому нахилу до драматизації зображуваного через інтенсивне використання внутрішнього мовлення героя та діалогів. Письменник не стільки описує події, як пропускає їх через сприймання персонажів, показує їх очима дійових осіб. Уривчаста фраза, розповідні та запитальні інтонації з психологічною вірогідністю передають рух думки персонажа, його душевно-емоційний стан. А сама авторська мова, власне, нічим не відрізняється від мови персонажів – полтавських селян та наймитів.

В полі обсервації Тесленка бачимо дітей і голод, холод та нестатки, які позбавляли їх дитинства. Щирою симпатією оповито постаті малюків, що "позгинались на лежанці" і жалібно дивляться на батька, не наважуючись попросити в нього гостинців. Кожен штрих портретного зображення, кожне слово дитини пройняті неприхованим ліризмом. Як тільки хоче Оленка догодити батькові, щоб набрав у місті на спідничку. Побачивши, що батько шукає щось з'їсти, дівчинка зіскакує на холодну долівку і пропонує дістати часничину, обчистити її. Дитина хоче мати свою радість: "Он у Цмелів... і ... Ганнусці набрали, й Устусці, а я ... а мені й ..." – та й скривилась. Та таке: оченята позакружлювані, личко бліде, сорочечка обстрьопана, плаче бідна".

Зі зворушливою ніжністю у дусі народнопоетичних традицій виписаний образ Миколки ("Школяр"). Скромний, допитливий хлопчик був улюбленцем учителя, тягнувся до знань, мріяв сам учити людей. Та письменник наголошує на іншому: злидні щодня допікають селянинові, дратують, сердять його, а звідси й та черствість, навіть жорстокість батька у ставленні до сина, який хоче вчитися, ходити до школи. Кожна дрібниця виводить Прокопа з рівноваги. Однак Тесленко ніколи не збивається на схематичну прямолінійність у розкритті складних суперечностей життя, він, як і В. Стефаник, уміє побачити за зовнішньою різкістю добре серце, змучену душу трудівника, пройняти зображені картини теплою ліричною хвилею. І тоді людина повертається до нас іншим боком, ніби розкривається зсередини. Батько, образивши дитину, сам карається: "Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б тебе паном зробив!., я б тебе... в семінарію в саму!.."

Оповідання Тесленка засвідчують новий підхід письменника до відомої теми. На відміну від прозаїків попереднього періоду, Тесленко відмовляється від зовнішнього показу руху життя, замінюючи його лірико-психологічним сюжетом, заснованим на внутрішніх, душевних колізіях, на рухові почуттів і переживаннях персонажів. Складна, безпросвітна доля сільських пролетарів, нечувані страждання зносять вони у світі соціальної несправедливості. І все ж своєю людяністю, моральною чистотою, мріями і сподіваннями, принциповим неприйняттям осоружного ладу, протестом, нехай часто й приглушеним, проти соціального лиха вони підносяться над злом існуючої дійсності.

А. Тесленко не обмежився тільки констатацією "лиха сьогочасного", його ворожого впливу на людей праці, а й показав, як у боротьбі з хижаками випростовуються трудівники, як зростає їхнє почуття людської гідності, підноситься рівень їхньої самосвідомості.

Гостро виявлені суперечності соціальної дійсності передреволюційного десятиріччя яскраво розкриваються в оповіданні "Истинно русский человек". Конфлікт оповідання ґрунтується на непримиренності інтересів заробітчан і поміщика. Суперечка між парубком Василем і власником двох хуторів та трьох магазинів Хачковим з приводу умов найманої праці переростає в стихійний мітинг, де на повний голос заговорили заробітчани, обстоюючи свої людські права. В сутичку між трудівниками й експлуататором втручається житель міста, і в його словах звучить прямий заклик до революційної боротьби з світом соціальної кривди: "Нехай держать у кайданах нас, порвуться вони. Нехай запанує воля!". Ці слова знаходять одностайну підтримку і схвалення заробітчанського загалу.

Слово, органічно пов'язане з сферою селянського життя, хліборобської праці, безпретензійне і щиросерде, визначає неповторність стилю Тесленка. Більшість оповідань, написаних Тесленком після повернення з заслання, мають автобіографічну основу. Використавши факти й події з власного життя, письменник правдиво розповів про трагедію талановитої людини бідняцького походження, переконливо показав, як гнобительський світ озвіріло переслідує тих, хто не бажає миритися з неправдою і насильством й стає на шлях революційної боротьби. З оповідань "Поганяй до ями!", "Немає матусі!", "В тюрмі", "На чужині", "Що б з мене було?", "В пазурах у людини" ми не тільки дізнаємось про трагічну долю автора, його страждання в умовах поліцейсько-бюрократичної сваволі, а й переконуємося у політичному змужнінні трудящого селянства в ході революційних виступів та заворушень.

Тяжкий хрест доводиться нести героям А. Тесленка: їх цькують свої ж "землячки" – багатії-хижаки, переслідують козаки та жандарми, над ними знущаються тюремники. Поразка революції пригнітила багатьох героїв письменника, штовхнула в обійми відчаю, проте, все ж проймаєшся гордістю за цих простих людей з народу, що пройшли велику школу визвольної боротьби, усвідомили соціальну справедливість тієї благородної справи, за яку їх переслідують.

Письменник урізноманітнює жанрово-композиційну своєрідність оповідань. Так, у виконаному у формі прощання героя з матір'ю оповіданні "Немає матусі!" виразно відчутні інтонації народних голосінь. З щирих слів оповідача, в яких тремтить біль непоправної втрати, вимальовується образ доброї жінки-страдниці, що всю себе віддала дітям, що була єдиною фізичною і моральною підтримкою для сина, зацькованого властями і глитаями. Весь твір пройнятий оклично-запитальними інтонаціями, які надзвичайно посилюють інтимізацію оповіді: "Дорога матусе моя! Та хоч би ж хоч у сні тепер я почув це од тебе! Невже тепер байдуже тобі: я, хата, хазяйнування моє? Невже байдуже тобі сум мій, порання моє біля печі невміле: і борщ недокіплений, і паляниці глевкі, і в тісті все... Байдуже?!"

В оповіданнях "Що б з мене було?" та "Прощай, життя!" використано форму щоденникових записів, що давало змогу розкрити образ героя ніби зсередини, висвітлити його найпотаємніші думки, почуття, переживання. В оповіданнях "В тюрмі", "На чужині", "Тяжко", "Що робить?", "В пазурах у людини" широко вживається невласне пряма мова, коли об'єктивні роздуми автора непомітно зливаються з баченням світу крізь призму персонажа, коли певні життєві явища висвітлюються з кількох боків, що дозволяє, зробити більш глибокий художній аналіз дійсності [13, 612].

Письменник показує, як нову людину формувало саме життя. Бідняцькі сини змалку розуміли приховані пружини тих зв'язків, що єднали багатія з попом, становим, урядником. Критично висловлюється школяр ("Поганяй до ями!") про попівську проповідь, в якій благочестивим було названо місцевого багатія, що "трохи не щогоду ікони у церкву справляє, хрести", а сусідові-бідняку оберемка гнилої соломи не дасть: "Гарна віра, – кажу, – до церкви ходить, ікони справлять, а до людей звіриною буть!".

Не дивно, що сільські багатії допомагають схопити героя оповідання "Немає матусі!" (адже ж той "сякий-такий... землі хотів харпакам, слободи!"), а потім фабрикують "громадський приговор" на заслання революціонера. Генетичний зв'язок між героями названих оповідань очевидний, тим більше що за ними стоїть доля самого автора. Тесленко, як ніхто інший з українських новелістів цього часу, володів майстерністю типізації баченого і пережитого. Звідси та сила художньої правди, що характеризує ці твори.

Герой оповідання "В тюрмі" Омелько потрапив до ув'язнення тільки тому, що сперечався з глитаями, і куркулі, коли настав їх час, розправляються з непокірним правдошукачем. "Заплющив очі, і ввижається йому: Козолуп Дмитро, клишоногий, високий, в піджаці рипсовому; Сич Яків, очі сірі, рудий, в жильотці синій; стоять перед становим у зборні: "Бунтувавсь, ваше благородіє, пожить землю нашу хотів, – теревенять йому. – Заберіть його, будь ваша милость".

В оповіданнях "На чужині" та "В пазурах у людини" зображено поневіряння учасників революції по етапах, тюрмах, на засланні. Ці твори привертають увагу правдивим змалюванням злигоднів, які доводилося зносити репресованим людям (з цього погляду вони є яскравим художнім літописом столипінських часів).

Актуальність проблематики, сміливість у розв'язанні порушених соціально-політичних питань, неприхована демократична спрямованість, поєднана з антисамодержавним викривальним пафосом, переконливістю психологічного аналізу поведінки нових людей, схвильований ліризм – такі характерні особливості оповідань А. Тесленка останніх років.

2.2. Повість "Страчене життя"

Соціально-психологічна повість "Страчене життя" (1910) – один з найкращих творів української прози переджовтневих років. Написана на основі вірогідного життєвого матеріалу, повість Тесленка подає широкі соціальні узагальнення тогочасної дійсності, підкреслює непримиренність конфлікту нової людини з гнітючими соціальними умовами. Безперечно, в спадщині письменника цьому твору належить одне з найголовніших місць, оскільки в ньому поєдналися злободенні соціальні, філософські, морально-етичні питання. Написана в роки столипінської реакції, коли переслідувалося все живе, мисляче, передове, повість А. Тесленка, незважаючи на драматичне розгортання подій, трагедійну розв'язку, наснажена історичним оптимізмом. Через увесь твір письменник проводить думку про те, що сили реакції не здатні задушити прагнення простої людини до світла, знань, вільного життя, зупинити вічний поступ добра, вічний порив мрії.

У центрі повісті – образ Оленки Панасенко, формування її характеру, трагічне зіткнення освіченої, інтелектуальної особистості як з ідіотизмом селянського дрібновласницького животіння, так і з ханжеством церковної моралі, великопанською погордою до "мужика" з боку дворянських псевдонародолюбців, егоїзмом і фарисейством тих, хто хоч і вийшов з простолюду, проте усіляко прагнув вибитися на вищий соціальний щабель.

Змалку допитлива і вразлива дівчина, глибше пізнавши життя, начитавшись книжок, усвідомивши – хай, може, й дещо в абстрактному плані – основи добра і зла, прагне жити по-новому: "Я, – було пише в щоденнику, – з грязі вилізти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськості, правди в житті..." Але згодом, під впливом суспільно-політичних подій у країні поривання дівчини конкретизуються, соціально окреслюються, в її прагнення до кращого життя сподівання особистого щастя дедалі більше поступаються високим суспільним ідеалам служіння народові.

Письменник передусім розкриває духовне змужніння героїні. В дитинстві Оленка була, як і всі селянські діти, слухняною, працьовитою; під впливом богомільного батька була, може, більше від своїх однолітків релігійною, що, звичайно, сподобалося протоієрею Полієвктові, який і допоміг послати дівчину до церковно-вчительської школи. Та разом із навчанням, з розширенням освітнього кругозору зростало розуміння Оленкою соціальної нерівності, усвідомлення почуття національної і людської гідності, чіткіше визначалися її соціальні симпатії та антипатії. Природничі праці Дарвіна та Фламмаріона сприяють виробленню в героїні критичного ставлення до тих релігійних "істин", які раніше сприймалися беззастережно як єдино правильні аксіоми.

Тесленко зовсім не ідеалізує своєї героїні. Оленка була і залишилася звичайною дівчиною, хоч, зрозуміло, освіта виділила її серед сільських ровесниць. Вона тонко відчуває красу природи, мріє про родинний затишок, прагне познайомитися з інтелігентними людьми. Вона мріє поділитися своїми знаннями з учнями, всю себе віддати улюбленій справі [13, 614].

Ідейний зміст твору й полягає у показі зруйнування вимріяних сподівань дівчини. У повісті окреслюється кілька сюжетних колізій, кожна з яких ґрунтується на нерівному конфлікті між мріями і дійсністю. Під час навчання в місті сільське життя здавалося дівчині якоюсь ідилією, проте, після повернення додому вона опинилася в самому вирі щоденних сварок матері, гризні з родичами за смужку городу, відчула обтяжливість матеріальних нестатків. Під впливом прочитаних книжок в уяві Оленки виплекався ідеал коханої людини, однодумця, щирого працівника на освітній ниві, та не таким виявився Федір Грищенко – кар'єрист і підлабузник, бездумний, обмежений картяр. Але особливо болючим виявилося для Оленки розчарування в своєму "благодійникові". За небажання принижуватися перед попом, за обстоювання людської гідності дівчина була брутально відштовхнута, ображена до глибини душі. "Так он воно що! – про Полієвкта думає. – Ось яка любов до ближнього!.. Дбать у проповідях... а в житті... слова одні... Значить, єсть любов тільки до честі од ближнього! І за неоддання її ви так одпихаєте од себе його!" Гіркої зневаги зазнає героїня і від земського діяча Кочури, у поведінці якого всюди виявляється панська погорда до людини з народу.

Усі ці страждання, зневіра, розчарування придушують мислячу особистість. Дівчина не може знайти виходу з цього становища, із зачарованого кола лицемірства, фальші, щоденної колотнечі у батьківській хаті. Написавши під тиском брехливу заяву на дядька, переступивши через власне сумління, героїня ставить себе над безоднею. Не знісши неймовірно тяжких випробувань, які гнітили її душу, Оленка закінчує життя самогубством, кинувши виклик силам соціального зла, що стояли на її шляху до людського щастя.

Цільний, психологічно переконливий образ Оленки є значним досягненням реалізму Тесленка. Проте і образ Оленки, й увесь твір свідчать, що позитивні ідеали героїні, зумовлені історично, окреслені невиразно. "Велике", про що мріяла дівчина, існує головним чином у її роздумах про майбутнє, в її мріях і "залишається нездійсненним через те, що "великому", "гарному" протистоїть зло, всесильне, розмаїте, розгалужене в усіх сферах тогочасного суспільного життя. Зло – реальність, конкретність, а "велике" лише "небо", якого треба ще досягти".

Тема пошуків моральних цінностей особистості, висвітлена з такою психологічною переконливістю, однак, є тільки одним із шарів повісті. Звичайно, ця тема провідна, адже письменник прагнув дослідити насамперед процес "виривання" обдарованої молодої людини з осоружної дійсності в інший – освічений, інтелектуальний світ. В органічному зв'язку з цією темою Тесленко порушує проблему "буття" і "небуття". Змальовуючи духовне зростання простої людини, шукання шляхів до кращого життя, письменник розумів усю складність долання перешкод, які поставали перед нею. Тому й проходить через його творчість тема "небуття" (п'єса "Не стоїть жить", оповідання "Поганяй до ями!", "Немає матусі!", "Прощай, життя!", "Да здравствует небитіє!", "Як же так?", зрештою, повість "Страчене життя").

Філософське трактування смерті Тесленко подає переважно в дусі народних поглядів на етапи людського життя. Відомо, що письменник зазнав впливу творчості Г. Сковороди, який цю проблему порушував відносно часто, причому також відповідно до принципів народної моралі. "Людина із народу, – читаємо в одній з праць про Тесленка, – змушена відходити в "небуття" не тому, що вона не любить життя (у А. Тесленка всі герої, які кінчають з собою, безмежно люблять життя), а тому, що життя не для них, а для "товстошкурих", "тупих"; вони коптять небо, обростають салом – нехай!". Незважаючи на посилення в останніх творах уваги до теми "небуття", змалювання самогубства, Архип Тесленко не є песимістом, занепадником, хоча у дожовтневій критиці були спроби зобразити письменника прихильником учення Шопенгауера.

Важливе ідейне навантаження має й інша тема, пов'язана з викриттям ворожого новій людині соціального середовища. Картини "хатнього пекла", спричинювані нестатками й бідністю, загострюються ще й сваволею, агресивністю матері, яка через освічену доньку хоче стати вищою від інших бідняків, зрівнятися з "панами". Такий аспект повороту теми є дещо незвичним, але саме він посилює соціальне спрямування твору.

Виразно звучать у повісті також мотиви ворожості панства до народної інтелігенції, хоч воно й прикривається ліберальними фразами. Тесленко викриває також лицемірство церковників, порушує теми міщанства, кар'єризму як чинників, породжуваних і підтримуваних владою. З життєвою вірогідністю показав письменник те багатолике соціальне зло, що навалилося на людину з трудових верств, на молоду недосвідчену дівчину і, зрештою, вбило її. Такий аспект дослідження життя є також дуже важливим, політично злободенним, його можна назвати не лише одним із значних завоювань реалізму письменника, а й вагомим досягненням усієї української прози.

Повість написано в характерній для А. Тесленка художній манері й композиційно вона складається із сімнадцяти невеличких розділів, кожен з яких є художньо довершеним конкретним епізодом з життя героїні. У внутрішній структурі твору можна чітко виділити дві частини: першу, сповнену сподівань на нове життя в майбутньому, і другу (за принципом контрасту), яка передає гіркоту її розчарувань, спричинених зіткненням з реальною дійсністю, визрівання думки про смерть.

Дослідження психологічного стану героїні здійснюється в повісті різноманітними прийомами, зокрема через реагування Оленки на події й явища життя, ставлення до інших персонажів, сприймання природи. Але особливо вагоме навантаження несуть у творі внутрішні монологи, з яких виразно постає багате внутрішнє життя героїні, розкривається її цільний характер.

Майстерність реалістичного узагальнення характерних граней тогочасної дійсності, виразно виписаний образ нової людини в українському селі, високий гуманістичний пафос, що ґрунтується не тільки на щирому уболіванні автора за долю героїні, а й на нищівному викритті соціального зла, надзвичайна сконденсованість письма, місткість і значущість художніх деталей поставили повість А. Тесленка серед найкращих творів української прози початку XX століття [13, 616].

Тесленка називають найтрагічнішою постаттю в українській літературі. І не лише тому, що передчасно обірвалося життя письменника, що зазнав він фізичних і моральних страждань від переслідувань властей та глитаїв, а ще й тому, що в багатьох його творах зображено драматичну, а то й трагічну долю добрих, чесних, вразливих на будь-яке зло людей з народу, йдеться про нездійсненність їхніх найщиріших, найзаповітніших мрій. Ліричною схвильованістю пройняте слово письменника про безправних, знедолених трудівників, про безпросвітність їхнього існування в світі соціальної несправедливості. З його творчості постає гнівне обурення сильними того світу, що створили таке пекло на багатій, щедрій українській землі.

Творчість Тесленка народна не тільки ідейно-тематичним спрямуванням, соціально-психологічною проблематикою, типовими образами селянсько-наймитської маси, учасників революційної боротьби, народних інтелігентів, а й усім розмаїттям, усією неповторністю простої, щирої мови. У мові творів Тесленка природно звучать розмовні інтонації, в ній відчутний нахил то до пісенної співучості, то до драматично-напруженої схвильованості, вона наснажена уснопоетичною образністю. Слово Тесленка, що стояло на сторожі знедолених, боролося проти старого світу, навічно увійшло до скарбниці духовних цінностей нашого народу.

січня 1879 року в містечку Ічні на Чернігівщині, в родині безземельного селянина-шевця. Нелегке було дитинство майбутнього письменника. Минало воно, як згадував він сам, серед чарівної, мальовничої природи, але в щоденних злиднях. Уже змалку зазнав хлопець багато кривди і знущань. Батько з синами взимку займалися ремеслом, обслуговуючи головним чином селян навколишніх сіл і хуторів. А влітку всією родиною йшли на заробітки до поміщицької економії.

Велика родина Панасенків, незважаючи на постійну матеріальну скруту, жила дружно. У сім'ї любили книжку, задушевні народні пісні й думи, щирий сміх. Часто в убогій хатині шевця звучали “Тарас Бульба” Гоголя, поезії Шевченка, лунала пісня про легендарного Кармелюка. Атмосфера повсякденної праці, шанування народних звичаїв, у якій зростав Степан, прищепила хлопцеві добрі естетичні смаки, визначила подальші шляхи в житті. Дитячі враження згодом стали для Васильченка невичерпним джерелом художньої творчості.

Батько поважав у людях освіту, заохочував до знань дітей. Зазнавши в житті чимало горя, намагався дати дітям освіту і на останні копійки вчив їх. “Ні землі, ні худоби, ні доброго ремества я вам не залишу після смерті, - говорив він, - учіться, діти, та шукайте других шляхів”.

Восьмирічним хлопчиком, боязким і соромливим, вступає Васильченко до місцевої п'ятирічної школи, вчиться сумлінно й наполегливо. Після місцевої п'ятирічної школи Степан Панасенко як її стипендіат упродовж двох років займається самоосвітою для підготовки в учительську семінарію. Саме в цей час він перечитав усе краще з всесвітньої літератури, грунтовно простудіював книжки з природознавства, всесвітньої історії. 1894 року юнак їде до Коростишівської семінарії.

Назавжди запам'ятався хлопцеві прощальний вечір, коли батьки випроводжали його до Коростишівської семінарії на Житомирщині, нагадували не забувати, “з якого коліна вийшов”. Жаль було хлопцеві розлучатися з старою, похиленою хатою, але окрилювала радісна думка: “Між моїм родом - батьками, дідами, самими далекими пращурами - я перший іду до культури, до світла”.

Казенно-схоластична система навчання в Коростишівській семінарії не могла задовольнити жадоби знань у допитливого юнака, і він багато надолужував самоосвітою Відтоді звичка досягати мети самотужки постійною наполегливою працею стала правилом на все життя. Мабуть, через велику вимогливість до себе Васильченко в ці роки ще не зважувався писати, хоч його класні твори, як він сам згадував, завжди були найкращими і до сліз зворушували вчителя словесності. Тут, у семінарії, вперше вималювався в його уяві образ сміливого, незалежного народного вчителя.

90-і роки на Україні відзначаються бурхливим розвитком промислового капіталізму. Разом з тим зростає і робітничий рух. Це був час активного формування духовного світу й Степана Васильченка.

1898 року Васильченко закінчує семінарію і одержує призначення в однокласну міністерську школу в селі Потоках. Весь запал свого серця, всю енергію віддає він педагогічній роботі: посилено працює над методикою викладання, відкриває для дорослих вечірні класи, організовує хоровий і драматичний гуртки. За чотири роки роботи в Потоках Васильченко глибоко пізнав гірке життя сільського вчителя. Школа - брудна й холодна, брак підручників, постійні утиски з боку панів, попів, урядників. А навколо - безпросвітні селянські злидні, і як наслідок крайнього зубожіння - переселення селян, шукання кращої долі на інших землях. Перший твір письменника - поему “Розбита бандура” - було присвячено долі селян-переселенців, “сільському безземеллю”. Надіслана до “Киевской старины”, поема так і не з'явилась друком. А її автора незабаром за розпорядженням “згори” звільняють з роботи.

І починаються нескінченні мандри сільського вчителя. Молодого вчителя звільняли з посади, переводили з місця на місце не тому, що не справлявся з своїми обов'язками, а через те, що говорив начальству правду у вічі, не схилявся перед сільськими властями, не мирився з несправедливостями.

Не було з ким поділитися своїми болями, і молодий учитель звіряв бентежні роздуми паперові. Зачинившись у маленькій кімнатці при школі, яка служила йому за помешкання, він довгими осінніми та зимовими вечорами просиджував над щоденником, писав кореспонденції до газет, потай від усіх віршував.

За переконанням Васильченка, “учитель повинен бути сильний, незалежний, - до цього мусить прагнути. Вирішив: так жити не можна - треба боротись. Та як? За зброю до такої боротьби я вирішив узяти слово”.

Багатий життєвий матеріал, природний талант і художнє чуття, виховане на кращих зразках української і російської літератури, підказували Васильченку, як треба писати.

Сам Васильченко, як відомо, неодноразово вказував на те велике значення, яке мали для його ідейно-художнього зростання твори видатного російського художника слова Чехова.

Зацькований інспекторами, сільськими “начальниками”, реакційними попами, зневірившись у можливості щось переінакшити в житті селянства шкільною працею чи скромною громадсько-культурною діяльністю, а також бажаючи підвищити освіту, Панасенко у 1904 р. вступає до Глухівського вчительського інституту, або, як його ще називали, “мужицького університету”. Це були часи наростання визвольних прагнень народу, і студент Панасенко організовує політичний страйк в інституті, виступає з петиціями демократизації навчання у вищій школі.

Життя в Глухові пожвавішало. Засновувались гуртки по вивченню політекономії В інституті читаються заборонені книжки, ведуться антидержавні розмови. Від гнітючих казармених стін, як писав згодом письменник, повіяло “весною, квітами”.

Схвильований подіями 1905 року, Васильченко вирішує залишити Глухівський інститут і повернутися на село, ближче до народу, сподіваючись на вільну працю в школі. За першими вибухами революції надійшла незабаром люта реакція.

При посиленні репресій його в 1906 р. арештовують і ув'язнюють у Бахмутській тюрмі, де за гратами й просидів півтора року. Бентежні роздуми тих днів згодом виллються на папір, засвідчивши пристрасне бажання автора взяти участь у будівництві нового життя, покласти “хоч один камінчик, хоч цеглинку на те нове велике будування”.

Тюремні враження на все життя залишили глибокий слід у пам'яті письменника, і пізніше на їх основі він створив низку новел з життя в'язнів - “Петруня”, “Пацанок”, “Спасенник” та ін.

Степан Васильченко, тісно пов'язаний з трудовим народом, сам виходець з його низів, з гіркотою і щирим співчуттям змалював уже в своїх ранніх .творах нестерпні умови життя селян, їх цілковиту безправність. Глибоко проникаючи у внутрішній світ своїх героїв, письменник-реаліст не тільки подає типові образи представників народу, а й простежує причини суспільного лиха. Водночас він показує незбориме прагнення простих, мужніх і красивих у своїх діяннях людей до волі, до кращого життя. Палкою любов'ю до свого народу, до рідного краю пройняті повісті та оповідання Васильченка.

У 1908 році Васильченко, хворого на тиф, випускають із в'язниці. Йому було категорично заборонено вчителювати, і він повертається у рідну Ічню до матері, заробляючи там на життя приватними уроками. З цього часу письменник починає серйозно і систематично займатися літературною працею. Одне за одним з'являються його оповідання “Роман”, “Мужицька арихметика”, “У панів”, “На чужину”, “З самого початку”, “Над Россю”, “Дощ” та ін

У 1910 році редакція ліберально-буржуазної газети “Рада”, на сторінках якої Васильченко виступив з деякими своїми оповіданнями, запрошує його на постійну роботу, і письменник переїжджає до Києва.

Васильченко з 1910 до 1914 рр., аж до закриття газети, завідує в її редакції відділом хроніки і, продовжуючи писати художні твори, публікує їх у “Раді”.