Iлюстрованогомiсячника «Сяйво», «Українськийстудент», «Українськийучитель»,

педагогiчногожурналу «Свiтло», гумористичного – «Шершень».

Виходили альманахи, антологiї й збiрники: «Акорди», «Червонi квiти»,

«Левада», «Сiч», «Кладка», «Хвилязахвилею», «З-надхмар i долин», «Навiчну

пам'ятьКотляревському», «Зпотокужиття», «Багаття», «Досвiтнi огнi», «Терновий

вiнок», «Зневолi», «Розмова», «Закрасою» та iншi; антологiяпоезiї «Українська

муза», тритомова антологiя «Вiк». Усi вони були калiченi цензурою,

конфiскувалисячастковойцiлкомтабулиостаточнозабороненi. Пiдчасвiйни

Росiязаборонилавсi українськi виданнянаокупованихтеренахЗахiдноїУкраїни.

Передлiтературою, мовою i лiтературознавствомстоялитотожнi завдання.

Iсторично 20-30 роки мусiли завершити перехiд з етнографiчно-народницьких

позицiйнанацiональнi, ствердитизапереченняперших i розкриттядругих. Народ

консолiдувавсявнацiю. Етнографiчнийпровiнцiалiзмперетоплювавсяворганiчну

суцiльнiсть нацiональної акцiї. Подолання провiнцiалiзму на всiх дiлянках

культурного i суспiльногожиття, - осьщобулонаписаненапрапорахносiїв iдей

новогочасу.

Вгалузi мовив 20-30 рокахсправайшлапроетапизавершуванняпроцесу

формуванняєдиноїлiтературноїмови. Хочпроцеспоширеннялiтературноїмовив

нацiональних масштабах територiально i лишився недоведеним до кiнця i

лiтературна мова не опанувала всього географiчного простору, на якому жив

український народ, все ж таки «переднацiональний», «етнографiчно-мовного»

словникаДм. Яворницькогобувостаточноперейдений.

20-тi рокирозв'язалиосновнупроблемувгалузi мови; колосальнозбагатили

лiтературну лексику мобiлiзацiєю живої мови; нормалiзували й усталили

лiтературнумову, унiфiкувалиправопис i виробилифаховунауковуйтехнiчну

термiнологiю. Цiлаармiят.зв. «редакторiвмови» або «лiтредакторiв» працювала над запровадженням устiйненої мови, обґрунтованими посиланням на «мiсцевi

етнографiчнi дiалектизми», - цейнародницький, переднацiональнийетапмовного

провiнцiалiзмувiдiйшовбезповоротновминуле.

Отже, протягом 20-их рокiв низка важливих завдань була розв'язана: в

українськiй лiтературi стався рiзкий злам, вона перестала бути провiнцiйним

вiдгуком росiйської; в галузi мови була переможена локально-етнографiчна

провiнцiальнiсть, i процесурегулюваннятаустiйненняєдиноїлiтературноїмови

бувостаточновирiшений.

Так розвивалася мова й лiтература. Приблизно так було i з

лiтературознавством.

Народництво стало анахронiзмом. Воно збакрутувало, i найменше не

вiдповiдаючи завданням, висуненим суворою дiйснiстю. Черговою проблемою

українськоголiтературознавстванапорозi 20-ихрокiвсталорозмежуваннядвох

напрямкiв: народницького i а-народницькоготаантинародницького.

Європеїзацiю української лiтератури i розрив із провiнцiйним

наслiдуваннямросiйськоїобстоювалипредставникипротилежногонапрямку. Вони

булипротиспрощеного, вульгарногодемократизмувлiтературознавчихоцiнках,

протиа-естетичногозрiвняльництвавставленнi дописьменникiв. Наїхпогляд,

селянськiсть письменника ще не була аргументом, який промовляв або не

промовлявбинайогокористь.

Вони були принциповими ворогами провiнцiалiзму. Вони не вважали

просвiтянствозабезпосереднєзавданняукраїнськоїлiтератури, апросвiтництво –

занастановчуїїзасаду. Боротьбазнародникамибулаборотьбоюзпредставниками

напрямкувлiтературознавствi, якийвiдповiдаветаповi всуспiльно-громадському

життi, вже пройденому. Це була боротьба двох свiтоглядiв. В основу

загальнотеоретичнихнастановбулопокладенепоняттяепохи, хоч i безтого, щоб

запровадитийогопослiдовновлiтературознавчупрактикуабожцiлком i докiнця

усвiдомититi логiчнi висновки, доякихмусiлопривестийоговизнання.

З сказаного видно, як чiтко в 20-их роках розмежувалися цi два

лiтературознавчi напрямки. Проблемарозмежуваннябуларозв'язана, аледокiнця

доведенанебула. Зрештоювукраїнськомулiтературознавствi, особливовдругiй

половинi 20-ихрокiв, склаласясвоєрiднакомпромiснаситуацiя.

На порозi 30-их рокiв перед лiтературознавством стояло зовсiм чiтке i

виразне завдання: лiквiдувати компромiсну ситуацiю i довести до кiнця

розмежуванняобохнапрямкiвулiтературознавствi.

Тацього не сталося. Бiльше того, наступна початку 30-ихрокiв проти

лiтературознавства 20-их рокiв призвiв до бiльш нiж своєрiдних, майже

парадоксальнихнаслiдкiв.

Зконусходятьякпредставники «чистого» народництва, спадковi, такби

мовити, носiїтрадицiоналiстичногонародництвавлiтературознавствi, так, усвою

чергу, задеякийчас i представникипротилежногонапрямку (антинародницького).

Нi перші, нi другінезатримуютьпозицiй, якi вонизаймаливроки 1924-1929.

Кермопроводупереходитьурукипредставникiвнапряму, якийвзастосуваннi i в

аспектi 30-ихрокiвгодилосябозначитиякнеонародництво.

«Рацiоналiстичний розум (ratio rationalis) не завжди збiгається з

«iсторичним розумом» (ratio historica). Спроба народникiв побудувати свою рацiоналiстичнусхему iсторико-лiтературногопроцесурiзкорозiйшласязрозумом

iсторичногопроцесу. Iсторiядiєчастозавласнимизаконами. Та iсторизмнашого

часу не має нiчого спiльного з тим «реалiстичним iсторизмом», що в другiй

половинi XIX ст. вирiс iз заперечення «романтичного мiфологiзму» першої

половини XIX ст. i для якого iсторiя була сукупнiстюреальних подiй, сумою

фактiв.

I, нарештi, остання проблема – проблема «потебнянської спадщини».

Проблемапотебнянськоїспадщини – цепроблемазв'язкiвфолкльору i лiтератури,

проблема переходу вiд «фолкльорного образу» до «поетичного», проблема

побудови iсторичноїпоетики.

Дослiджуючи фолкльорнi образи, Костомаровдослiджувавїхзв'язки мiж

собою. Потебня вказав, що за зв'язком пiсенних образiв треба шукати зв'язкiв

уявлень – генiальна вказiвка, побiжно, майже ненароком, кинена Потебнею в

примiтцi, алеякавирiшуєсутьсправи. Аджежуфолкльорi «поезiя» безпосередньо

пов'язана з «iдеологiєю». Iсторична поетика в лiтературознавствi може бути

побудованатiлькиприумовi, якщоцiлкомчiтко i конкретнозрозумiти, що «поезiя»

й «мислення» первiсновфолкльорi булитотожнi.

ЗначенняПотебнi полягаєзовсiмневтому, щовiнвказавнааналогiюмiж

внутрiшньоюформоюслова i поетичногообразу, якгадали «потебнянцi», автому,

що вiнчiтко освiдомив основоположнийдля iсторичногорозумiння фолклору

факт, щофолклорнi образивсвоїйгенезi склалисянатомуетапi мовногорозвитку,

коли граматичнi категорiї були ще недиференцiйованi, отже, на етапi ще

нерозвиненого речення. Для Потебнi був цiлком ясний зв'язок творення мiфiв,

зв'язок «мiфічногомислення» зпроцесомутворення «граматичнихкатегорiй».

Проблемафолклорнихосновпоезiї, переходувiдмовидофолклору i вiд

фолклорудопоезiї, проблемапобудови iсторичноїпоетикизалишаєтьсяоднимз

черговихзавданьукраїнськоголiтературознавства.

ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО

Проба характеристики

Не хочу тут писати ані біографії Самійленка, ані систематичного розбору свіжовиданої збірки його поезій. Його біографії — не тої анекдотичної, якої пробу подано вище, а тої внутрішньої, духовної, не знає, мабуть, ніхто навіть із тих, що живуть із ним у близьких взаєминах. Наш поет у тім пункті мовчазливий і здержливий як мало хто із знайомих мені людей. Він, мов соромлива панночка, боїться відкривати тайники своєї душі і допускати до них посторонніх свідків. Така сама й його поезія, як його душевна вдача: здержлива, скромна, наскрізь ціломудрена й чиста. Ви не знайдете в його віршах, при всій свободі їх світогляду і смілості їх лету, ані іскорки модного тепер еротизму: його муза навіть там, де говорить про любов і про жертви любові (див. один із його давніших, ще майже хлоп'ячих вір-шів, «Грішницю» (стор. 2), написану ще 1884 p.), висловлюється здержано, щиро, але без тіні пафосу або кокетерії.

Так, поезія В. Самійленка, навіть та найінтимніша її частина, навіть його лірика, не дає нам ключа до його духової біографії, до його індивідуальності. Все пережите автором, усе, чим тішилося і мучилося його серце протягом отсе вже звиш двадцяти літ його поетичної творчості, лишилося досі тайною, в яку ми не маємо ані змоги, ані права входити. Так зате в його поезіях і в усіх його творах виявлялася Самійленкова душа як тип, вірний життю й дійсності у всіх деталях, хоч і позбавлений індивідуальних прикмет, як тип вповні сучасний, український,* коли хочете навіть лівобережний, а при тім вповні симпатичний. І отсей його духовий тип, який робиться в моїй душі все ясніший і виразніший по прочитанні кождої поезії В. Самійленка, я бажав би списати і передати тут так, як я відчуваю його. Я не хочу критикувати його; Самійленко належить до тих літературних появ, які поперед усього цікаво і важко пізнати в їх характерних прикметах, і вже се пізнання дасть нам найкращий критерій їх вартості.

Завважте поперед усього одну обставину. В поезії Самійленка, так як її бачимо перед собою в остатній збірці, не видно поступу. Він відразу виступає на літературне поле повним майстром форми і слова, з дозрілими, вповні виробленими думками і почуттями, і на протязі 20 з зайвим літ своєї діяльності зовсім не зміняється. Всі важніші струни його поезії звучать уже в перших його творах; вони потім звучать раз сильніше, то знов слабше, але вони ті самі, нових струн не прибуває. Так само не поступає його віршова техніка ані його мова; вони відразу наладилися так повно і гармонійно, так відповідно до внутрішнього зрівноваженого «я» поетового, що їм нікуди й ні по що мінятися.

При тім він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні і своєму народові — і се в Росії тип поки що свіжий, мало ще розповсюджений, тип, можна сказати, будущини. Оттим-то він такий дорогий і любий кождому українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу. Нема такої народної болячки, яка б не збудила відгуку в його серці, яка б у тім чудотворнім серці не скристалізувалася в ясну, чисту перлину — перлину правдивої поезії.

І ще одна характерна прикмета поезії Самійленка; він вповні безпретензіональний. Ніде він не стає на котурни, не вчить, не пророкує, не карає і не моралізує. Він тільки малює, показує реальні картини живої дійсності або схоплені в дзеркалі своєї душі карикатури, не раз ближчі до дійсності, ніж самі портрети, та й годі. Він рідкий приклад лірика-об'ективіста: все у нього чи власне почуття, чи чужі діяння, тільки тоді входить у стадію поетичної репродукції, коли в душі поетовій набрало закруглення, пластики і повної ясності. Інші поети аж під час самого писання переходять сей важкий процес компонування, групування і упластичнювання образів; вони, пишучи, борються зі словами, з римами, з формою, не тямлячи, що у них у душі йде важка боротьба за саму суть творчості, боротьба творчого духу з безформною мислевою матерією. І часто ся боротьба, невважаючи на тяжкі зусилля, буває безплодна, родить мертві, холодні маски замість живих лиць. У Самійленка ся боротьба відбувається в душі перед процесом писання його творів; вони виливаються у нього готові на папір; у нього нема переробок, у його віршах різних видань стрічаємо мінімальне число варіантів. Не тому, що писання тих творів приходило йому легко. Я думаю навпаки: та творчість коштує йому багато внутрішньої, душевної праці, тому вона у нього така повільна; але що пише Самійленко, те було вже зовсім готове в його душі, тому й виливається так легко та натурально. В зв'язку з тим об'єктивізмом поезії Самійленка треба /мати на увазі його сатиричну жилку. Вона не була якимось пізнішим надбанням його таланту, якимось прогресом його творчості; се невідлучна прикмета його таланту, що проявилася вже в перших його творах («Горе поета» з р. 1886) і не покидає його й досі. Гумор Самійленка так само ясний, погідний і сонячний, як і його лірика; навіть його сатира, хоч гостра і колюча, не має в собі жала ненависті, не карає і не бичує, а показує фігури в гарно точенім кривім дзеркалі, з контурами хіба остільки крихту відмінними від дійсності, що випукліше маркує їх характерні прикмети (не конче навіть хиби в етичнім значенні). Він найбільше любується в політичній сатирі, може тому, що стріли сатири тут падають (у абстрактні системи та програми більше, ніж у живих людей. Та його сатира робиться їдкою, майже жорстокою, коли доторкається поганих хиб власних земляків, їх неробства та трусливості («На печі»), їх патріотичного пустомельства («Патріота Іван»); особливо в смілій своєю жорстокістю сатирі «Сон» (стор. 84—86) його тихий звичайно гумор переходить майже в злобу, в крик хворої, зневаженої душі. Се одинокий твір Самійленка, в якім на його лиці нема ані сліду його звичайного, добродушно-іронічного усміху, одинокий гіркий стогін важкого обурення на безхарактерність і прострацію тих, що повинні б бути світочами народу. Та й тут, одначе, Самійленко зумів удержати себе в рамах об'єктивного змалювання речі і не дав ані на момент порвати й унести себе тому гіркому, болючому почуттю сорому, що сплодило сю сатиру.

Від першого свого виступу на літературнім полі він послугується мовою чистою, ясною, наскрізь народною і при тім наскрізь інтелігентною. Він не украшує і не насилує її, вона ллється у нього як природне джерело. Він не афектує мужицького говору, не послугується для декорації стилю мужицькими приказками, а говорить попросту як інтелігент до інтелігента, певний, що засіб його рідної мови без ніяких натягань вистарчить йому до висловлення всіх ідей і всіх поривів душі. Мова його поезій — се один великий комплімент для будущої національної і літературної мови України, нехибна вказівка, куди мусить іти її розвій. І завважте: ся мова однаково зрозуміла, з однаковим залюбуванням читається над Сяном, Дніпром і Доном; вона вже тепер зв'язує вузлом співчуття та симпатії всі частини нашого народу. Ні про якого іншого сучасного українського письменника не можемо сього сказати.

Микола Вороний − постать в українській культурі неординарна. Щоб переконатись у цьому, досить згадати, що він був поетом, перекладачем, критиком, істориком літератури, публіцистом, актором, режисером, редактором, дослідником національного театру, світової та вітчизняної драматургії, громадським діячем. Своєю творчістю він обстоював думку про необхідність модернізації української літератури, орієнтації її на Європу. У виданому ним альманасі "З-над хмар і долин" (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, які виступали проти декадансу, "чистого мистецтва" та інших течій у літературі і мистецтві, − І. Франка, П. Ірабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та інших. Від збірки до збірки поезія Вороного глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання ("Мандрівні елегії"), еволюціонує від романтизму до неоромантизму та символізму.

Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу ("Ікар", "Сонячні хвилини"), розкриває трагізм духовної самотності (цикл "Осокорі"). Але тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів ("Краю мій рідний", "Горами, горами", "Привид", вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Поет був переконаний, що любити свою землю, свій народ − не означає обов'язково вихваляти, тому в нього є твори, в яких висміюється національна обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістична, аморальна сутність ("Мерці", "Молодий патріот", "Старим патріотам").

Використавши літописну оповідь про могутній вплив запаху трави з рідного краю, поет пише поему "Євшан зілля". Епіграф визначає провідну думку твору: краще в своїй землі кістьми лягти, ніж на чужині бути в пошані. І хоча до літописної оповіді вже звертались А. Майков твором "Ємшан" та І. Франко твором "Євшан", Вороний також використовує цей матеріал, щоб розглянути проблему історичної пам'яті народу.

З давніх-давен у різних народів панувала думка, що без минулого не може бути майбутнього, історія − це той життєвий корінь, на якому тримається нація, народ. "Яке коріння, таке й насіння",− твердить народна мудрість. Геніальний Т. Шевченко в посланні "І мертвим, і живим..." з болем у серці звертався до своїх сучасників із закликом звернути погляди в минуле, вивчити справжню історію, спитати себе: "Ким? За що закуті?.." Це болюче питання ставить перед собою і українцями і Микола Вороний. Взявши за основу літописну легенду про сина половецького хана, якого взяв у полон з ясирем князь Володимир, автор переосмислив її в науку своїм сучасникам, "котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали". Відірваний від привільних половецьких степів, юнак звикає до чужих розкошів, звичаїв. Переродилося, зачерствіло його серце, вмерло в ньому рідне слово, стерлися з пам'яті мамині пісні колискові й мудрі батьківські повчання. Посланець від батька співає йому пісню вільного краю, але ніщо не вражає юнацького серця:

Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!

Здавалося, ніякі ліки не зарадять, не допоможуть. Та ось старий посланець намагається востаннє "пробудити" юнака: він виймає з-за пазухи жменьку сухої трави зі степу − євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце невільника. І промайнув перед очима "рідний степ − широкий, вільний", постав у пам'яті нещасний батько. Зануртувала кров, прокинулось найдорожче, найсвятіше почуття − любов до рідного краю. Зрозуміло, що тепер ніякі перешкоди не зупинять юнака на шляху до волі, до "рідного степу", до "краю веселого". Його кличе голос крові, голос матері-землі. Повертається він до свого роду не приспаним рабом, а вільним гордим орлом. Радіє поет, радіємо й ми, бо син прилинув до змучених чеканням батьків, щоб стати їм надійним оборонцем. Але попри такий оптимістичний та радісний фінал, ми відчуваємо, що авторові цієї поеми зовсім не радісно:

Де ж того євшану взяти. Того зілля привороту, Що на певний шлях направить,− шлях у край свій повороту?!

Як пробудити в українців дух непокори, дух свободи? Яким зіллям-приворотом прихилити їх до рідного лона? Такими болісними питаннями закінчує поему Микола Вороний.

Страдницький образ підневільної, рідної поетові землі гарячим струменем проходить через усю його творчість. Не може примиритися зболена душа поета з тим, що "... люди − невільники німі, на їх устах печать". Не коритися долі, а боротися

За Україну, За її долю, Зачесть і волю,

За народ! − таке творче кредо Вороного-патріота.

Вірш "За Україну!" настільки щиро передавав почуття поета, що композитор Я- Ярославенко поклав її на музику. І ця маршова пісня виконувалась і виконується на урочистостях української громадськості.

Якщо визначати основні мотиви творчості М. Вороного, то на перше місце, безперечно, слід поставити твори про безмежну любов до України, про її мужніх, відважних борців, які готові відстоювати свободу в будь-який спосіб. Але ні в якому разі не можна судити про творчість поета так однобоко. Адже людина, яка не любить іншої людини, ніколи не зможе полюбити країну. Тому обов'язково слід звернути увагу й на інтимну лірику М. Вороного. Інтерес до внутрішнього світу людини, прагнення художньо дослідити складність і суперечливість її переживань і настроїв зближують поезії Вороного з кращими здобутками європейської лірики. Так, цикл інтимної лірики "За брамою раю", що охопив поезії 1903−1910 pp., навіяний тривалими переживаннями автора через драматичну розлуку з дружиною через рік після одруження.

Поет виховував сина Марка, сподівався на повернення щастя, хоч і усвідомлював, що його вже не буде. Це засвідчує "Присвята" до циклу, де стверджується* що переживання "серця само-тного, серця скорботного" − "спів без надій".

Вірші дають змогу простежити розвиток почуття. Були спочатку щасливі хвилини зустрічей, тоді все в природі сяяло й усміхалося, у серці "любе почування" квітло "пишним цвітом", душа співала "гімн щасливого кохання" ("На скелі", "Хвиля"). Та ось зрада "розірвала в шматки найніжніші квітки, найсвятіший огонь погасила" ("Зрада"). Розуміючи, що в стосунках з колишньою коханою "все пішло намарне", все вже зруйновано й колишнього не повернути, герой не може її забути, бо "біль буяв, як чад похмілля". Час минає, але душевні страждання продовжують пекти − такий мотив розгортається у вірші "Ні, не забув...". Та вже в наступній поезії − "Нехай і так" − автор від імені ліричного героя намагається нас переконати, що навіть нещаслива любов своїм болем очищає людину:

Бо на вогні, що палить мої груди. Згорить і єя любов. Кайдани упадуть. Зітреться а слід колишньої полуди, І ясний, тихий світ мою осяє путь.

Останній вірш циклу "Finale" завершує "ліричну драму" і поета, і його героя. Минуло шість років страждань ("шість літ щодня надіятись і ждати"). Тяжкий душевний біль був переможений любов'ю.

Проте є ще один мотив у творчості М. Вороного, який він також не міг оминути: як справжнього поета його не могло не ціка-вити питання про роль поета і поезії в житті людини. У вірші-при-святі "Іванові Франкові" Вороний намагається розібратись, чи має поезія бути зброєю в руках митця, чи мистецтво має відтворювати тільки прекрасне. Він доходить висновку, що митець не має права не реагувати на суспільне життя, не боротись за щасливе майбутнє, але водночас душа прагне пізнання "надземного", охоплення неосяжного, тому й цю потребу митець має задовольнити:

Моя девіза − йти за віком

І бути цілим чоловіком! !

Вороний добре знав європейську літературу, прагнув органічного поєднання кращих традицій європейської лірики з новаторськими пошуками. Висока культура вірша^ намагання сягнути художніх поетичних вершин, збагатити українську лірику новими мотивами й образами ставлять Вороного в першу шеренгу мит-ців-новаторів новітнього часу − поруч з Лесею Українкою, О. Олесем, М. Рильським, П. Тичиною, Є. Плужником, Є. Ма-ланюком. Запрошуючи молодих письменників узяти участь в альманахові, що він задумав, "який би змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитись до новійших течій і напрямків в сучасних літературах європейських", висловлював побажання одержати твори "хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною сво-бідною ідеєю, з сучасним змістом... де б було хоч трошки філософії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємністю".

При цьому тут же підкреслювалось, що на "естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага", що оголошується війна народницькому шаблону, поезії-катеринці, що "переспівує старі збиті співи...". Новаторства поет прагнув не тільки в змісті, але й у формі. В око впадає мелодійність його поезій, ритмічність, уміння використовувати як старі класичні строфи (октави, сонети), так і експериментувати з двовіршами, терцетами, п'яти- і шестирядковими строфами. Такою своєю діяльністю Микола Вороний сприяв оновленню української літератури, орієнтації її на найкращі європейські традиції. Він став своєрідним явищем в українській культурі кінця XIX − початку XX ст. Його поетична і публіцистична творчість посіла значне й досить помітне місце на розлогих теренах українського письменства.

Основні твори

"Нудьга гнітить", "Євшан-зілля", "Блакитна панна", "До моря", "Vae victis!", "Інфанта", "Іванові Франкові (Відповідь на його Посланіє)", "Мавзолей", "Ти не любиш мене...", "Зрада", "Dies ігае".

Перекладач

Перекладав твори Пушкіна, Некрасова, Тютчева, Данте, Шекспіра, Гейне, перекладав із староіндійської, перської, японської, переклав революційні пісні "Інтернаціонал" Є.Поб’є, "Марсельєзу" Руже де Ліля, "Варшав’янку" Свінціцького.

Характеристика творчості

В поезії здекларував власні погляди на поезію і завдання поета. Поет вважає, що справжнє мистецтво мусить єднатися з боротьбою за щастя людини, за її гармонійний розвиток, за духовне зростання. Поет закликає взяти зброю, закликає до бою всіх тих, хто "недужі, мляві, чи сплять байдужі". Справжній поет, на думку Вороного не повинен стояти осторонь оточувальної дійсності. Його душа бажає "скинути пута", "бажає широкого простору", шукає відради, забуття. Тільки мова високої поезії, яка народжується за незалежними законами творчості, "Тягар життя скидають і душу раєм надихають" – тільки така поезія не лишає людину байдужою. Не кликав Вороний тікати від реального життя в світ містики, не проповідував безідейності у мистецтві. Не був прихильником чистого м-ва. Поет творить за законами краси. Бо хто поезію-царицю посміє кинуть у в’язницю?"

"За Україну!"

Після 1917 р. лютневої революції Вороний пише "За Україну!". Сповнений віри у здійснення віковічних прагнень народу до соціального і національного визволення.

"Легенда"

В основу поезії покладений переказ про серце матері, яке син вирвав живцем для своєї коханої. А воно, любляче і всепрощаюче, пожаліло сина, коли той спіткнувся і впав. Автор оспівує найвище з усіх людських почуттів – материнську любов. Поет схиляється перед силою материнського почуття.

І серденько неньчине кров стекло,

І ніжно від жалю воно прорекло,

Ой леле! Воно прорекло!

Востаннє озвалось до сина в ту мить:

"Мій любий, ти впав... Чи тебе не болить?

Ой леле!" емоційно обрамлює кожну строфу, а звучить щоразу по-новому, виражаючи, то подив, то жаль, образу, обурення, злість, злобу, страх, трагізм, любов. Вірш покладено на музику Миколою Леонтовичем.

"Серце музики"

Протест проти національного і соціального гноблення звучить у багатьох поезіях М. Вороного, зокрема у вірші "Серце музики", присвяченому пам’яті великого композитора М. Лисенка. Поет славить співця, який умер, але "вічно буде жити" в серцях народу, бо творив для рідного краю, в постійних умовах цькувань і переслідувань "серце любило до нестерпнучого болю". І "тяжко боліло за Україну, за волю". Він прийняв смерть за любий, рідний край, щоб "жити в пам’яті юрби, як Лифар, як кобзар!".

"Євшан-зілля" (1899 р.)

Дух непокори, дух сподоби живе в серці тільки тої людини, яка усвідомила себе сином рідної землі, рідного краю і не приспаним рабом, а вільним орлом". І це найсвятіше почуття "живить надію, певну віру в ідеали" Про це святе почуття людини і йде мова в одному найпатріотичніших творів – поемі "Євшан-зілля".

В основу сюжеті покладено легенду і літопису про сина половецького хана, якого взяв у полон з ясирем князь Володимир, оточивши "його почтом і розкошими догідно". З часом юнак, кохаючись у розкошах, почав забувати рідний стер, а "край чужий, чужі звичаї, як за рідні уважати". Переродилося, зчерствіло його серце, забув він і привольне життя. І рідного батька, і родину, і мову, і чари пісень вільного народу. Посланець від батька співає пісню його краю. Але ніщо не вражало юнацьке серце:

Там, де пустка замість серця,

Порятунку вже не буде!

Здавалось ніякі ліки не зарадять, не допоможуть. Та ось старий гінець виймає з-за пазухи жменьку сухого зілля із степу Євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце юнакові: "Рідний степ – широкий, вільний" "раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!"

Прокинулося найдорожче, найсвятіше почуття – любов до рідного краю і жадана мить "воля воленька кохана!" Ніщо тепер не в силі зупинити юнака:

Краще в ріднім краї милім

Полягти кістьми, сконати,

Ніж в землі чужій, ворожій

В славі й шані пробувати! -

Вихопилися з його уст віщі слова, і він, "оминаючи сторожу крадькома простує в рідний стер, у край веселий". Найдорожче для сина, найдорожче для людини – її рідна землі і воля в ріднім краю. Високим патріотичним акордом – зверненням до сучасної України, її синів – звучать останні рядки поеми:

Україно! Мамо люба!

Чи не те з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Чи не всі вони відцурались свого роду, своєї матері-Вітчизни, і бракує їм "тієї сили, духу, що зрива на ноги", що веде до боротьби проти рабства? Немає тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає і кобзарів, що колись "співали-віщували заповіти благородні", будили приспану гордість. Ось чому тепер "манівцями ми блукаємо без дороги!" І поет справедливо ставить запитання:

Де ж того євшану взяти,

Того зілля – привороту,

Що на певний шлях направить, -

Шлях у край свій повороту?!

Більшість віршів Вороного і є тим пошуком євшан-зілля, того привороту, тих ліків, які зможуть повернути синів до рідного лона. Глибоко патріотична поема викликала невдоволення лише у тих, хто зрадив інтереси свого народу, хто став виконавцем чужих ідей, рабом, чужинцем на рідній землі, перевертнем, манкуртом.

Кандиба). Народився він в с. Крига (Білопілля) на Сумщині, закінчив Харківський ветеринарний інститут, працював у Харкові та Києві (1909 — 1919). У 1907р. у Петербурзі вийшла перша книга Олеся — “З журбою радість обнялась”, що принесла славу молодому поетові. В наступні роки з'являються нові збірки — “Поезії. Книга II” (1909), “Поезії. Книга III” (1911), “Драматичні етюди. Книга IV” (1914), “Поезії. Книга V” (1917).

Не набувши чітких політичних орієнтирів, Олесь після Великої Жовтневої соціалістичної революції опиняється за кордоном (1919). Еміграція стала трагедією життя Олеся. Настрої пригніченості, нудьги і самотності наповнюють першу “закордонну” збірку віршів Олеся — “Чужиною” (Відень, 1919). “В вигнанні дні течуть, як сльози...” — такими словами розпочинається один з перших віршів книги. Невдовзі, у 1921р., виходить “Перезва” — збірка гостросатиричних віршових творів, що викривають життя, побут і політичні принципи емігрантської громади. Збірку (з'явилась у світ тільки перша частина її) поет видав під псевдонімом. Верховоди емігрантських кіл стали на перешкоді публікації нових віршів такого характеру. Почуття людини, позбавленої рідного дому, поглиблюються. В одному з віршів поет уявляє себе мертвим, але похованим в рідному краю, проте доля вигнанця гірша, ніж доля мерця.

Проте поет так і не спромігся на остаточні висновки чи рішення. Гостро-емоційно сприймаючи удари долі, він ладен вбачати у них непоясниме наслання, прокляття.

В останні десятиріччя життя Олесь усувається від будь-якої участі в заходах, здійснюваних українською еміграцією, послаблюється активність його поетичної творчості, він займається переважно інсценізацією народних казок, написанням лібретто для дитячих опер. Помер письменник у Празі 1944р.

Творча спадщина Олеся досить велика якщо врахувати, що більшу частину її становить поезія — дев'ять книг (звертався Олесь і до драматичного жанру, створивши ряд драматичних поем та етюдів). В українську літературу Олесь входить як поет, що розширив тематичний, стильовий, настроєвий діапазони лірики, підніс виражальну силу українського художнього слова. Не будучи “модерністом” ні за організаційною приналежністю, ні по суті, Олесь вніс новаторські моменти в розвиток української поезії. Не вдаючись до будь-яких маніфестів, декларацій, він своєю творчістю наголосив на естетичній цінності поетичного твору, рішуче заперечив абстрактну декламаційність, хоч би якими завданнями вона надихалась.

Загалом не нова на поетичні ідеї, віршові прийоми і навіть образи (взяті номенклатурне, самі по собі), поезія Олеся уже з виходом першої збірки завоювала прихильність знавців літератури і масового інтелігентного читача. У ній були представлені безпосередність і щирість поетичного вислову, глибокий внутрішній драматизм почуття, багатство мінливих відтінків настрою. Життя природи, кохання, перипетії громадської боротьби — основна тематика першої збірки, що надовго визначила й тематику творчого доробку поета.

Надзвичайно вразливе, діткливе “я” ліричного героя Олеся однаково чутливо резонує на найменші перепади у стосунках з коханою, на зміни в настроях мас, на рух у рослинному й тваринному світі, атмосфері. Всеосяжність сфер поетового почуття відбита інколи в межах одного й того ж твору (“Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй”, “Погасло сонце ласки і тепла” та ін.).

Легкий, майже невагомий перехід від одного зовнішнього явища до іншого, а від них — до стану власної душі притаманний багатьом творам Олеся (“Сніг в гаю... але весною”, “Дві хмароньки пливли кудись”, “В міщанській одіжі і в рідному вінку”, “Зима... і пролісок блакитний!”, “На гори високі, на срібло снігів” та ін.). Суб'єктивне враження і сприйняття покладено і в основу його громадянської лірики. Поет відобразив народне — і водночас власне — пробудження в роки революції (“Сонце на обрії, ранок встає”, “Ти знову у мене окрилюєш мрії”, “Я більше не плачу...”), оспівав червоний прапор боротьби (“Воля!? Воля?! Сниться, може?”, “1 Мая”).

Однак у віршах Олеся не знайти концептуального осмислення революційної боротьби: йдеться, звичайно, не про декларативне висунення якихось віршових “програм” (такі поетичні форми органічно чужі для Олеся), а про широкий політичний світогляд. Він у поезії Олеся відсутній навіть там, де мова заходить про кінцеву мету революції, про поетове слово у ній. Тут багато непідробного пафосу, ліричної виразності, але не досить політичної конкретності.

В образній системі Олеся наявні релікти народницької символіки, окремих народницьких мотивів (зокрема, з Надсона). Проте навіть ці штампи невпізнанне трансформуються у тонкому суб'єктивному почутті. Не подаючи політичної концепції, громадянська поезія Олеся цікава як суб'єктивний документ суспільної боротьби епохи. Дуже вразлива, можна сказати, тендітна душа ліричного героя хворобливо реагує на всі перипетії цієї боротьби. Героя повергають у розпач тимчасові поразки, розправи, репресії (“Хто ви, хто ви з нагаями?..”, “Над трупами”, “Капітану Шмідту”, “Міцно і солодко, кров'ю упившись...”), йому дорога найменша надія на перемогу (“Сонце на обрії, ранок встає”, “Вони — обідрані, розбуті”). Громадянські настрої й переживання поета у найрізноманітніші способи (метафоричні асоціації, алегоричні паралелі, композиційні зіставлення в межах твору, циклу, збірки віршів) перегукуються з образами природи, поєднуються з колізіями особистого, внутрішнього життя. На відміну від ліричного героя П. Грабовського герой лірики Олеся не є безпосереднім учасником боротьби (крім інших якостей, йому бракує твердості волі), але надзвичайно співчутливо й зацікавлено її відображає.

В основі художнього світу Олеся, створюваного інтимною лірикою (та й лірикою громадянського характеру), лежить неоромантичне протиставлення дійсного життя, з одного боку, і мрій та сподівань героя — з другого. Неоромантичним є популярний у творах Олеся мотив дочасного чи вражаюче-короткочасного буяння (“Айстри”, “Єсть дивні лілеї, що вранці родившись”, “Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть” та ін.). Саме цей “єдиний раз” квітування гармонійно перенесено Олесем на любовну тематику: “Квітки любові розцвітають єдиний раз, єдиний раз”.

Поет воєдино зливає контрастні поняття: мовиться про біль, муки, кров, рани, і все це стає ще болючішим від того, що з них проростає “ніжність” і “жаль”, що все це здійснюється в пошуках тієї “ніжності”, відсутність якої скрушно переживається.

У змалюванні любові Олесем немає різких, контрастних барв, що йдуть, як правило, від гостроти самоусвідомлення (лірика Франка, Лесі Українки, почасти й Маковея), але поза цим трактування любові в нього досить різноманітне: це й безнадійне кохання, і зовнішніми умовами спричинена недосяжність любові, і таємнича приреченість закоханих не мати одне одного, і нарешті, радісно-тріумфуюче проникнення любові в серце, що сповняє собою всю істоту і природу загалом.

Природа в ліриці Олеся виступає не просто зовнішнім аналогом чи тлом переживань людини: поету притаманний своєрідний поетичний пантеїзм — розлиття почуттів (і взагалі особистості) в житті квітів, трав, сонячного проміння. Саме завдяки високому ступеневі нероз'єднаності емоцій людини й природи остання в поета мало конкретизована описово (переважають загальні назви — пташки, квіти — або ж назви, що встигли стати штампами—солов'ї, жайворонки, орли). Однак природа в поезії Олеся живе дуже виразним життям. За всієї недеталізованості описів поет тонко передає її порухи й настрої, відображення природи у нього переважно музичне, з очевидно відчутними ритмами. Кращими зразками пейзажної лірики Олеся є ряд віршів із циклу “Щороку” (третя книга), де змальовано річний круговорот природи. Привертають увагу інтонаційні засоби, якими передано рух.

Ліричні твори Олеся, музикальні, часто “романсові” за формою, віддавна привертали увагу композиторів — М. Лисенка (“Сміються, плачуть солов'ї”, “Айстри”, “Гроза пройшла... зітхнули трави”), К. Стеценка (“Сосна”), Я. Степового (“Не беріть із зеленого лугу верби”), С. Людкевича (“Тайна”) та ін.

У драматичних творах Олеся (“По дорозі в Казку”, “Трагедія серця”, “Над Дніпром”, “Ніч на полонині” тощо) ще виразніше, ніж у поезії, проявилась неоромантична концепція. Юнак, герой драматичного етюда “По дорозі в Казку”, веде юрбу безвольних людей з темного лісу в напрямі сонячної країни. Він один здатен визначати дорогу по червоних маках, що виросли з крові його попередників. Розкривши груди, проламує він шлях юрбі, але за кілька кроків до мети на мить занепадає духом, піддається сумнівам щодо вірності напряму — і цього достатньо, щоб натовп розчарувався в обожнюваному героєві і повернув назад. Цей драматичний етюд, як і інші, має сюжетно-образну спільність з драматургією М. Метерлінка, Г. Гауптмана, Лесі Українки, Я. Райніса, з романтичними творами М. Горького.

Відомий Олесь і як талановитий перекладач (“Пісня про Гайявату” Г. Лонгфелло, казки В. Гауфа, ліричні твори поетів багатьох країн).

Творчість Олеся — визначне явище в українській літературі перших двох десятиріч XX ст. М. Рильський писав: “Нема ніякого сумніву, що поезія Олександра Олеся позначилася сильними своїми сторонами на розвитку української літератури, отже й радянської української літератури. Зі смутком визнаючи його вільні і невільні провини, хибні його кроки, в яких сам він гірко каявся, шкодуючи, що така дужа творча індивідуальність не дістала повного свого розвитку, ми повинні, проте, сказати, що поет Олександр Олесь посідає певне місце в історії нашої культури і що все краще з його спадщини повинно стати набутком нашого радянського читача”.

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русов

(тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного

селянина. Допитливий розум вбирав народні пісні, казки, легенди, детал

селянського побуту, звичаїв, обрядів мешканців покуття. Як підріз, пас

овець, їздив з батьком в поле.

Три роки відвідував школу у рідному селі, а потім ще три роки

навчався у Снятині, де вперше відчув на собі погорду з боку вчителів

паничів. Стефаник писав в автобіографії 1926 року - "Я почув велику погорду

для мене. Тут зачали мене бити". Ще гостріше відчув на собі, будучи

хлопцем, соціальний і національний гніт. В той час і вчителі, і гімназисти

ставилися до мужицьких дітей з відкритою зневагою, глузували, знущалися

навіть били. В той час рідко селянські діти потрапляли до гімназій, бо

навчання вимагало великих витрат. Був випадок коли знущання одного з

учителів мало не довели хлопця до самогубства.

Знущання стали ще нестерпнішими, коли в 1883р. Стефаник вступає до

польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у робот

гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу

серед селян (зокрема, організовували читальні).У великому залі першого

класу польської гімназії в Коломиї, пише Стефаник у автобіографії: "ми,

селянські хлопці зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих

чобітках глузували з нас та посміхалися". Оце глузування рано пробудило у

хлопцеві почуття протесту проти соціальної та національної нерівності.

Стефаник гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх

перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У

співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: "Нечитальник" (1888) та

Лумера" (1889). Вони виявляли великий інтерес до революційно-демократичних

видань, що їх здійснювали І.Франко і М.Павлик. Заборонену літературу вони

одержували від сестри М.Павлика Анни, вона теж активна учасниця

революційного руху. Вони утворили свій гурток, збиралися потайком від

учителів. Так вони поступово придбали чималу бібліотеку. Крім політично

літератури в ній були твори Т.Шевченка, Марка Вовчка, Ю.Федьковича,

І.Франка, П.Мирного, М.Гоголя, О.Герцена, М.Чернишевського, А.Чехова,

Л.Толстого та ін. Особливо захопили Стефаника твори Г.Успенського.

Формування світогляду майбутнього письменника проходило поза стінами

гімназії, бо, як згадує він в автобіографії, "гімназія, крім формального

навчання і ворожого відношення до нас, українців-студентів, нічого нам не

давала.

Діяльність таємного гуртка гімназистів не лишалася непоміченою.

Наслідком цієї "читальняної діяльності" було те, пише Стефаник, що його

разом з багатьма іншими "прогнали з Коломийської гімназії", і він уже в 7-

му класі був у Дрогобичі. У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в

нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в

Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у

громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто

познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.

Тут, у Дрогобичі, Стефаник уперше побачив Івана Франка і, вирішивши з

ним с особисто познайомитися, завітав до нього у село Нагуєвичі. Знайомство

відбулося, і далі, як зазначає Стефаник в автобіографії, підтримував з ним

ціле життя найдружніші взаємини і його, може, єдиного з українських великих

письменників, найбільше любив.

У студентські роки Стефаник бере активну участь у громадському житті,

виїздить на села агітувати за селянських кандидатів у депутати до

австрійського парламенту, зокрема за Івана Франка. За демократичн

переконання його переслідують австрійські жандарми і кидають до в'язниці.

Після складання в Дрогобичі 1892 року іспитів на атестат зрілост

Василь Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету,

хоч, як він пише в автобіографії, з тією "медициною вийшло діло без пуття,

бо ані тої науки не любив, а вже ніяк не міг мудрувати хворих своїми

обшукуваннями". Замість студіювання медицини він поринає у літературне

громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців

Академічна громада". Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися

до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він

особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується

з польськими письменниками.

Перебування Стефаника в Кракові не було безплідним. Вивчення

письменником медицини, особливо психіатрії, позначилися згодом на його

творчості у повсякденній пильній увазі до пізнання найглибших таємниць

психіки людини, з'ясування причин тих чи інших людських вчинків і дій,

найтонших порухів людської душі.

Стефаник студент бере активну участь у громадському житті рідного

Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями,

активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першо

статті -- "Жолудки наших робітних людей і читальні" -- він у 1893 -- 1899 рр.

пише і друкує в органах радикальної партії "Народ", "Хлібороб",

Громадський голос" та "Літературно-науковому віснику" ряд статей: "Віче

хлопів мазурських у Кракові", "Мазурське віче у Ржешові", "Мужики

вистава", "Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza",

Книжка за мужицький харч", "Молоді попи", "Для дітей", "Поети

нтелігенція".

1896 -- 1897 рр. -- час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання

його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери

своїх попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною

абстрактно-символічною поетикою. У 1896 -- 1897 рр. він пише ряд поезій у

прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком "З осені". Та

підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис.

Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були

опубліковані вже після його смерті ("Амбіції", "Чарівник", "Ольз

присвячую", "У воздухах плавають ліси", "Городчик до бога ридав", "Вноч

та ін.).

1897р. у чернівецькій газеті "Праця" побачили світ перші реалістичн

новели Стефаника -- "Виводили з села", "Лист", "Побожна", "В корчмі",

Стратився", "Синя книжечка", "Сама-саміська", які привернули увагу

літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним

трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли

нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник надіслав нов

новели -- "Вечірня година", "З міста йдучи", "Засідання" -- в "Літературно-

науковий вісник", то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився

по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа

Стефаника від 11 березня 1898р. до "Літературно-наукового вісника",

адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне

кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.

Перша збірка новел -- "Синя книжечка", яка вийшла у світ 1899р. у

Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута

захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім

І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала

помітною віхою в розвитку української прози. Автор "Синьої книжечки

звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.

Новели "Катруся" і "Новина" належать до найбільш вражаючих силою

художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими

його шедеврами, як "Кленові листки", "Діточа пригода", "Мати" та ін.

Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад

художнього мислення Бетховена, невід'ємною ознакою якого є вражаюча

масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах

Стефаника ("Сини", "Марія"). У листі до редакції "Плужанина" від 1 серпня