*Ь поділу праці, спеціалізації, кооперації, комбінування вироб­ництва, формування територіально-виробничих комплексів, ди­версифікації виробництва внутрі регіону і за його межами, роз­витку промислових центрів, вузлів і районів та агропромислових районів;

^> економічного мислення керівників локальних виробничих си­стем, регіонально і національно-економічного мислення регіональ­них керівників, фінансових, податкових, страхових, банківських структур, що діють у регіоні та регіональних структур соці­ального захисту громадян.

Усе це свідчить про те, що регіональна економічна система має усі ознаки господарського комплексу, здатного функціонувати і відтворюватися відносно самостійно. У межах регіону відбу­вається загальне використання землі і природних ресурсів, об'єктів інфраструктури, забезпечення умов життєдіяльності для усього його населення, участь у системі виробничої кооперації, формування фінансово-кредитних відносин економічних суб'єк­тів. Тому важливого значення набуває статус регіональної еко­номіки як самодостатньої господарської системи і політика дер­жави щодо продуктивного й ефективного розвитку регіонів. Така політика мала би бути спрямована:

■=> по-перше, на створення конкурентного середовища, котре передбачає стимулювання розвитку конкурентноспроможних ви­робництв, які зможуть забезпечити надходження грошових ре­сурсів та в найменшій мірі реагувати на коливання ринкової ко­н'юнктури (мале і середнє підприємництво, бізнес, кооперація тощо);

■=> по-друге, на проведення інвестиційної політики, метою якої має бути формування сприятливих передумов припливу прямих капіталовкладень в економіку регіону.

Регіональна економічна система з погляду пропорцій праці, капіталу, галузей, створеного продукту є збалансованою в тій мірі, яку забезпечує сформований механізм національної еконо­міки загалом. На період 2006 р. в Україні реальний стан збалан­сованості здебільшого не відповідає потребам ні регіону, ні краї­ни загалом. Завдання полягає у тому, щоб пропорції регіональ-

но

Розділ 3. Реґіон у системі територіального поділу праці них економік України оптимізувати до потреб регіонів і країни. Для того треба створити ринковий механізм стимулювання ви­робництва в регіонах, який враховував би природні, соціальні та інші особливості регіонів.

3.3. Теорії та концепції територіальної економіки

Територіальна економіка має важливе теоретичне і прикладне значення. її обґрунтовують і реалізують на практиці в усіх краї­нах світу, оскільки це дає можливість поліпшувати управління локальними і територіальними економічними системами та соці­альними процесами.

Сучасна територіально-господарська реґіоналізація стала предметом двох наук, зокрема Угеографії і Уекономіки. В основі географічної реґіоналізації здебільшого покладено фізико-геогра­фічна зональність території. Спільні фізико-географічні особли­вості території, природні умови і ресурси, які визначили розмі­щення, характер і спеціалізацію виробництва, переважно визна­чають контури господарської системи реґіону.

Територіальна економіка розвивалася трохи повільніше, оскіль­ки економічна теорія переважно обмежувалась аналізом госпо­дарських процесів поза їх просторовими ознаками, тобто функ­ціональним аналізом. Можна сказати, що просторова економіка певною мірою розвивалася відокремлено від функціональної і обґрунтовувала здебільшого чинники оптимального розміщення підприємств.

Джерела теорії територіальної економіки. Нерівномірність еко­номічного розвитку територій, яка дедалі більше ставала по­мітною з появою промисловості, пожвавлення торгівлі, почала привертати увагу економістів до проблеми територіального поді­лу праці. Дослідник історії економічної думки М. Блауг виявив, що такі економісти XVIII ст., як Кантільйон, Стюарт і Сміт чи­мало обґрунтували теоретичних положень при оцінці розвитку просторових систем. Вони закладають основи просторового еко­номічного мислення і підходи щодо оптимізації розміщення різних видів виробництв з урахуванням затрат виробництва, виклика-

-8

них територіальною віддаленістю від сировини, джерел енергії, центрів споживання продукту. Але початком розвитку теорії про­сторової економіки економісти і географи вважають опубліку­вання 1826 року Й. Тюненом книги "Ізольована держава", в якій на основі територіального поділу праці створено модель розмі­щення зон сільськогосподарського виробництва, що формують­ся під впливом міста, яке є споживачем цієї продукції.

Тюнен досліджував вплив на розміщення сільського господар­ства чотирьох чинників: міста, яке є споживачем продукції, ви­робничих витрат, які залежать від родючості ґрунтів, властивості рослин, які чутливі до тривалих перевезень і транспортних вит­рат. Ураховуючи вплив кожного чинника, Й. Тюнен дійшов вис­новку, що кожна сільськогосподарська культура повинна розмі­ститися на такій відстані від міста, тобто ринку реалізації про­дукції, на якій вона віддала б найбільшу користь. На цій основі Й. Тюнен виділяє шість поясів:

-> пояс "вільного господарства", розміщеного найближче до ринкового центру з виробництвом малотранспортабельної про­дукції;

пояс "лісового господарства", який є другим до ринкового центру і постачає йому паливо, будівельні матеріали;

пояс "плодонасінневого господарства", третього від цент­ру, де завершується відгодівля худоби після її вирощування у поясі тваринництва;

пояс "вигінного семипільного господарства", четвертого від центру, що спеціалізується на вирощуванні зерна і тваринницт­ва для виробництва молока і масла;

пояс "трипільного господарства", п'ятого від центру, який спеціалізується на виробництві зерна;

пояс "тваринництва та вівчарства", шостого від центру, який спеціалізується на виробництві м'яса, вовни, масла та інших продуктів тваринництва.

Хоч Й. Тюнен не був першим дослідником простору як еконо­мічної системи, але він перший запропонував і використав про­сторовий метод аналізу, на основі якого обґрунтував просторові зони поділу праці в сільському господарстві.

Поділ праці за видами діяльності і просторовим розміщенням приводить, по-перше, до розвитку промисловості і її поділу на різні галузі, по-друге, до розвитку просторових методів оптимі-зації розміщення промислових виробництв. Уже в кінці XIX і на початку XX ст. в багатьох країнах появляються публікації з проб­лем розміщення виробництва. Спільним у них було те, що всі вони відзначалися обґрунтуванням чинників, які є найсприятливіші для розміщення тих чи інших виробництв, але не використанням роз­рахункових методів пошуку місця для підприємства. Такі спро­би розпочав 1881 року В. Лаунґардт у праці "Визначення раціо­нального місцеположення промислового об'єкта". При тому він виходив з того, що:

• по-перше, в усіх напрямах існують однакові умови транс­портування, тобто однакові транспортні витрати: От_} - От₇ = От₃

• по-друге, вартість транспортування пропорційна масі та відстані перевезення (сьогодні це обсяг вантажообороту);

• по-третє, розміщення джерел сировини — А, палива — Б, та пунктів збуту — В є величини задані.

Завдання зводиться до визначення місця підприємства з ура­хуванням цих фіксованих чинників. Якщо в усіх напрямах транс­портні витрати однакові От^ От₇- От₃, то визначення найвигід-нішого розміщення підприємства П зводиться до побудови най­простішого рівностороннього трикутника, у центрі якого розмі­ститься підприємство.

Певна річ, що таке вирішення проблеми розміщення підпри­ємств є схематичне (рис. 3.4). Ця модель показує, що на визна­чення місця розміщення впливають здебільшого самі ці чинники, якщо мінімально змінити співвідношення цих факторів, то визна­чення місця підприємства значно ускладнюється.

Рис. 3.4. Розміщення підприємства за В. Лаунґардтом Розвиток ринкових відносин та міжнародної торгівлі наприкінці XIX ст., посилення конкуренції на внутрішніх і зовнішніх ринках спонукають учених до обґрунтування методів локального і про­сторового аналізу, які забезпечили б економічну вигоду при роз­міщенні виробництва і конкурентоспроможність виробників на ринках. Створюються теорії "промислового штандорта" (В. Ро-шер, А. Шефле, В. Лаунгардт, А. Вебер), "центральних місць" (В. Крісталлер, А. Льош), "полюсів росту" та "центрів розвит­ку" (Ф. Перру, Л. Давен, Ж. Бу дріль)" гравітаційної моделі про­сторової взаємодії" (У. Рейлі, Г. Ціпф, К. Стюарт), "територі­ально-виробничого комплексу" (Г. Рітчль, А. Льош, У. Айзард). Треба зазначити, що теорія територіально-виробничого комплексу і нині є в основі просторового соціально-економічного аналізу для усіх рівнів територіальної організації економіки, а поділ праці як економічне явище — головним чинником розвитку територі­альних економічних систем.

Теорія оптимального розташування. Поєднання функціональ­них і просторових аспектів економічного аналізу найімовірніше

було обґрунтовано А. Вебером уже в 1909 році. Він вводить у просторову науку поняття "фактор розміщення", яким обґрун­товує економічну доцільність розміщення підприємства саме в тому місці, у котрому доходи від господарської діяльності при­несуть найкращі прибутки. Врахування економічної вигоди при розміщенні об'єктів виробництва закладає власне основи еконо­мічної реґіоналізації на відміну від географічної, яка ґрунтується на врахуванні природної спільності окремих територій. В своїй концепції розміщення виробництва А. Вебер робить акцент на переваги скорочення витрат на виробництво та збут виробничо­го продукту в одному місці порівняно з іншим. В його підході більшу перевагу має спільність чинників, які впливають на зни­ження витрат виробництва, ніж спільність природних умов. Отже, А. Вебер, обґрунтовуючи теорію розміщення виробництва, за­кладав основи економічної реґіоналізації певних територій. Він обґрунтував чинники, які впливають на витрати виробництва продукції, проаналізував різні аспекти їх взаємодії з погляду зни­ження витрат і дійшов висновку, що концентрація виробництва на тій чи іншій території викликана такими мотиваціями під­приємців:

^> по-перше, розміщувати підприємства в тих місцях, в яких забезпечуються найменші транспортні витрати;

^> по-друге, створювати виробництва і послуги в тих місцях, де є найдешевша праця;

Ч> по-третє, наближати своє виробництво до місць, в яких існує певна виробнича і соціальна інфраструктура, яка дасть змогу економити значні кошти на будівництво транспортних шляхів, енергетичного господарства, комунального господарства тощо.

А. Вебер не обмежується обґрунтуванням зовнішніх чинників, які впливають на зниження загальних витрат, а намагається об­ґрунтувати матеріальні ресурси і їх частку у вартості створено­го продукту, тобто вплив кожного ресурсу на собівартість про­дукції. Це важливо з погляду ціни реалізації готової продукції, яка повинна відшкодувати матеріальні витрати та забезпечити виробникові економічну вигоду. Для того А. Вебер класифікує

використовувані у виробництві матеріали на чисті, які повністю входять у вагу продукту, і брудні, які втрачають частину ваги у вигляді відходів. Відношення ваги чистих і брудних матеріалів до ваги продукту А. Вебер називає "матеріальним індексом". Найвищий рівень матеріального індекса дорівнює одиниці, якщо використовуються лише чисті матеріали і менше одиниці, якщо з чистими використовуються і брудні матеріали. Чим менше зна­чення матеріального індексу, тим ближче треба розміщувати підприємство до матеріалів, які вплинули на зниження матеріаль­ного індекса. Якщо, наприклад, значення матеріального індекса від пункту А = 1, від пункту Б — 0,75, від пункту В — 0,5, тобто затрати від пункту А менші, ніж від пункту Б, а затрати від пунк­ту Б менші, ніж від пункту В, то підприємство розміститься у точці П (рис. 3.5).

А

Рис. 3.5. Розміщення підприємства за А. Вебером

Потрібні обґрунтування А. Вебер робить і щодо врахування використання дешевої, живої праці (визначення робочого коефі­цієнта) та агломераційного чинника (побудова функції агломе­рації), який впливає на економію від укрупнення виробництва в одному центрі.

Теорія центральних місць. Особливо цікавою з погляду еконо­мічної реґіоналізації є "теорія центральних місць", яку обґрунто­вували в 1933 р. німецькі вчені В. Крісталлер та А. Льош. На гео­графічній карті населені пункти однакової величини А. Крістал-

Розділ 3. Регіон у системі територіального поділу праці лер з'єднував прямими лініями, унаслідок чого малі населені пунк­ти утворювали трикутники, великі — шестикутники. У центрі трикутника розміщувалося містечко, шестикутника — великий населений пункт, який був центром для усіх інших. Так була вис­ловлена думка про певну "ієрархію поселень" і їх функціональну взаємозалежність. Правда, В. Крісталлер певною мірою абсолю­тизує "ієрархію поселень", припускаючи, що співвідношення по­селень різної величини по всій території однакове: у будь-якого центру завжди однакова зазначена від нього кількість поселень, що займають сходинку нижче. Ієрархічний ряд охоплює: центр (велике місто), міста, поселення (сьогодні селища міського типу) і села у співвідношенні один центр і шість міст, одне місто-центр і шість сіл. При тому за В. Крісталлером у межах однієї ієрархіч­ної сходинки розміри всіх поселень однакові і склад підприємств у сфері послуг однотипний. У найменших за розміром поселеннях відбувається просте виробництво, а із збільшенням розмірів на­селених пунктів поширюються види діяльності як виробництва, так і сфери послуг.

За В. Крісталлером можливі три випадки визначення зон впли­ву (економічної реґіоналізації) центрів різного ієрархічного рівня: по-перше, обсяги споживання і збуту готового продукту; по-друге, обсяги транспортних витрат, маса і відстань пе­ревезень вантажів;

по-третє, адміністративний контроль і його поширення на довколишні населені пункти.

Перший рівень стосується однорідності функцій сіл навколо поселення, другий — поселень навколо міста і третій — міст нав­коло великого центру.

А. Льош на основі теоретичних положень В. Крісталлера на­магається обґрунтувати "теоретичну схему економічного ланд­шафту", в основі якої є один спільний центр, тобто головне місто, з усіма перевагами, пов'язаними з широким місцевим попитом. Навколо головного міста, за А. Льошем, буде мало міст, оскіль­ки поблизу великого міста рентабельним (прибутковим) може бути виробництво лише небагатьох видів товарів. Тому розта­шування міст буде пропорційне тій відстані від головного міста,