стей. Природних явищ і їх властивостей не можна змінити, приско­рити чи сповільнити, зупинити чи взяти під контроль людини їх дії. Людина може лише їх пізнавати і змінювати себе до їх вимог.

Змінні чинники районоутворення. До них відносять явища та процеси, пов'язані з відтворенням і розселенням людини, розвит­ком виробництва, транспорту, торгівлі і т. ін. Усім цим явищам і процесам властиві зміни в часі і просторі. Вони тісно пов'язані з дією постійних районоутворювальних процесів і в поєднанні з ними формують економічні та соціальні особливості окремої те­риторії.

• По-перше, люди заселяли ці місця, де можна було найлегше забезпечити себе водою, їжею та житлом. Це могли бути ділянки території біля водоймищ, лісів, пасовищ, ґрунтів тощо. Якщо природні умови сприяли життєзабезпеченню людей, то їх посе­лення розвивалися, встановлюючи виробничі та інші зв'язки з іншими поселеннями.

• По-друге, люди здійснювали виробництво потрібних їм ма­теріальних і духовних вартостей там, де були відповідні ґрунти, корисні копалини, місця обміну продуктами праці тощо.

• По-третє, люди розвивали виробництво товарів і послуг через здійснення капіталовкладень у діючі виробництва, створення нових виробництв у тих поселеннях і територіях, де можна було залучити відповідну працю, з найменшим ризиком вкладати кош­ти й отримувати доходи та прибутки.

• По-четверте, люди встановлювали виробничі і торгівельні зв'язки між населеними пунктами, виробниками, розвивали тран­спортну мережу для таких зв'язків, що сприяло концентрації праці і капіталу товарів і послуг, функцій управління і регулювання в окремих населених пунктах та наданню їм статусу центрів пев­ної території. У таких центрах концентрувалися влада, фінанси, торговельні комплекси, соціальна інфраструктура, зростала чи­сельність населення і ступінь тяжіння до таких центрів і тери­торій.

Отже, чисельність населених пунктів, кількість промислових чи торговельних управлінських чи соціальних, фінансових чи ко- мунальних установ залежні від природних умов та соціальних потреб населення. Транспортна інфраструктура розвивалася від 48

Розділ 2. Економічне районування характеру взаємозв'язків між населеними пунктами і виробника­ми. Змінність цих чинників полягає у тому, що в часі вони могли або визначати виробничі особливості території, або впливати на зникнення таких особливостей.

2.2.2. Підходи і проблеми економічного районування

Сутність районування засвідчує, що в його основі є постійні і змінні явища. При тому змінні явища здебільшого визначаються постійними. І це закономірно, оскільки постійними явищами є природні процеси, а змінними — суспільні.

В теорії економічного районування є чимало концепцій, які тією чи іншою мірою обґрунтовують його сутність. Ці дискусії поча­лися ще з кінця XIX — початку XX століть і тривають донині.

Проблеми економічного районування. Питання економічного районування в Україні досліджував ще в 20—80-х роках XX ст. відомий український економіст, географ, соціолог В. Садовський. Його праці з регіональної та національної економіки й економіч­ної географії України за нових підходів і глибокого аналізу знач­но випереджували свій час. Він вважав, що під економічним райо­ном слід розуміти певну територію, на якій господарське життя загалом чи певна група господарських явищ зв'язана певною за­кономірністю: коли встановлюють закономірність для цілого гос­подарського життя даної території, то обґрунтовується якийсь інтегральний район, а коли встановлюється такий зв'язок для певної групи явищ, то мова повинна йти про якийсь спеціальний район.

З іншого боку учені дискутують з приводу природно-історич­ного і економічного районування. Прикладом природно-історич­ного районування може бути виділення меж території за ознака­ми кліматичних умов, якісних характеристик ґрунтів тощо. Еко­номічне районування пропонується здійснювати лише на основі господарських зв'язків. Також є думки щодо змішаного, тобто природноекономічного районування.

Своєю чергою є спроби обґрунтувати відмінності в самому економічному районуванні, тобто виділяти генетичні і статичні райони. Генетичними районами варто називати ті, при обґрунту-

ванні яких беруться в основу ознаки, що характеризують не лише сучасний стан господарства даної території, а й ті, що врахову­ють характер і напрям господарської еволюції на цій території. Аналізуючи таким чином господарство даної території, можна з'ясувати його стан, який можна зрозуміти з його минулого роз­витку і котрий може бути охарактеризований ознаками, що скла­лися у процесі його розвитку. Цей підхід дає можливість відсте-жити інтенсифікацію господарської діяльності на даній території.

Що стосується статичного економічного району, то його існу­ючий стан приймають як даний і намагаються знайти ті зв'язки та залежності, які визначають дану структуру, не ставлячи пи­тання про напрям його розвитку.

Важливими є постановка і вирішення питання щодо завдання економічного районування. Вчені вважають, що економічне райо­нування повинно здійснюватися для вирішення двох завдань.

По-перше, воно повинно мати теоретично пізнавальні цілі, тоб­то з'ясувати зв'язки і залежності в господарському житті даної країни, її окремих територій. По-друге, повинно сприяти вирішен­ню питань територіального практично-господарського характеру.

Основне питання, на яке мусила б дати відповідь теорія еко­номічного районування, є питання про те, як практично здійсню­вати районування, які ознаки і в якій комбінації брати для того, щоб відмежувати такі території, що в них господарські явища бу­дуть поєднані певними зв'язками і залежностями. Але ця частина теорії економічного районування якраз найменше розроблена.

Економічне районування можна здійснювати за одним чи за групою елементів економіки. Районування за одним елементом не відзначається якоюсь великою складністю. Коли хочемо вия­вити територіальне поширення якогось елемента економіки, то використовуємо відповідні статистичні дані і виявляємо межі за інтенсивністю його поширення. Коли ж здійснювати районуван­ня за групою елементів економіки, то справа набуває певної складності. Частки кожного елемента економіки і їх взаємні ком­бінації у різних територіях можуть мати різні співвідношення. Завдання ж полягає у тому, щоб з різних можливих елементів еко­номіки вибрати найхарактерніші, які перебувають між собою в 50

певному зв'язку. З другого боку, вибір елементів має бути про­ведений так, щоб районування привело до виділення на даній те­риторії певної невеликої кількості районів, бо інакше район вия­виться складний за структурою і малообґрунтованими межами.

Складність районування за групою різних елементів економі­ки за теперішнього стану розвитку теорій й методології району­вання є настільки велика, що економісти до нього майже не при­ступають, за винятком фахівців економічної географії. їхню ме­тодологію використовують й економісти. Робиться це викори­станням досвіду вивчення господарського життя даної території на основі загальних закономірностей, які обґрунтовує мікро- і макро-економіка. Економісти, вивчаючи стан господарства даної тери­торії, роблять припущення, що в поширенні певної групи елементів економіки існує певний постійний зв'язок, який підтверджується теорією макро- і мікроекономіки. Якщо на основі такого підходу вдається визначити межі району, то це буде означати, що такий район існує об'єктивно.

Фіксація об'єктивно існуючого району важлива з погляду вста­новлення меж внутрішньої адміністративно-територіальної сис­теми країни. Якщо межі економічних районів визначатимуть їх адміністративні межі, то це буде корисно для управління і регу­лювання їх розвитку.

Сутність економічного районування. Питання району й пов'я­зані з ним питання меж і цілей районування набуває актуальності в Україні, позаяк перехід до ринкової економіки потребує обгрун­тування функцій і обов'язків усіх суб'єктів ринку, яким є і регіон. Проведення районування на підставі певних ознак ставить в ос­нову створення господарського механізму регіональної самодос­татності як основи ведення відповідної регіональної економічної політики. Ці далекоглядні й далекосяжні висновки, які треба бра­ти до уваги при обґрунтуванні економічного районування, спо­нукають зупинитися на визначенні цього поняття. Притому, ос­новними моментами для вияснення поняття районування є такі:

■=> по-перше, вияснення, що треба розуміти під районуванням, тобто з'ясувати, чи район є конкретно існуюча реальність, чи це абстрактно-теоретична конструкція;

<г> по-друге, вияснення, чи поняття району вбирає природничі і соціально-економічні елементи господарської системи певної те­риторії.

З цього приводу єдиного підходу не має ні географічна, ні еко­номічна науки. Тому й визначення поняття економічного райо­нування може мати лише загальний характер.

* Економічне районування — обґрунтований науковий поділ країни на економічні райони, що сформувалися історично або формуються у процесі розвитку продуктивних сил на основі поділу праці.

Районування має трохи суб'єктивний характер, бо залежить від системи аргументів і критеріїв, що їх використовує дослід­ник, а також від поставленої мети. Отже, районування можна роз­глядати як особливу форму систематизації, а саме: територіаль­ну систематизацію.

Територіальне таксонування. Для такої систематизації вико­ристовують поняття "таксон", тобто якусь територіальну оди­ницю з тими ознаками, які вивчає дослідник. Ці ознаки можуть мати природні, економічні, соціальні риси тощо. Можна зробити висновок, що таксон — це така територіальна одиниця, яка має специфічні якісні, кількісні і просторові ознаки. Своєю чергою таксонування — це методичний прийом, який дає змогу виділити елементи простору з чіткими класифікаційними і типологічними рисами. Виділяють таксони природно-територіальні, економічно-територіальні, адміністративно-територіальні.

Природно-територіальні таксони. Здебільшого їх використо­вує фізична й економічна географія для районування прояву ко­рисних з погляду господарського використання природних явищ. Найпоширенішими таксонами є >ареал, >зона, >басейн.

▼ Ареал — частина територіального простору, в межах якого проявляють себе природничі, господарські та інші яви­ща, відсутні на суміжних територіях.

Поняття "ареал" охоплює невелику за територією просторо­ву систему природничого чи господарського характеру. Це може 52

бути поширена система рослинного, тваринного світу, вирощу­вання окремих культур тощо. Вона є.складовою частиною більших за територією таксономічних одиниць.

Трохи іншими характеристиками виділяється таксономічна одиниця з назвою зона.

ЬЗона — частина території із сукупністю природничих чи господарських явищ, які характеризуються показниками певного рівня інтенсивності їх прояву.

Поняття "зона" використовують при районуванні території за ознаками клімату, лісів, ґрунтів, виробництва тощо. Наприклад, зона високого рівня випадання опадів, зона лісів, зона лісостепу, степова зона, зона вирощування цукрових буряків, зона промис­лового виробництва і т. ін.

Якщо поняття "ареал" і "зона" характеризують площинне по­ширення природних явищ, то поняття "басейн" використовують при районуванні площинних і об'ємних проявів природних явищ.

♦ Басейн — частина території з особливими якісними і кількісними характеристиками природничих явищ, які виз­начають розміщення і характер видів господарської діяль­ності.

Поняттям "басейн" виділяють райони, наприклад, водних сис­тем і запасів вод: басейн р. Дніпро, басейн р. Дністер, тобто пло­ща вздовж головної ріки з її притоками та водостоком у кубіч­них кілометрах. Так само виділяють басейн артезіанських (підзем­них) вод із запасами в кубічних кілометрах. Аналогічно району­ють поширення паливних ресурсів, металевих руд тощо. Прикла­дом може бути Донецький кам'яновугільний басейн, криворізь­кий залізорудний басейн із запасами в мільярдах тонн.

Територіально-економічне таксонування. В основі територі­ально-економічного таксонування є територіальна структура концентрації і розміщення праці й капіталу. Ефект рівнів поділу праці свідчить, що можлива нерівномірна диференціація вироб­ництва і поселень на території країни, позаяк не всі території во­лодіють однаковими чинниками їх розміщення. Розрізняють два

види регіональної (територіальної) диференціації поселень і ви­робництва:

^> компактну, яка характеризує топологічну наближеність населених пунктів і економічних об'єктів один до одного;

% некомшктну — розселення по всьому ареалу населених пунктів і розміщення економічних об'єктів на віддалі один від одного.

Внаслідок поглиблення поділу праці та концентрації капіталу сформувалися певні види поселень із власними виробничими функ­ціями, які є елементами територіальної організації виробництва: село, селище — населений пункт чисельністю до 1000 осіб, населення якого здебільшого зайняте обробітком землі, що при­лягає до його поселення, частина наймається на працю у більші населені пункти;

мікрополіс (мале місто) — населений пункт чисельністю до 50 тис. осіб, населення якого здебільшого зайняте в місцевій промисловості та закладах інфраструктури, частина зайнята в більших містах; до мікрополіса тяжіють навколишні сільські і селищні поселення, він набуває ознак промислового центру та функцій адміністративного центру для прилеглих сільських по­селень;

-> мезополіс (середнє місто) — населений пункт чисельністю до 500 тис. чол., населення якого здебільшого зайняте у місцевій промисловості, транспорті, торгівлі, фінансових установах, банках, закладах освіти, культури, охорони здоров'я; до мезопо-ліса тяоїсіють мікрополіси, він набуває ознак промислово-транс­портного вузла, функцій адміністративного центру для прилег­лих мікрополісів і його сільських населених пунктів;

макрополіс (велике місто) — населений пункт чисельністю 0,6—5 млн. осіб, населення якого здебільшого зайняте в місцевій промисловості, транспорті, торгівлі, комунальній сфері, уп­равлінні, закладах освіти, культури, охорони здоров'я тощо; до макрополіса сильно тяжіють близько розміщені містечка, сели­ща і села, які з макрополісом формують єдиний соціально-еконо­мічний і економічний організм (агломерацію), хоч не втрачають своєї назви, оскільки між ними існує ще невелика відстань, яку долає єдиний внутрішній транспорт; набуває ознак територі-54

нльно-виробничого комплексу, функцій адміністративного цен­тру для прилеглих мезополісів чи функцій столиці для країни;

-> мегаполіс (дуже велике місто) — населений пункт чисельні­стю 6 — 15 млн. осіб., населення якого зайняте на підприємствах сфери виробництва товарів і послуг, транспорту і побуту, нау­ки і освіти, культури й охорони здоров'я, управління і фінансів, міжнародних представництв і т. ін.; мегаполісу властивий ви­сокий рівень містобудування з ефектом поглинання близько роз­міщених населенних пунктів, які втрачають свої назви; набуває ознак великого промислово-транспортного комплексу з радіаль­ною транспортною мережею; здебільшого має функції столиці країни (Мехіко, Каїр, Москва) чи зосередження міжнародних організацій (Нью-Йорк).

За рівнем високої спеціалізації окремі мікрополіси набувають статусу "технополіс" (місто науки, інновацій), "курортополіс" (місто сконцентрованих санаторних установ) тощо.

Територіально-адміністративне таксонування.

Природні і економічні територіальні таксони є складовими еле­ментами складнішої таксономічної одиниці під назвою територі­ально-адміністративний район (регіон).

* Територіально-адміністративний район (регіон) — ча­стина територіального простору, яка має населений пункт з наданими йому адміністративними функціями, наповне­на природними і господарськими елементами, що значно відрізняють її від інших територіальних систем і яка ха­рактеризується єдністю, взаємозумовленістю складових елементів і цілісністю.

Більшість учених схильна вважати, що саме взаємозумовле­ність господарських елементів на певній території, високий тісний зв'язок між ними, що зумовлює цілісність і саме такий розвиток цієї території дає підстави вважати її районом чи регіоном. Зде­більшого такі економічні таксони були головною підставою виді­ляти в окремі територіально-адміністративні одиниці. Річ у тому, що в кожному економічному таксоні виділявся населений пункт, який відігравав роль центру господарського життя даної тери­торії. Адміністративне управління з такого центру ставало не-

обхідністю, що водночас виділяло межі економічно-адміністра­тивного районування, наприклад, мікрополіс — центр економі-ко-адміністративного регіону, мезополіс — центр економіко-адмі-ністративної області й ін.

Обгрунтування економічно-адміністративного районування проходило певний історичний період в усіх країнах світу. Воно було тісно зв'язане не лише з економічними, а й політичними реа­ліями.

Економічний розвиток територій в усіх країнах світу зумовив відповідне територіально-адміністративне районування. Немає сумніву в тому, що саме концентрація господарських елементів, тіснота їх зв'язків на певній території зумовили виділення відпо­відних економічних центрів серед населених пунктів з управлін­ськими функціями. Тому економічне районування треба розумі­ти також як поділ певної території на окремі територіальні еле­менти із стійкими взаємозв'язками між ними. Такими територі­альними елементам можуть бути економічні об'єкти, центри, вузли, райони, які можуть визначати межі відповідних адмініст­ративних районів, наприклад, Київська область, АР Крим тощо. Своєю чергою територіально-адміністративні райони можуть місти­ти промислові центри, промислово-транспортні вузли чи форму­вати економічні зони, райони з декількох територіально-адміні­стративних районів. Прикладом може бути Київський макрополіс (агломерація), Хмельницький мезополіс (промислово-транспорт­ний вузол), промисловий вузол, Поліська економічна зона і т. ін.

Розвиток промисловості, сільського господарства, транспор­ту впливав на розвиток міст, торгівлі в містах, концентрацію у них праці, капіталу, виробництв. Водночас змінювалися функції міст від наявності в них населення, виробництва, торгівлі, освітніх і наукових закладів. Отже, економічно-адміністративне району­вання у наш час склалося на виділенні ядра, тобто частини тери­торії з найбільшою концентрацією явищ, об'єктів, процесів, функ­цій і периферії, де такі явища представлені мінімально чи відсутні загалом. В Україні такими ядрами є центри адміністративних райо­нів, центри адміністративних областей з відповідними територі­альними межами. В інших країнах такі ж економіко-територіальні таксономічні одиниці з відповідними центрами і територіальни­ми межами.

Розділ 2. Економічне районування 2.2.3. Розмежування економічних районів

Економічна регіоналізація має важливе теоретичне і практич­не значення. її обґрунтовують і реалізують на практиці в усіх країнах світу, оскільки це дає можливість поліпшувати управ­ління локальними і регіональними економічними системами та соціальними процесами.

Реґіонування території потрібне для практики. Воно викори­стовується у процесі регіонального управління і регулювання регіонального розвитку, під час формування регіональної еконо­мічної і соціальної політики, для удосконалення політико-адміні-стративного поділу території тощо.

Соціально-економічні аспекти територіально-адміністративно­го району. Сучасна економічна наука поряд із поняттям "економіч­на реґіоналізація" обґрунтовує також поняття "соціально-еконо­мічна регіоналізація" та "соціальна регіоналізація". Особливо ця тенденція помітна в ринкових економіках і нині в перехідних до ринку економіках. Це пов'язано з тим, що ринкова економіка ба­зується на задоволенні попиту людей та їх соціального захисту з боку регіонального та державного бюджетів. При тому вважа­ють, що в основу економічної реґіоналізації покладено викори­стання територіально-господарських комплексів. Своєю чергою соціально-економічна реґіоналізація передбачає виділення інтег­ративних суспільно-територіальних систем, а соціальна реґіона­лізація — виділення територіальних соціальних утворень. Зокре­ма, О. І. Шаблій соціально-економічний район розглядає як вели­кий регіон України, територія якого тісно пов'язана з найбільшим розміщеним на ній населеним пунктом — демографічним, урбані­стичним, соціальним, культурним і економічним ядром, що визна­чає її головні зовнішні функції і геопросторову організацію. Він також виділяє ознаки соціально-економічних районів:

^ тісний соціально-економічний, демографічний і культурний взаємозв 'язок території району з головним ядром — її найбіль­шим за кількістю населення містом;

^> формування у великому регіоні територіальної соціально-економічної системи, тобто такого просторового поєднання на­селення, соціальної, виробничої, економічної сфер, в якому на основі

57

їхнього взаємозв'язку, збалансованості і взаємодоповнюваності створюються оптимальні умови для життєдіяльності людей;

% спеціалізація рейону в загальноукраїнському (національно­му ) поділі та інтеграції праці;

^> можливість здійснювати в межах регіону територіальне регулювання та координацію соціальних, виробничих, економіч­них, фінансових, демографічних процесів.

Своєю чергою, у дослідженні М. Долішнього, М. Паламарчу­ка, О. Паламарчука, Л. Шевчук "Соціально-економічне району­вання України" наголошено, що соціально-економічне районуван­ня належить до фундаментальних досліджень. Водночас підкрес­люється, що до основних напрямів фундаментальних досліджень, пов'язаних з опрацюванням проблем соціально-економічної реґіо-налізації, належить віднести такі: ^оцінку існуючого адмініст­ративно-територіального поділу; О визначення параметрів регіо­ну; ^опрацювання принципів регіоналізацїї; ^розроблення науко­вих підходів до методичного апарату; ^аналіз запропонованих іншими авторами схем районування; ^обґрунтування мережі ре­гіонів, уточнення їхніх меж; ^складання коректної характери­стики кожного з великих регіонів, визначення проблем їхнього соці­ально-економічного розвитку.

У названій праці сформульовані принципи, які випливають із закономірностей районоутворення і водночас є основою методів реґіоналізації території: >змістовність; >перспективність; >проб­лемність; ~> соціально-економічні умови життя; > відповідність регіону адміністративно-територіальному поділу; > зміцнення територіальної єдності держави і вдосконалення її територі­альної організації; > урахування історико-географічних особли­востей українських земель, національного й етнічного складу на­селення; У посилення територіальної спеціалізації виробництва і можливості для комплексного економічного і соціального розвит­ку території; > збереження єдності локальних систем розселен­ня; > вибір найбільших центрів, які стануть центрами регіонів.

Отже, економічна чи соціально-економічна регіоналізація є за- собом відображення особливостей територіальної диференціації природних умов виробництва, соціальних умов розселення, полі- 58

Розділ 2. Економічне районування тичних умов організації країни. Воно необхідне для поліпшення державного управління і місцевого самоврядування та повинно стати основою удосконалення адміністративно-територіального поділу країни.

Ринкові аспекти територіально-адміністративного району. Тео­рія ринкової економіки обґрунтовує необхідність реального суб'єкта ринку, — суб'єкта виробництва і суб'єкта споживан­ня, — якими є фізичні особи, підприємства й окремі адміністра­тивно-територіальні одиниці: село, місто, район, область, тобто регіон. За територіальною організацією такі регіони сформовані як адміністративні одиниці і як економічні системи. Вони мають трудовий потенціал, природні ресурси, соціальну інфраструк­туру, формують власний бюджет, тобто всі ознаки окремої еко­номічної системи. їм властива спеціалізація виробництва, кон­центрація капіталу, власна структура товарної продукції, особ­ливий характер внутрішніх і зовнішніх економічних зв'язків і най­головніше: вони за сприятливих економічних умов можуть функ­ціонувати зі створенням регіонального прибутку, не потребую­чи дотацій з Державного бюджету для розвитку. А це важливо для ефективного функціонування продуктивних сил і формуван­ня економічно самодостатніх регіонів. Тому в основі аргумента­ції соціально-економічної реґіоналізації варто використати прин­ципи:

по-перше, економічної самодостатності локальних вироб­ничих і обслуговуючих систем даної частини території;

по-друге, тісноту виробничих, технологічних, комерційних зв'язків об'єктів виробництва та обслуговування даної частини території;

-> по-третє, межі економічного району визначати рівнем тісно­ти економічних і соціальних зв'язків виробничих і обслуговую­чих підприємств.

Такий підхід дає можливість обґрунтувати цілу низку еконо­мічних, фінансових, управлінських критеріїв і показників, які по­винні бути в основі економічної реґіоналізації. Такими критерія­ми можуть бути:

Ь по-перше, продуктивна функція задіяної регіональної праці, основного й оборотного капіталу, тобто висока продуктивність виробничих і обслуговуючих підприємств регіону;

Ч> по-друге, ефективна функція праці і капіталу підприємств, яка є обернена до продуктивної функції і виражає величину вар­тості праці і капіталу у вартості створеного регіонального про­дукту; .

Ч> по-третє, прибутковість виробничих і обслуговуючих підприємств та економіки регіону загалом, яку отримують унас­лідок вищої вартості (ціни) створеного регіонального продукту над вартістю (ціною) регіональних затрат праці, капіталу, ре­сурсів;

Ч> по-четверте, самодостатність бюджетів виробничих і обслу­говуючих підприємств, домашніх господарств, органів регіональ­ного управління, пенсійних фондів і соціального страхування;

^> по-п'яте, кредитоспроможність виробничих і обслуговую­чих підприємств, здатність здійснювати капіталовкладення у сфе­ру виробництва, сферу послуг, екологію, облаштування тери­торії, вулиць, зелених насаджень тощо;

Ч> по-шосте, платоспроможність працюючих і непрацюючих громадян регіону, вирівнювання рівнів життя людей;

по-сьоме, наявність органу управління економічним регіоном та бюджету регіону; виробничими процесами управляють самі підприємства і організації, а соціальні, екологічні, комунальні ко­ординує регіональний орган управління; межі економічного регіо­ну стають межами адміністративно-територіальної одиниці.

Такий підхід важливий з погляду принципів функціонування ринкової економіки, до якої здійснює перехід Україна.

Районування України на фізико-географічній основі важливе з погляду раціонального використання природно-сировинних ре­сурсів і розміщення матеріаломістких виробництв, а районуван­ня на соціально-економічній основі — з погляду оптимізації про­порцій праці, капіталу, галузей виробництва товарів і послуг і, найголовніше, продуктивного й ефективного функціонування регіональної економічної системи загалом.

В умовах ринкової економіки дедалі більшого значення при об- ґрунтуванні контурів економічних районів набувають критерії 60

ціни реалізації товарів і послуг та її спроможності відшкодувати через амортизаційні нарахування затрати в основний капітал і затрати в обіговий капітал. Крім того, величина прибутку по­винна забезпечити плату за банківський кредит та повернення самого кредиту. Отже, ринкові аспекти виступають як пріори­тетні при економічній реґіоналізації країни в умовах переходу до ринку. Тому теорія ринкової економіки обґрунтовує необхідність враховувати при класифікації економічних районів систему адмі­ністративно-територіального поділу і територіально-виробничу спеціалізацію суміжних районів. Це дає можливість обґрунтува­ти два аспекти економічних регіонів: моноадміністративні і полі-адміністративні. За ознаками моноадміністративні економічні райони трохи відрізняються від поліадміністративних — передусім наявністю єдиного органу управління, власного бюджету тощо, що значно полегшує вирішення економічних і соціальних питань. Поліадміністративні економічні райони не мають єдиного орга­ну управління, бюджету (інколи можуть укладатися угоди між моноадміністративними районами, які належать до поліадмініст-ративного). Поліадміністративні економічні райони не є суб'єкта­ми ринку, а лише об'єктами державної економічної та інвести­ційної політики, що не завжди дає змогу враховувати інтереси моноадміністративних.

Економічна аргументація меж району. Наукою обґрунтовано декілька підходів до економічної реґіоналізації:

• по-перше, економічна реґіоналізація ґрунтується на визнанні, що реґіон (район) існує реально і завдання дослідника — аргумен­товано визначити межі цього вже існуючого регіону;

• по-друге, економічна реґіоналізація ґрунтується на тому, що регіон вважають чисто розумовою, інтелектуальною конструк­цією, яка дає змогу дослідникові впорядкувати інформацію у регіональному аспекті; цей підхід більше ґрунтується на суб'єк­тивному підході, тому кількість класифікацій районування зу­мовлена кількістю дослідників;

• по-третє, економічна реґіоналізація ґрунтується на тому, що реґіон справді існує реально, але водночас можна визначити лише районоутворювальний центр (ядро реґіону), до якого тяжі-

ють прилеглі до нього населені пункти, виробництва, транспортні артерії тощо.

Обгрунтування меж економічного району потребує відповід­них економічних аргументів, зокрема загальних виробничих зат­рат (О_в) на виготовлення продукції підприємствами і загальних споживчих затрат (О_с) населення на придбання товарів. Загальні виробничі затрати — собівартість продукції і транспортні вит­рати на перевезення продукції від центру до периферії, а споживчі витрати населення — вартість придбаного товару і транспортні витрати, пов'язані з поїздкою з периферії до центру. Для підприємств ціна їхньої продукції на периферії має забезпечити задовільний прибуток, а ціна споживчої продукції для населення у центрі має забезпечити заощадження їхніх доходів.

При обґрунтуванні меж економічних районів треба врахову­вати такі аргументи:

-> затрати виробництва — О_в.

■=> підприємства використовують сировину як привізну, так і місцеву; привізна сировина і матеріали будуть підви­щувати собівартість продукції і зменшувати відстань перевезення готової продукції від центру її виробництва до периферії реалізації; ■=> підприємства використовують переважно місцеву пра­цю, тож немає потреби будувати свої філіали в місцях вільної праці, а зосереджувати капіталовкладення на модернізацію діючих виробництв; це впливає на онов­лення продукції, підвищення її якості і зниження собівар­тості та збільшення відстані перевезення продукції для її реалізації; затрати споживання — О :

■=> населення намагається отримувати доходи в місцях, мі­німально віддалених від їх поселень, тобто наймається на працю там, де найбільше можна заробити і найближче добиратися до місця праці;

==> населення намагається придбати споживчі товари і по­слуги в місцях, мінімально віддалених від їх поселень, тобто їде купувати товари там,, де найменше можна ви­тратити на товари й транспорт; 62 ^^^^^^^^^^^^^^^^^

затрати транспортні — О_т.

■=> тарифи на перевезення одиниці вантажу зменшуються із збільшенням маси партії продукції та відстані її транс­портування, тобто чим менша собівартість продукції і більший обсяг, тим більша відстань її транспортування; ■=> тарифи на транспортування продукції в умовах усклад­неного рельєфу місцевості, вантажонапруженості діля­нок, конфігурації шляхів зростають. Для того, щоби економічно обґрунтувати межу між двома цен­трами (наприклад, між Львовом і Тернополем) скористаємося відповідними економічними аргументами:

по-перше, загальними виробничими затратами О_д:

о_в = о_п + о_т,

де О_п — затрати виробництва продукції підприємством; О_т — затрати транспорту (О = Ьо_т, де Ь — відстань, км., о_т — оди­ниця затрат за перевезення вантажу (пасажирів) на одиницю відстані, грн.);

Ч> по-друге, загальними споживчими затратами О :

О_с = <2ч + О_т,

де Оц — вартість придбаної продукції ((2 — кількість продукції, ц — ціна одиниці продукції).

Приймемо, що потенційні витрати на виробництво продукції у центрі Львів О_в1, споживчі витрати населення О_сл, відповідно у центрі Тернопіль О_вт, О_ст.

Територія економічного району з центром Львів стосовно до центру Тернопіль визначатиметься нерівностями:

б) о_сл<о_ст

Відповідно територія економічного району з центром Тернопіль стосовно до центру Львів буде визначатися нерівностями:

б) о_сл>о_ст

Стає очевидним, що на певній віддаленості від своїх центрів як О_т і О_вт, так і О_сл і О_ст будуть урівноважені:

а) О_вл = О_в

б)О_сл = О_с

вт

Ймовірно, що відстані між двома центрами, в яких їх О_в і О урівноважуються, будуть лініями розмежування економічних районів двох центрів:

О_ю<О_в

-О Тернопіль

О_сл > О_с

О II

О

Львів О-

Львів О-

Осп>О_ст

Рис. 2.1. Графічна інтерпретація розмежування економічних районів двох центрів

Треба зазначити, що підприємства транспортують свою про­дукцію від місця виробництва до межі, за якою транспортуван­ням далі невигідно. Населення їде за покупками до того торго­вельного центру, затрати до якого виявляються меншими від іншо­го, а заощадження більшими. Також треба мати на увазі, що ви­робничі і транспортні витрати можуть бути різними від одного центру. Більша різниця транспортних витрат може компенсува­ти меншу різницю між ціною продукції і її собівартістю. Якщо накладати точки, що фіксують значення виробничих і споживчих затрат навколо центрів, то отримаємо лінію, яка розмежовує те­риторії двох економічних районів. Цю лінію називають ізостан-тою (рис. 2.2).

Ізостанта І_Д показує, що територія, яку вона описує навколо центру Львів, є його зоною впливу і притягання. Відповідно ізо­станта І_т описує зону впливу і притягання центру Тернопіль.

Загальну схему розмежування економічних районів можна представити на рис. 2.3.

Пунктирна лінія показує розмежування відстаней між двома центрами майже наполовину. Ізостанти центрів описують тери-

торії виробничого впливу і соціального притягання центрів. Точ­ки перетину пунктирних ліній визначають межу транспортних витрат, яка допускає компенсацію різниці виробничих витрат різницею транспортних витрат і ймовірних конфігурацій адміні­стративних меж названих центрів.