! ! Переваги безготівкових розрахунків:
по-перше, зменшуються затрати праці і відсотки, пов’язані з використан- ням готівкових грошей (карбування, друкування, перевезення, зберігання, сортування);
по-друге, сприяє безперервному кругообігу коштів. Між готівково-грошо- вим та безготівковим оборотом існує тісна взаємозалежність: гроші по- стійно переходять із однієї сфери в іншу, змінюючи форму готівкових грошових знаків на депозит у банку, та навпаки. Тому безготівковий пла- тіжний оборот невід’ємний від обігу готівкових грошей і створює разом з ними єдиний грошовий оборот країни;
по-трете, максимально пришвидшується оплата придбаних товарів чи по- слуг і погашення боргів, що в сукупності по країні поліпшує ділові стосун- ки між усіма суб’єктами господарювання.
Кореспондентський рахунок — це рахунок, на якому відображаються розрахун- ки, які зроблені одним банком за дорученням і за рахунок іншого банку.
Кореспондентські рахунки бувають двох видів:
— рахунок «ностро» («наш рахунок у вас») — якщо банк відкриває рахунок у банку-кореспонденті;
— рахунок «лоро» («ваш рахунок у нас») — якщо в даному банку відкриваються рахунки банків-кореспондентів.
14
Грошовий агрегат — це специфічний показник грошової маси, що характеризує певний набір її елементів залежно від їх ліквідності.
У статистичній практиці України визначаються і використовуються для цілей аналізу і регулювання чотири грошові агрегати: М0, М1, М2, М3.
Агрегат М0 відображає масу готівки, яка перебуває поза банками, тобто на руках у фізичних осіб і в касах юридичних осіб. Готівка в касах банків сюди не входить.
Агрегат М1 включає гроші в агрегаті М0 + вклади в банках, які можуть бути використані власниками негайно, без попередження банків, тобто запаси коштів на поточних рахунках та на ощадних рахунках до запитання.
Агрегат М2 — це гроші в агрегаті М1 + кошти на всіх видах строкових рахунків, кошти на рахунках капітальних вкладів та інших спеціальних рахунках.
Агрегат М3 охоплює гроші в агрегаті М2 + кошти на вкладах за трастовими операціями банків.
Наведені грошові агрегати відрізняються між собою не тільки кількісно, а й якісно. Так, агрегат М1 виражає масу грошей, яка перебуває безпосередньо в обігу, реально виконуючи функції засобів обігу та платежу, і тому є найбільш ліквідною. Вона найтісніше пов’язана з товарною масою, що проходить процес реалізації, і безпосередньо впливає на ринкову кон’юнктуру. Саме тому цей агрегат перебуває під найпильнішою увагою аналітиків та регулюючих органів.
15
Швидкість обігу грошей характеризує частоту, з якою кожна одиниця наявних в обороті грошей (гривня, долар тощо) використовується в середньому для реалізації товарів і послуг за певний період (рік, квартал, місяць).
Виходячи з відомого рівняння обміну І. Фішера, величину швидкості обігу грошей можна визначити за формулою:
,
де V — швидкість обігу грошей;
P — середній рівень цін на товари та послуги;
Q — фізичний обсяг товарів та послуг, що реалізовані в даному періоді;
M — середня маса грошей, що перебуває в обороті за даний період.
З наведеної формули випливає, що величина швидкості обігу грошей прямо пропорційно пов’язана з номінальним обсягом виготовленого національного продукту (P Q) й обернено пропорційно — з обсягом маси грошей, що є в обороті.
. Швидкість обігу грошей характеризує частоту їх переходу від одного суб’єкта грошового обороту до іншого. Зміна швидкості обігу грошей має відчутні економічні наслідки — передусім впливає на формування платоспроможного попиту і рівня цін, на кон’юнктуру грошового ринку, а отже — на рівень процента і валютного курсу. Отже, фактор швидкості грошей істотно деформує зв’язок між масою грошей в обороті і цінами, що свідчить про неточність постулатів кількісної теорії грошей. Дж. М. Кейнс вважав неможливим наперед визначити дію цього фактора і тому поставив під сумнів практичне значення постулатів кількісної теорії, передусім на коротких відрізках часу. М. Фрідман вважав за можливе прогнозувати зміну швидкості грошей і враховувати цей фактор при регулюванні впливу М на ціни на коротких часових відрізках. На довгих відрізках часу зміни швидкості грошей незначні і тому вважається за можливе абстрагуватися від цього фактора в грошово-кредитній політиці.
16
17
Грошова маса є ключовим індикатором грошового обороту, а регулювання її обсягу — вирішальний спосіб досягнення цілей грошово-кредитної політики. Тому правильне визначення обсягу, структури та засобів зміни грошової маси набуває важливого теоретичного і практичного значення. Сучасна практика визначає масу грошей (М) на таких засадах:
вимірювання грошової маси здійснюється з двох боків: 1) з боку центрального банку як емісійного центру країни (відповідний показник грошової маси називається грошовою базою); 2) з боку економічних суб’єктів — власників наявних в обороті запасів грошей (відповідні показники грошової маси (М) називаються грошовими агрегатами);
в обсяг М включаються всі запаси грошей, які є в розпорядженні економічних суб’єктів (крім банків), незалежно від їх форми, призначення, термінів зберігання;
грошові агрегати диференціюються залежно від відмінностей у рівнях ліквідності окремих видів грошових запасів; оскільки ці відмінності помітно різняться по окремих країнах, то в кожній з них установлюється свій набір і зміст грошових агрегатів. В Україні визначаються чотири агрегати — М0, М1, М2, М3.
Існує багато механізмів зміни маси грошей в обороті, зокрема:
емісія готівкових грошей Національним банком України (НБУ) і продаж її комерційним банкам (КБ);
емісія безготівкових грошей Центральним банком:
— надання позичок комерційним банкам шляхом їхнього рефінансування;
— через купівлю в комерційних банках цінних паперів;
— через купівлю в комерційних банках та їхніх клієнтів іноземної валюти для поповнення золотовалютного резерву;
купівля готівкових грошей комерційними банками у НБУ;
вилучення безготівкових грошей з обороту шляхом погашення зобов’язання
КБ перед НБУ;
безготівкова емісія грошей комерційними банками через грошово-кредитну
мультиплікацію їхніх вільних резервів та депозитних вкладів
18
19
Грошово-кредитний мультиплікатор — це процес створення нових банківських депозитів (безготівкових грошей) при кредитуванні банками клієнтури на основі додаткових (вільних) резервів резервів, що надійшли в банк ззовні.
Ефект дії мультиплікатора постійно відтворюється тому, що втрачені резерви для одного банку створюють вільні кредитні ресурси іншого комерційного банку, тому банківська система загалом не втрачає їх, а створює надлишкові резерви. У підсумку, така спроможність банківської системи існує не завжди і не безмежна. Вона обмежується необхідністю формувати комерційними банками обов´язкових резервів, розміри яких визначаються резервною нормою, що регулюється законодавчо.
З огляду на дію названих чинників фактичний рівень мультиплікатора, що склався на певний час (mm), доцільно визначати як співвідношення загальної маси грошей в обороті (грошова пропозиція) до суми грошової бази за формулою:
,
де М0 — маса готівки в обороті поза банками;
Д — маса грошей в депозитах комерційних банків;
R — сума резервів комерційних банків (гроші на коррахунках та в касах банків).
Процес грошово-кредитної мультиплікації відіграє важливу роль у забезпеченні пропозиції грошей відповідно до потреб економічного обороту. Проте надмірне підвищення його рівня може призвести до порушення рівноваги на грошовому ринку і посилення інфляції.
Величина грошово-кредитного мультиплікатора залежить від:
а) норми обов´язкового резервування (ч): mm = 1/ч;
б) використання позичених коштів клієнтами банку для готівкових платежів, що припиняє процес мультиплікації і знижує його загальний рівень;
в) зниження попиту на позички і зростання позичкового відсотка зменшує надання позик і формування депозитних вкладів у банках;
г) зростання надходжень готівки на рахунки клієнта або продажу частини активів на міжбанківському ринку здатне збільшити розмір коефіцієнта мультиплікації.
20
Грошовим ринком звичайно називають особливий сектор ринку, на якому здійснюється купівля та продаж грошей як специфічного товару, формуються попит, пропозиція та ціна на цей товар.
Об’єктами відносин на фінансовому ринку є грошово-кредитні ресурси, цінні па- пери та позичкові угоди, суб’єктами відносин — держава, підприємства різних форм власності, окремі громадяни.
!
мобілізація тимчасово вільних фінансових ресурсів;
розподіл акумульованих вільних коштів між численими кінцевими спожи- вачами;
прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних проце- сів у державі;
забезпечення умов для мінімізації фінансових ризиків.
Головними суб’єктами грошового (фінансового) ринку є домашні господарства, у яких здебільшого випадків доходи перевищують видатки на величину заощаджень. Через фінансові інститути заощадження перетворюються на інвестиції для фірм, що дає їм змогу розширити свою діяльність
21
. В інституційній моделі грошового ринку виокремлюються два сектори з різним характером руху грошей — сектор прямого фінансування і сектор опосередкованого фінансування. Перевагою першого сектора є те, що безпосередній характер взаємовідносин між продавцями (кредиторами) і покупцями (позичальниками) істотно знижує їх витрати на здійснення операцій. Перевагою другого сектора є те, що участь у взаємовідносинах між кредиторами і позичальниками фінансових посередників істотно знижує ризики, пов’язані з розміщенням грошових коштів.
У секторі прямого фінансування зв’язки між продавцями і покупцями грошей здійснюються безпосередньо, і всі питання купівлі-продажу вони вирішують самостійно один з одним. Функціонуючі тут брокери та дилери виконують скоріше технічну роль звичайних посередників, допомагаючи їм швидше знайти один одного. У цьому секторі виділяють два канали руху грошей:
канал капітального фінансування, по якому покупці назавжди залучають кошти у свій оборот; для цього використовуються як інструмент акції;
канал запозичень, по якому покупці тимчасово залучають кошти в свій оборот, використовуючи для цього як інструмент облігації та інші подібні цінні папери.
У секторі опосередкованого фінансування зв’язки між продавцями і покупцями грошей реалізуються через фінансових посередників, які спочатку акумулюють у себе ресурси, що пропонуються на ринку, а потім продають їх кінцевим покупцям від свого імені. Вони створюють власні зобов’язання й вимоги, які можуть бути самостійними інструментами грошового ринку, зумовлювати появу нових грошових потоків.
Тому банки займають ключове положення в секторі опосередкованого фінансування. Це зумовлено двома рисами, притаманними банкам:
1) вони не тільки можуть акумулювати вільні кошти кредиторів, а й самі створювати депозитні грошові кошти в процесі кредитної діяльності;
2) вони здійснюють розрахунково-касове обслуговування всіх інших фінансово-кредитних інституцій, а тому можуть мобілізувати, а отже — тимчасово використати, вільні кошти останніх.
22
За інституційними ознаками грошових потоків можна виділити такі сектори грошового ринку: фондовий ринок; ринок банківських кредитів; ринок послуг небанківських фінансово-кредитних установ.
На фондовому ринку здійснюється переміщення небанківського позичкового капіталу, який приводиться в рух з допомогою фондових цінностей (акцій, середньо- і довгострокових облігацій, бондів, інших фінансових інструментів тривалої дії). Значення цього ринку полягає в тому, що він відкриває широкі можливості для фінансування інвестицій в економіку.
На ринку грошей купуються грошові кошти на короткий строк (до одного року). Ці кошти використовуються в обороті позичальника (покупця) як гроші, тобто для приведення в рух уже накопиченого капіталу, завдяки чому вони швидко вивільнюються з обороту і повертаються кредитору.
На ринку капіталів купуються грошові кошти на тривалий (більше одного року) термін. Ці кошти використовуються для збільшення маси основного й оборотного капіталів, зайнятих в обороті позичальників.
Складний механізм грошового ринку дає можливість класифікувати його за різними критеріями. Основними з них є: види інструментів, з допомогою яких гроші переміщуються від продавців до покупців; інституційні ознаки грошових потоків; економічне призначення купівлі грошей. За першим критерієм грошовий ринок поділяється на: ринок позичкових зобов’язань, ринок цінних паперів, валютний ринок; за другим критерієм — на фондовий ринок, ринок банківських кредитів, ринок послуг небанківських фінансово-кредитних установ; за третім критерієм — на ринок грошей і ринок капіталів. Центральне місце в структурі грошового ринку займає ринок грошей.
23
Головними суб’єктами грошового (фінансового) ринку є домашні господарства, у яких здебільшого випадків доходи перевищують видатки на величину заощаджень. Через фінансові інститути заощадження перетворюються на інвестиції для фірм, що дає їм змогу розширити свою діяльність
!
мобілізація тимчасово вільних фінансових ресурсів;
розподіл акумульованих вільних коштів між численими кінцевими спожи- вачами;
прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних проце- сів у державі;
забезпечення умов для мінімізації фінансових ризиків.
Об’єктами відносин на фінансовому ринку є грошово-кредитні ресурси, цінні па- пери та позичкові угоди, суб’єктами відносин — держава, підприємства різних форм власності, окремі громадяни.
24
Попит
на
гроші
виступає
як запас
грошей, який
прагнуть
мати у
своєму
роз- порядженні
економічні
суб’єкти
на певний
момент
часу.
(Це
бажання
економіч- ного
суб’єкта
мати
певну
частину
свого
портфеля
активів
— багатства
—
в ліквідній
формі).
Попит на гроші (МD) формується з таких складових:
попит на гроші як засоби обігу (діловий, операційний або попит на гроші для здійснення угод);
попит на гроші як засоби збереження вартості (попит на гроші як активи, по- пит на запасну вартість або спекулятивний попит).
попит на гроші виступає як запас грошей, який прагнуть мати у своєму розпорядженні економічні суб’єкти на певний момент. Якщо такий запас грошей розглядати як елемент багатства, котрим володіють економічні суб’єкти, то попит на гроші можна трактувати як їхнє бажання мати певну частину свого портфеля активів (багатства) в ліквідній формі.
Пропозиція грошей — друга сила, що у взаємодії з попитом визначає кон’юнктуру грошового ринку. Як і попит на гроші, пропозиція їх є явищем залишку. Суть пропозиції грошей полягає в тому, що економічні суб’єкти в будь-який момент мають у своєму розпорядженні певний запас грошей, які вони можуть за сприятливих обставин спрямувати в оборот.
Якщо дві криві — попиту і пропозиції — накласти одну на другу в одній системі координат, то одержимо завершену графічну модель грошового ринку. У ній попит і пропозиція подаються у взаємодії і визначається результат цієї взаємодії: рівень їх урівноваження та норма рівноважної ставки процента, що відповідає цьому рівню
З
рівноваження
попиту і пропозиції на ринку грошей
визначає об’єктивний рівень ставки
процента, за якого досягається стабілізація
кон’юнктури цього ринку. Взаємозв’язок
між попитом, пропозицією і ціною грошей
на цьому ринку реалізується відповідно
до загальних закономірностей функціонування
ринку: попит на гроші впливає на рівень
процента прямо пропорційно, а пропозиція
грошей — обернено пропорційно.
Порушення рівноваги на грошовому ринку може обумовлюватися також чинниками, які діють на боці пропозиції грошей та на боці попиту на гроші. У цих випадках рівновага може відновитися тільки на інших рівнях як процента, так і грошової маси.
25
Представники всіх теоретичних концепцій попиту на гроші визнають зміну обсягів виробництва (або обсягів національного доходу) ключовим чинником впливу на попит. Цей вплив обумовлюється трансакційним мотивом нагромадження грошей — чим більший обсяг виробництва валового національного продукту, а отже і національного доходу, тим більшим може бути обсяг операцій щодо його реалізації і тим більшим має бути запас грошей для виконання цих операцій. Зміна обсягу валового національного продукту, у свою чергу, визначається двома самостійними чинниками — динамікою рівня цін та рівня реального обсягу виробництва, кожний з яких може діяти незалежно один від одного. зміну абсолютного рівня цін та реального обсягу виробництва можна розглядати як самостійні чинники впливу на попит на гроші. Вплив кожного з цих чинників є прямо пропорційним — у міру зростання цін чи/та збільшення фізичного обсягу виробництва відповідно зростатиме попит на гроші, а при їх зниженні попит буде скорочуватися.
Зміна коефіцієнта мультиплікатора визначається не тільки рішеннями центрального банку, а й багатьма іншими чинниками, що діють незалежно від його волі, і можуть самостійно впливати на обсяг пропозиції грошей. Такими чинниками можуть бути зміни:
норми обов’язкових резервів;
облікової ставки;
типової ринкової процентної ставки;
процентної ставки за депозитами до запитання;
обсягу багатства економічних суб’єктів;
тінізації підприємницької діяльності;
стану довіри до банків, банківської паніки.
Зміну пропозиції грошей через коливання коефіцієнта мультиплікації можуть викликати й інші чинники, зокрема сезонні зростання потреби населення в готівці, що призводить до зменшення поточних депозитів і зниження процесу мультиплікації, а отже — зменшення пропозиції грошей. У цьому ж напрямі діє збільшення банками надлишкових резервів напередодні сезонного чи будь-якого іншого очікуваного зростання відпливу вкладів для забезпечення своєї ліквідності.
27
Грошова система — це законодавчо встановлена форма організації грошового обо- роту в країні. Вона є складовим елементом господарського механізму і регулюється законами, встановленими державою.
Грошова система країни формується історично, що позначається на структурі та змісті її елементів. Основні з них:
1) найменування грошової одиниці;
2) масштаб цін;
3) валютний курс;
4) види готівкових грошових знаків, які мають законну платіжну силу;
5) регламентація безготівкового обороту;
6) державний апарат, який здійснює регулювання грошового обороту.
Масштаб цін — історично зумовлений елемент грошової системи, що визначає ваговий вміст у грошовій одиниці металу, який у відповідний період викону- вав роль грошей.
Валютний курс — це співвідношення між грошовими одиницями (валютами)
різних
країн.
Держава визначає види готівкових грошових знаків, що мають статус законно- го платіжного засобу на її теритПринципи функціонування грошей, що перебувають на рахун- ках («грошей безготівкового обігу» або «електронних» в умовах проведення платежів на базі електронно-обчислювальної техніки), визначає держава через регламентацію безготівкового оборотуорії. До них належать банківські білети, казна- чейські білети та розмінна монета.
28
!
— види грошових знаків, що мають законну платіжну силу:
банкноти — гривні номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500;
розмінна монета (копійка), що випускається в обіг номіналами 1 грн, 50,
25, 10, 5, 2, 1;
— офіційний валютний курс гривні до інших валют світу (долар США, євро, рубль та ін.) встановлюється НБУ на підставі торгів валютними цінностя- ми на Українській міжбанківській валютній біржі;
— порядок організації готівкового й безготівкового обігу (розроблення правил і форм здійснення безготівкового та готівкового способів і порядку плате- жів, контроль касових операцій);
— орган грошово-кредитного і валютного регулювання — Національний банк України (НБУ). Він є незалежним фінансово-економічним органом для здійснення самостійної грошово-кредитної політики в Україні та коорди- нації діяльності комерційних банків.
Металеві грошові системи історично виступали у формах біметалізму та монометалізму. В епоху первісного накопичення капіталу (XVI — XVIII ст.) грошові системи, як правило, базувалися на біметалізмі, що виник ще за часів феодалізму.
Історично системи металевого обігу реалізувались у формі біметалізму та моно- металізму. На ранніх етапах розвитку капіталістичного виробництва грошова систе- ма, як правило, ґрунтувалася на біметалізмі.
Біметалізм — це грошова система, в якій роль загального еквівалента законодавчо закріплялася за двома металами — золотом і сріблом; монети з цих металів карбувалися та оберталися на рівних засадах, банкноти підлягали розміну на обидва ці метали.
Історично першим різновидом біметалізму була система паралельної валюти, за якою співвідношення між золотими та срібними монетами встановлювалося на ринку стихійно, тобто при здійсненні платежів золоті та срібні монети приймалися відповідно до ринкової вартості золота та срібла.
Монометалізм — грошова система, за якої роль загального еквівалента виконує один метал: золото (золотий монометалізм) або срібло (срібний монометалізм), при цьому в обігу функціонують монети та знаки вартості, розмінні на грошовий метал.
У міру розвитку капіталістичного господарства біметалізм поступається монометалізму, а срібний монометалізм — золотому.
Функціонування золотомонетного стандарту потребувало наявності золотих запасів у центральних емісійних банках, які були резервом монетного обігу, забез- печували розмін банкнот на золото, виступали резервом світових грошей.
При золотозливковому стандарті, на відміну від золотомонетного, в обігу відсут- ні золоті монети та вільна їхня чеканка. Розмін банкнот, як і інших неповноцінних грошей, проводиться тільки на золоті зливки.
В Австрії, Німеччині, Данії, Норвегії та інших країнах було встановлено золото- девізний (золотовалютний) стандарт, за якого також відсутні золоті монети та віль- на чеканка. Обмін неповноцінних грошей на золото проводився за допомогою обміну на валюту країн із золотозливковим стандартом.
Створення в 1944 р. Бреттон-Вудської світової валютної системи являло собою встановлення системи міждержавного золотодевізного стандарту, за суттю золо- тодоларового стандарту, для країн з вільно конвертованою валютою. Особливість золотодоларового стандарту полягала в тому, що він був установлений лише для
центральних банків, причому тільки одна валюта — долар США — зберігала зв’язок із золотом
Із проголошенням у 1991 р. України самостійною державою виникла необхідність сформувати власну грошову систему. За період, що минув, досягнуті значні успіхи у вирішенні цього завдання. Сьогодні українська держава в особі НБУ досить успішно регулює пропозицію грошей з метою забезпечення її стабільності. Проте процес формування ефективного механізму грошової системи України ще не закінчився.
29
Державне регулювання грошового обороту займає важливе місце в системі державного управління економікою, оскільки дає можливість впливати на всі процеси на макро- та мікроекономічних рівнях.
Для досягнення вказаних цілей економічна політика передбачає широкий спектр заходів, які впливатимуть на економічне життя суспільства. Умовно їх можна розділити на чотири групи:
структурна політика;
політика конкуренції;
соціальна політика;
кон’юнктурна політика.
Перші три групи заходів передбачають вирішення відносно вузьких, локальних завдань. Так, структурна політика перед бачає надання субсидій чи інших стимулів активізації розвитку відносно відсталих регіонів (регіональна політика) чи певних галузей, секторів виробництва (секторіальна політика). Політика конкуренції передбачає заходи антимонопольного характеру, вільного ціноутворення, доступу на ринки всім підприємцям, установлення особливих правил взаємовідносин там, де вільна конкуренція утруднена — в енергетиці, сільському господарстві тощо. Соціальна політика передбачає заходи, спрямовані на забезпечення соціальної рівності та забезпеченості всіх членів суспільства шляхом часткового перерозподілу доходів.
Особливе місце в економічній політиці займають заходи, що належать до кон’юнктурної політики, яка реалізується через регулятивний вплив держави на ринкову кон’юнктуру, на співвідношення сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринках. Оскільки сукупний платоспроможний попит формується і реалізується в грошовій формі у процесі формування, розподілу і використання національного доходу, кон’юнктурна політика забезпечується насамперед державним регулюванням грошового обороту.
Фіскальна політика зводиться до економічного регулювання через механізми оподаткування, інших вилучень до централізованих фондів фінансових ресурсів, фінансування витрат держави, пов’язаних з виконанням нею своїх суспільних функцій. Ця політика забезпечує можливість безпосередньо впливати як на сукупний попит, так і на сукупну пропозицію. Якщо рівень фіскальних вилучень доходів економічних суб’єктів зростає, це зменшує їхні можливості і послаблює стимули до нарощування інвестицій, розширення виробництва, що пригнічує сукупну пропозицію та економічну активність. Якщо ж зростають витрати на фінансування державного споживання, то це веде до збільшення номінального національного доходу та сукупного платоспроможного попиту на ринках, що активізує їх кон’юнктуру і певною мірою сприяє розвитку виробництва. Проте якщо державне споживання зростає високими темпами і тривалий час, то виробники не встигають відреагувати збільшенням товарної пропозиції, що провокує зростання цін та інфляцію.
Грошово-кредитна політика зводиться до економічного регулювання через механізми зміни пропозиції (маси) грошей та їх ціни (проценти) на грошовому ринку. Збільшення пропозиції грошей, за інших рівних умов, зумовлює зниження процента та зростання інвестицій, а також зростання платоспроможного попиту на ринках. Усе це на коротких часових інтервалах пожвавлює кон’юнктуру ринків і посилює стимули до розширення виробництва.
Проблема монетизації бюджетного дефіциту полягає в пошуку грошових коштів, достатніх для покриття (фінансування) перевищення бюджетних витрат над бюджетними доходами, що формуються на підставі вимог чинного законодавства, насамперед податкового. Якщо необхідні кошти не будуть знайдені, уряд не зможе розрахуватися за своїми зобов’язаннями, і виникне прострочена заборгованість його перед економічними суб’єктами (по заробітній платі, пенсіях, дотаціях, з оплати державних закупівель тощо)
Сеньйораж - прибуток, що отримує казначейство від випуску грошей, дорівнює різниці номінальної вартості випущених в обіг грошей і витратами на їх емісію (емісійний дохід) Дозволити уряду (казначейству) випустити власні боргові зобов’язання (казначейські білети) в розмірі, достатньому для покриття бюджетного дефіциту, і надати їм статус законного платіжного засобу. Подібний дохід у світовій практиці заведено називати сеньйораж.
30
Більш повно і точно виражає сутність монетарної політики визначення її як комплексу взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк. Як випливає з цього визначення, монетарній політиці властиві комплексність, різноваріантність регулятивних заходів; спрямованість їх на досягнення певних, заздалегідь визначених суспільних цілей; заходи ці реалізуються центральним банком через механізм грошового ринку. При такому підході монетарна політика набуває чітких, економічно обумовлених обрисів. Вона має внутрішньо єдину інституційну основу — грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні монетарна політика являє собою організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в економічному регулюванні.
Об’єктами, на які найчастіше спрямовуються регулятивні заходи монетарної політики, є такі змінні грошового ринку:
пропозиція (маса) грошей;
ставка процента;
валютний курс;
швидкість обігу грошей та ін.
Залежно від економічної ситуації в країні об’єктом монетарного регулювання може бути вибрана одна з них чи навіть кілька одночасно.
Суб’єкти монетарної політики. В Україні головним суб’єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки — Міністерство фінансів, міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості та ін.). Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні.
Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.
Цільова спрямованість монетарної політики. Для з’ясування ролі монетарної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними владними структурами і вирішуються монетарними методами. Ці завдання прийнято називати цілями монетарної політики. Вони поділяються на три групи: стратегічні, проміжні й тактичні.
Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу.
Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей. Оскільки в ринкових умовах економічне зростання, зайнятість, динаміка цін, стан платіжного балансу та інші макроекономічні показники визначаються передусім станом ринкової кон’юнктури, проміжними цілями монетарної політики є зміна останнього в напрямі, який визначається стратегічною ціллю.
Тактичні цілі — це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання ключових економічних змінних, передусім грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для досягнення проміжних цілей.
31
Світова практика монетарної політики нагромадила значний досвід використання певних інструментів грошово-кредитного регулювання економічних процесів. Усі їх можна поділити на дві групи:
інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси;
інструменти прямого впливу.
До першої групи належать: операції на відкритому ринку, регулювання норми обов’язкових резервів, процентна політика, рефінансування комерційних банків, регулювання курсу національної валюти.
До другої групи відносять: установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків; установлення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.
Опосередкований вплив інструментів першої групи полягає у створенні таких умов, за яких посилюються чи послаблюються стимули економічних суб’єктів до певної поведінки, наприклад до накопичення чи до зменшення запасів грошей у своєму розпорядженні і відповідно до зменшення чи до збільшення їх попиту на товарних чи фінансових ринках. Тому регулювання з допомогою таких інструментів належить до економічних методів державного управління, воно має істотні переваги перед застосуванням інструментів прямої дії, вплив яких має переважно директивний характер. Тому в міру визрівання в країні ринкових відносин застосування інструментів опосередкованої дії неухильно розширюється, а інструментів прямої дії — скорочується. У перехідний період в Україні останні застосовувались широко і досить часто, оскільки цього вимагали особливі, часто критичні ситуації, що виникали на грошовому ринку і вимагали негайного втручання з боку регулятивних органів.
Розглянемо детальніше механізм використання окремих інструментів опосередкованої дії як більш ефективних і перспективних в умовах України.
Основними інструментами грошово-кредитної політи- ки, які застосовує НБУ, є: операції відкритого ринку, регулювання норми обов’язкового резервування, процентна політика, рефінансування комерційних банків, регулювання курсу національної валюти. Вибір того чи іншого інструмента визначається залежно від конкретного стану ситуації на грошовому ринку.
32
Інфляція — надзвичайно складне соціально-економічне явище, що виявляється в тривалому і швидкому знеціненні грошей внаслідок надмірного зростання їх маси в обороті. Основною формою інфляції є тривале і швидке зростання цін, додатковими формами її є тривалий дефіцит товарів і послуг та девальвація національних грошей.
Інфляція була характерна для грошового обігу:
США — у період війни за незалежність 1775–1783 рр.;
Франції — у період Французької революції 1789–1791 рр.;
Англії — під час війни з Наполеоном на початку XIX ст.;
Росії в 1769–1895 рр.;
Особливо високих темпів інфляція набула у Німеччині після Першої світової війни, коли восени 1923 р. грошова маса в обігу досягла 396 квінтильйонів марок, а грошова одиниця знецінилась у трильйон разів.
Сучасній інфляції притаманний ряд відмітних особливостей. Якщо раніше ін- фляція була локальною, то зараз вона всеохоплююча; раніше вона охоплювала певний період, тобто мала періодичний характер, а зараз — хронічний; сучасна інфляція пе- ребуває під впливом не тільки грошових (монетарних) факторів (розбалансуванням грошової системи, надмірної грошово-кредитної емісії, валютних відносин тощо), а й негрошових факторів (монополізації економіки, здороження товарів критичного ім- порту (енергоносіїв), сировинних матеріалів тощо).
Таким чином, глибинні причини інфляції перебувають як в сфері обігу, так і в сфері виробництва, і дуже часто зумовлюються економічними і політич- ними відносинами в країні. Наслідком такої невідповідності є знецінення гро- шової одиниці й загальне підвищення цін на товари та послуги.
За формами прояву інфляції можна виділити:
— цінову інфляцію, що проявляється у формі зростання цін;
— інфляцію заощаджень — при зафіксованих державою цінах, доходах, поваль- ному дефіциті товарів знецінення грошей проявляється у зростанні вимуше- них заощадженнях у населення;
— девальвацію, за якою знецінення грошей проявляється у падінні їхнього кур- су до іноземних валют.
Залежно від середньорічних темпів зростання (приросту) цін розрізняють п’ять типів інфляції:
повзучу: прискорене зростання маси грошей в обороті без помітного підви- щення цін — до 5–10% на рік.
помірну: прискорене знецінення грошей у формі зростання цін на 5–20% за рік.
галопуючу: зростання цін досягає 20–50%, а інколи 100% за рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання цін,
гіперінфляцію: надзвичайно високі темпи зростання цін — більш як на 100% за рік. Гіперінфляція часто пов’язана з політичним хаосом, наслідками війн та соціальних революцій.
супергіперінфляцію: катастрофічне зростання цін — до 1000% за рік і більше.
На цій стадії гроші починають втрачати всі свої функції, купюри низьких но- міналів та розмінна монета зникають з обігу, падає роль грошей в економіці, розвивається платіжна криза та поширюється бартер.
Залежно від причин, які призводять до інфляційних процесів, розрізняють два типи інфляції:
— інфляцію попиту;
— інфляцію пропозиції (витрат).
33
В економіці України інфляція виникла ще в період існування СРСР у 50–60-х роках XX ст. і була пов’язана з різким падінням ефективності суспільного виробни- цтва. Однак вона була прихованою і проявлялася в товарному дефіциті та великій різниці в цінах: низьких на кінцеву продукцію і високих на всі види сировини.
Слід зазначити й те, що прихована інфляція найбільш деструктивна, тобто по- збавляє виробників економічних стимулів, потребує постійних державних дотацій, руйнує ринкові відносини, породжує «тіньову» економіку, спекуляцію та хабар- ництво.
Інфляція є складним економічним явищем і не має однозначного тлумачення серед економістів. Щодо причин інфляції існує кілька теорій. Одна з найпоширені- ших — теорія інфляції попиту, засновником якої був Дж. Кейнс.
У кейнсіанських теоріях наголошується, що причиною інфляції є перевищення попиту над пропозицією (тобто надмірний попит на гроші відносно пропозиції то- варної маси) — теорія інфляційного розриву.
Пізніше в умовах відсутності надмірного попиту кейнсіанська ідея була допов- нена і розвинута теорією інфляції витрат. Сутність цієї теорії заключається в тому, що підприємці для покриття своїх зростаючих витрат намагаються весь час продати свою продукцію за більш високою ціною, а профспілки весь час намагаються підняти заробітну плату. Це, в свою чергу, змушує роботодавців підвищувати ціни.
Така низка причин, на думку прихильників цих теорій (попиту та витрат), і спри- чинює інфляцію.
По-іншому пояснюють причини інфляції представники монетаристської теорії. М. Фрідмен, засновник монетаристської школи, стверджує, що основними чинника- ми формування інфляції є зміна грошової маси, тому причини її виникнення треба шукати у сфері обігу.
Із середини 60-х років ХХ ст. в економічній теорії інфляція цін розглядається як багатофакторний процес, що відбувається у сфері обігу, виробництві, охоплює всі складові економічної системи. Чинники, які призводять до інфляції, не діють окремо,
Інфляція понад критичну точку може мати тяжкі економічні і соціальні наслідки: руйнування виробничого потенціалу, зниження обсягів виробництва і скорочення зайнятості, падіння життєвого рівня населення, загострення соціальних та політичних суперечностей, посилення хабарництва та криміногенної ситуації в країні. Тому дійова антиінфляційна політика держави є пріоритетною і повинна забезпечити належну сталість грошей.
У соціальній сфері інфляція створює передумови для перерозподілу доходів між найманими працівниками та підприємцями на користь останніх. Зростання товарних цін як прояв інфляції безпосередньо сприяє збільшенню прибутків підприємців і зменшує реальні доходи робітників, службовців та інших верств населення, які змушені купувати товари за зростаючими цінами. Ще ширший діапазон негативних наслідків інфляції в економічній сфері. Особливо відчутно вона впливає на розвиток виробництва, торгівлю, кредитну і грошову системи, державні фінанси, валютну систему і на платіжний баланс країни.
впливає інфляція і на фінансову систему, особливо на другій стадії, коли емісія грошей не встигає за їх знеціненням. Реальна вартість всієї суми державних доходів постійно зменшується. Тому держава змушена весь час використовувати друкарський верстат, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції.
34
Інфляція як наслідок негативних процесів в економіці відома вже декілька
століть. Однак, попри це, в економічній теорії не існує єдиного погляду
на суть цього надзвичайно складного економічного явища. В економічній
науці сформувалося дві основні концепції інфляції:
1) інфляція ( знецінення нерозмінних на золото паперових грошей
внаслідок переповнення каналів обігу грошовою масою;
2) інфляція ( загальне зростання цін на товари та послуги.
Представники першого напряму стараються довести, що інфляція можлива
лише за умов функціонування нерозмінних на золото паперових грошей. Вони
вважають, що в умовах золотого стандарту інфляція неможлива. У даному
випадку ми зустрічаємося з варіантом так званої металістичної теорії
грошей, відомої в Європі ще у часи раннього капіталізму.
Представники другого напряму вирішального значення у трактуванні
інфляції надають зростанню цін незалежно від його причин та умов, за
яких воно відбувається. Стабільність цін є для нього головною ознакою
відсутності інфляції. Тому вони нерідко допускають можливість інфляції
приобігу дійсних грошей і говорять про металеву інфляцію, оскільки і за
таких умов можливе підвищення цін. Так А.Пезенті називає інфляцією
зростання цін внаслідок псування монет (золотих, срібних) або
здешевлення благородного металу. Таких поглядів дотримується більшість
економістів Заходу.
35 Дослідники причин інфляції визнають можливість їх формування на боці грошей (монетарні причини) і на боці товарів (витратні причини). Монетарні причини пов’язані з лібералізацією монетарної політики для емісійного фінансування бюджетного дефіциту, зростання зайнятості та виробництва. Витратні причини пов’язані зі зростанням витрат на виробництво чи монополізацією виробництва та праці. Проте обидва види причин тісно переплітаються і, по суті, зливаються в одну — лібералізацію державної монетарної політики і зростання на цій основі пропозиції грошей, без чого ні перший, ні другий вид чинників не може матеріалізуватися у тривале зростання цін.
Найвідоміший представник сучасного монетаризму М. Фрідман єдиною причиною інфляції вважає надмірну пропозицію грошей, завдяки чому збільшуються грошові доходи і платоспроможний попит. Піднімається ринкова планка зростання цін. Ця залежність сьогодні набула найширшого визнання.
Розходження між ними починаються, коли аналізуються причини зростання пропозиції грошей. Монетаристи вважають, що збільшення пропозиції грошей визначається виключно грошово-кредитною політикою держави. Вона може спрямовувати її на досягнення таких цілей, за яких пропозиція (маса) грошей залишається незмінною і інфляція буде неможливою. Такими цілями є стабілізація цін та підтримання у рівновазі кон’юнктури ринку.
Кейнсіанці сьогодні принципово погоджуються з тезою монетаристів, що інфляція розвивається лише при тривалому зростанні пропозиції грошей, можливому за ліберальної грошово-кредитної політики. Вони вже не заперечують, що дія затратних чинників інфляції, які, на їхню думку, є ключовими, може призвести до безперервного і швидкого зростання цін лише за умови швидкого і тривалого зростання пропозиції грошей.
Інфляція попиту генерується надмірним зростанням товарного попиту порівняно з пропозицією. Якщо у відповідь не відбудеться підвищення пропозиції, зростання попиту компенсуватиметься підвищенням цін і рівень інфляції зростатиме. Інфляція попиту безпосередньо пов'язана з дією монетарних чинників. Ідеться передовсім про надто велику грошову емісію, що призводить до перевищення попиту на гроші порівняно з реальною пропозицією товарів і послуг. Фіскальна інфляція. Ланкою, яка з'єднує, з одного боку, приріст грошової маси, а з іншого – зростання рівня цін, стає, як правило, хронічний та надто великий за розміром дефіцит державного бюджету, котрий покривається переважно за рахунок кредитної емісії. Жоден уряд, як підкреслював Дж. Кейнс, не погодиться оголосити себе банкрутом, не вдаючись до послуг емісійного механізму, що є в його розпорядженні. Будь-яка держава вдається до емісії грошей у тому разі, коли вона не може розв'язати проблему бюджетного дефіциту відповідною податковою політикою або випуском цінних паперів. Інфляція витрат. Інфляційний процес може відбуватись і під впливом цілої низки немонетарних чинників, що зумовлюють зростання цін через подорожчання компонентів виробництва і збільшення собівартості продукції. Ідеться про інфляцію витрат, що формується на принципово іншій основі, ніж інфляція попиту.
Інфляція витрат відбувається внаслідок порушення рівноваги товарного обміну МV=РQ, тобто перевищення пропозиції над попитом, що генерує процес зростання витрат виробництва, а відтак (через підвищення цін на товари) і збільшення грошової маси. Масштаби "накручування" цін залежать від грошового покриття, яке визначає межі того середовища, у рамках якого економічні агенти можуть здійснювати свої витрати. Відбувається завищення попиту на гроші через завищення витрат виробництва. У даному разі збільшення грошової маси є не причиною зростання цін, а похідною від них.
мпортна інфляція. Інфляцію, що імпортується, зумовлюють надмірний наплив іноземної валюти, підвищення імпортних цін тощо.
Рівень валютного курсу, національної валюти до іноземних може бути як інфляційним, так і антиінфляційним чинником. Низький курс національної валюти робить дорожчим імпорт і дешевшим (за межами країни) експорт товарів. Це призводить до зростання цін на імпортовані товари. Тому існує пряма залежність між інфляційними процесами та обсягом чистого експорту (різниця між експортом та імпортом). Отже, зниження курсу національної валюти підвищує вартість імпортованих товарів та сировини на внутрішньому ринку. А це збільшує загальну собівартість виробництва, у тім числі й виробництва продукції на експорт
36
Інфляція понад критичну точку може мати тяжкі економічні і соціальні наслідки: руйнування виробничого потенціалу, зниження обсягів виробництва і скорочення зайнятості, падіння життєвого рівня населення, загострення соціальних та політичних суперечностей, посилення хабарництва та криміногенної ситуації в країні. Тому дійова антиінфляційна політика держави є пріоритетною і повинна забезпечити належну сталість грошей.
У соціальній сфері інфляція створює передумови для перерозподілу доходів між найманими працівниками та підприємцями на користь останніх. Зростання товарних цін як прояв інфляції безпосередньо сприяє збільшенню прибутків підприємців і зменшує реальні доходи робітників, службовців та інших верств населення, які змушені купувати товари за зростаючими цінами. Ще ширший діапазон негативних наслідків інфляції в економічній сфері. Особливо відчутно вона впливає на розвиток виробництва, торгівлю, кредитну і грошову системи, державні фінанси, валютну систему і на платіжний баланс країни.
впливає інфляція і на фінансову систему, особливо на другій стадії, коли емісія грошей не встигає за їх знеціненням. Реальна вартість всієї суми державних доходів постійно зменшується. Тому держава змушена весь час використовувати друкарський верстат, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції.
37
Інфляційний процес в Україні розвивався згідно з загальновизнаними закономірностями від помірної до гіперінфляції. Зростання цін провокувалося як затратними, так і монетарними чинниками. Проте ключову роль у «розкручуванні» інфляції відігравала занадто ліберальна монетарна політика уряду та НБУ. Лише після переходу в 1994 р. до антиінфляційної політики інфляція різко пішла на спад. Це ще одне підтвердження того, що інфляція — суто монетарний феномен.
Інфляційний процесе в Україні пройшов такі етапи: 1) 1992 рік – інфляція, пов’язана з лібералізацією цін – самостійне формування цін на основі попиту та пропозиції, але вона не була підкріплена іншиими реформами (приватизація і т.ін). Саме на цьому етапі виник великий бюджетний дефіцит. 2) 1993 – 1995 pp. – період гіперінфляції, спричинений необхідністю друкування грошей забезпечення покриття бюджетного дефіциту. На цьому етапі інфляція склала 10246 %. 3) 1995 – 1997 pp. – різке стиснення грошової маси, політика “дорогих грошей” (“рестриктивна політика”).
38
Найбільш загальною, специфічною рисою цього періоду в Україні є те, що він був перехідним, коли ринкові методи й елементи тісно перепліталися з командно-адміністративними не тільки в економічному житті
39
Серед комплексу заходів щодо оздоровлення і впорядкування грошового обороту особливе місце займають грошові реформи. Вони являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення грошей, чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту стосовно нових соціально-економічних умов, чи одне і друге водночас.
Багатоцільове спрямування грошової реформи полягало в тому, що проведення її мало щонаймеше три мети:
— створити національні гроші та грошову систему як атрибут самостійності і механізм забезпечення незалежності української держави;
— забезпечити стабільність національних грошей на рівні, достатньому для стимулювання економічного і соціального розвитку країни;
— сформувати і ввести в дію нові методи та інструменти регулювання грошового обороту і грошового ринку, адекватні потребам ринкової економіки.
Такий багатоцільовий характер та особливі умови проведення реформи визначили значну її тривалість і багатоетапність.
Нуліфікація
—
оголошення
державою знецінених
паперових
грошових
знаків недійсними.
Проводиться вона
за умови
надзвичайно
великого падіння купі- вельної
спроможності
грошей, коли
вже недоцільний
будь-який обмін
їх на нові
гроші і
в такій
крайній формі
трапляється
рідко.
Девальвація
—
офіційне
зниження
державою
металевого
вмісту
та
курсу
(або тільки
курсу)
національних
грошей
щодо
іноземних
валют
або
міжнародних
роз- рахункових
одиниць.
Поки
держави
фіксували
золотий
вміст
своїх
валют,
його зниження
та
зниження
курсу
валюти
відбувалося
приблизно
однаково.
Ревальвація
— це
офіційне
підвищення
державою
золотого
вмісту
та валют-
ного курсу
або тільки
валютного
курсу
національної
валюти
країни.
У першому
варіанті
ревальвації
валют проводились
в епоху
вільного обміну
бан- кнот на
метал. 
Деномінація
—
укрупнення
грошової
одиниці
без
зміни
її
найменування,
що про-
водиться з
метою
забезпечення
грошовою
обороту
і надання
більшої
повноцін- ності
грошам.
40
2
Вона має такі властивості:
1. Багаточинникова зумовленість:
— економічні причини (необхідність забезпечення економічної незалежності
України);
— політичні причини (Україна, як незалежна держава повинна була мати власні гроші й власну грошову систему).
2. Багатоцільове спрямування полягало у вирішенні трьох найважливіших зав- дань:
— створити національні гроші й грошову систему як атрибут незалежності дер- жави;
— забезпечити високий рівень стабільності національної грошової одиниці;
— сформувати і ввести в дію нові методи та інструменти грошового обороту і грошового ринку.
3. Довготривалість і багатоетапність реформи. Вона тривала майже п’ять років і пройшла три етапи:
— перший етап (січень — листопад 1992 р.) — в обіг було випущено купоно- карбованець і забезпечено його функціонування;
— другий етап (листопад 1992 р. — серпень 1996 р.) — український карбованець закріпився як єдина національна валюта;
— третій етап (вересень 1996 р.), який завершився введенням в обіг постійної грошової одиниці — гривні.
2
разів).
5. Створення в ході реформ нового механізму монетарного регулювання.
6. Особлива соціальна спрямованість реформи (вона була неконфіскаційною і про- зорою. На жаль, у ході реформи основних соціальних тягот зазнали широкі верстви населення, які втратили своїх вклади, розміщені в Ощадному банку).
І все ж, незважаючи на значні недоліки грошової реформи в Україні, вона отримала конституційну національну грошову одиницю — гривню.
41
Валютою (від італ. valuta — вартість) називають грошову одиницю, яка обслуго- вує міжнародні економічні відносини і використовується як міжнародна розрахункова одиниця чи міжнародний засіб обігу і платежу.
Поняття «валюта» використовується в трьох значеннях:
1) грошова одиниця певної країни;
2) грошові знаки іноземних держав, а також кредитні та платіжні засоби, вира- жені в іноземних грошових одиницях і використовуються в міжнародних розрахунках, іноземна валюта;
3) умовна міжнародна (регіональна) грошова розрахункова одиниця або платіж- ний засіб.
Валюта класифікується за кількома критеріями, залежно від емітента валютних коштів:
національна валюта — платіжний засіб (грошова одиниця) певної держа-
ви (гривня, долар, фунт стерлінгів тощо), що імітується національною бан- ківською системою;
іноземна валюта — іноземні грошові знаки (банкноти, скарбничі білети, монети), а також іноземні цінні папери як кредитні та платіжні засоби — пла- тіжні документи (чеки, веселі, акредитиви, сертифікати), фондові ресурси (акції, облігації) та інші валютні цінності.
колективна валюта — спеціальні міжнародні грошові одиниці, які функці-
онують на інтернаціональних (світових) та регіональних засадах, емісія яких здійснюється міжурядовими валютно кредитними організаціями.
Конвертованість
національної
грошової одиниці
— це
можливість для
всіх учасників
міжгосподарських угод
легально
та вільно
обмінювати
її на
іноземні валюти.
За ступенем конвертованості розрізняють валюти:
вільно конвертовані (резервні);
частково конвертовані;
замкнуті (неконвертовані);
клірингових розрахунків.
Вільно конвертована валюта (ВКВ) — валюта, яка вільно та необмежене обміню- ється на інші іноземні валюти (повна зовнішня та внутрішня конвертованість). ВКВ називають резервною валютою, оскільки в такій валюті центральні банки ін- ших країн накопичують та зберігають резерви коштів для міжнародних розрахунків.
Частково конвертована валюта — національна валюта країн, у яких застосову- ються валютні оЗамкнута (неконвертована) валюта — національна валюта, яка функціонує тіль- ки в межах однієї країни і не обмінюється на інші іноземні валюти (див. вище).
Клірингові валюти — це розрахункові валютні одиниці, що функціонують на основі клірингових угод. Клірингові угоди укладаються для вирівнювання платіж- ного балансу без витрат валютних резервівбмеження для резидентів та за окремими видами обмінних операцій.
Валютні відносини — сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних відносин у міжнародній сфері. Учасники валютних відносин: держави, міжнародні організації, юридичні особи, фізичні особи.
42
Валютний курс являє собою ціну грошової одиниці певної країни, яка виражена в грошовій одиниці іншої країни. Валютний курс, так само як і ціна будь-якого звичайно- го товару, має свою вартісну основу та коливається залежно від попиту та пропозиції (див. рис. 6.1).
Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій:
— подолання національних обмежень грошової одиниці;
— локальна цінність грошової одиниці перетворюється на міжнародну;
— виступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин;
— сприяє утворенню цілісної світової системи грошей.
На валютний курс впливають такі фактори: зміна обсягів ВВП, стан торговельно- го балансу країни, рівень інфляції, внутрішня та зовнішня пропозиція грошей, відсо- ткові ставки, перспективи політичного розвитку, державне регулювання валютного курсу.
Види валютних курсів:
— офіційний (фіксований) валютний курс — встановлені урядом постійні фіксовані пропорції обміну національної валюти на іноземну, і навпаки;
— ринковий (гнучкий) валютний курс — формується на валютному ринку під впливом попиту і пропозиції;
— змішаний — контрольований курс, що застосовується до експорту й імпорту, при погашенні зовнішнього боргу і под.
Основу курсів становить співвідношення купівельних спроможностей. Купівельна спроможність валюти — це сума товарів і послуг, котрі можна придбати за певну грошову одиницю. Паритет купівельної спроможності (РРР) — це співвідношення купівельної спроможності валют,
Валютний курс формується під впливом співвідношення попиту та пропозиції валюти, які визначаються багатьма чинниками. Основні з них:
— конкурентоспроможність товарів на світових ринках;
— темпи інфляції;
— стан і розвиток платіжного балансу країни;
— стан національного фінансового ринку;
— ступінь використання валюти в міжнародних розрахунках;
— національне та міжнародне регулювання валютних ресурсів;
— валютні обмеження тощо.
У реальній практиці міжнародних відносин в умовах паперово-грошового обігу за- стосовуються такі два види валютних курсів: фіксовані та плаваючі (гнучкі).
Конвертованість — здатність до вільного використання валюти для будь-яких операцій та обміну на інші валюти. Конвертованість може бути:
— повна або часткова;
— зовнішня або внутрішня;
— за поточними операціями або за переміщенням капіталів і кредитів.
Повна конвертованість валюти — це можливість вільного обміну на іноземну валюту для всіх категорій власників у будь-якій формі та в усіх операціях без обмежень.
Часткова конвертованість — обмін дозволяється лише для певних власників або за окремими операціями.
Внутрішня конвертованість — вільний обмін національної валюти на іноземну для резидентів і вільні платежі за кордон.
Зовнішня конвертованість — вільне накопичення валюти на рахунках нерезидентів, переказ за кордон.
Конвертованість за поточними операціями — дозвіл на обмін національної валюти лише для забезпечення зовнішньоекономічної діяльності учасників міжнародних відносин за поточними операціями.
Валютне котирування — визначення і встановлення курсу іноземної валюти до національної.
43
Режим валютного курсу в Україні. Курсова політика є невід’ємною складовою урядової програми економічного розвитку держави і має враховувати весь комплекс інструментів та реальні можливості щодо її реалізації. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 17 лютого 1993 р. установлення валютного курсу національної валюти належить до спільної компетенції НБУ та Кабміну.
Питання про визначення режиму валютного курсу є складними та дискусійними, бо валютному курсу належить основне місце у всьому комплексі інтернаціоналізації економічних зв’язків. З його допомогою рівні національних товарних цін, оплати праці, а також багато інших вартісних показників зіставляються з аналогічними показниками зарубіжних країн. На цій основі визначаються ефективність експортно-імпортних операцій, доцільність виробництва тих чи інших товарів та ін.
Україна використовувала кілька режимів валютного курсу — від плаваючого до фіксованого з подальшим переходом до керованого плаваючого курсу.
Згідно з Декретом, прийнятим Кабінетом Міністрів у грудні 1992 р., було визначено ринковий (плаваючий) режим валютного курсу українського карбованця. На практиці така система означала фактичне введення режиму конвертованості валюти без попереднього забезпечення відповідних економічних умов: конкурентоспроможної структури економіки, гнучкої системи цін, розвинутої банківської інфраструктури та ін. Результатом такого підходу стала хронічна нерівновага на валютному ринку (дефіцит пропозиції), доларизація внутрішнього обороту та бартеризація зовнішньоторговельного обороту.
У 1993 р. уряд наполіг на прийнятті НБУ адміністративно фіксованого курсу карбованця, який призвів до зниження ефективності експорту, збільшення частки бартерних операцій, зменшення надходжень іноземної валюти на внутрішній ринок, зростання зовнішнього боргу, «втечі» капіталів за кордон.
З часом все більше уваги стали приділяти ринковим методам стабілізації валютного курсу, і фіксований валютний курс було замінено на так званий регульований (плаваючий ). З 1994 р. було запроваджено ринковий механізм визначення курсу на основі попиту і пропозиції. У наступні роки динаміка курсу гривні визначалася коливанням попиту і пропозиції на валютному ринку, що зумовлювало поступове падіння курсу гривні. Протягом 1996 та першої половини 1997 р. НБУ підтримував плаваючий (ринковий) курс на відносно стабільному рівні в межах установленого валютного коридору.
Наприкінці 1997 р. змінилася міжнародна кон’юнктура, почався відплив короткострокових капіталів із нових ринків, до яких належить і Україна. Нерезиденти України стали активно продавати ОВДП. Це значно зменшило пропозицію і водночас збільшило попит на валюту. Так, якщо протягом 1997 р. приплив портфельних інвестицій (в ОВДП, облігації місцевих позик та деякі ін.) становив понад 30% від загальної пропозиції іноземної валюти на внутрішньому ринку України, то починаючи з кінця 1997 р. та впродовж 1998 р. на цей обсяг — еквівалентний припливу коштів у попередні роки плюс нараховані проценти — зріс сукупний попит. Крім того, у 1998 р. від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами становило 1207 млн дол., на 25% зросло фінансування зовнішнього державного боргу, а сукупна пропозиція зменшилась приблизно на 40%. Ситуацію дещо виправили кредити МВФ, Світового банку та ряд міждержавних позик уряду. Для утримання стабільності курсу гривні НБУ був змушений використати власні резерви, накопичені раніше, неодноразово переглядалися межі валютного коридору з 1,7—1,9 грн. / дол. до кінця 1997 р. до 3,3—3,6 грн. / дол. протягом 1999 р. З листопада 1999 р. НБУ відмовився від валютного коридору та проголосив про перехід до гнучкого валютного курсу при збереженні деяких адміністративних обмежень ринку, що визначалося умовами, які склалися на ринку після фінансової кризи 1998 р.
З огляду на них з 19 березня 1999 р. в Україні було здійснено лібералізацію валютного ринку, а саме: відновлено операції на міжбанківському ринку, скасовано обмеження на граничні відхилення від офіційного курсу, введено нові правила встановлення офіційного валютного курсу та ін.
НБУ установлює офіційний валютний курс за двома групами валют: перша група — це переважно вільно конвертовані валюти. Ці валюти присутні у міжнародних розрахунках, котируються на міжнародних ринках або щоденно використовуються у розрахунках між центральними банками країн СНД. За цими валютами курс установлюється щоденно. Друга група — це валюти, за якими торговельні операції та неторговельні розрахунки відбуваються рідше. За цими валютами курс установлюється раз на місяць.
Офіційний валютний курс гривні до іноземних валют використовується у розрахункових операціях; для аналізу зовнішньоекономічної діяльності; бухгалтерського обліку операцій. З 1994 р. в Україні офіційний валютний курс до долара США встановлювався за результатами торгів на Українській міжбанківській валютній біржі. З 19 березня 1999 р. НБУ встановлює офіційний обмінний курс гривні відносно долара США як середньозважений між курсами за операціями уповноважених комерційних банків на міжбанківському валютному ринку. У межах своєї загальної відповідальності за забезпечення стабільності національної валюти НБУ впливає на формування офіційного обмінного курсу шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютному ринку.
Установлюючи офіційний курс інших світових вільно конвертованих валют до гривні, НБУ використовує котирування Франкфуртської біржі — однієї з найпотужніших у Європі — за курсами цих валют до німецької марки. При встановленні офіційного курсу валют країн СНД та Балтії до гривні НБУ використовує інформацію, яку він отримує від центральних банків країн СНД (курс їх національних валют до долара). При встановленні офіційного курсу валют другої групи НБУ використовує котирування, що публікує газета «Financial Times».
Лібералізація валютного ринку призвела до того, що гривня втратила 21% своєї вартості. Однак девальвація офіційного курсу й була, власне, визнанням фактичного рівня вартості гривні. Офіційно встановлений валютний курс повинен кореспондувати з його реальним значенням. Невідповідність може призвеcти до подальшого накопичення диспропорцій в економіці та позбавить монетарну політику адекватного показника стану грошово-кредитної сфери. У цьому зв’язку курсовий режим як такий не є визначальним чинником динаміки курсу. Ним є ефективність та адекватність економічної і валютної політики.
44
!
!
Існує чотири групи суб’єктів валютного ринку:
— державні установи, основне місце серед яких посідають центральні банки та казначейства окремих країн;
— юридичні та фізичні особи, зайняті у різноманітних сферах зовнішньоеконо- мічної діяльності;
— комерційні банківські установи, які забезпечують валютне обслуговування зовнішніх зв’язків, особливо брокерські контори;
— валютні біржі та валютні відділи товарних та фондових бірж.
Основні суб’єкти валютного ринку — великі транснаціональні банки, що мають розгалужену мережу філій і широко використовують в операціях сучасні засоби зв’язку, комп’ютерну техніку.
Валютний ринок виконує певні функції, в яких виявляється його призначення й економічна роль. Основні його функції:
— забезпечення умов та механізмів для реалізації валютної політики держави;
— створення суб’єктами валютних відносин передумов для своєчасного здійснен- ня міжнародних платежів за поточними і капітальними розрахунками та спри- яння завдяки цьому розвитку зовнішньої торгівлі;
— забезпечення прибутку учасникам валютних відносин;
— формування та урівноваження попиту і пропозиції валюти і регулювання ва- лютного курсу;
— страхування валютних ризиків;
диверсифікація валютних резервів, банків, підприємств, держав, регулювання валютних ресурсів.
Під валютними операціями звичайно розуміють будь-які платежі, пов’язані з переміщенням валютних цінностей між суб’єктами валютного ринку
Касові операції полягають у купівлі-продажу валюти на умовах поставки її не пізніше другого робочого дня з дня укладення угоди за курсом, узгодженим у момент її підписання.
Строкові валютні операції полягають у купівлі-продажу валютних цінностей з відстрочкою поставки їх на термін, що перевищує два робочих дня.
Форвардні операції — це різновид строкових операцій, що полягає в купівлі- продажу валюти між двома суб’єктами з наступним передаванням її в обумов- лений строк і за курсом, визначеним у момент укладення контракту.
Ф’ючерсні
операції
— це
теж різновид
строкових операцій,
у яких
два контр-
агенти зобов’язуються
купити або
продати певну
суму валюти
в певний час
за курсом,
установленим у
момент укладення
угоди
(купівлі-продажу ф’ючерс- ного
контракту).
Опціонні операції — це різновид строкових операцій, за яких між учасниками укладається особлива угода, що надає одному з них право (але не обов’язок) купити чи продати другому певну суму валюти в установлений строк (чи про- тягом певного строку) і за узгодженим сторонами курсом.
Валютний своп — це комбінація двох конверсійних операцій з валютами на умовах спот і форвард, які здійснюються одночасно і розраховані на одну й ту саму валюту.
Валютний арбітраж — це комбінація з кількох операцій з купівлі та продажу двох чи кількох валют за різними курсами з метою одержання додаткового до- ходу.
45
Під валютними операціями звичайно розуміють будь-які платежі, пов’язані з переміщенням валютних цінностей між суб’єктами валютного ринку
Касові операції полягають у купівлі-продажу валюти на умовах поставки її не пізніше другого робочого дня з дня укладення угоди за курсом, узгодженим у момент її підписання.
Строкові валютні операції полягають у купівлі-продажу валютних цінностей з відстрочкою поставки їх на термін, що перевищує два робочих дня.
Форвардні операції — це різновид строкових операцій, що полягає в купівлі- продажу валюти між двома суб’єктами з наступним передаванням її в обумов- лений строк і за курсом, визначеним у момент укладення контракту.
Ф’ючерсні операції — це теж різновид строкових операцій, у яких два контр- агенти зобов’язуються купити або продати певну суму валюти в певний час за курсом, установленим у момент укладення угоди (купівлі-продажу ф’ючерс- ного контракту).
Опціонні операції — це різновид строкових операцій, за яких між учасниками укладається особлива угода, що надає одному з них право (але не обов’язок) купити чи продати другому певну суму валюти в установлений строк (чи про- тягом певного строку) і за узгодженим сторонами курсом.
Валютний своп — це комбінація двох конверсійних операцій з валютами на умовах спот і форвард, які здійснюються одночасно і розраховані на одну й ту саму валюту.
Валютний арбітраж — це комбінація з кількох операцій з купівлі та продажу двох чи кількох валют за різними курсами з метою одержання додаткового до- ходу.
46
Чинники, що визначають кон’юнктуру валютного ринку. Стан кон’юнктури валютного ринку виявляється у зміні співвідношення між попитом і пропозицією окремих валют, що, у свою чергу, є ключовим чинником впливу на валютний курс. Тому чинники, що визначають кон’юнктуру валютного ринку, одночасно є і чинниками зміни валютного курсу.