Передкласове суспільство

Стадія передкласового суспільства характеризувалася формуванням (пра)селянсько-общинного соціально-економічного укладу. На зміну як комуналістичному, так і трудовому принципам розподілу прийшов новий  принцип розподілу за власністю. Його становлення передбачало утворення осе­редків відособленої (приватної) власності  селянських домогосподарств (дворів). Осередками точно такої ж власності були й господарства ремісників, які стали виникати на цій же стадії розвитку. Ці осередки власності виникали на базі існуючих раніше утриманських осередків. У більшості суспільств такими осередками були сім’ї, що дає підставу розглядати такий шлях розвитку як універсальний. Сім’я стає міцною економічною єдністю.

У принципі елементарна або нуклеарна сім’я, що складається із чоловіка, дружини та дітей, цілком могла стати окремим домогосподарством. Однак в умовах переходу до класового суспільства господарський осередок, що складається із членів однієї елементарної родини, не міг бути достатньо стійким. Звідси тенденція до утворення багатосімейних домогосподарств. Один з найпоширеніших шляхів утворення багатосімейних домогосподарств полягав у тому, що дорослі сини після вступу у шлюб не відокремлювалися, а продовжували разом зі своїми сім’ями входити до складу одного з батьком господарського осередку. Такого роду об’єднання називають великою, нерозділеною, а також патріархальною сім’єю.

В одних випадках багатосімейне домогосподарство після смерті його глави  батька  розпадалося на односімейні господарські осередки, кожен з яких надалі перетворювався в багатосімейне домогосподарство, а потім зазнавав тієї ж самої долі.

В інших випадках після смерті батька багатосімейне господарство зберігалося, але перетерплювало певні зміни. Главою його ставав один із синів померлого, зазвичай старший із братів. Такого роду об’єднання теж звичайно називають великою сім’єю. Інші назви  братня сім’я, сімейна община, братнє багатосімейне домогосподарство.

Особливим випадком було домогосподарство, яке складалося із чоловіка й декількох його дружин з дітьми. Ще одна форма  домогосподарство, що складалося з родини батька й родини тільки одного із синів, зазвичай наймолодшого. Інші сини, одружуючись, відокремлювалися.

Шлюб був патрилокальним. Дружина (дружини) та діти перебували на утриманні чоловіка, який був власником засобів виробництва. Це означало кінець егалітарних шлюбних відносин. Позашлюбні статеві відносини унеможливлювалися (особливо для жінок).

Передача майна від батька до синів, тобто усередині елементарної родини, була необхідною умовою її утвердження як одиниці приватної власності. Прагнення батька передати майно своїм дітям, що зародилися ще на стадії первісно-престижного суспільства, розвинулося у передкласовому суспільстві. Там, де роди були батьківськими, їхнє існування не перешкоджало передачі майна від батьків синам. Інакше було в суспільствах, у яких продовжували існувати материнські роди. Там чоловік повинен був передавати майно не синам, а дітям сестер  племінникам. Тому виникла необхідність у заміні материнського відліку родичання на батьківський. Спочатку виникали лінійно-родові системи родичання («арабські»). Їхня характерна особливість полягає у розмежуванні батьківської та материнської ліній родичання (брат батька – стрий, брат матері – вуй). Зі зникненням такого термінологічного розмежування лінійно-родові системи перетворилися на лінійно-описові системи родичання.

У результаті синтезу сімейних та родових зв’язків виникає соціальне утворення, що складається із сімей, глави яких належать до одного роду. Таке утворення одержало назву патронімії. Деякі дослідники ототожнюють її з лініджем.

Перехід до передкласового суспільства характеризувався розвитком соціального розшарування та появою різних форм експлуатації людини людиною. Поширюється використання у господарствах заможних осіб праці най­митів або залежних людей (кабальництво, домашнє рабство тощо)  домінарні відносини. З’являється передача заможним власником землі, худоби, реманенту тощо безпосереднім виробникам для самостійного ведення господарства на умовах оренди (здольщини) або у формі рабства-колонату. Такі відносини називаються магнатними або магнарними.

У праселянському суспільстві, як і взагалі у передкласовому суспільстві діяла тенденція до укрупнення соціально-історичних організмів – або через об’єднання сусідніх общин, або припинення поділів общини з переходом до її внутрішньої сегментації. У результаті утворювалися селища, які складалися з одного чи декількох лініджів. Таке селище являло собою велику общину. У праселянських общинах керування громадськими справами знаходилося у руках своєрідної ради, що складалася із старших і найбільш авторитетних чоловіків, а також іноді й старости (переважно виборного). Найбільш важливі справи могли вирішуватися на загальних зборах усіх дорослих чоловіків селища. У великих протоселянських общинах поруч з посадою старійшини могла бути посада командира народного ополчення. З’являється виборний суд. Якщо ж общини, розростаючись, продовжували розділятися, то виникав надобщинний соціально-історичний організм – плем’я, яке характеризувалося єдністю мови та культури. Могло мати місце підкорення одних праселянських соціально-історичних організмів іншими із встановленням данницьких відносин.

З розвитком домінарних відносин праселянське суспільство перетворювалося на праселянсько-домінарне. Дослідники виділяють у ньому чотири соціальні групи: по-перше, вільні члени громади, по-друге, боржники й слуги, по-третє, раби із числа військовополонених, по-четверте, вільні люди, що жили в громаді, але не були її членами  чужинці.

Важливим процесом, що відбувався у передкласових суспільствах, було становлення державних (політарних) і класових структур. Таке суспільство отримало назву протополітарного. Низовою соціальною одиницею такого суспільства була праселянське община. Об’єднання общин було найбільш ранньою формою державності – протополітархією. У більших за розміром протополітархіях була тричленна ієрархічна структура влади: верховний правитель (протополітарх) – провінційні правителі (субпротополітархи) – общинні старости. При цьому як правило протополітарх був одночасно також правителем столичної провінції. Дуже великі об’єднання («імперії») могли мати ще більш складну ієрархію, при якій землі-провінції поділялися на регіони (волості). В етнографічній літературі протополітархії найчастіше називаються вождівствами (chiefdoms).

Навіть старости общин, якщо не формально, то реально мали право на частку продукту, створюваного її членами. Право усіх вищих правителів  субпротополітархів і протополитарха  на частку продукту, створюваного їхніми підданими, було безумовним. Для них оброблялися особливі поля, їм ішла частина податей, штрафів, причому найбільша частка діставалася верховному правителю – протополитарху.

Правителі усіх рангів використовували отриманий ними у розпорядження продукт не стільки для власних потреб, скільки для утримування підлеглого їм апарата управління, що складався з різного роду посадових осіб. Найчастіше чиновники одержували належну їм частку продукту у вигляді жалування натурою. Жалування одержували й люди, що обслуговували протополитарха і його родину. Однак у деяких протополітархіях низка посадових осіб одержувала від протополитарха не жалування натурою, а право на збір частини або навіть усього податку з певного числа праселян, іноді навіть з цілої праселянської общини (своєрідний різновид кормління).

У протополітарному суспільстві існували прастани. Однак у ньому далеко не завжди правлячий протоклас був одночасно й вищим станом. До числа знаті завжди відносилися сам протополітарх і його найближчі родичі. Вони завжди утворювали найвищий прастан. Тільки члени цього роду могли обіймати посаду протополитарха. Ніхто з усіх інших членів суспільства цього права не мав. Тому коли та чи інша могутня людина, що не належала до роду політарха, захоплювала владу й фактично ставала політархом, вона повинна була або шляхом різного роду підтасувань довести свою приналежність до цього роду, або правити від імені якого-небудь члена цього роду, що формально вважався правителем, але в реальності їм не був.

Нерідко у протополітархії, крім роду протополитарха, були інші знатні роди. Зазвичай це були роди колишніх протополітархів, володіння яких увійшли до складу більшої протополітархії в якості її провінцій. Підкоривши собі яку-небудь протополітархію, переможець нерідко залишав колишнього протополитарха як правителя цієї уже субпротополітархії. І посада субпротополітарха, як раніше посада протополитарха, ставала спадковою у цьому знатному роді. Однак це вкрай обмежувало можливість вищого правителя розпоряджатися прибутком від цієї провінції й тим самим ослабляло його владу над нею. Відповідно це робило субпротополітарха занадто самостійним, що завжди загрожувало якщо не номінальним, то реальним виходом провінції з-під влади центра. Тому протополітархи звичайно прагнули замінити цих занадто самостійних правителів більш залежними від себе. Це нерідко супроводжувалося повним винищуванням знатних провінційних родів. Нерідко на місця, що звільнилися, протополітархи призначали своїх найближчих родичів (братів, синів). Але результатом було перетворення цих посад у спадкові, але уже в межах різних гілок роду протополитарха. Субпротополітархи із числа членів роду протополитарха, опираючись на ресурси своєї провінції, цілком могли спробувати захопити верховну владу.

Протополітарху завжди загрожувала небезпека з боку членів свого роду. Звідси прагнення призначати на посаді як у центральному апараті, так і на місцях простолюдинів. Загальною тенденцією розвитку протополітархій було перетворення усіх посад у такі, на які протополітарх у будь-який час міг призначити будь-яку бажану йому людину й з яких він міг теж у будь-який час зняти будь-яку, що стала неугодною. Тоді він ставав повним розпорядником усього додаткового продукту. Навіть коли субпротополітарх сам збирав податі й сам залишав собі частину їх, дійсним розпорядником продукту був протополітарх. Саме він, призначаючи людину субпротополітархом, тим самим виділяв йому частку додаткового продукту, і він же міг у будь-який час позбавити її цієї частки, знявши її з цього поста.

Таким чином, дана тенденція розвитку протополітархій полягала у ствердженні абсолютної влади протополитарха. Члени протополітосистеми, особливо субпротополітархи, повинні були складати тільки протоклас, але не прастан.

Проте поряд із цією тенденцією в протополітархіях діяла й інша, причому прямо їй протилежна. Вона полягала у прагненні представників влади перетворити займані ними посади не тільки на довічні, але й спадкові. Перемога цієї тенденції означала їх перетворення на замкнутий привілейований прастан, у знать, аристократію й повне або майже повне припинення соціальної мобільності.

У суспільстві могла брати гору то одна, то інша тенденція, але звичайно жодна з них не остаточно.

З формуванням державності відбуваються важливі правові зміни. Державний апарат присвоює собі функції судочинства, але не займався виконанням судових рішень. Ініціатива порушення судової справи була в руках не держави, а потерпілого. Поступово викорінюється кровна помста й держава монополізує вбивство (під виглядом смертної кари). Формування права знаходить завершення у появі законодавства, санкціонованого державою. Звичаєве право зберігається, але сфера його застосування суттєво звужується (зокрема вилучаються справи про вбивство). Воно довгий час продовжувало зберігатися й діяти на нижчих рівнях класового суспільства, особливо в селянському світі, на рівні селянських громад. Суб’єктами звичаєвого права усе рідше стали виступати групи родичів і родини, а всі частіше індивіди. Став зникати принцип колективної відповідальності.

Класові відносини, що формуються, взагалі, й протополітарні, зокрема, відрізняє від класових відносин, що уже сформувалися, взагалі, й політарних, зокрема, насамперед ступінь зрілості. Зовнішньою ознакою завершення процесу дозрівання, формування класових відносин взагалі й політарних зокрема, є систематичне спорудження монументальних будівель (храмів, палаців) і поява писемності. Це досить надійний показник переходу від передкласового суспільства до класового.

Протополітарне суспільство може розвиватися кількома варіантами. Один з них є «селянським». Це напрям, що веде до розвитку вождівства, з притаманними йому особливостями, описаними вище. Міста при цьому переважно виконують функції адміністративно-управлінських центрів. Інший варіант є «міським». Він веде до утворення міст-держав. При цьому таке місто саме було одночасно великою общиною.

Іноді праселянське суспільство досягало рівня значної соціальної диференціації домінарно-магнарного походження, але при цьому в ньому не розвивалися протополітарні відносини. Така форма передкласового суспільства отримала назву протодоміномагнарного. Її характерною рисою вважається виділення експлуататорів в особливу соціальну верству.

В особливих умовах (постійні переміщення й зіткнення з іншими суспільствами, сусідство класових суспільств, які, з одного боку, являли собою величезну загрозу, а з іншого боку  приваблювали можливістю багатої здобичі) виникали військові дружини на чолі з військовими вождями. Ці провідники самі по собі не були посадовими особами. Утримування дружини було їхньою приватною справою.

У результаті щасливих набігів військові вожді могли нагромаджувати величезні багатства й досягати великого впливу у суспільстві. Природно, що найбільш могутні з них прагнули очолити соціально-історичні організми. Коли це їм вдавалося, у суспільстві утворювалися дві паралельні структури влади: колишні традиційні інститути (глава, командир народного ополчення, рада старійшин, народні збори) і військовий вождь зі своїми дружинниками. Військовий вождь (князь) прагнув підкорити собі старі органи влади через призначення на усі посади своїх людей, щоб, таким чином, здобути всю повноту влади.

Якщо військовий вождь захоплював усю повноту влади, у суспільство поступово перетворювалося на політарне. При домінуванні магнарних відносин воно виявлялося політомагнарним. За таким сценарієм відбувався розвиток ранніх класових суспільств у Скандинавії (у варягів-норманів).

Військовий вождь міг стати провідником знаті, що консолідується у протоклас-протостан, кожен представник якого здобуває право на експлуатацію певної кількості рядових общинників («домен»). Власники доменів не були зобов’язані ділитися додатковим продуктом з верховним правителем, що мав прибуток зі свого власного домену. Це робило зв’язки у середовищі знаті вельми слабкими. Звідси тенденція до розпаду протодержавних утворень, заснованих на таких принципах. Особливо це стосується пояснення причин удільної роздробленості (виокремлення уділів для членів правлячого роду з наступним їхнім перетворенням на самостійні соціально-історичні організми). Це доповнювалося різного роду кормліннями для дружинників та інших наближених до правителя осіб. Крім того, у такому суспільстві розвивалися магнарні та існували навіть домінарні відносини. Саме так розвивалася Київська Русь.