33

ЛЕКЦІЯ 1

ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО

(ЗА МАТЕРІАЛАМИ З ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ)

(4 ГОД.)

ВСТУП

У сучасному західноєвропейському і американському науковому співтова­ристві дисципліна, що досліджує первісне суспільство, називається доісторією (prehistory) або доісторичною археологією (prehistoric archaeo­logy) та розглядається як складова частина культурної чи соціальної антрополо­гії. При цьому частина дослідників ототожнює доісторичну археоло­гію з доісторію, трактуючи її як суто археологічну дисципліну. Інші фахівці, розрізняючи ці області знання, пов’язують доісторичну археологію з вивченням доісторичної матеріальної культури, а доісторію вважають комплекс­ною науковою дисципліною, що займається реконструкцією первіс­ної історії людства.

У межах доісторії виділяється власне доісторія, яку також іменують праіс­торією, та протоісторія (параісторія, етноісторія), або, за іншою класифі­кацією, відповідно праісторична і протоісторична археологія. Праісто­рія вивчає минуле людства у період до винаходу писемності, а прото-, пара- чи етноісторія – дописемне людські спільноти вже після появи писемно­сті у вогнищах цивілізації.

У цілому простежується тенденція пов’язувати первісну історію з археоло­гією, етнографією і антропологією, протиставляючи її власне історії, причому межею між ними вважається винахід писемності.

У вітчизняному наукознавстві дисципліна, що вивчає розвиток людства до виникнення класової диференціації та державності, називається історією первісного суспільства і розглядається як розділ єдиної історичної науки. При цьому усе частіше ця наукова дисципліна називається і доісторією або преісторією.

Джерела історії первісного суспільства

Первісна історія – синтетичний розділ історичної науки, заснований на комплексному використанні різноманітних джерел.

Етнографічні джерела

Етнографічні джерела з історії первісного суспільства слід поділити на дві категорії: етнографічні аналогії та залишкові явища.

Під етнографічними аналогіями розуміються явища і процеси життєдіяльно­сті суспільств, що залишилися на рівні первісності до нових і новітніх часів, які можна вважати тотожними тим явищам і процесам, що мали місце в апополітейних і ранніх сінполітейних соціальних організмах. Проте треба зазначити, що найвідсталіші суспільства, які досліджувалися етног­рафами, не можуть бути співвіднесені з верхньопалеолітичним людст­вом, а відповідають рівню мезоліту або більш пізніх періодів. Майже усі вони у тій чи іншій мірі зазнавали впливів з боку більш розвинутих сусідів, а якщо були відносно ізольованими (австралійські аборигени тощо), то могли навіть регресувати. Тому значна частина дослідників ставиться скептично до використання етнографічних аналогій для реконструкції історії «класичного» (стародавнього, не сучасного) первісного суспільства.

Залишковими явищами є різноманітні пережитки первісності, які зберег­лися до сучасності у культурі як докласових суспільств, так і народів, що досягли рівня цивілізації. Наприклад, це численні залишки язичницьких вірувань у традиційній культурі українців. Однак необхідно мати на увазі, що залишкові явища дійшли до нашого часу переважно видозміненими, пристосова­ними впродовж історичного процесу до нових соціокультурних реалій.

Археологічні джерела

До археологічних джерел відносяться матеріальні залишки стародавніх культур. Головна проблема при роботі з археологічними джерелами полягає у ступені адекватності інформації, яку вони здатні надати, реаліям тієї живої культурі, до якої вони відносилися. Наприклад, той факт, що металеві вироби зрідка зустрічаються при розкопках куль­тур енеоліту і раннього бронзового віку свідчить не про їх мале використання, як може здатися на перший пог­ляд, а про те, що їх високо цінували, берегли та у випадку псування відправ­ляли у переплавку. Схоже явище було зафіксовано етнографами серед відста­лих народів (бушменів, ескімосів) – вони постійно мали при собі ножі, луки зі стрілами та сокири, але ці речі дуже рідко можна було знайти на їхніх покину­тих стоянках. Очевидно, що цінні знаряддя багаторазового викорис­тання потрапляли у землю набагато рідше, ніж допоміжні, менш цінні. Таким чином, відсоткове співвідношення тих й інших в археологічних матеріалах не відбиватиме їхнього реального місця у живій культурі. Тому при роботі з археоло­гічними матеріалами необхідно чітко розуміти, що вони складають лише малу частину колишньої живої культури та дійшли до нас переважно не у первинному вигляді, а трансформованими під дією різноманітних природ­них і антропогенних чинників. За підрахунками Дж. Кларка в археологічні джерела може перетворитися не більше 15% живої матеріальної культури.

Отже, потенціал археологічних джерел для реконструкції історії первіс­ного суспільства є об’єктивно обмеженим, а висновки археологів переважно є вірогідністними або гіпотетичними. Проте, незважаючи на певні труднощі з використанням археологічних матеріалів як історичних джерел, вони є пря­мими носіями інформації про первісність, а щодо «класичних» первісних сус­пільств – взагалі єдиними, через що залишаються одним з найбільш дієвих засобів проникнення у далеке минуле.

Антропологічні джерела

Для вивчення первісної історії важливий матеріал дає палеоантрополо­гія – розділ фізичної антропології, предметом якого є дослідження кісткових решток гомінід. Найважливішими завданнями палеоантропології є вирішення проблеми походження та еволюції людини, реконструкція фізичного вигляду викопних гомінідних видів. Крім того, палеоантропологічні матеріали є цін­ними для з’ясування ґенези людського суспільства, адже становлення лю­дини і суспільства було двоєдиним процесом, відомим під назвою антропосоціо­генезу.

Еволюція фізичної організації людини, особливо так званої «гомінідної трі­ади» – прямоходіння, руки та мозку – дозволяє судити про розвиток трудо­вої діяльності. Форма черепів свідчить про особливості психіки, здат­ність до мислення і мови. За одонтологічними матеріалами можна вивчати особливості харчування. Скелетні залишки свідчать про розвиток мускула­тури та фізичні можливості людини. Виявлення патології кісткових решток показує наявність захворювань, які можуть опосередковано інформувати про умови життя.

На палеоантропологічних даних засновані висновки палеодемографії – нау­кової дисципліни, яка пропонує гіпотези стосовно статевовікового складу, народжуваності та смертності у первісних колективах.

Актуальним напрямом в антропологічних дослідженнях є расознавс­тво, яке вивчає походження і розвиток людських рас. Етнічна антропологія дає цінну інформацію для комплексного дослідження проблем етногенезу.

Рівень достовірності висновків палеоантропологічних досліджень зрос­тає зі збільшенням кількості та якості кісткових матеріалів, які потрапляють у розпорядження науковців.

Лінгвістичні джерела

Мовні дані при дослідженні первісної історії поділяються на дві катего­рії – прямі і непрямі. Прямі лінгвістичні джерела – це інформація про пер­ві­сні мови. Непрямими лінгвістичними джерелами є відбиті у мовах особливо­сті мислення, культури та екології первісності; ними займається «лінгвісти­чна палеонтологія» або «історична лінгвістика».

У межах лінгвістики здійснюються історико-генетичні дослідження, що до­зволяють створити генеалогічне дерево мов. Цим займається порівняльно-історичне мовознавство (лінгвістична компаративістика). Важливу роль у ній відіграє глотохронологія – дослідницький метод, розроблений американсь­ким вченим М. Сводешем, який дозволяє вірогідно визначати час розділення споріднених мов. Генеалогічні дерева мовних сімей вказують на процеси дивергенції спо­ріднених етносів. Пласти чужорідної лексики та грамати­чні новоутворення свідчать про процеси асиміляції. Певні лексичні запозичення показують етнокультурні контакти.

Етимологія – лінгвістична дисципліна, що вивчає походження слів та тран­сформацію їхнього смислу. Для реконструкції первісної історії використову­ються пережиткові лексеми. Прикладом може слугувати діє­слово «стріляти», яке в добу вогнепальної зброї нагадує про зброю первісну (стрілу).

Ономастика є лінгвістичною дисципліною, що досліджує власні назви, зок­рема найменування етносів (етноніміка), людей (антропоніміка), географіч­них об’єктів (топоніміка). Ці розділи ономастики важливі для первісноі­сторичних реконструкцій, особливо щодо вивчення етноісторичних процесів (наприклад, наявність топонімів іранського, балтського тощо похо­дження на території України є свідченням змін в етнічній приналежності насе­лення певних регіонів).

Писемні джерела

Писемними джерелами первісної історії є повідомлення, які залишили пи­семні цивілізовані суспільства про своїх первісних безписемних сусідів. Вони, отже, стосуються лише первісних суспільств, які переважно мешкали на ближній периферії цивілізації. Щодо території сучасної України їхня дав­ність не перевищує І тис. до н. е.

Дані природничих наук

Для комплексної реконструкції природного середовища, в якому меш­кало людство у добу первісності, використовуються дані низки суміжних наук – геології, палеогеографії, палеокліматології, палеонтології (власне її розділів – палеоекології, палеоботаніки та палеозоології).

Останнім часом значний прогрес відбувався у розвитку молекулярно-гене­тичних методів, які успішно застосовуються для розв’язання актуальних проблем еволюції людства та етнічної історії (вивчення давніх міграційних процесів в рамках проекту «Геногеографія» тощо).