Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Розділ 2.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
16.09.2019
Размер:
641.02 Кб
Скачать

§ 2. Філософська система г.С. Сковороди.

У межах української філософії, сформованої діячами Києво-Могилянської академії, формується найзначніша філософська система, автором якої був видатний український мислитель, також вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода (1722-1794).

Дослідники творчості Г. Сковороди пов'язували його ідейно-теоретичну спадщину з найрізноманітнішими філософськими традиціями, зокрема з античною, репрезентованою Сократом, Платоном, Арістотелем, стоїками. В його філософії відзначають співзвучність з ідеями отців церкви, а також Спінози і Мальбранша, X. Вольфа, представників філософії Просвітництва та німецьких містиків.

Разом з тим Сковорода змістом і спрямуванням своєї філософії істотно відрізняється від своїх вчителів. Якщо для професорів Києво-Могилянської академії характерним було акцентування уваги на онтології та гносеології, то філософія Сковороди зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці. Сковорода підносив істинно людське, духовне начало в людині. Хижняк З. Києво-Могилянскька академія.-К., 1981.- С. 59.

Сковороді органічно притаманний діалогізм. Для Г. Сковороди діалог - не лише форма, якої дуже часто набирають його твори. Діалогічним, по суті, було все життя мислителя, сповнене пошуку шляхів до досягнення людського щастя.

Поряд з діалогізмом не менш характерним для творчості Г. Сковороди є символічно-образний стиль мислення. Символіка і емблематика для Сковороди - це складова особливої мови спілкування з олюдненим, засвоєним почуттями і розумом світом. За допомогою символів та емблем він веде напружений діалог з власним сумлінням на шляху пошуку правди й добра і шляху до людського щастя. Хижняк З. Києво-Могилянскька академія.-К., 1981. - С. 63.

У філософському вченні Г. Сковороди найголовніше місце відведено принципу самопізнання. При всій співзвучності із сократівським закликом до самопізнання між ними існує істотна відмінність. Сковорода, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, акт самопізнання розумів не як гносеологічний, а як онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення в себе. У самопізнанні, згідно із Сковородою, полягає сенс людського життя.

З цим пов'язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили. Згідно із філософією серця Сковороди, яке єднає віру і розум, серце є осереддям людського в людині, воно є органом самопізнання й тією силою, що веде людину шляхом самовдосконалення. Історія української культури.- Т. 3. - К., 2003. - С. 611-612.

Основоположним у філософській системі Сковороди є вчення про дві натури та три світи. Це вчення конкретизує розуміння шляху до досягнення головної проблеми філософії Сковороди - проблеми людського щастя.

В розумінні ідеї про «двонатурність» світу сенс самопізнання полягає в осягненні істини, згідно з якою все у світі складається з двох протилежних натур: видимої й невидимої, зовнішньої й внутрішньої, тілесної й духовної, тлінної й вічної, брехні та істини, тварі та Бога, матерії та форми.

Основою всіх речей, їх діяльною й рушійною силою є саме невидима натура - Бог. Він є вічна глава і таємний закон у тварях. Закон же цей є господньою природою, що в усьому є основою, початком, а сама - безпочаткова, необмежена ні часом, ні місцем, ні статтю, ні іменем. Бог, згідно із Сковородою, являє собою розлитий в універсумі дух, космічний розум, добро і красу.

Поняттям, протилежним за своїм змістом до поняття Бог, виступає видима натура, або твар. Це - видимість, «внешъность», «наружность» речей. Вона минуща, а тому не може бути істинною. Видима натура - це «лжа», вона обманює нас, приховуючи невидиму натуру, або істину. Вона й є той зовнішній світ, що оточує людину й утворює зовнішнє, тілесне в самій людині.

Крім протиставленням двох натур, Сковорода постійно підкреслює їх невід'ємний зв'язок. Натура видима є мовби тінню, що невід'ємно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є. І оскільки невидима духовна натура не має обмежень ані в просторі, ані в часі, остільки вічною є тінь її -- матерія. Мірчук І.Г. Г.С. Сковорода (нотатки до історії культури)//Хроніка 2000.-Вип. 39-40.-С. 40.

Вчення про дві натури органічно пов'язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи. Все існуюче, за Сковородою, поділяється на три специфічні види буття («світи») -- великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Аналогічні ідеї вже існували ще за античних часів та епохи Відродження. Але на відміну від своїх попередників, Сковорода в окремий світ виділяє Біблію як вияв надприродної реальності, що утворює символічний світ, через який можливим є осягнення невидимої натури (Бога). Головну увагу тут Г. Сковорода зосереджує на мікрокосмі як центрі, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. На відміну від переважаючої в тогочасній західноєвропейській думці тенденції до осягнення сутності людини через пізнання природи Сковорода прагне передусім з'ясувати сутність людини всередині її. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога. Світ символів, згідно з вченням Сковороди, виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. Особливу роль Сковорода відводить Біблії, завдяки якому невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для сприймання. Мірчук І.Г. Г.С. Сковорода (нотатки до історії культури)//Хроніка 2000.-Вип. 39-40.-С. 41-42.

Як було зазначено вище філософія Сковороди має виразне етико-гуманістичне спрямування, і тому основним об'єктом уваги мислителя є духовний світ людини, з'ясування умов, за яких стає можливим досягнення правди і справедливості, щастя і волі. На його думку, шлях до щастя пролягає через моральне вдосконалення людини. Буття для Сковороди виступає передусім як моральне діяння. Вирішальне значення в морально-етичному вченні Сковороди посідає обгрунтована ним концепція «сродної праці».

Гармонія людського буття залежить від дотримання кожним принципу «сродної» праці. Порушення цього принципу наступає тоді, коли у людини з'являється стремління оволодіти тим, чого природа їй не дала. Прагнення багатства, влади, слави всупереч «сродності» своїй не сприяє досягненню людиною щастя. Воно зрештою приводить її в полон згубних пристрастей, породжуючи несумісні зі щастям страх, нудьгу, сум, муки сумління.

З концепцією «сродності» пов'язаний і принцип «нерівної рівності» як ідеал міжлюдського спілкування, який Сковорода, полемізуючи з французькими просвітниками, протиставляв принципу «равное равенство». Перша частина принципу «нерівної рівності» - в силу індивідуально неповторного зв'язку з Богом, кожна людина відрізняється від інших за внутрішньою природою. Друга частина - рівне право на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до «сродного» життя. Історія української культури.- Т. 3. - К., 2003. - С. 615-616.

Наукове пізнання світу має сенс з огляду на кінцеву мету - осягнення людиною Бога хіба що тим, що воно дає змогу побачити у світі відображення вищої реальності, пізнати яку, втім, за допомогою законів науки неможливо. Згідно з Сковородою, самопізнання відрізняється від пізнання світу не об'єктом, але й механізмами пізнання, так як самопізнання відкидає інтелектуальний механізм, органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є актом любові. Мірчук І.Г. Г.С. Сковорода (нотатки до історії культури)//Хроніка 2000.-Вип. 39-40.-С. 45.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.