- •Розділ 2. Господарство україни в XVI—XVIII ст.
- •5.5. Приєднання до Росії Причорномор’я, Криму і Правобережної України
- •§ 1. Просвітницька філософія в Україні у XVIII ст.
- •§ 2. Філософська система г.С. Сковороди.
- •§ 3. Освіта в Україні доби Просвітництва
- •§4.Література та історична думка
- •§5.Театральне та музичне мистецтво
§5.Театральне та музичне мистецтво
У XVIII ст. поряд з відомими раніше вертепом і шкільною драмою з'являються нові види та форми українського сценічного мистецтва, з-поміж яких провідне місце належало театру. Проблеми теорії та практики драми розробив у «Поетиці» Ф.Прокопович. Феофан Прокопович - церковний і громадський діяч, український та російський письменник, філософ//Позакласний час.-2003.-№ 22. - С. 14. Студенти Києво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіуму ставили виставу за трагікомедією Ф.Прокоповича «Володимир», історичні драми М. Козачинського, «Комедійну дію» М. Довгалевського. Враховуючи релігійно-повчальну та історико-патріотичну тематику творів, на основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного політичного і культурного розвитку. Загалом збереглося 30 драм з того час. Культура українського народу.-К., 1994.- С. 142.
Щодо вертепної драми, то вона поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма - легенда про народження Христа. Друга - народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним українським гумором. Побутові сцени становили основу інтермедій, завдяки якому на сцену проникали українська мова й пісня. В діалогах звучали одвічні прагнення народних мас до свободи та рівності. Українська художня культура. - К., 1996.- С. 233.
Подальший розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщення-балагана. Театр-балада поєднував елементи мистецтва лицедіїв, народної драми і шкільного театру. До його репертуару входили твори українських та іноземних авторів, п'єси, інтермедії. Зокрема, мала успіх п'єса Г. Кониського «Воскресіння мертвих». Історія української культури. - Т. 3. - К., 2003.- С. 1007.
Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром став Харківський, заснований у 1798 р. В його репертуарі були «Недоросль» Д.Фонвізіна,«Мельник-чаклун» О. Аблесимова, «Наніна» Вольтера та ін. Подібні професійні трупи виникли і в інших містах. Безумовно, виконавська майстерність акторів не завжди була високою, але їхня діяльність створювала відповідний ґрунт, на якому розвивався український професійний театр. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 272.
Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні й танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні танці - метелиці, гопаки, козачки тощо. Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика, її творці та виконавці - кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях. Історія української культури. - Т. 3. - К., 2003.- С. 981.
З метою підготовки освічених музикантів і задоволення потреб царського двору у м. Глухові на Чернігівщині була створена 1738 р. спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, з-поміж яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825 pp.) та «український Моцарт» М. Березовський (1745-1777 pp.). Перу Д. Бортнянського належить 70 концертів, дві літургії, інші хорові твори, де він творчо розвинув традиції партесного та народного виконавського стилів. Пройняті ідеями гуманізму і народно-пісенними мелодіями, вони вирізняються високим рівнем професійності. Д. Бортнянський - автор опер «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», «Сокіл», «Син-суперник», «Свято сеньйора», написаних італійською та французькою мовами. Крім того, композитор плідно працював для фортепіано, інструментальних ансамблів, а також започаткував жанр камерної концертної симфонії. Культура українського народу.-К., 1994.- С. 148.
Також важливим осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну грамоту та був поширений хоровий спів, гра на музичних інструментах. Також в академії існував симфонічний оркестр. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили такі вихованці академії, як композитор В. Пікулицький, І. Рачинський, М. Березовський, А.Ведель та інші, які є авторами багатьох церковних музичних творів, творцями української духовної класичної музики.
В історії української музики важлива роль належала сольній пісні з інструментальним супроводом - пісня-романс, а також кант - побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними творцями таких пісень були Г. Сковорода, З. Дзюбаревич, С. Климовський, О. Падальський, І. Бакинський, Я. Семержинський та ін. Історія української культури. - Т. 3. - К., 2003.- С. 983.
Отже, філософська думка України у XVIII ст. характеризується створенням вітчизняних поглядів на проблеми натурфілософії, гносеології та людського буття на ґрунті здобутків вітчизняної філософської думки попереднього періоду та через активну взаємодію з тогочасною європейською філософською культурою. Філософія України XVIII ст., зокрема її ранньопросвітницький напрям, була репрезентована Києво-Могилянською філософською школою. Це такі відомі культурні діячі, як Ф. Прокопович, М. Козачинський, Георгій Кониський та інші, які відповідно до європейського просвітництва надавали багато уваги розуму та освіті, висували ідеї про «природні права» та відмежування філософії від теології. Вже з кінця XVIII ст. європейські ідеї Просвітництва набувають значного поширення. Особливістю поглядів українських просвітників став акцент у взаємодії з європейським Просвітництвом саме на німецькій філософії, зокрема філософії Канта та Вольфа. Серед них - Я. Козельський, П. Лодій та С. Десницький, ідеї яких не мали значних відмінностей з ідеями європейських просвітників. Треба також відзначити яскравого представника цього періоду, ідеї якого представляють собою ідеї попередньої епохи бароко з чіткими елементами просвітницької етико-гуманістичної системи, зокрема її німецьких представників, - Г. Сковороду, що створив філософію, яка звеличує в людині її духовний рівень, обґрунтовує принцип самопізнання і морального вдосконалення, що досягається через заглиблення у внутрішній світ особистості, де вона знаходить себе, єднається з Богом, здобуваючи через духовне переображення щастя, віднаходячи місце в суспільстві й прийнятний для себе спосіб життя в ньому.
У XVIII ст. в Україні діяла широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків міщан, козаків і селян. У цих навчальних закладах, що в основному були відкриті у Києві, Чернігові, Львові та інших містах, відповідно навчали російської та європейської історії, географії, фізики, архітектури, російської, латинської та однієї західноєвропейської мови, зокрема німецької в західній Україні.
Важливим культурно-освітнім осередком європейського рівня була Києво-Могилянська академія, завдяки якій в Україні відбувалося поширення західноєвропейських ідей Просвітництва. Протягом 12 років навчання вихованці академії отримували знання з філософії, богослов'я, математики, географії, астрономії, архітектури, піїтики та риторики. Потужним осередком освіти і науки в Західній Україні був Львівський університет, в якому діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний.
Щодо літератури, то творчість яскравого представника минулої епохи бароко Г. Сковороди мала великий вплив нову українську літературу, яку започаткував Іван Котляревський. В літературній творчості XVIII ст. чільне місце посідають історичні пісні, а також у другій половині XVIII ст. набуває розквіту жанр історично-мемуарної прози. Особливо вирізняються три фундаментальні козацькі літописи - «Літопис Самовидця», Г. Грабянки та С. Величка, що освічують події 1648-1654 рр. та возвеличують постать Б. Хмельницького. Справжнім витвором тогочасних державницьких ідей стала конституція П. Орлика, що не лише відповідала передовим політико-правовим ідеям, а й випереджала свій час. Національна історія, вивчення історичних документів знайшли своє відображення в історичних працях Я. Марковича, Г. Полетики, А. Чепи. Значний вплив на українське національне відродження справив історичний трактат невідомого автора «Історії Русів».
У XVIII ст. поряд з вертепом та шкільною драмою з'являється театр як такий. Поява професійного театру припадає на кінець століття, і перший постійний Харківський театр мав досить високого рівня трупу та представляв сучасні твори європейських та російських письменників. Поряд із театральним мистецтвом в Україні розвивалося й музичне, яке характеризувалося розвитком пісні та народного танцювального жанру. Важливими осередкоми музичної культури були Глухівська музична школа на Чернігівщині та Київська академія, що дала таких відомих композиторів, як Д. Бортнянський, А. Ведель та М. Березовський.
36
Розділ перший Суспільно-політичний устрій і право України після ліквідації української державності (перша половина XIX ст.) - § 1. Суспільний лад
Землі України у складі Росії. У першій половині XIX ст. майже всі українські землі возз'єдналися під владою Росії. За її межами залишалися тільки Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії.
Україна у складі Росії офіційно називалася «Малороссия». Але народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною, За південною (степовою) Україною закріплюється назва «Новороссия».
Російський уряд для зручності управління Україною поділив п територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній: на Лівобережжі — Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі — Волинська, Київська і Подільська; на півдні — Катеринославська, Таврійська і Херсонська, та три генерал-губернаторства, до яких входили ці губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське — правобережні, Ново-російсько-Бессарабське — південні, а також Бессарабську область, яка опинилася під владою Росії у 1812 р.
У подальшому цей поділ практично не змінювався, але з русифікаторських міркувань Слобідсько-Українська губернія у 1835 р. була перейменована у Харківську. Навіть назву «Малороссия» приховували за терміном «Юго-Западная Россия».
Поділ України на губернії царський уряд спеціально здійснив у такий спосіб, що частину земель, населених українцями, було приєднано до сусідніх — російських губерній.
Господарство України в період, що досліджується, стало невід'ємною частиною економіки Росії.
Перша половина XIX ст. і в Росії, і в Україні характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичного укладу. Ці явища почали визначатися вже наприкінці XVIII ст., і в першій половині XIX ст. розвиваються інтенсивніше. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.
Провідне місце в економіці України, як і раніше, посідало сільське господарство, передусім землеробство. Його основу становили поміщицькі латифундії. У 1861 р. поміщикам належало 70% усієї землі. Проте й у феодальних володіннях, які продовжували існувати лише за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики змушені були пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство дедалі більше набувало товарного характеру. У середині XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Тваринництво також ставало товарним. Товаризація проникала і в натуральне господарство селян.
Швидкими темпами розвивається промисловість. Якщо у 1825 р. в Україні налічувалося 649 підприємств, то за 1825—1858 рр. їх кількість збільшилася у 4 рази. У 1854 р. тільки на території Слобідської України функціонували 243 промислові підприємства (у 1825 р. їх було лише 76), а в 1858 р. в усій Україні налічувалося 2473 підприємства.
Спочатку існували три форми підприємств — вотчинні, посесійні та капіталістичні. У 1828 р. поміщицькі підприємства становили 53,8%, а купецькі — 46,2 % їх загальної кількості. Але в середині XIX ст. у купців було вже 90% підприємств. Проте переважали все ж дрібні підприємства.
У 1824 р. в Україні запрацював перший цукровий завод (у Канівському повіті). Незабаром було створено цукрову промисловість (228 цукрових заводів у 1859 p.), яка обслуговувала потреби усієї Російської імперії. Розвиваються нові, базові галузі: машинобудування, металургія, вугледобування. Однак головними галузями української промисловості на той час були харчова та сировинооб-робна. У загальноросійському масштабі промисловість України була насамперед обробною.
У ЗО—40-х роках XIX ст. на мануфактурах України у зв'язку зі світовим технічним переворотом дедалі більше застосовуються машини. Зростає кількість вільнонайманих робітників: у 1825 р. вони становили 25% усіх робітників, а в 1861 р. — вже 74%. Мануфактурне виробництво в Україні поступово перетворюється у промислове, фабрично-заводське.
У досліджуваний період в Україні чітко визначилися три економічні райони:
Лівобережжя — тут промисловий розвиток досяг найбільших успіхів;
Південь — цей район став не тільки в Україні, айв усій Російській імперії головним виробником товарної пшениці та продуктів тваринництва. Водночас саме тут відбувається прискорений розвиток промисловості;
Правобережжя — було переважно сільськогосподарським районом, де збереглися застійні форми феодального виробництва та існували переважно обробні галузі промисловості, що було наслідком тривалої залежності Правобережжя та його господарства від феодальної Польщі.
Зростання хліборобства, тваринництва і промисловості обумовило розвиток торгівлі, насамперед українсько-російської. Тільки на Київські контракти приїздили 5 тис. купців.
На зовнішній торгівлі позитивно відбилося створення чорноморсько-азовських портів, особливо в Одесі та Херсоні, які перетворилися на важливі пункти всеросійської торгівлі. Через них вивозився 81% усіх товарів, призначених для експорту, і ввозилася основна маса товарів. Одеса дістала статус порто-франко, тобто їй надавалося право безмитної торгівлі.
На жаль, розвитку торгівлі перешкоджав поганий стан шляхів. Перший пароплав на Дніпрі з'явився у 1825 р. Тільки у 1850 р. було створено на Слобожанщині перше товариство для спорудження залізничних шляхів.
Суспільний устрій України, його структура, правовий статус станів у досліджуваний період відповідали суспільному устрою Росії.
Дворянство. Зрівняння українського дворянства в правах із російським підтверджується низкою законів як загального характеру, що стосувалися дворянського класу Росії в цілому, так і спеціальними, які прямо адресувалися дворянству України. Так, у 1801 р. російський уряд підтвердив надання прав російського дворянства українському дворянству, яке проживало у Слобідській Україні. У 1835 р. був виданий указ «О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство». Він затверджував станові привілеї та пільги для козацької старшини та її нащадків (усій верхівці козацького війська).
Становище дворян Правобережжя після поразки польського повстання 1830 р. ускладнюється. Указ 1831 р. «О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего рода людей» визнавав за ними усі права і привілеї, даровані дворянству імперії, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Вимагалися документальні докази і свідчення.
Цей «розбір» тривав кілька років. Спеціальна комісія не визнала права на дворянство у 64 тис. осіб. Серед них було чимало козацьких старшин. У 1835 р. такий же «розбір» було здійснено серед татарських мурз.
В українському суспільстві зростала кількість російських дворян. Пояснювалося це тим, що царат, як і раніше, розпоряджався землею України, роздавав її росіянам. У 1800 р. на Південній Україні було роздано приблизно 8 млн десятин. На Правобережжі землі, конфісковані у їхніх власників за участь у повстанні 1830 p., також роздавалися російським дворянам.
Російське дворянство, яке проживало в Україні, у першій половині XIX ст. одержало чимало привілеїв, яких не мала місцева шляхта. Наприклад, з 1832 р. російські чиновники, які служили у Волинській і Подільській губерніях, отримували, крім платні, також пенсію за колишню військову чи цивільну службу.
Отже, склад дворянства України за національністю був досить строкатим. Про це, зокрема, свідчать прізвища його представників: граф Браницький, князь Воронцов, граф Кочубей, барон Штігліц та ін.
У першій половині XIX ст. зміцнилося становище дворян як монопольних власників землі. Дворяни України володіли 70% земель. Закон 1842 р. про майорати припинив небезпечний для дворянства процес дроблення земель.
Закон 1827 р. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи та ремісничі майстерні в містах (раніше вони користувалися цим правом тільки у сільській місцевості) і без обмеження кількості робочих рук. Отже, розширювалася сфера нової — підприємницької — діяльності дворян.
Міське населення (міські обивателі). Насамперед спостерігається зростання кількості міського населення України. У 1811— 1858 pp. воно збільшилося у 2,5 раза, що стало прямим наслідком розвитку торговельно-грошових відносин, капіталістичного укладу.
Як і раніше, склад городян був досить строкатим. Міщани утворювали найчисленнішу станову групу. За ревізією 1823 р. у Києві власне міщани, які входили до податної групи, становили 71,5% загальної кількості городян. Міщани сплачували більшу частину податків, що накладалися на місто. З 1816 р. вони, наприклад, почали платити збори для будівництва доріг.
Обмеження міщан у правах поступово послабилися. У 1832 р. їм дозволялося придбавати земельні ділянки у містах для ведення торгівлі та виробничої діяльності. Вони здобули також право переходити до купецтва та одержувати гільдійське посвідчення за наявності відповідних капіталів.
Царський уряд зміцнював цеховий устрій міст. Уточнювалася його регламентація. На Лівобережжі цеховий устрій регулювало загальне імперське законодавство. На Правобережжі до 1840 р. цеховий устрій регулювався місцевим правом. При цьому в Україні продовжували діяти цехові звичаї. Проте у 1850 р. на основі місцевої практики організації цехів для міст і містечок установлювався єдиний порядок регулювання цехового устрою.
У 1816—1859 pp. кількість купців у містах збільшилася з 18 200 до 104 000. Зберігався гільдійський устрій купецтва. Українські купці здебільшого входили до третьої гільдії, друга й особливо перша були для них закриті. До привілейованих гільдій записували, як правило, російських купців, а українських — як виняток. До гільдій зараховували також дворян, які займалися торгівлею і володіли підприємствами.
Купецтво поступово звільнялося від різних станових обмежень. Тяжким для нього був дозвільний порядок зміни місця проживання. А якщо купець діставав на це дозвіл, то він мав сплачувати державні податки та виконувати повинності і за старим, і за новим місцем проживання. Цей тягар був скасований лише у 1841 p., але не для всіх купців, а тільки для тих, хто переїхав до Волинської, Київської та Подільської губерній. Купці, які переїздили на Правобережжя та у причорноморські міста, одержували й інші пільги.
У 1832 р. виникла нова неоподаткована група — почесні громадяни. Це звання надавалося заможнішим з купців. Статус почесних громадян був близький до дворянського. Створення цієї станової групи було поступкою буржуазії, яка зростала. Почесні громадяни користувалися деякими додатковими пільгами.
Купці в Україні, як і в Росії, поступово перетворювалися у капіталістів. В історії зберігаються прізвища перших українських куп-ців-капіталістів. Це були родини Яхненків, Семиренків та ін. Отже, немає жодних підстав говорити про безбуржуазність української нації. Немає також підстав називати М. Грушевського прибічником теорії безбуржуазності української нації. Навпаки, він не тільки визнавав існування буржуазії в Україні, а й відносив появу цього класу до другої половини XVII ст. — початку XVIII ст..
На початку XIX ст. у містах України з'являється нова суспільна група, що перебувала поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи «работные люди». їхніми соціальними ознаками були: відсутність власного будинку і постійного місця проживання; джерело існування — праця за наймом. Це були вільнонаймані робітники, пролетарі'!. У 1828 р. вони становили 25% загальної кількості робітників, а в 1861 р. — 75%.
У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому поповнюється за рахунок державних селян. За законом до найманих робітників зараховувалися ті державні селяни, які, переходячи з селянського стану, не дістали згоди міщанського міського товариства на включення їх до міщанства або не подали поручництва шести благонадійних хазяїв і не сплатили подушний податок. У такий спосіб вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми становими групами та організаціями. Інше значне джерело поповнення вільнонайманих робітників — кріпаки, відпущені на волю. Разом із найманими робітниками в Україні формується також надлишок робочої сили, її ринок.
Наймані робітники на той час були безправними внаслідок байдужості до них закону.
Слід наголосити, що поява позастанової групи в місті дезорганізуюче впливала на його становий лад. Крім того, інші явища теж поступово розмивали станову організацію. Наприклад, з'явилися селяни, які почали займатися торгівлею, або така група, як різночинці.
Селяни (сільські обивателі).
А. Кріпосні селяни. Завершується юридичне закріпачення селян України (укази від 1800, 1804, 1808, 1828 pp.). Кріпаки становили 5,3 млн осіб, тобто приблизно 50% усього селянства України (1857 p.).
Основний обов'язок кріпаків — відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині перебувало 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. У різних місцевостях розміри панщини були неоднаковими, але загалом вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень, що було юридичним наслідком урочної системи, яку в нових економічних умовах вводили поміщики. Розміри завдань-уроків були надто великими, їх виконання потребувало багато часу.
Новим явищем у житті кріпаків стало переведення їх на місячину. Прагнучи збільшити товарність свого господарства, поміщики відбирали у кріпаків землю, надаючи їм місячне утримання. Не мали надільних земель на Лівобережжі 1/3 поміщицьких селян, на Правобережжі — 1/6. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість місячників по Україні досягла 25% усіх кріпаків. Не слід забувати, що саме кріпаки працювали в поміщицьких мануфактурах. Крім того, кріпаки як піддані мали сплачувати податки Російській державі.
Розуміючи, що соціальний протест селян зростає, що кріпосництво стає для них непосильним тягарем, царський уряд почав шукати шляхи полегшення становища селян. Для цього в Правобережній Україні, де кріпосницький гніт був найнадмірнішим, з ініціативи малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова у 1847— 1848 pp. було проведено інвентарну реформу, змістом якої став опис поміщицьких маєтків (сподівалися також, що ця реформа відверне селян від підтримки польського національно-визвольного руху).
Складання інвентарів було обов'язковим. Було складено 8437 інвентарів. На їх основі царський уряд розробив правила, котрі визначали розміри земельного наділу кріпака і встановлювали розміри панщини та інших повинностей залежно від майнового стану селянського господарства. За інвентарними правилами наділ надавався селянинові у довічне користування, поміщик не міг ні відняти його, ні зменшити.
Поміщики зустріли ці правила вороже, і в грудні 1848 р. за розпорядженням малоросійського генерал-губернатора князя Васильчикова були внесені доповнення до інвентарних правил, які урізали поступки селянам, надані першою реформою. Можливості для сваволі поміщиків залишилися, наприклад дозволялося віддавати селян у рекрути або засилати їх до Сибіру.
Якщо юридичне становище кріпаків було однаковим, то розвиток товарно-грошових відносин поглиблював їхнє майнове розшарування. Сформувалася замолена верхівка сільської буржуазії. Відомі українські капіталісти Яхненки та Семиренки вийшли саме з цієї групи.
Б. Державні селяни. Ці селяни становили другу верству українського селянства. У 1857 р. їх налічувалося 5,2 млн. Найбільша частина державних селян проживала на Лівобережжі (50%), менша — на Правобережжі (13%), решта — на півдні України (37%). Основною формою їх експлуатації були грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав.
На Правобережжі широко застосовувалася така форма експлуатації селян, як переведення їх на господарське становище: державні землі здавалися в оренду поміщику-посесору, який експлуатував селян, що мешкали на цій землі, як своїх кріпаків.
Становище державних селян погіршилося з утворенням військових поселень. Вони засновувалися переважно в Україні. І це не випадково. Військові поселення мали на меті не тільки полегшити царському уряду утримування армії, а й одночасно посилити нагляд за українським народом. 16 кавалерійських і 3 піхотні полки у формі військових поселень було розміщено у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на півдні України у військові поселення перетворили 250 сіл, де проживало приблизно 20 тис. селян. Усе життя військових поселенців жорстко регламентувалося. Вони поділялися на солдатів діючих частин та хазяїв, які забезпечували військові поселення засобами існування, а також виконували обов'язки військовослужбовців.
Військові поселення і поселенці передавалися в управління військовим командирам. Держава, командування втручались і в особисте, сімейне життя поселенців.
На становище державних селян вплинув і розвиток капіталістичних відносин. У 1837—1841 pp. була проведена реформа управління, відома як реформа графа Кисельова — царського міністра державних маєтностей. За цією реформою державні селяни дістали право обирати органи самоврядування — сільські та волосні, а також сільські та волосні суди (розправи). Але це було досить обмежене самоврядування, бо воно залежало від державних органів —
окружних начальників у повітах та губернських палат державних маєтностей. Очолювало цю систему міністерство державних маєтностей.
Реформа управління державними селянами дещо полегшила їхнє економічне становище; збільшилися їхні земельні наділи, а феодальні платежі у вигляді подушного податку замінялися поземельним промисловим податком. Заборонялося у майбутньому віддавати державні землі в оренду.
У першій половині XIX ст. посилюються антикріпосницькі протести, які набувають форми повстань. Вони стають постійним явищем соціального життя України, охоплюють великі території. Зростає також кількість повстанців. З 1826 по 1847 р. відбулося 250 виступів лише кріпосних селян. Достатньо згадати рух під проводом У. Кармелюка, що тривав майже 20 років.
В одному тільки 1848 р. на Правобережжі відбулося 330 виступів селян. Вони протестували проти інвентаризації.
Протестували проти нестерпних умов свого життя й військові поселенці. Так, відоме їх повстання у 1819 р. у Чугуєві, що його підтримали 250 військових поселень на півдні України. Повстання було жорстоко придушено.
Антикріпосницькі настрої, обурення самодержавним режимом охопили й армію, солдатська частина якої рекрутувалася із селян. Особливо гостро ці настрої виявлялись у солдатів частин, якими керували прогресивні офіцери, члени таємних антиурядових товариств.
У 1825 р., у ніч з 28 на 29 грудня, після того, як стало відомо про поразку повстання 14 грудня в Петербурзі, повстали 8 рот Чернігівського полку, які дислокувалися у Василькові (під Києвом). Це був армійський полк, але за своїм значенням у збройних силах він прирівнювався до гвардійських частин. Полк був примітний тим, що в ньому існувала традиція поважного ставлення офіцерів до солдатів.
Ініціаторами й організаторами повстання стали офіцери — члени Південного товариства декабристів брати Муравйови-Апостоли (нащадки родини гетьмана Д. Апостола). Повстання мало політичні цілі підняти інші військові частини, розташовані в Україні, і повести їх проти властей. Але повстанці не одержали підтримки і зазнали поразки.
Царський уряд використовував різні жорстокі засоби для придушення антикріпосницьких виступів. Для приборкування непокірних українські поміщики дістали право засилати своїх селян до Сибіру без суду. Російські ж поміщики користувалися цим правом ще з XVIII ст.
Стосовно багатьох військових поселенців, які повстали в 1819 р., було винесено вирок — биття шпіцрутенами до 12 000 ударів. Це покарання було нічим іншим, як прихованою смертною карою.
Чимало солдатів Чернігівського полку загинуло під вогнем урядових військ, а ті, хто уцілів, зазнали різноманітних покарань.
Розвиток нових виробничих відносин, буржуазного способу життя породили капіталістичне гноблення, що викликало незадоволення робітників. Поширеними проявами їхнього протесту стали страйки. Першими в Україні застрайкували робітники друкарні Києво-Печерської лаври. У міру посилення капіталістичного гноблення зростав й опір робітників, їхня організованість. Можна говорити, що вже з ЗО—40-х років XIX ст. в Україні існував робітничий рух. Саме він призвів до створення в 1875 р. першої в країні політичної організації робітників — Південно-російського Союзу робітничого класу.
Слід враховувати, що представники прогресивних сил українського суспільства, хоча часто й належали до привілейованих родин, не залишалися байдужими до страждань пригноблених мас, усього українського народу. Прагнучи ліквідувати кріпосництво, самодержавство, вони об'єднувалися в різні гуртки, антиурядові товариства (таємні, щоб уберегтися від переслідувань властей), які шукали шляхи зміни поліцейського режиму, що існував в Україні і Росії. Загальновідомо, що трагізм становища українського селянства, безпросвітність солдатчини вплинули на формування ідей, планів декабристів, наприклад на створення такого революційного документа, як програма Південного товариства «Руська правда».