6. Відповідь: а, г

Український національний конгрес, який відбувся 6— 8 квітня 1917 p., сприяв піднесенню авторитету Української Центральної Ради. Він перетворив її на вищий представницький орган законодавчої влади в Україні. У середині травня для переговорів з Тимчасовим урядом була послана делегація на чолі з Винниченком. Переговори зайшли в глухий кут. Було вирішено, що питання про Україну може бути розв’язано тільки на міжнародній конференції після завершення світової війни, оскільки територія України входила до складу не тільки Російської імперії. Водночас влада в Україні передавалася в руки крайового комісара Центральної Ради, який був підпорядкований міністерству у справах України, створеному при Тимчасовому уряді. В таких умовах 10 червня 1917 р. Центральна рада прийняла 1-й Універсал, у якому проголосила автономію України.

(Дод. див.: Кульчицький С. В., Шаповал Ю. І. Новітня історія України. § 3, с 37, §4 с. 42—43; Турченко Ф. Г. Новітня історія України. § 10, с 49-50, 55-56).

7. Відповідь: а, в

Радянська держава розпочала відбудову відповідно до четвертого п’ятирічного плану (1946—1950 pp.). План вимагав відбудувати зруйновані регіони, досягти у промисловості та сільському господарстві довоєнного рівня. У короткий строк були відбудовані і стали давати продукцію: Ворошиловградський паровозобудівний, Харківський тракторний, Запорізький трансформаторний заводи, Дніпрогес та інші заводи й електростанції. Обсяг промислового виробництва на середину 50-х років зріс порівняно з довоєнним за всіма показниками. Радянська влада з метою збільшення сільськогосподарської продукції, яка була необхідна для забезпечення потреб робітників індустріальних міст, посилювала тиск На село.

У 1946 р. сталася посуха, розпочався голод, від якого загинуло 800 тис. чоловік. До суб’єктивних причин голоду 1946—1947 pp. належать: низька продуктивність колгоспно-радгоспного виробництва; завищені плани хлібозаготівель; великий обсяг експорту сільськогосподарської продукції за кордон.

(Дод. див.: Кульчицький С. В., Шаповал Ю. І. Новітня історія України. § 7, с 70—78; Турченко Ф. Г, Панченко П. П., Тимченко С. М. Новітня історія України; § 17).

Відповідь на завдання 8

Відповідь: Б, В

Павло Петрович Скоропадський (1873—1945) — визначний український державний і політичний діяч, военачальник, гетьман України. Народився у м. Вісбаден (Німеччина). Мав гарну військову освіту. Служив у царській армії. Згодом став флігель-ад'ютантом російського імператора Миколи II. У жовтні 1917 р. на з'їзді Вільного козацтва був обраний почесним військовим отаманом. Центральна Рада остерігалася авторитетного генерала, який мав значний вплив на військо. Наприкінці 1917 р. він подав у відставку і покинув військову службу. За погодженням з німецькою військовою владою 29.04.1918 р. в Києві стає гетьманом Української Держави. 14.11.1918 р. він проголосив федерацію Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією. Це стало формальним приводом антигетьманського повстання. Намагаючись уникнути братовбивчої війни, 14.12.1918 р. він підписав зречення від влади й емігрував до Німеччини.

(Дод. див.: Кульчицький С. В., Шаповал Ю. І. Новітня історія України. С. 80; Турченко Ф. Г. Новітня історія України. § 24).

Відповідь на завдання 9

Ідеться про постанову ВЦВК і РНК СРСР 7 серпня1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». У народі цю постанову прозвали «законом про п’ять колосків».

Відповідь на завдання 10

У квітні 1967 р. В. Чорновіл підготував збірник документів «Лихо з розуму» про 20 засуджених дисидентів, яку відзначено премією міжнародної журналістики. За це був заарештований 15 листопада 1967 р. засуджений до 3 років тюрми суворого режиму. Саме уривок з цієї збірки й проаналізовано.

У другій половині 60-х—70-х роках в радянському суспільстві зміцнюється та розвивається нова форма духовної опозиції — дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства. Представники дисидентського руху, виступаючи за правову демократичну незалежну державу, намагались вести боротьбу в межах закону. Вони застосовували різні, в основному легальні, методи боротьби: петиції, протести, демонстрації тощо. Основними учасниками дисидентського руху були молоді інтелектуали. Поступово з другої половини 60-х років ідеологічний тиск на громадську думку посилювався. Ретельніше запрацювала літературна цензура, що перекривала канали легальної публікації творів, які не відповідали офіційній ідеології. Розпочалися репресії проти інакомислячих. У 1965 р. прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Івано-Франківську були заарештовані діячі культури. Одне за одним штампувалися розпорядження про арешт, за якими йшли, як правило, закриті судові процеси. Засуджених відправляли до далеких північних таборів або психлікарень. Серед них були: брати Михайло та Богдан Горині, О. Заливаха, С Караванський, М. Масютко, В. Чорновіл, В. Мороз та інші. Загалом у 1965 р. за вільне слово і незалежну думку було заарештовано більше ніж 20 талановитих представників молодого покоління української інтелігенції.

Однак у своїй діяльності дисиденти випереджали час, у якому населення України турбували інші проблеми. Це й обумовило відсутність широкої народної підтримки національно-визвольного руху.

ВАРІАНТ № 9

Відповіді на завдання 1 —5