9. Галузеві принципи цивільного процесуального права.

Галузевими принципами цивільного процесуального права можна назвати:

1) принцип диспозитивності

2) принцип процесуальної рівності сторін.

Принцип диспозитивності цивільного судочинства розкрива­ється у ст. 11 ЦПК України: суд розглядає цивільні справи не інак­ше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відпо­відно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми права­ми щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають та­кож особи (за винятком тих, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він пред­ставляє.

Отже, принцип диспозитивності (від лат. dispono - влаштуван­ня, розподілення, упорядкування) - це можливість суб'єктів цивіль­них процесуальних правовідносин самостійно регулювати свої від­носини, діяти на власний розсуд, наприклад, вирішувати вступати у правовідносини чи ні, здійснювати свої права чи утримуватися від цього, за наявності кількох запропонованих законом варіантів з урахуванням власних інтересів вибирати найвигідніший тощо.

Так, у цивільному процесі за захистом прав, свобод і законних інтересів особи може звертатися лише вона сама та, у встановле­них законом випадках, відповідні органи й особи. Крім того, з цим пов'язані певні права таких осіб, наприклад, тільки їм належить право назвати відповідача, визначити предмет позову, його підстави.

Принцип процесуальної рівності сторін зводиться до надання їм рівних можливостей при використанні своїх процесуальних прав, встановленні відповідних процесуальних обов'язків, а не до тотожності цих прав та обов'язків.

Права й обов'язки учасників цивільного процесу різні, для по­зивачів і відповідачів додатково визначені спеціальні права. Проте законодавець надає рівні можливості для використання ними суб'єктивних прав, створює належні умови для виконання особис­тих обов'язків, щоб особи змогли захистити свої інтереси, відно­вити порушені права.

10. Джерела цивільного процесуального права.

Джерела цивільного процесуального права — правові акти, що містять норми даної галузі права. Види джерел залежать від форм, у яких виражається й функціонує норма цивільного процесуального права.

Основними джерелами (формою) права у всіх сучасних правових системах світу є нормативно-правові акти держави. Нормативно- правовий акт — це акт правотворчої діяльності компетентних державних органів, що встановлює, змінює або скасовує правові норми¹. Нормативний акт приймається компетентним органом у певному процедурному порядку. Це офіційний документ, що містить правові норми, тобто носій інформації про правові норми, юридичне джерело права.

Нормативно-правові акти мають різні назви, вони відрізняються один від одного за юридичною силою, за суб'єктами видання тощо. В найзагальнішому вигляді ієрархічну структуру нормативно-правових актів України можна подати в такий спосіб: закони й підзаконні нормативні акти.

До першого виду джерел цивільного процесуального права належать:

1. Конституція України, що закріпила найважливіші принципи судочинства. Конституційні норми мають пріоритет при нормотворчості й правозастосуванні.

2. Цивільний процесуальний кодекс України, що є основним джерелом норм цивільного процесуального права, оскільки містить норми, що визначають завдання і принципи цивільного процесу, положення загальної частини статичного характеру, а також розгорнуті процесуальні регламенти, що відображають динаміку діяльності суду й інших учасників судочинства.

3. Інші закони України, що містять процесуальні норми («Про судоустрій і статус суддів», «Про міжнародне приватне право», «Про прокуратуру», «Про адвокатуру» «Про міжнародний комерційний арбітраж», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про виконавче провадження», ).

Неможливо вирішувати цивільні справи без посилання на норми матеріальних галузей права, зокрема, ЦК, СК, ЗК та інших, оскільки саме у цих нормативних актах встановлю­ються права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин.

Для даного виду джерел цивільного процесуального права характерно наступне: а) перевага серед джерел цивільного процесу законів. Посилення ролі суду в здійсненні й захисті конституційних прав приводить до того, що його діяльність регулюється в основно­му нормативними актами у вигляді законів, а не підзаконних актів; б) розширення кола законодавчих актів, що містять норми цивільного процесуального права. Законодавець, приймаючи закони, що регулюють матеріально-правові відносини, значну увагу приділяє посиленню механізму захисту прав суб'єктів цих відносин і інших осіб.

До другого виду джерел цивільного процесуального права належать:

4. Укази Президента України й постанови уряду України (наприклад, Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» 1993 р.)

5. Рішення Конституційного Суду України. Згідно зі ст. 150 Конституції України «Конституційний Суд України постановляє рішення, які обов'язкові до виконання на території України, остаточні й не можуть бути оскаржені»².

6. Міжнародні угоди і договори, що визначають взаємну правову допомогу держав по цивільних справах, згода на обов'язковість

² Котов О.Ю. вважає, що умовно можна говорити про три основні напрями впливу рішень Конституційного Суду на цивільне судочинство. Першим є діяльність, що направлена на розширення сфери судового за хисту цивільних прав. В діючій Конституції не передбачена можливість відмови зацікавленій особі в судовому захисті її прав і свобод. Отже, галузеве законодавство не має права довільно регулювати даний процес, встановлюючи локальні заборони або доповнення. Всі обмеження права на судовий захист, тобто права на звернення до компетентного суду за захистом прав і інтересів, неконституційні. Другим напрямом є діяльність щодо усунення процесуальних положень, які не можуть належним чином гарантувати належну реалізацію права на судовий захист. Тому положен ня ЦПК, що вступають в суперечність з Конституцією і міжнародними до говорами, не можуть гарантувати реалізацію права на судовий захист. Третім напрямом впливу є діяльність по усуненню колізії процесуальних норм. Дуалізм, утворюваний колізією процесуальних норм, є неприпу стимим. При виникненні колізії процесуальних норм застосуванню підлягає та з них, яка виходить з пріоритету прав людини і громадянина, сприяє належній реалізації права на судовий захист (Котов О.Ю. Влияние решений Конституционного Суда России на гражданское судопроизвод- ство. — М.: Городец, 2002. — С. 173-174).

Думка про те, що рішення Конституційного Суду слід розглядати як джерело цивільного процесуального права, підтримують не всі правознавці. Так, Коршунов Н.М. вважає, що «рішення Конституційного Суду не замінюють собою джерел права, оскільки, припиняючи дію законів у частині, що суперечить Конституції, вони не підміняють собою законодавчої влади і не усувають необхідності внесення змін у відповідні закони або навіть прийняття нових законів» (Коршунов Н.М., Малеев Ю.Л. Гражданский процесе. — М.: Норма, 2004. — С.40).

яких надана Верховною Радою України (наприклад, Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 року).

У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір (ч.5 ст.8 ЦПК).

Крім того, суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (ч.6 ст.8 ЦПК).

Слід також звернути увагу на Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р., який закріплює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17).

Не є джерелом цивільного процесуального права роз'яснення Пленуму Верховного Суду України.

Зазначені роз'яснення містять узагальнені положення, призначені для багаторазового застосування з тієї або іншої категорії цивільних справ або при виникненні однорідних випадків. За змістом вони являють собою результат аналізу судових помилок і неправильних тенденцій у застосуванні судами процесуальних норм з певної категорії справ у зв'язку з відсутністю норми, що регулює те або інше процесуальне питання, й на цій основі роз'яснення того, як слід правильно застосовувати відповідні норми права.

Постанова Пленуму Верховного Суду України, як і будь-який судовий акт, є підзаконним актом. Однак іменувати його нормативним актом і джерелом права ми не можемо, тому що на відміну від підзаконних нормативних актів, виданих у порядку правотворчості компетентними органами, що є самостійними регуляторами суспільних відносин, необхідно мати на увазі, що правила, установлені Пленумом, перебувають в іншій площині, ніж підзаконні норми. Ці нормативні приписи складаються в рамках практики й для практики². Ті нормативні формулювання, які іноді включаються в керівні роз'яснення Пленуму, у юридичній літературі прийнято іменувати не нормою права, а правоположеннями, що являє проміжне явище, яке наближається до правових норм, але не співпадає з ними повністю.

Постанови Пленуму Верховного Суду України відрізняються від законодавчих актів тим, що вони: 1) приймаються вищим судовим органом; 2) офіційно є актами роз'яснення з питань судової практики, тобто застосовуваних судами нормативних актів; 3) засновані на обов'язковості закону, зміст якого відображають; 4) не можуть змінити, скасувати закон або інший нормативний акт, застосовуваний судом.

Таким чином, постанови Пленуму Верховного Суду України не входять ні в систему права в цілому, ні в систему джерел цивільного процесуального права. Однак вони є складовою частиною правової системи України й відіграють значну роль у розвитку цивільного процесуального законодавства.