Психологія. З викладом основ психології релігії. / Під ред. о. Юзефа Макселона. Пер з пол. Т.Чорновіл. — Лівів: Свічадо, 1998. — 320 с. (С. 10 — 49.)

Подібно, як дивлячись на сонце, можеш зауважити три його властивості, а саме: що існує, що світить і що освічує, так і невидимий Бог, якого хочеш зрозуміти, має три властивості що є, що дозволяє пізнати Себе розумом, що дає змогу пізнати інші речі

СВ. АВҐУСТИН

Зрештою чим є людина за своєю природою? Нічим супроти нескінченності, але всім супроти німого, середньою істотою між нічим і всім. Вона безмежно віддалена від обох крайностей: не менш віддалена від нічого, яке її притягає, і від безмежного, яке й поглинає.

Б. ПАСКАЛЬ

Розвиток відбувається тоді, коли щось зростає, не перестаючи бути самим собою; переміна ж настає, коли одна річ преображається в іншу.

СВ ВІНКЕНТІЙ

о. Генрик Кжистечко

І. Основні напрями й засоби психології

У залежності від періоду, в якому розвивалася психологія, а також фізіо­логічних, точніше антропологічних, концепцій, до яких звертались окремі пси­хологи, можна виділити різноманітні її напрями. Другий поділ - на розділи психо­логії, запроваджений з огляду на проблематику й практичний зміст.

А. Галузі психології

Психологія як наука розвинулася з філософії. Перші психологи з'явились в середовищі філософі?, які порушували психологічні проблеми й займалися питан­нями душі. З бігом часу більше уваги стали приділяти фізичному виміру людини, що відобразилося в біологічних течіях, як біхевіоризм чи психоаналіз, якій досі мають вплив на деякі сучасні напрями психології. Останнім часом розглядається типово людська поведінка, тобто свідома й така, яка формується на основі власного рішення, що відобразилося в екзистенційній психології відомій ще як гуманістична психологія, і психології пізнання.

1. ПСИХОЛОГІЯ ЯК НАУКА ПРО ДУШУ

Психологія дослівно перекладається як вчення про душу, з чого можна зробити висновок, що вона займається душею. Однак, якщо це сказати сучасним психологам, то можна лише викликати в них обурення, оскільки саме поняття душа в сучасній психології відсутнє, хоча деякі з психологів знову починають про неї згадувати. Знаменно, що хоча .сучасна психологія відкинула поняття душі» вона, однак, не змінила своєї назви. Це обумовлено історією, від якої неможливо відхреститися. Ця історія розпочалася ще задовго до того, як виникла так звана наукова психологія, яку в загальних рисах можна визначити як науку про поведінку людини причому, в міру розвитку, вона все більш цілеспрямовано звертається до людських вчинків. Через саме цей напрям розвитку — акцентування на важливості вчинків — психологи несвідомо заторкують ті сфери, якими вже віддавна займа­ються філософи, вивчаючи душу людини.

Грецькі філософи загалом розглядали душу як щось оживляюче (подих життя) і приписували її не лише людині. ФАЛЕС З МІЛЕТА, який жив на межі VII й VI століть до Христа, уважав, що душа наявна в магніту, оскільки він при­водить у рух (оживляє) залізо. Вже тут можна виявити розуміння душі як чогось вищого, скеровуючого інші форми існування. Душа додає іншим тілам певної досконалості.

Душею як фактором життя найперше володіє людина. Вона живе, доки має душу, і вмирає, коли її втрачає. Фалес з Мілета й інші філософи-натуралісти, як ДЕМОКРІТ (460—360 pp. до Христа), сприймали душу як матерію, лише тоншу від тої, з якої збудоване тіло.

Душа нематеріальна — стверджував на противагу філософам-натуралістам афінянин ПЛАТОН (427—347 pp. до Христа), творець теорії про вічні, досконалі, недоступні для безпосереднього (відчуттєвого) пізнання ідеї, які можемо пізнавати лише посередньо — через їхні вияви, якими є матеріальні предмети. Ідеї, оскільки вони досконаліші від матеріальних форм, ні від чого не залежать; утворюють ідеальний світ, на відміну від того, в якому ми живемо. Платон метафорично пояснює, що ми схожі на полонених, ув'язнених у печері й повернутих лицями до її середини, через що можемо лише за тінями здогадуватися, що діється назовні. Знаємо, отже. безпосередньо лише речі, які є тільки тінями ідеї. Душа як безмежно досконаліша від тіла субстанція від нього незалежна. Поєднання з тілом для душі також не є необхідне. Як буття духовне, на противагу до тіло, вона не складається з частин. Тіло ж складене з частин, є цілістю лише завдяки своїй душі, яка й становить істоту людини. Людина - це душа, яка володіє тілом, як стерновий, який керує кораблем, чи вершник — конем. Душа, яка сама є ідеєю, пізнає інші ідеї й уподоблюється до них, через що є джерелом правди, добра й усього, що лиш є цінного в людині.

Учень Платона — АРІСТОТЕЛЬ, який жив у 384—322 роках до Христа, написав трактат „Про душу", який часто називають першим підручником з психології. У цій праці Арістотель розкрив проблеми, які й донині не втратили своєї актуаль­ності. Незмінно важлива, наприклад: його теорія цілісності, згідно з якою цілість — це щось більше, ніж лише сума її частин.

Арістотель, услід за своїм учителем, як і за філософами-натуралістами, прийняв твердження, що душа - це джерело руху для тіла, оживляє його. Не є вона субстанцією, відірваною від тіла, як вважав Платон, але також не є і тілом, як стверджував Демокріт. Душа — згідно з Арістотелем — це форма або енергія обмеженого тіла. Це означає, що душа й тіло органічно творять нерозлучну цілість, 'Душа не може існувати без тіла, а тіло не спроможне виконували свої функції без душі, яка його оживляє. Одна із функцій душі — це свідомість, розум, в якому, у .свою чергу, виділяються психічні функції. Розум пізнає буття й добро (оцінка буття). Пізнавши добро .(вартість буття), керує волею, досягаючи того, що воля стає розумною. Розум, який керує волею, називається практичним, на відміну від теоретичного, тобто пізнаючого.

Наука Платона й Арістотеля мала вплив на християнських філософів: св. Августина й св. Тому з Аквіну. Прийнято говорити, що св. Авґустин «охрестив» Платона, а св. Тома — Арістотеля.

СВ. АВҐУСТИН з Таґасте (354-430 pp.), єпископ Гіппону, визнавав спів­існування двох елементів дійсності: матерії й духу-як окремо існуючих один від одного, хоча й органічно пов'язаних у людському бутті. Як і Платон, Авґустин уважав, що людина - це, найперше, розумна душа, яка послуговується смертним земним тілом. Тіло, однак, не є в'язницею для духа, як твердив Платон, а даром Бога, актом Його милості, виявом Його творчої сили. Завдяки тілу душа може вдосконалюватися, формувати свій характер. Одна з особливостей душі — здатність пізнавати себе саму. Св. Авґустин сам досягнув вершин у справі пізнання себе через описи своїх переживань і психічних станів. Завдяки їх автентичності й щирості, але й, водночас, глибині аналізу автора, вони вважаються першим взірцем феноменологічного опису².

У XIII ст. науку про душу в контексті християнської філософії розвинув СВ. ТОМА З АКВІНУ (1225-1274 pp.). Як і в Арістотеля, у вченні св. Томи стверджується, що душа й тіло є субстанціями недовершеними, з об'єднання яких виникає нова, цілісна субстанція — людина³. Пов'язуючи душу з тілом, св. Тома, однак, не піддавав сумніву самостійність (subsistentia) душі. Він твердив, що душа не зникає зі смертю тіла, але як субстанція духовна, є безсмертною. Вона має найвищу владу — розум і волю, які не піддаються безпосередньому пізнанню, а лише через свої вияви — так звану активність психічних керувань.

2. ПСИХОФІЗІОЛОГІЯ

У той сам час, коли Платон проголошував цілковиту односторонню залежність тіла від душі, грецький лікар ГІППОКРАТ (біля 460-377 pp. до Христа) висунув тезу про залежність людської поведінки від тіла, а точніше — від фізіології. До цього твердження пізніше приєднався римський лікар ГАЛЕН (131-201 pp. до Христа), Ці лікарі започаткували науку про темпераменти, які, на їхній погляд залежали від переваги в організмі однієї з рідин тіла, а саме: крові (сангвінік), жовчі (холерик), чорної жовчі (меланхолік) і флегми (флегматик). Ця фан­тастична концепція, що пов'язувала тип темпераменту з перевагою певних рідин організму, була частково підтверджена досягненнями сучасних ендокринологічних досліджень. У них, зокрема, виявлено, що такі риси темпераменту, як реактивність, тобто швидкість реакції, у значні» мірі залежать від впливу гормонної системи.

Гіпотези про залежність людської поведінки від будови тіла з розвитком природничих наук висувалися все частіше. Велике значення мало відкриття кровообігу. Зроблено висновок, що причиною руху є кровообіг, а не душа. Кровообіг - це процес механічний, а отже, всі інші процеси можна також звести до механічних операцій. У фізіології це відобразишся в механістичних і біологічних концепціях людини.

Джерела механістичної концепції людини знаходимо у французького філо­софа Р. ДЕКАРТА (1596-1650 pp.), який, щоправда, не заперечував існування людської душі, але саме функціонування організму розглядав як машину, авто­мат, що випливало з його спостережень за зовнішніми діями людини. В Англії представником механістичної концепції людини був Джон ЛОКК (1632—1704 pp.). У 1659 р. вийшли його „Роздуми про людський розум", де він порівнює розум з дзеркалом, яке не може не відображати предметів. Розум новонародженого він порівнює з білим листком паперу — tabula rasa.

Еволюціоністи заявляли, що ціла людина, а отже й її психіка, залежить не лише від наявної дійсності, оскільки вже від самого початку зазнаємо певної детермінації через успадкування рис своїх предків. Впровадженню цього твер­дження найбільше прислужився англійський природознавець Чарльз ДАРВІН (1809—1882 pp.), який уперше підтвердив факт існування спадковості в світі тварин, а також виявив зміни в межах виду, спрямовані на те, щоб краще пристосувати особину до оточення.

Еволюціонізм розвивався паралельно з фізіологічними науками. Розвиток фізіо­логії стимулював становлення еволюціонізму в антропології, а досягнення у фізіології та природничій антропології відобразились у психології. Показово, що за початок психології як окремої науки приймають 1879 рік, коли фізіолог Вільгельм ВУНДТ заклав у Німеччині першу лабораторію експериментальної психології. Вона була оснащена різноманітною апаратурою для спостережень за фізіологічними реакціями, такими, як пульс, дихання тощо. Досліджуваному подавали стимул, який викликав певні відчуття. Завданням експериментатора було — докладно описати суть усвідомленого й реєструвати всі супутні реакції.

Фізіологічному мотивуванню людської свідомості присвятив свою працю також американський фізіолог і психолог Вільям ДЖЕМС, який започаткував напрям, відомий під назвою функціоналізм. Подібно до європейських фізіоло-психологів, він також стверджував, що почуття походять від фізіологічних змін, а завдання психології полягає у спостереженні, описі й аналізі потоку свідомості. Однак, він пішої ділі за Вундта в тому, що саму свідомість трактував як категорію функції, вважаючи її засобом пристосування до середовища. Тут помітний вплив теорії еволюції, в якій усі довготривалі зміни пояснюються пристосуванням організму до середовища.

В Англії продовжувачем ідей Чарльза Дарвіна був Олександр БІНЕ (1818— 1903 pp.), який висунув гіпотезу про рівнозначність фізіологічних і психічних процесів. Опираючись на результати вивчення інстинктів, він твердив, що орга­нізм не лише реагує на зовнішні подразнення, але й сам є джерелом імпульсів.

Наступним продовжувачем еволюціонізму в Англії був нейролог Джон ДЖЕКСОН, який заклав фундаменти нейропсихології, стверджуючи, що ево­люція нервової системи полягає у поступовій заміні функцій найнижчих центрів щораз вищими центрами, ускладненні нервових функцій та заміні автоматичних функцій добровільними (керованими волею) Центри нервової системи, які є орга­нічною основою свідомості, - найскладніші, нестійко зорганізовані та найлегше піддаються розладу або розпаду, тобто дисолюції, а значить — процесу протилеж­ному до еволюції.

У Росії дослідження в галузі психофізіології започаткував Іван ПАВЛОВ (1849—1936 pp.). Він відкрив і описав умовні рефлекси, тобто такі, які набуваються з досвідом, на відміну від безумовних рефлексів, які є вродженою реакцією організму. Тим, що створює передумови для виникнення умовних рефлексів, є асоціювання (встановлення) зв'язку між яким-небудь стимулом, раніше байдужим для організму, і реакцією на стимул небайдужий для організму. Це відкриття було застосоване в теоріях вчення, розвинутого на основі біхевіоризму — напряму, який, принаймні в основних тенденціях, існує ще й нині."

3. БІХЕВІОРИЗМ

Творцем біхевіоризму був американець Джон Б. УОТСОН (1878-1958 pp.). Він проводив спостереження над білими щурами й людиноподібними мавпами. Від зоопсихології поступово переходив до психології людей. Виступив з гіпотезою, що свідомість є фіктивним предметом наукової психології. Зауважимо, що за наукову психологію він вважав таку, яка могла описати поведінку людини методом вимірювань. Цікавила його лише поведінка (англ. behavior) —рухома реакція людини чи тварини на певне збудження або систему збуджень» .тобто ситуацію. Звідси базова модель S-R, тобто стимул і реакція. У межах таких категорій Уотсон пояснював психічний розвиток, який, згідно з його теорією, є процесом утворення навиків (навчання) реагувати в певний спосіб на ситуацію.

Під впливом Уотсона перебував Чейс Едуард ТОЛМЕН (1886—1959 pp.), який з часом до моделі S-R добавив змінну О. Таким чином утворився необіхевіоризм з моделлю S-O-R. Символ О означає проміжку змінну, «асу складають: доцільна поведінка, навики, пізнавальні конструкції та потреби як збудники внутрішніх змін.

До класичного біхевіоризму повернувся американський психолог Б. СКІННЕР (нар. 1904 p.), творець теорії самонавчання. Він настоює на двох поглядах, типових для класичного біхевіоризму, вважаючи, що: а) дослідження, здійснені над тваринами, мають безпосереднє застосування в інтерпретуванні поведінки людини; б) схема поведінки, трактованої як реакція на подразненя, є, в принципі, цілком задовільна.

Біхевіоризм у версії Скіннера (як, зрештою, й Уотсона) є поверненням до просвітницького сенсуалізму, особливо до його концепції людини як tabula rasa (Джон Локк) та переконання, що однакові обставини призводять до однакових реакцій людей, які перебувають у даному середовищі. Людина — це істота без властивостей, вона стає кимось лише як комплекс реакцій на середовище. Згідно зі Скіннером, людина — це машина, в тому розумінні, що вона є складною системою, поведінка якої підлягає визначеним правилам; єдина особливість полягає в тому, що її складність виняткова". Скіннер не лише не займається іншою дійсністю окрім відчуттєвої, але навіть заперечує її існування. Виходячи з цього, він також заперечує існування душі: оскільки вона не підлягає сприйняттю відчутщми,. значить її немає.

Критикуючи теорію біхевіоризму як ультрасенсуалістичну, слід, однак, відмі­тити, що людина деколи настільки піддається маніпуляціям, немовби й дійсно була машиною, зрештою, вона сама часто згоджується на це. Сконцентрувавшись лише на покараннях чи нагородах, які може отримати від середовища, вона цілковито забуває про свої гідність, свободу й відповідальність. Тож Скіннер розкрив певний механізм, який функціонує або може функціонувати в людині чи суспільстві.

Біхевіористична теорія в такій формі, як вона нами висвітлена, уже відійшла в історію. Донині ж збереглися певні біхевіористичні тенденції, найперше в теоріях навчання. Прикладом може служити теорія підсилення Долларда й Міллера. Джон ДОЛЛАРД (нар. 1900 р.) і Ноел МІЛЛЕР (нар. 1909 p.), члени Американського інституту людських відносин, у 1939 р. опублікували монографію „Фрустрація і агресія", у якій проаналізували фрустрацію, опираючись на схему S-R. Вони твердили, що поведінка людей підлягає навчанню — людину можна навчити добрим і поганим речам, нормальній і патологічній поведінці, почуттям страху, приємності, радості, суму. Через психотерапію можна відучити людину від неба­жаних особливостей поведінки.

До наукових досліджень у галузі психології біхевіоризм також вніс багато методів, які дають змогу аналізувати співвідношення людини й середовища, та рекомендацій для їх пояснення.

У цьому контексті варто згадати про інший напрям у психології, відомий як гештальтпсихологія. Головним і найвідомішим представником цього напряму є німець Курт ЛЕВІН (1890-1957 pp.). На противагу до біхевіоризму, гештальт­психологія цікавиться спостереженням І мисленням. Не обминає вона й загадок свідомості, як це було у випадку біхевіористів. Подібно ж до них, з математичною точністю вивчає середовище. Визначне значення для неї також мала поведінка як функція поля спостережень. Фундаментальні поняття у гештальтпсихології — це, найперше, спостереження, а далі: поле спостережень, фон і фігура. Тут уже маємо іншу концепцію людини. Людина - це не машина, але певна система, «поспостерігає за дійсністю у вибірковий спосіб. Організм не реагує на все, що знаходиться довкола нього, але в залежності від того, що спостерігає і як спо­стерігає. Виявляється, що та сама дійсність може що по-різному сприйматися двома різними особами. У полі спостереження виокремлюється, отже, фігура (Gestalt) на значно менш виразному фоні. Концентрація особи вибіркова. Отже, що для однієї особи є фігурою (більш важливе), для іншої може бути лише фоном (менш важливе). Одна й друга особи спостерігають ту саму дійсність, але по-різному, бо не однаково її оцінюють, надають їй іншого значення. Цінність (значення) самої фігури залежить від фону. Вельми суттєво, в якому контексті появиться певний предмет.

Наскільки значення даного предмета залежить від самої особи? На-це питання старався відповісти, окрім інших, психоаналіз.

4. ПСИХОАНАЛІЗ

Започаткував психоаналіз Зиґмунд Фройд. Крім нього найважливішими представниками цього напряму були: Карл Юнґ, Альфред Адлер, Карій Горней, Еріх Фромм. Певною модифікацією психоаналізу є трансакційний аналіз.

а) Класичний психоаналіз Фройда

Зиґмунд ФРОЙД (1856-1939 pp.), віденський психіатр, мав технічно-енер­гетичне бачення людини. Говорив про психічний апарат, а не про особистість. У цьому психічному апараті він вирізняв три фундаментальні функціональні структури, сформовані в процесі онтогенетичного розвитку й сукупно регулюючі поведінку людини: id (Воно), ego (Я), superego (Над-я).

Id (Воно) є джерелом енергії, яка утворюється з метаболічних процесів, що виникають у вигляді неусвідомлених, сліпих потягів, інстинктів, які підштовхують особу до їх заспокоєння (винагородження) згідно з принципом приємності. Фройд уважав найважливішим статевий інстинкт (Ерос); лише в пізніших своїх працях він виділив інстинкт (потяг) до життя, суттєвим складником якого залишався статевий потяг, а також інстинкт смерті, який підбурює до пошуку винагороди в агресивних або деструктивних діях, чи в автоагресії.

Психічна енергія, що виходить з id (Воно), з назвою лібідо переходить На superego (Над-я) і ego (Я).

Superego (Над-я) — це структура антагоністична до id (Воно). Виникає в процесі соціалізації. Є в ній дві підструктури: сумління, яке діє на засадах почуття вини, та ідеальне Я, яке виникає внаслідок ідентифікації з ідеальнім оточенням.

Superego виникає внаслідок суспільного несхвалення (карршифабо ж схвалення (нагороди) стосовно мрій і поведінки в дитячому віці.

Поведінка людини є результатом випадкових сил id і superego, регульованих через ego, яке виконує функції диспетчера довільних дій. Воно здійснює вчинки, мета яких — пристосування. Через нього особа включається в угоду з реальним світом. Воно виконує дії, пов'язані з заспокоєнням потягу, шукає приємностей, але, водночас, під впливом superego впроваджує певні обмеження в поведінці. Внаслідок інтеграційної функції ego настає процес сублімації пристрасті, тобто переорієнтація інстинкту життя від первісних, біологічних та позасуспільних цілей до вчинків суспільне визнаних, наприклад на занятті мистецтвом, наукою, спор­том тощо.

Якщо між перечисленими структурами панує рівновага, то людина досягає зрілості.

У випадку надто сильного, загрозливого для ego, натиску сил id i superego спрацьовує так званий механізм оборони ego, яким фальсифікується правда про себе і вибираються так звані субститути, тобто особи чи предмети, які б ніби заспокоювали бажання, що випливають з id або superego. Людина навіть не здога­дується, що задіяла оборонні механізми, але відчуває послідовні неприємні емоційні стани й страхи. Основними оборонними механізмами є усунення і відсунення.

Усунення — це перенесення суті (правди про себе або про свою пристрасть) зі свідомості до несвідомості. Відсунення, натомість, — це перенесення суті зі свідомості до підсвідомості, звідки вона щомить може вернутися до свідомості. З огляду на психічне здоров'я, гірше, коли зміст свідомості усувається, бо тоді людина цілком втрачає відчуття своєї проблеми, неспроможна сама собі зарадити, потребує психоаналітика, який зможе їй допомогти дійти до джерел конфлікту. Можемо їх зберегти в свідомості, але також можемо їх і викинути.

б) ГЛИБИННА ПСИХОЛОГІЯ ЮНҐА

Карл Ґустав ЮНҐ (1875—1961 pp.), швейцарський психіатр, як і Фройд, багато уваги присвячував несвідомому, підкреслюючи його доповнююче відно­шення до свідомості. Також використовував поняття лібідо, але не в розумінні сексуальних тенденцій, а в значенні невизначеної енергії, яка лежить в основі найрізноманітніших психічних процесів. Завдяки неперервному рухові психічної енергії, психіка (Psyche) творить динамічну цілість, яка складається із взаємо­доповнюваних свідомих і несвідомих психічних процесів. Несвідоме Юнґ поділяв на особисте (personliche Unbewusste) і колективне (kollektiwe Unbewusste).

Особистісне несвідоме складається з індивідуальних: досвіду, бажань та імпульсів, які були колись свідомі, але зазнали усунення або забулися і в принципі можуть бути повторно усвідомлені, їх основний складник — це комплекси, тобто систематизовані групи або сузір'я почуттів, думок, сприйнятті» і спогадів, які містять своєрідне ядро, яке діє, як магнетична сила з деякою енергетичною цін­ністю, що притягує до себе досвід і творить з нього певну систему. Ядро комплексу може розростися до гігантських розмірів і порушити функціонування психіки. Таким чином, наприклад, комплекс матері може задомінувати над усією психі­кою сина чи дочки, діючи в ній немовби автономна особистість. Почуття, думки й дії сина або дочки тоді стають здоміновані материнськими.

Колективне несвідоме — це система, вплив якої психіка найменше усвідом­лює. До неї входить досвід людства, успадкований від предків і навіть прапредків з тваринноґо світу. Структури, які його утворюють, називаються архетипами. Це прообрази людських вірувань^ почуттів, дій і стремлінь, які виявляються у кожної людини без огляду на культру та суспільне серещ^идде, наприклад архетип матері-опікунки.

Найважливішим центральним, архетипом (прообразом) є „ “самість” – Selbst (англ. self), яка відповідальна за інтегрування та стабільність особистості. Проявляється вона у свідомому прагненні людини до становлення себе як особи (Selbstwerdung). Самість - центральний пункт особистості, довкола якого твориться сузір'я всіх інших систем. Самість — self є остаточним пунктом розвитку до якого всі люди прагнуть, але рідко її досягають. Як і всі архетипи, вона мотивує поведінку людини й схиляє її до пошуків повноти, особливо при допомозі засобів, які надає релігія.

Зі самості під впливом досвіду контактів із зовнішнім світом народжується ego - свідома частина особистості, яка виявляється в почутті власного Я. Завданням-ego є оптимальне звільнення від самості та впливу колективного несві­домого, тобто здобуття повної автономії і розширення поля свідомості. Ego стара­ється якнайефективніше пристосуватися до оточуючого світу.

Ту частину ego, яка звернена до зовнішнього світу, Юнґ назвав персоною (маскою). Вона охоплює перейняті від суспільства, зразки поведінки. Ця роль визначена для неї суспільством. Щоб краще це зрозуміти, можна згадати давніх акторів, які надягали маски. Під маскою ж була жива людина. Отже, вони вбирали маски, щоб справляти враження на людей. Людина завжди одягає якісь маски, але якщо тих масок надто багато, то настає криза власної ідентичності, людина перестає розуміти, ким вона є в дійсності. Необхідним тоді стає процес пізнання, шукання себе самого.

Протилежністю маски (інша крайність) є тінь - архетип, утворений з пристрастей, приховуваний від суспільства. Наскільки маска є чимось рекламним, відкритим назовні, бо особі немовби залежить на її демонструванні, настільки тінь є чимось, що приховується від суспільства. Як архетип тінь відповідальна за концепцію первородного гріха, а також за появу в свідомості думок, гідних осуду. Тінь, як зрештою й багато інших структур підсвідомості, досить часто людиною не усвідомляться.

Психолог або священик, бажаючи підтримати людину в її духовному роз­витку повинен допомогти їй усвідомити в собі тінь, а також інші структури підсвідомості.

в) ІНДИВІДУАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ АДЛЕРА

Альфред АДЛЕР (1870—1937 pp.), віденський лікар, назвав свою теорію „Індивідуальною психологією". Його відправна теза полягала у твердженні, що людина з природи істота суспільна, а тому основним мотиваційним засобом її діяльності є суспільні потреби, з яких найважливіша — це потреба зв'язку зі суспільством. Поза тим, людина найперше є свідомою істотою, а несвідоме має в її житті другорядне значення. Людина, отже, є цілком свідома своїх цілей, стремлінь, можливостей і слабостей. Бажання людини спрямовані на ціль, яка полягає в здобутті приналежності, віднайденні свого місця в суспільстві.Іншими словами, дії людини обумовлені майбутнім, а не минулим, як твердив традиційний психоаналіз

.Єдине з фундаментальних устремлінь, яке Адлер виділяв у 'людині, це прагнення до сили. Воно протиставляється відчуттю меншевартості, яке охоплює людину в певні періоди життя. Якщо особі не вдається перемогти почуття меншевартості через здобуття успіхів у якійсь Ділянці, а особливо, коли до цього додадуться неправильні методи виховання, як висміювання, упокорення, емоційне відторгнення, з часом може виробитися почуття неповноцінності (комплекс неповноцінності). Але в людини навіть тоді зберігається прагнення до сили, при цьому вона може зреалізувати його засобом агресії.

Кожна людина має власний спосіб реалізації прагнення сили. Невпорядкована особа прагне до цього через егоїстичні вияви, часом через так звану втечу в хворобу. Нормальна особа, натомість, прагне до цілей, які мають суспільний характер.

г) КУЛЬТУРНИЙ ПСИХОАНАЛІЗ КОРОН ГОРНЕЙ

Карен ГОРНЕЙ (1885-1952 pp.), німкеня, яка від 1932 р. жила в США. Від Фройда перейняла концепцію несвідомої мотивації, але відкидала його теорію структури особистості — поділ на id, ego і superego. Опрацювала концепцію потрійної самості (self). Виділила реальну самість, маючи на увазі реальні можливості; ідеальну самість, тобто завищені можливості; і актуальну самість, яка є комплексом сьогоденних цілей. У здоровій особистості існує гармонічне співвідношення ідеальної й реальної самості, тобто особа не ставить собі ні зависоких, ані занизьких цілей. Вона актуалізує (реалізує) себе, прагнучи до оптимального використання власних потенційних можливостей. Допомагає в цьому процес самопізнання, розуміння себе самого — об'єктивна оцінка можливостей, тобто реальної самості, яка має стати орієнтиром для встановлення собі завдань.

Трапляється, що ідеальна самість перевищує можливості людини й при­зводить до нервозності. Невротик, у такому розумінні, цае надмірно високий рівень запитів.

Об'єктивній оцінці своїх можливостей допомагає або ж перешкоджає су­спільне оточення. Середовище допомагає тоді, коли особа акцептована й кохана, має гарантоване почуття безпеки. Коли ж людині всього цього забракне, особливо з боку батьків, то особою оволодіває почуття безпорадності, емоційної ізоляції та загрози від потенційно ворожого оточення. З'являється сильне відчуття страху, яке може бути усунуте трьома способами: зверненням до людей (пошук співчуття й опіки, породжуючи залежність); проти людей (агресія щодо оточуючих); і від людей (втеча від оточення). Такі позиції можна виявити в кожної людини. У ви­падку патології одна з них, як правило, помітно відстає. Допомогти в такому випадку може огорнення такої особи любов'ю.