З типи договору відповідальності автовласника:

1. страхова відповідальність перед третіми особами внаслідок експлуатації транспортного засобу, яка експлуатує його по законних підставинах;

2. страхова відповідальність третім особам внаслідок експлуатації будь-якого транспортного засобу , зазначений у договорі особою вказаною у договорі;

3. страхова відповідальність перед третіми особами , внаслідок докум експлуатації трансп засобу, визначеного у договоріт, або однією із зазначених сторін.

Страхування відповідальності з огляду на його економічну доцільність і соціальну вагомість з’явилося й на українському ринку. Страхування відповідальності перевізників, власників транспортних засобів, туристичних організацій, імпортерів фармацевтичної продукції, нотаріусів та аудиторів вже широко здійснюється українськими страховиками як в обов’язковій, так і в добровільній формі.

10. Необхідність перестрахування, його суть та функції. Факультативно – облігаторний та змішаний методи перестрахування. Розмір власного утримання перестрахувальника. Пропорційні і непропорційні види договорів перестрахування. Особливості перестрахування в Україні.

Кожна страхова компанія прагне створити стійкий стабілізований страховий портфель. Але жорстка конкуренція на страховому ринку не дає можливості для вільного відбору сприятливих ризиків, тому у портфелі страховика можуть опинитися ризики з дуже високою відповідальністю. У такій ситуації настання лише одного великого збитку може призвести до значних фінансових втрат компанії. Страховій компанії загрожують також великі збитки від масових дрібних ризиків, сконцентрованих на невеликій території (наприклад, коли йдеться про страхування будівель у сільській місцевості). І саме перестрахування дає змогу передбачити всі зазначені випадко­вості. Отже, потреба в ньому виникає за таких обставин:

• Можливий збиток, пов’язаний з великим ризиком.

• Можливий катастрофічний випадок, тобто кумуляція збитків у результаті однієї події.

• Перевищується середня частота збитків.

Перестрахування — це страхування, яке полягає у передачі частини ризиків у відпові­дальність іншому спеціалізованому страхо­вику, тобто перестраховику. Страховика, кот­рий безпосередньо працює з страхувальни­ками щодо взяття на себе їхніх ризиків, на­зивають "прямим страховиком", або стра­ховиком, що передає ризики. Процес пере­дачі частини взятих на себе ризиків іншим страховикам з метою створення такого стра­хового портфеля, який би забезпечував стійкість і рентабельність страхових опе­рацій, називають перестрахуванням.

Перестраховик — це страховик, котрий надає страхову послугу "прямому страхови­ку". У свою чергу перестраховик може пе­редати частину взятих на себе ризиків іншо­му страховику і т.д.

Процес передачі ризику називається цедируванням ризику або страхувальною цесією. Страховик, який передає ризик, на­зивається цедентом, а той, що приймає цей ризик, — цесіонарієм. Наступна передача цесіонарієм (частково або повністю) ризи­ку наступному перестраховику називається ретроцесією. Страхове товариство, яке пе­редає третьому учаснику ризик у наступне перестрахування, називається ретроцедентом, а товариство, яке бере на себе ретроцедований ризик, називається ретроцесіонарієм.

Перестраховик зобов'язаний виплатити відшкодування цеденту пропорційно до його участі за умови, що цедент виплатив це відшкодування страхувальнику. Цедент зобов'язаний інформувати цесіонарія про цедований ризик так само, як страхуваль­ник зобов'язаний інформувати страховика про всі зміни, що відбуваються в ризику, який він передав страховику.

За методом передавання ризиків у перестрахування і за оформленням правових відносин сторін перестрахувальні операції поділяються на такі:

• факультативні;

• облігаторні (договірні);

• факультативно-облігаторні і облігаторно-факультативні (змі­шані).

У разі факультативно-облігаторного перестрахування ком­панія-цедент передає чи залишає в себе ризики або їх частину. Перестраховик згідно з таким методом перестрахування зобов’язаний прийняти обумовлені договором ризики. Отже, факультативність передбачається для страховика (цедента), а облігаторність — для перестраховика.

Факультативно-облігаторне перестрахування використовується в особливо великих, небезпечних ризиках, у разі можливої кумуляції збитків, коли вичерпана місткість пропорційних договорів.

Облігаторно-факультативне перестрахування, навпаки, перед­бачає обов’язковість для страховика, а факультативність — для перестраховика. З огляду на світовий досвід такі договори частіше застосовують страхові компанії зі своїми філіями. За облігаторно-факультативним договором перестраховикові надається можливість відбирати вигідніші ризики, що небажано для незалежного страховика (цедента), оскільки може порушити баланс його страхового портфеля.

Власне утримання — економічно обґрунтована частина страхової суми, яку страхова компанія залишає на своїй відповідальності. Цю суму визначають:

• окремо за страховим полісом;

• за одним ризиком;

• за групою ризиків.

Власне утримання встановлюється в абсолютній сумі або у відсотках страхової суми об’єкта.

Існує багато теорій і практичних рекомендацій, які потрібно враховувати при визначенні ліміту власного утримання. Розглянемо їх.

• Обсяг премії. Чим більший обсяг зібраної премії при незначному відхиленні від загальної кількості ризиків, тим вищий ліміт власного утримання.

• Середня дохідність або середня збитковість за окремими видами страхування, за об’єктами. Чим вищою буде дохідність і нижчою збитковість, тим більшим може бути рівень власного утримання.

• Розмір витрат на ведення справи. Якщо витрати з ведення справи за окремими видами страхування досить великі, страховик (цедент) при встановленні нижньої межі власного утримання може перекласти більшу частину цих витрат на перестраховиків.

• Територіальний розподіл застрахованих об’єктів. Чим більший розподіл, тим меншою буде кумуляція збитків і більшим можна встановити власне утримання.

Для кожного виду ризиків (груп ризиків) страхові компанії складають таблиці лімітів власних утримань, які часто коригуються.