2. Структура, функції та принципи застосування політичних технологій

У структурі політичних технологій виділяються три найважливіші складові: специфічні знання; конкретні прийоми, процедури й методики дій; а також техніко-ресурсні компоненти. Принципова роль знань обумовлена тим, що політичні технології є втіленням особливих форм відображення дійсності, що спрямовані на пошук засобів і способів практичного вирішення проблем, що виникають у сфері влади і політичного управління. Технологічне знання являє собою суб'єктивну основу політичних технологій, однак не є самостійною цінністю. Основною ж цінністю для технологій є навіть не саме знання про те, як можна щось зробити, а конкретне вміння, навички здійснення дій і досягнення цілей. Зміст таких конкретних навичок й умінь, що виражаються в застосуванні певних прийомів, процедур, технік і методів діяльності, безпосередньо задається конкретними цілями та особливостями тієї чи іншої предметної сфери політики. Використання тих чи інших прийомів і процедур безпосередньо залежить від стану діючих суб'єктів, конкретних умов, у яких вирішується завдання, наявності необхідних кадрових структур, технічного забезпечення, наявності тих або інших ресурсів, що впливають на зміст політичних технологій.

Застосування технологій у політичному процесі ґрунтується на низці принципів, основними з яких є наступні:

- принцип цілепокладання – передбачає надання політичній діяльності цілеспрямованого характеру;

- принцип оптимальності – політичні  технології зорієнтовані на досягнення

максимального результату за найменших або допустимих витрат ресурсів;

- принцип системності - орієнтує на системне, комплексне перетворення з урахуванням усіх факторів і наслідків політичної діяльності;

- принцип технологічного генезису – політичні технології повинні постійно розвиватися і вдосконалюватися, проте вдосконалення політичної технології може відбуватися до певної межі, після досягнення якої необхідне її кардинальне оновлення або заміна.

- принцип реалізму – технологія повинна конструюватися на основі реального забезпечення ресурсами і бути спрямованою на досягнення реальних цілей;

- проблемний принцип – технології повинні створюватися для вирішення реальних політико-управлінських проблем;

- принцип надійності – передбачає стійкість політичних технологій до впливу руйнуючих факторів внутрішнього і зовнішнього середовища;

- інноваційний принцип – політичні технології виступають формою і засобом просування нововведень у практику політичного управління;

- принцип адаптивності – найкращими є політичні технології, що є гнучкими і можуть бути пристосовані до різних соціально-політичних умов;

- принцип відповідності – припускає створення і використання політичних технологій з урахуванням особливостей соціально-політичного розвитку суспільства і правомірності втілення передового управлінського і технологічного досвіду.

- принцип своєчасності – вимагає від політичної технології бути застосованою саме у той час, коли вона потрібна.

- принцип технологічної революції – припускає періодичну кардинальну зміну технологічних принципів і засобів, на яких ґрунтується політичне управління.

У сучасних політичних процесах технології виконують цілу низку важливих функцій:

- Функція раціоналізації – політичні технології є найбільш раціональною й ефективною формою організації політичного життя суспільства.

- Нормативна функція – політичні технології задають систему координат, правил і норм у політичному житті суспільства, додають йому стійкості.

- Регулятивно-управлінська функція – політичні технології є засобом регулювання й управління політичними процесами.

- Функція стабілізації й розвитку – політичні технології можуть бути засобом стабілізації соціально-політичної системи та додавати сталості її розвитку.

- Комунікативна функція – політичні технології є важливим засобом і каналом політичної взаємодії.

- Функція політичної мобілізації – за допомогою політичних технологій різноманітні актори політичного процесу залучаються до різних форм участі у політичному житті.

- Інформаційно-аналітична функція – політичні технології наповнюють науково-дослідну діяльність у сфері політики її інструментальним змістом.

- Функція проектування і планування – за допомогою політ технологій здійснюється стратегічне і оперативно-тактичне планування соціально-політичних процесів, що відбуваються в суспільстві.

- Функція контролю – політичні технології дозволяють здійснювати контроль за станом стабільності соціально-політичних процесів у суспільстві.

47. Різноманіття та сфери застосування політичних технологій

Технології вбудовані у найрізноманітніші процеси, що забезпечують формування і використання політичної влади на різних рівнях організації держави і соціуму, що у свою чергу сприяє формуванню не тільки універсальних, але й типологічних властивостей політичних технологій. При цьому можна виділити цілу низку їх класифікацій, побудованих на основі різних критеріїв.

За характером технології поділяють на функціональні та інструментальні. Функціональні політичні технології передбачають раціоналізацію та алгоритмізацію рольових навантажень різних суб'єктів влади та управління (наприклад, технології прийняття рішень, узгодження інтересів, ведення переговорів, комунікації* і спрямовані на управління цими процесами та контроль за ними. Інструментальні технології імітують застосування технік, спрямованих на раціоналізацію конкретної діяльності, а насправді мають зовсім інші цілі.

За сферою застосування можна виділити дуже багато типів політтехнологій. Серед них найпоширенішими є: 1* технології розробки і впровадження політичних проектів і рішень; 2* технології взаємодії між політичними інститутами і/та органами влади і місцевого самоврядування 3* технології формування політичної влади; 4* технології партійного будівництва та організації діяльності політичних партій; 5* технології формування громадської думки; 6* технології узгодження суспільних інтересів; 7* технології розв’язання політичних конфліктів; 8* технології переговорного процесу; 9* виборчі технології; 10* технології політичного іміджмейкінгу; 11* технології політичної комунікації; 12* технології лобістської діяльності тощо.

За рівнем застосування технології поділяються на: глобальні (пов'язані з вирішенням загальносвітових проблем – охороною природи, підтримкою міжнародної безпеки тощо*, континентально-регіональні (розкривають специфічні дії держав, а також міжнародних організацій та інститутів з вирішенням проблем у близькосхідному, європейському або іншому регіоні*, національно-державні (характеризують процес здійснення влади і державного управління в рамках однієї країни*, корпоративні (відображають владно-управлінські відносини в рамках окремої організації, локальні (фіксують специфіку  відносин та діяльності суб'єктів в обмежених точках політичного простору*, а також міжособистісні.

За тривалістю використання виділяються стратегічні технології, орієнтовані на віддалений результат діяльності акторів; тактичні, спрямовані на досягнення короткострокових цілей; разові, застосовуються одноразово, і циклічні, що постійно відтворюються в структурі діяльності суб'єкта.

Враховуючи спрямованість технологій на розширення кола суб'єктів, здатних застосовувати сформовані алгоритми діяльності при вирішенні типових завдань, можна говорити про тиражовані технології, тобто розраховані на повсюдне застосування в аналогічних умовах, а також про протилежні їм – унікальні технології, що є сукупністю дій, методів і процедур, які можуть застосовуватися тільки в певних, чітко фіксованих умовах і не можуть бути відтворені навіть у схожих умовах.

Беручи до уваги різноманітність умов діяльності, динамічні зміни, властивості і здібності суб'єктів, можна виділити тверді та м'які технології. Перші свідчать про заданість та незмінність основних параметрів застосовуваних суб'єктами прийомів і способів діяльності. Дуже часто такі технології забезпечують правовий і процедурний порядок узгодження інтересів між відомствами та інститутами влади. Протилежні ж технології демонструють способи діяльності в менш інституціалізованих умовах, ті її способи і прийоми, які дозволяють здійснювати гнучку адаптацію цілей і ресурсів, наявних у розпорядженні суб'єкта, до умов, що змінюються.

З точки зору ступеня і характеру регламентації діяльності розрізняють нормативні і девіантні технології. Нормативні технології – це способи діяльності, жорстко обумовлені існуючими в суспільстві чи організації законами, нормами, традиціями і звичаями. Девіантні технології протилежні їм і відхиляються від таких вимог і стандартів способи діяльності. До них належить наприклад, цілий спектр т. зв. ,,сірих” і ,,чорних” технологій.

Близькими до цих типів також є явні і тіньові способи досягнення владно-політичних і державно-адміністративних цілей. Перший з цих типів, виражений, приміром, у формах діалогу влади з громадськістю, персоніфікуючи публічний характер влади, по-суті, відіграє роль своєрідної візитної картки політичного режиму та сформованої системи управління державою. Тіньові технології, які з практичної точки зору часто є важливішими, водночас вирізняються слабким рівнем технологічності та є швидше унікальними, ніж стандартизованими і алгоритмізованими способами і прийомами діяльності.