3.3. Американські демократи революційного

періоду про особливості інституціоналізації

політичних партій США

З теоретичного погляду, не зовсім коректно говорити про існування

єдиної англосаксонської моделі сприйняття політичних партій. Тут шви-

дше можна вести мову про певну спільність загальних ознак формуван-

ня політичних партій в Англії та США, які відрізняються від цих процесів

у країнах континентальної Європи.

У США розвиток партійної системи і теорії партій відбувався спе-

цифічно. Північна Америка, на відміну від Європи, не знала такого жорс-

токого протистояння між феодалізмом та капіталізмом, що значно поле-

гшувало процес виникнення і сприйняття політичних партій. Крім того,

процес виникнення політичних партій у США не знав періоду передісто-

рії буржуазних партій, в ході якого вони б сформувалися в повному об-

сязі. Самі партії здебільшого були націлені на дуже практичні, переваж-

но локальні проблеми.

США, з моменту свого виникнення, зароджувались як держава дрі-

бних буржуа, що сприяло становленню тут ідеології лібералізму з її

культом приватної власності. Тому на формування американської полі-

тичної теорії суттєво вплинули праці відомих англійських та французь-

ких мислителів - таких як Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є,

Ж.-Ж. Руссо та ін. Через це американська теорія політичних партій та-

кож зазнає на собі впливу європейської традиції упередженого ставлен-

ня до політичних партій. І хоча американська політична теорія безпере-

чно використовувала європейський досвід, однак практична діяльність

американських "батьків-засновників" швидше ґрунтувалася на конкрет-

ному американському досвіді.

У "батьків-засновників" на ранньому етапі не було якоїсь позитивної

концепції партійної системи. Американські теоретики, використовуючи

негативний досвід існування партійних угруповань в англійській політич-

ній традиції, переносили його і на американський ґрунт. Вони вбачали в__ англійських політичних партіях дезінтегруючі сили, які відстоювали вузь-

кі корпоративні інтереси.

Розуміючи, що конфлікти поглядів і суджень є неминучими і в "дер-

жаві республіканської свободи", "батьки-засновники", однак, намагалися

звести ці конфлікти до мінімуму. Американські демократи революційно-

го періоду вважали, що перемога республіканського ладу розчистить

шлях до утвердження в країні соціальної гармонії, а разом з тим зникне

ґрунт для появи політичних партій.

Між тим Б. Франклін вважав, що, хоча "в деяких штатах й існують

партії та суперечності... вони існують скрізь, де є свобода, і, можливо,

саме вони допомагають її зберігати". Він розглядав партії як ідеологічні

течії, які мають єдину мету - "суспільне благоденство" - і відрізняються

лише методами її досягнення. Дж. Адамс, А. Гамільтон, Д. Медісон ви-

ступали з обґрунтуванням закономірності поділу американського суспі-

льства на конкуруючі соціально-політичні угруповання. Д. Медісон пояс-

нював ці суперечності самою людською природою, нерівністю

майнового становища людей у суспільстві. "Найбільш загальним та

стійким джерелом утворення партійних фракцій ,- писав він, - завжди

була нерівність у розподілі багатства. Ті, хто володіє власністю, і ті, хто

її позбавлені, завжди формували протилежні інтереси в суспільстві...

аграрні інтереси, промислові, торгові, фінансові, різноманітні інші, що

неминуче виникають у цивілізованих суспільствах і ділять їх на різні

класи." Д. Медісон достатньо чітко акцентує увагу на проблемі співвід-

ношення діяльності політичних партій та діяльності уряду. Зокрема, він

вважає, що формування політичних партій відбувається через різні під-

ходи соціальних верств до теоретичних та практичних аспектів держав-

ного правління. Він також однозначно визнає присутність та вплив полі-

тичних партій на рівні державних органів.

Дж. Вашингтон у своєму прощавальному посланні американському

народу, зокрема, наголошував, що партія це "готова зброя" для підриву

влади народу й її узурпації, і закликав усіх боротися проти партій і їх згуб-

них проявів всіма засобами.

Томас Джеферсон прямо заявляв, що "нічого не пошкодує для того,

Щоб знищити всі сліди партій, за умови, звичайно, що не може бути

здійснено без відступу від наших кардинальних принципів". Однак прак-

тика політичного життя внесла свої корективи, і нині у США створена

одна із ефективних партійних систем.

Інша особливість ставлення до політичних партій в американській

політичній теорії зумовлена специфікою державно-територіального устрою та форми держави. Європейська схема розвитку партій - це послідовна

зміна протистояння між профеодальними та пробуржуазними політич-

ними силами, а згодом між самими пробуржуазними угрупованнями.__ Логіка ж міжпартійної боротьби в США розвивалася спочатку під впли-

вом суперечностей між окремими штатами, а згодом під безпосереднім

впливом громадянської війни між Північчю та Півднем.

Особливе значення для формування національних політичних пар-

тій США, зародження і становлення двопартійної системи мали супере-

чності в "верхах", насамперед, між двома головними групами буржуазії -

торгово-фінансовими групами Півночі і плантаторами Півдня. Форму-

вання партійної системи за умов формування національної держави

сприяло достатньо швидкому поширенню в США такого інституту полі-

тичної системи, як політичні партії, що, безперечно, знайшло своє відо-

браження і в американській політичній теорії.

Американські партійні теоретики не обмежилися попередженням

про небезпеку політичних партій, як це зробив, скажімо, Дж. Вашинґтон

у "Прощальному посланні". Вони намагалися також зробити конкретні

кроки в цьому напрямі. На думку "батьків-засновників", федеративний

конституційний устрій зі складною системою "стримування та противаг" і

республіканська форма правління повинні дати змогу ефективно проти-

стояти вузькопартійним інтересам, сприяти соціальній гармонії і націо-

нальній єдності. Однак, створивши конституцію, яка бачилась їм засо-

бом протистояння політичним партіям і контролю над ними,

американські політичні діячі поступово почали усвідомлювати, що не

можуть керувати державою без політичних партій.

Велику роль для визнання партій у політико-правовій думці США і

розробки позитивної концепції партій відіграли праці Е. Берка та Г. Болінг-

брока. їх поступове утвердження в американській політичній теорії ви-

значило домінування англо-американського погляду на партії як альте-

рнативні політичні угруповання у двопартійній системі.

Закінчення війни за незалежність спричинило прийняття різних но-

рмативних актів, які легалізували діяльність політичної опозиції в шта-

тах, що також сприяло виникненню і розвитку різноманітних партійних

угруповань. Декларація незалежності, Біль про права гарантували гро-

мадянам США громадянські свободи, в тому числі свободу слова, сво-

боду друку, зібрань тощо. Формально організоване, легітимне протисто-

яння партійних конкурентів спричинило почергову зміну правлячих

партій і формування двопартійної політичної системи США, заснованої

на принципі існування відповідальної, конституційне закріпленої партій-

но-політичної опозиції.

Оригінальною у цьому плані видається думка відомого англійського

вченого Патерсона, який ще у XVIII ст. стосовно доцільності чи недоці-

льності легітимізації та інституціоналізації політичних партій радив вра-

ховувати, що партії об'єктивно включають в себе сили добра і зла, оскі-

льки вносять у суспільство як дух здорового змагання, так і деструктивні

аспекти в процес його функціонування.__

Пит 29. Значення партології у системі політичної науки

V політичній системі, що трансформується, посилюється роль ПОЛІТИЧНИХ партій. Партії стали головним суб'єктом формування державної політики й органів влади, визначення стратегії розвитку

Країни та її регіонів, відповідальними за стабільність демократичних засад і убезпечення прав та свобод громадян. Це ставить перед поліпішимі і партіями завдання зміцнення своїх ідеологічних та організаційних

основ, розбудови регіональної партійної мережі, вдосконаленпя механізмів поповнення партійних лав, комунікації партій з виборцями,оволодіння навичками політичної конкуренції, де особливе місце посідає конкуренція партійних програм. Партії мають переходишвід ≪програм-декларацій≫ до ≪програм-стратегій≫, ≪програм-конкретних дій≫, у яких чітко віддзеркалювалися б проблеми громадяні визначалися б способи їх вирішення.І Іабуття чинності змін до Конституції України висуває низку заїмші, і до суспільства. Зокрема посилення впливу на формування та впровадження партійної політики на засадах її відкритості, прозорості,пуб ості; вироблення і застосування механізмів моніторингу діяльноїполітичних партій (організацій) та органів влади; участь у виробленні важливих рішень і здійсненні контролю за їх виконанням;налагодження засад комунікації між органами влади, партіями тагромадськістю.

Порівнюючи процеси трансформації частин у минулому єдиної країни, можна виявити фактори, що визначають становленнядемократичних інститутів у сучасному світі. Аналіз партійного будівництва особливо важливий, оскільки сьогодні саме характер партійі партійних систем є центральним пунктом при ідентифікації типу режиму, сформованого в тій чи іншій країні.

Серед цих факторів можна виділити загальні (що діяли скрізь) іспецифічні (притаманні кожній країні окремо). Розглянемо загальні фактори.

У сучасній науці немає загальноприйнятого визначення політичної партії, відсутня і єдність підходів до розуміння її сутності та характерних ознак. За даними З. М. Зотової, тільки у вітчизняних наукових роботах налічується більше двохсот визначень політичної партії [2]. Найбільшу популярність в сучасній політичній і правовій науці отримали електоральне (Д. Сарторі), структурний (М. Дюверже, М. Острогорський), функціональне (К. Лоусон, У. Кротті, Р. Макрідіс), структурно-функціональний (К. Нойман, Дж. Даполамбара, Ж. - Л. Кермонн), ідеологічне (К. фон Бейм) та інші.

В рамках функціонального підходу особливу увагу в дефініції звертається на рольове призначення партій. Історично подібний підхід був притаманний ряду дослідників політичних партій, наприклад П. А. Берліна, визначає партії як «вільні організації маси для досягнення певної соціальної або політичної мети» [3]. Серед сучасних вчених прихильником функціонального визначення є К. Лоусон, що визначає, що «самим задовільним і найкориснішим, так само як і найбільш загальним є визначення, яке робить акцент на політичних діях, ймовірно, скоєних партією» [4]. Згідно з її думку, «політична партія - це організація індивідів, яка прагне шляхом виборів чи крім виборів продовжити повноваження народу або його частини, щоб здійснити політичне панування над цією установою» [5].

Електоральна визначення партії, фактично є різновидом функціонального визначення, засноване на виділенні електоральної функції як найбільш значущою з усіх функцій, що здійснюються партією. Наприклад, Д. Сарторі визначає політичну партію як політичну групу, активно бере участь у проведенні виборів і має завдяки цьому можливість проводити своїх кандидатів у державні установи [6]. В даному випадку сутність політичної партії бачиться, перш за все, в її зв'язку з електоральним процесом, що забезпечує прихід до влади певної групи політиків.

У науці відомі також структурні визначення, що виводять сутність партії зі специфіки її організаційного устрою. Традиції структурного підходу сягають ще до робіт М. Я. Острогорського і Р. Міхельса, які досліджували закономірності структурної динаміки сучасних їм політичних партій і тенденції їх олігархізації в умовах демократичного суспільства [7]. У сучасній науці структурний підхід представлений насамперед Морісом Дюверже, що виділив в якості найважливіших атрибутів партії такі характеристики, як особливості їх структури, тривалість існування, фактори організаційного пристрою.

Окремими західними дослідниками (С. Нойманн та інші) робилися досить вдалі спроби формулювання комплексного структурно-функціонального визначення партії як «статутний організації політичних агентів суспільства, які пов'язані з контролем урядової влади і які змагаються за народну підтримку з іншою групою або групами» [8] . Близьким до структурно-функціонального є і визначення Ю. С. Гамбарова, що міститься в його відомій роботі «Політичні партії в їх минуле та сьогодення» («вільні громадські групи, які утворюються всередині правової держави для спільної дії на грунті спільних всім об'єднуються індивідам інтересів та ідей ») [9].

_______________________________________________________________________________________________________________

Порівняно із поняттям “партія” поняття “політична партія” містить вже нову якість, яка полягає в тому, що мова йде про об’єднання людей на певній ідейній основі на відповідних політичних принципах. Політична партія переслідує політичні цілі і використовує для цього політичні засоби. Основним завданням політичної партії, яка об’єднує людей навколо спільних ідейно-політичних принципів, є завоювання та використання політичної влади.

Н.Макіавеллі, Г.Моска, В.Парето, М.Вебер, А.Шумпетер, Дж.Бернхам виводять походження партії із поняття “політика”, “політична”. Інші ж автори – Д.Юм, І-К.Блунчлі, А.Зігфрід, Р.Міхельс, М.Дюверже вважають, що пояснення терміну слід шукати в загальному принципі “партійності”, “партійне об'єднання”.

У зв’язку із цим проблема походження поняття "партія" є достатньо дискусійною. Звичайно, що такий вузьколінгвістичний підхід є далеко недостатнім для вичерпного визначення такого складного феномену яким є політичні партії. Однак такий “ноуменологічний“ підхід до визначення поняття “партія” має місце в сучасній партійній теорії. Знаходимо його, зокрема, у працях А.Ренні, С.Ньюмена, Дж.Сарторі. Лінгвістичне пояснення даного терміну як частини цілого приводить ряд авторів до сприйняття поняття “партії” лише в констексті існування багатопартійності, багатопартійної (як мінімум двопартійної) політичної системи, що загалом не відповідає сучасному їх розумінню. З цієї точки зору єдина партія (монопартія) є такою ж партією як партії, що існують в рамках багатопартійності. Може між ними бути різниця в їх організаційній будові, цілях, функціях і іншому, однак всі вони належать до того самого роду соціальних організацій поскільки для всіх них є спільними інші підставові характеристики, що визначають політичну партію. Звичайно, монопартії відрізняються від плюралістичних партій, але дана конкретно-історична специфіка монопартій не знімає з них загальних ознак політичної партії.

Дослідження політичних партій, які відіграють важливу роль в державно-політичній системі сучасних держав, є однією із найактуальніших проблем цілого ряду сучасних суспільних наук – філософії, державознавства, політології, соціології та суспільствознавства. І важко точно визначити котра із них відіграє домінуючу роль у визначенні партій. При визначенні поняття партії представляється можливим і доцільним виділення наступних науково-методологічних напрямів, з точки зору котрих може інтерпретуватися поняття партія в різних сферах сучасних гуманітарних наук.

По-перше, у філософсько-етичному розумінні встановлюється так зване “органічне” поняття партії як природньої форми об’єднання людей, яке відбувається на основі певних принципів і спрямоване на реалізацію певних цілей.

По-друге, в соціально-історичному аспекті партії можна розглядати як певний цілком стійкий структурний елемент соціальної системи, як колективну форму організації і інституалізації соціально-класової активності, як фактор формування і вираження громадської думки і ідеологічних установок різних соціальних груп. Для цього використовуються категорії науки про суспільство чи співставлення феномену партії з державою, що приводить до того, що практично зі сфери розгляду виключається державно-правові елементи політичних партій.

По-третє, в політологічному, державознавчому значенні поняття партія представляється як елемент державно-політичної системи, тісно зв’язаної із державними та правовими інститутами.

Поняття партії може досліджуватися також і з точки зору “правового” визначення даного політичного інституту. Відповідно слід розмежовувати загальне державно-правове значення поняття партія і конкретне правове визначення поняття партії в законодавстві – перше набуває змісту в результаті розгляду партії в контексті її взаємодії зі всією системою державних, суспільно-політичних і правових інститутів, друге – представляє собою безпосереднє оформлення статусу партій в законі, форму конкретного нормативного відображення політичної партії як певного соціального явища в праві.

Проблема визначення поняття партії набуває додаткового значення з точки зору з’ясування і вирішення тих методологічних проблем, які пов’язані із неоднозначністю трактувань, що використовуються в “класичній” та сучасній політичній науці.

Як всяка політико-правова категорія поняття “партія” змістовно зумовлене об’єктивними закономірностями процесу історичного розвитку. Сама назва “партія”, яка характеризує відокремлену політичну групу суспільства, з’явилася досить давно, в той час, як сама політична партія, в сучасному її розумінні, виникає лише в середині XIX ст. Ця розбіжність між назвою та суттю політичної партії створює ряд труднощів при спробі визначення історичної еволюції партій.

В світовій літературі прийнято оперувати назвою “партія” для визначення політичних груп, прототипів майбутніх політичних партій з XVIII і XIX ст. незважаючи на те, що не були вони партіями в сучасному розумінні даного поняття. На сучасному етапі політичні партії визнаються як інтегрований, складовий елемент конституційного ладу, їх діяльність в більшості випадків врегульована в конституційно-правовому порядку. Все це, безперечно, не можна віднести ні до більш ранніх політичних об’єднань – “протопартій” (відмінність від партій по вертикалі), ні до сучасних, але менш вагомих форм колективної політичної діяльності – “псевдопартій” (угрупуванням виборців, політичним комітетам сприяння групам тиску – відмінність від політичних партій по горизонталі). Отже структура та рамки парадигми партій особливості сутнісної трактовки цього поняття значно залежать від історичних основ та обставин його фіксації.

Поняття політичної партії в політичних концепціях пройшло певну історичну еволюцію в контексті суспільно-політичного розвитку, еволюції державності та демократії. З іншої сторони, еволюція визначалася певним розвитком самої політичної науки і, зокрема, станом вивчення партій.

Визначення поняття партій крім чисто теоретичної сторони має і практичний характер. Адже від наявності в тієї чи іншої організації ознак “партії” визначається її відповідний правовий статус, її права та обов’язки в політичній та громадській сферах, особливе функціональне становище в державному механізмі і ряд інших практичних моментів, які відрізняють політичні партії від виборчих союзів, груп тиску, громадських організацій.

Аналітичні труднощі визначення суті поняття “партія” зумовлені специфікою та різноманітністю підходів, які при цьому застосовуються.. В даний час існують різні підходи до визначення поняття партія, серед котрих варто виділити кілька основних.

По-перше, абстрактно-інтуїтивні формулювання на зразок: “партія – це держава в державі”, “посередник” між державою та суспільством, “міст від мас до вождя” і т.п. Прихильники такого підходу стверджують, що точне визначення поняття “партія” можливе лише в крайньо абстрактному і узагальненому вигляді. Насправді дані визначення-лозунги носять політико-прагматичний характер, а в теоретичному плані вони швидше заважають ніж сприяють визначенню суті даного поняття.

По-друге, в рамках державно-політичної теорії були розроблені більш чіткі, загальні визначення за допомогою котрих робились спроби в єдиній формі виділити та врахувати специфічний характер політичних партій як явищ соціального, політичного та державного життя, особливостей їх ролі в державі, функцій, організаційної форми. Цей напрямок, який є сьогодні достатньо розвинутим має давню історичну традицію і представлений такими авторами як Г.Еллінек, Г.Тріпель. М.Вебер, Г.Кельзен, Ф.Гогель, Ж.Бюрдо, З.Нойманн, Л.Епстейн та інші.

К.фон Байме визначає партію як “групу громадян-однодумців, які діють спільно для досягнення спільних політичних цілей”. Н.А. МакДоналд зазначає, що “партія це група людей, об’єднана навколо певного інтересу, який вони стараються реалізувати і значення якого узагальнюється в певних ідеях”. Е.Берк визначає партію як групу людей, які об’єднані спільним служінням народу.

Французький політолог Ф.Гогель вважає, що партія це “угрупування людей, об’єднаних для участі в політичному житті які мають на меті завоювати повністю чи частково державну владу. Щоб в такий спосіб забезпечити панівне становище ідеям та інтересам членів угрупування”. Інший відомий представник французької політичної науки Ж.Бюрдо під партією розуміє “всяке угрупування людей, які сповідують однакові політичні погляди і докладають всі зусилля, щоби зробити їх панівними в даному суспільстві, одночасно об’єднуючи якомога більшу кількість громадян і намагається захопити владу чи, хоча б впливати на її рішення”. О.Ренней і У.Кенделл вважають партіями “автономні групи, які висувають кандидатів і ведуть виборчу кампанію з надією на встановлення у майбутньому контролю над складом і політикою уряду”. Подібне визначення політичним партіям дається американським вченим Е.Даунсом який вважає, що партія це “коаліція людей, яка бажає законними способами здійснювати контроль за апаратом влади”. При цьому під “коаліцією” він розуміє групу людей, які мають певні спільні цілі, а під “апаратом влади” – фізичні, нормативні і інституційні засоби, якими володіє уряд для здійснення своєї специфічної функції – поділу суспільних ресурсів, під “легальними способами” розуміються проведені належним чином вибори. Широке поширення в науковій літературі здобуло визначення партії німецького соціолога М.Вебера. Під партією він розуміє “добровільне об’єднання громадян, метою котрих є здобуття влади в рамках організації, а активних членів - реалізація матеріальної чи особистої користі, або і одного і другого”.

М.Дюверже визначає партію “як об’єднання з певною внутрішньою будовою”.

Нарешті, третій підхід до визначення дефініції політичної партії заключається у спробах дати визначення партії не через виділення її визначального критерію, а через встановлення цілої системи критеріїв, ознак, сукупність котрих і визначає суть даного поняття. В даний час саме такий підхід вважається найбільш конструктивним. Даний підхід об’єднує наступних представників партійної теоріії – Ж. Ла Паломбару, М.Вейнера, Ф.Сорауфа, М.Дюверже, В.Хенке, К.Хессе, К-Ф.Зайферта, Ж. Шарло, Ф.Борелля та інших. При чому в рамках даного напрямку можна також запропонувати додаткову типологію визначень партій.

Ж.Бюрдо вважає недостатнім загальне визначення політичних партій і пропонує каталог характеристик без яких, на його думку, неможливе повне і правомірне визначення поняття партії. До них він відносить наступні – розвинену організаційну структуру, яка охоплює все суспільство по горизонталі та вертикалі, інформаційну та організаційно-пропагандистську діяльність, виховну функцію реалізація котрої робить партію основним “інкубатором” політичного персоналу.

У 1966р. американські політологи Жозеф Ла Паломбара та Майрон Вайнер спробували дати визначення політичної партії за наступними критеріями:

1) “життєздатна організація, тобто така, середня тривалість політичного життя якої довша за тривалість життя її керівництва на даний момент;

2) місцева, добре впорядкована і життєздатна організація, яка підтримує регулярні і різноманітні зв’язки з іншими організаціями в масштабі країни;

3) тверде бажання державних та місцевих керівників організації взяти в свої руки і здійснювати владу, а не лише впливати на неї;

4) прагнення отримати підтримку народу через вибори чи якимось іншим способом”.

Перший критерій - тривалість існування організації. Партія повинна пережити своїх засновників, що відрізняє її від клік, клієнтел, камарилій, які зникають разом зі своїми патронами. В тому випадку коли партія організовується навколо фігури харизматичного лідера їй ще доведеться довести можливість свого існування без нього (наприклад голлістська партія у Франції).

Другий критерій – характер організаційної структури, яка повинна включати в себе як керівну ланку загальнонаціонального масштабу так і регіональні, місцеві, локальні партійні організації. Наявність розгалуженої партійної організації, яка охоплює також і місцевий рівень, існування стійких і міцних систематичних зв’язків між загальнонаціональним центром і локальними партійними організаціями відрізняє політичну партію від парламентської фракції. Існує думка, шо партії – це організації, які об’єднують людей разом в більш-менш формалізовану структуру. Політичні партії повинні бути конкуруючими організаціями здатними в рамках політичного ринку впливати на розподіл політичних цінностей. Тому підставовою їх метою, (зрештою характерною для існування всякого роду організацій), є їх організаційне існування в рамках оточення, що динамічно змінюється. Американські політичні партії звичайно відрізняються своєю вільною організацією, а в європейських країнах партії із формальним членством, розвиненою організаційною структурою.

Третій критерій заключається в чітко вираженому, свідомому прагненні керівництва організації, як на центральному рівні так і на місцях, до завоювання і здіійснення влади (самостійно чи в коаліції). Прагнення до безпосереднього здійснення політичної влади – це риса, яка відрізняє політичні партії від груп тиску, союзів підприємців, груп інтересів, які намагаються досягти лише впливу на владу. В багатьох державах існує багато різноманітних груп інтересів, які займаються лоббізмом, впливом на прийняття урядом вигідних для них рішень. Групи інтересу відрізняються від політичних партій тим, що вони лише впливають на політику, в той час як політичні партії її визначають через механізми участі у владі.

Четвертий критерій відображає прагнення забезпечити собі масову підтримку на виборах як зі сторони членів партії так і зі сторони електорату. Пошук масової опори, особливо шляхом участі у виборах відрізняє політичні партії від політичних клубів, які не приймають участі у виборах, а є своєрідними “ідейними лабораторіями”, які здійснюють вплив на владу та громадськість головним чином шляхом формування відповідних політико-філософських і ідеологічних установок. Визначення політичних партій на основі так званих “виборчих дефініцій” є на сьогоднішній день найчастіше вживаним визначенням. Дж.Сарторі стверджує, що “партія це така політична група, котра присутня у виборчому процесі і є здатною висунути через вибори кандидатів на публічні посади”. На думку К.Янда партія - це організація “котра прагне до здобуття політичних становищ своїми легітимними репрезентантами”. Дж.Лане та С.Ерсон визнають політичними партіями тільки ті організації, котрі представлені у виборчих статистиках. Таким чином, політична партія є добровільна організація, яка дає вираз прагненню її членів до здобуття та утримання державної влади шляхом безпосередньої участі у виборах кандидатів, які обіймають становища в законодавчих інститутах або в інститутах виконавчої влади. Поняття політичної партії все більше схиляється до поняття “виборчої партії”, що підкреслює значення цієї сфери в діяльності партії. Однак не можна зводити визначення партії лише до виборчої демократії та виборчої активності. Зокрема, так звані революційні партії організовані в такий спосіб, що стараються отримати контроль над владою не через механізм виборів, а шляхом застосування сили. Тоталітарні партії, скажімо нацисти 30-х років, також творять машину недемократичної держави.

Відомий американський теоретик Ф.Сорауф розглядає політичні партії як структури, що складаються з трьох елементів: 1) сама організація, що об’єднує людей для спільної, узгодженої діяльності в досягненні певних цілей. Як всякий інститут партійна організація має своє власне внутрішнє життя – рекрутування нових членів, висунення кандидатур на державні посади, “поділ праці” всередині партії, 2) “державна партія”, тобто члени партії, які організовані в рамках законодавчих, виконавчих і представницьких органах влади, які є фактично продовженням партії в цих органах, 3) “електоральна партія” - включає в себе всіх тих, хто надає партії ту чи іншу підтримку, є її симпатиками, активістами, виборцями. Конкретним співвідношенням цих трьох елементів партії Ф.Сорауф пояснює труднощі як функціонування так і визначення політичних партій. Одночасно він визначає ряд характерних ознак партій, які відрізняють їх від інших політичних організацій. До їх числа відносяться наступні – ступінь активності партій в період виборчих кампаній, розгалужена організаційна структура і наявність в них значної опори в особі членів та симпатиків партії, переважна орієнтація на використання політичних засобів для досягнення своїх цілей, значна стабільність і тривалість існування організації, послідовність у використанні лозунгів, символів, засобів “політичного маркетингу”.

Використовуючи системний підхід, один із відомих американських політологів Д.Ептер характеризує політичні партії як складові елементи політичної системи, “підсистему”, що організує діяльність уряду. При цьому основною ознакою політичних партій він вважає формування громадської думки, розробку політичного курсу який стає рушійним мотивом діяльності уряду і забезпечує розумний баланс між громадською думкою та державною владою. Інша важлива його характеристика заключається в тому, що форма політичної партії залежить від ряду соціально-політичних характеристик суспільства, від існуючих в суспільстві соціальних розколів.

Традиційні положення щодо характеристики і формування політичних партій були піддані нищівній критиці Мішелем Оферле у його роботі, яка з’явилася у серії “Цікаво знати” і називається “Політичні партії” (1988р.). Автор вважає, що ці визначення розглядають як відоме те, що ще вимагає пояснення. На його думку, “позначка політична партія” — це лише можливий варіант більш широкого поняття, яке він називає “політичне підприємство” і яке полягає в “обміні політичних цінностей” на “активну чи пасивну підтримку”.

Визначаючи суть поняття партія, слід зауважити той факт, що ряд авторів вважають неможливим виділення якихось загальних критеріїв для їх характристики в різних суспільних умовах. Поняття партії, на їх погляд, обов’язково передбачає врахування конкретної ситуації в конкретному суспільстві.

Говорячи про теорію політичних партій не можна обійти своєю увагою і марксистського підходу до цієї проблеми. В його основі лежить класовий підхід. Аналізуючи партії в якості політичних організацій класів, марксистсько-ленінська теорія пов’язує їх виникнення і діяльність з поділом суспільства на антагоністичні класи і соціальні групи. Вже в “Маніфесті Комуністичної партії” основоположники марксизму відзначали, що історія всіх суспільств є історією боротьби класів і що всяка класова боротьба є боротьбою політичною і цим зумовлювалась важливість організації пролетаріату у власну політичну партію. Акцентуючи на класовому характері політичних партій, їх тісному зв’язку з інтересами класів та соціальних груп, В.І.Ленін підкреслював, що “класаи керують звичайно і в більшості випадків, по крайній мірі в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії”.

Політичні партії, представляючи найбільш активну і організовану частину класу чи соціальної групи, виражають їх інтереси, керують ними в класовій боротьбі, скеровують їх зусилля на досягнення політичних цілей. Як носій класових інтересів партія є відносно стійким суспільно-політичним утворенням, яке володіє рядом специфічних, субстанційних ознак. Вона також виражає відповідні довгострокові, суттєві зв’язки і відносини в суспільстві та державі.

Основною ознакою політичної партії, з точки зору марксизму, є її класова природа і соціально-економічна обумовленість даного феномену. Саме ця ознака є вирішальною для характеристики політичних партій, а всі інші ознаки є похідними. В.І.Ленін з цього приводу особливо наголошував, що “марксистська критика партій полягає власне в конкретному аналізі тієї чи іншої класової основи різних буржуазних партій”.

Таким чином, очевидно що сучасна партійна теорія не володіє єдиною загальновизнаною методикою визначення предмету свого дослідження. Дослідники цього складного суспільного феномену пропонують цілий набір самих різноманітних, часто суперечливих підходів до визначення суті, особливостей і призначення політичних партій. Загалом всі ці підходи можна виділити у дві великі групи, які дотримуються вузького чи широкого визначення політичних партій.

Пит 30. Розкрийте сутність основних теорій виникнення політичних партій

Задовго до виникнення виборчої демократії, держава мала різноманітну структуру публічних посад – мери, члени парламенту, міністри і.т.д. Люди отримували їх різними шляхами – по спадковості, купували, за винагороду, призначались. З появою демократії більшість цих посад починають заповнюватися шляхом виборів. Ця різниця відрізняла недемократичну політичну систему від демократичної. Люди, що претендують на певні посади повинні заручитися підтримкою інших людей - виборців.

Політикам в нових умовах не важко було помітити, що певний вид об’єднань, які поєднують разом велику кількість голосів допоможуть їм досягнути та втримати посади. А відтак, великі національні організації, які об’єднують всіх політиків і які контролюють голоси по всій території країни зможуть функціонувати ефективніше ніж місцеві клуби, які об’єднані лише навколо місцевих політиків. Із створенням організації загальнонаціонального масштабу популярним політикам стало простіше пересуватися країною з одного місця на інше з метою підтримки партійних кандидатів, а також з’явилися кошти, необхідні для роботи професійного штабу, який допомагав би в організації тисяч і тисяч виборців. Так утворилися політичні партії. Отже, із формуванням електорату, із рухом до виборчої демократії – як невід’ємний її елемент з’являються політичні партії. Слід, однак визнати, що така форма організації політичних однодумців є досить новим утворенням, яке з’являється лише в ХІХ ст. і в основному пов’язане з поступовим запровадженням демократичних принципів і практики.

Політичні партії виникають і розвиваються також і в тих державах, де немає виборчої демократії. Наприклад, комуністичні партії. В багатьох політичних режимах де вони по-суті не потрібні для виграшу на виборах – вони існують як ефективні механізми зв’язку з масами. Одна з особливостей політичних партій виявилася саме в тому, що стали вони придатними для реалізації різних цілей. Партії перетворилися в невід’ємний інструмент політики.

Досліджуючи процес виникнення політичних партій М.Дюверже поділив їх на партії внутрішнього та зовнішнього походження (т.зв. генетична модель походження партій). “…всі партії,- пише він,- зазнають на собі сильного впливу свого походження, подібно до того як люди несуть на собі печать свого дитинства. Неможливо, до прикладу, зрозуміти структурну відмінність, яка розділяє британську лейбористську і французську соціалістичні партії, не знаючи обставин їх народження. Не можна серйозно аналізувати французьку чи нідерландську багатопартійну і американську двопартійну системи, не аналізуючи походження партій в кожній з цих країн…”

Парламентські партії формуються там, де парламентські органи існували до розвитку широкого виборчого права. Головним прикладом тут виступають дві традиційні британські партії. Торі і віги розвивалися в період (1688-1832), коли парламент був важливою частиною урядової структури, а не коли парламентські вибори були справою кількох людей. В Швеції партії розвивалися в ХVIII ст. коли там був функціонуючий парламент, але високо обмежене виборче право. Останнім відомим прикладом парламентських партій було скликання Генеральних станів під час французької революції. Тут знову законодавча влада брала на себе загальну владу, в той час як депутати репрезентували тільки малу частину населення.

Позапарламентські партії виникають тоді, коли розвиток парламентських інститутів супроводжується значним розширенням прав виборців, або коли партія розвивається з певного інтересу, ідеології або визначеної групи населення. Це явище спостерігалося у Франції під час Третьої Республіки, коли розширення виборчого права пояснювало походження Радикальної Соціалістичної партії. Так відбувається часто, коли певна частина населення шукає представництва у владі. Відомими прикладами є лейбористська, соціалістична, комуністична, фашистська, аграрна, католицька і протестантська партії. Дана схема виникнення партій не звертає значної уваги на різницю в організаційній будові партії

---------------------------------------------------------------------------------------------------

У світовій політології виділяються декілька підходів до класифікації партій за їх організаційною структурою. М. Дюверже встановив бінарну класифікацію — кадрові та масові партії. Кадрові партії, виникли на початку XX ст. на основі електоральних комісій «у низах» та парламентських груп «у верхах». Кадрові партії не мають інституту фіксованого членства і членських внесків, діють переважно під час передвиборчих кампаній через професійних і громадських активістів.

Кадрові партії — це передусім партії впливових людей, котрі мають авторитет і можуть розраховувати на підтримку. Первинними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів якомога більше своїх прихильників. Кадрові партії слабко ідеологізовані, тобто мало займаються розробкою ідеологічних доктрин, а здебільшого керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії США.

Масові партії об'єднують велику кількість людей, що гуртуються у первинних структурах, мають фіксоване членство. Основне джерело їх фінансування — членські внески. Діяльність цих партій має здебільшого ідеологічний характер і відзначається активною виборчою боротьбою. Керівництво в масових партіях здійснюють професійні політики та постійні управлінські партійні кадри. Ці партії вимагають у своїх членів пристрасності і лояльності, а також активної участі у партійному житті. За структурою серед масових партій розрізняють соціал-демократичні, комуністичні (ленінські) і фашистські. Масові партії, як правило, збюрократизовані, спостерігається сильний розрив між партійними масами і партійною елітою.

Партії комуністичного і фашистського типів — суворо централізовані та ієрархізовані, вимагають залізної дисципліни від своїх членів, сповідують культ вождя. Структурні підрозділи партій фашистського типу здебільшого воєнізовані, що забезпечує їм активні й рішучі дії у боротьбі з противниками. Класифікація М. Дюверже певною мірою застаріла, оскільки не допускає існування партій проміжного типу, які б одночасно поєднували риси кадрових і масових парті

Залежно від числа партій М. Дюверже виділив:

• однопартійні (неконкурентні) системи, які поділяються на деспотичні та демократичні різновиди;

• багатопартійні (конкурентні) — з однією домінуючою партією, двопартійні та мультипартійні системи.

Класифікація партійних систем Ж. Блонделя ґрунтується на врахуванні двох змінних — кількості партій та їх положення в партійній системі. В результаті вчений виділив чотири типи партійних систем:

• двопартійна;

• система двох з половиною партій;

• багатопартійна з домінуючою партією;

• багатопартійна без домінуючої партії.

Аналізуючи еволюцію партій з початку і до середини XX ст. М.Дюверже виділив чотири моделі. Перша грунтується на "комітеті", тобто на структурі слабкою, чия діяльність непостійна і переривиста. Вона об'єднує іменитих громадян певної місцевості (округу), асоціації, причому лише напередодні виборів. Тут немає жорстких критеріїв приналежності до партії. Такі були партії XIX в., Які об'єднували впливових людей і розвинулися в період обмеженого виборчого права. Друга модель спирається на територіальну "секцію", тобто на фіксовану, постійну структуру щодо складного складу, з активною внутрішньою діяльністю, вона концентрує політичні ініціативи і об'єднує своїх прихильників, пов'язаних точно встановленими зв'язками, обов'язкові партійні внески. При такій моделі прихильники партії включаються в різні паралельні організації. "Секція" - організаційне винахід масових партій, спочатку соціалістів, а потім партій конфесійного типу. Вона об'єднує багатьох, а не одиниці, в масовому політичному русі. Третій тип заснований на "комірці": це структура, що об'єднує людей не на територіальній, а на функціональній основі; розміри її значно менше, ніж розміри секції. Осередок не тільки стимулює яскраво виражений дух спільності між її членами, а й чудово пристосована для революційної діяльності в підпіллі, тому що в ній відсутні горизонтальні зв'язки. Ця форма була придумана і випробувана комуністичними партіями. Четвертий тип - тип "міліції", т. е. провоенной структури, організованої за зразком армії, що діє з застосуванням політичного насильства і налаштованою на збройні сутички з противниками. Це типова модель фашистських і нацистських партій.

На сьогодні найбільшого поширення в теорії партійних систем набрала класифікація, запропонована американським політологом Дж. Сарторі. При класифікації партійних систем Дж. Сарторі оперує щонайменше двома змінними: кількість партій-суперниць та ідеологічна дистанція між ними. У результаті вчений запропонував семичленну класифікацію партійних систем:

1. Однопартійна система властива авторитарним і тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією, їй характерне конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій. Прикладами існування такої партійної системи були Італія у 20—40-х роках XX століття, Німеччина у 30—40-х роках XX століття, а також СРСР у 20—80-х роках XX століття. Сьогодні однопартійна система існує в Лівії, на Кубі та деяких країнах Африки.

2. Партійна система з партією-гегемоном (гегемоністська система) характеризується наявністю декількох політичних сил і панівним становищем однієї партії за відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. "Квазібагатопартійність" також породжує тенденцію до поєднання партійного та державного апарату, хоча й не в такій мірі, як при "чистій" однопартійності. Будучи одним із варіантів однопартійної, така система не створює умов для реалізації різноманітних ідей та інтересів, що призводить до її кризи. Гегемоністська партійна система характерна для тоталітарних і авторитарних політичних режимів. Партійна система з партією-гегемоном була типовою для соціалістичних країн Східної Європи у 50—80-х роках XX ст. Зараз така система діє в Китайській Народній Республіці, де існують кілька мікроскопічних (за китайськими мірками) партій, які або взагалі не беруть участі в політичному житті країни, або функціонують відповідно до лінії Комуністичної партії Китаю.

3. Система з домінуючою партією (партійна система домінування). Система домінування передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу (понад 20 років) перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Система домінування характеризується демократичним політичним режимом, стабільністю однопартійного урядування і малоефективністю опозиції. Така система існувала, наприклад, у Японії з 1955 по 1995 рік, коли правлячою силою постійно була одна партія: Ліберально-демократична за назвою і консервативна за змістом діяльності.

4. Двопартійна система. Характерні риси біпартизму: демократичний політичний режим; наявність кількох політичних партій; існування двох партій, значно пріоритетніших за інші; формування складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах; впливовість опозиційної партії, яка програла вибори. Біпартизм дозволяє забезпечити відносну стабільність влади, оскільки створюється однопартійний уряд, який у своїх діях не обтяжений коаліційними угодами. Класична модель двопартійної системи склалася в США (Республіканська партія і Демократична партія) і Великобританії (Лейбористська партія і Консервативна партія).

5. Партійна система поміркованого (обмеженого) плюралізму. Ознаки: наявність у країні багатьох політичних партій; представництво в парламенті лише кількох партій; репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій; відсутність позасистемної опозиції; демократичний політичний режим. У цій системі домінують доцентрові тенденції, що означає, що головний напрям конкуренції розміщується на відрізку лівоцентризм—правоцентризм. У результаті система набуває схильності до адаптації і консенсусного стилю здійснення політики. Тип систем поміркованого плюралізму охоплює країни із 3—5 конкурентними партіями. Наприклад, сучасні ФРН, Бельгія, Данія, Швеці

6. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму. Ознаки: демократичний політичний режим; наявність багатьох політичних партій; гострота ідеологічних розмежувань між ними; присутність серед опозиційних партій позасистемних; наявність двосторонньої деструктивної опозиції; функціонує декілька політичних партій, об'єднаних у два чи більше крупних блоки, які сприяють консолідації політичних сил, подоланню різкої роздробленості політичних сил; формування уряду партіями центру — лівого чи правого. Крайні партії, що виступають проти існуючої системи, не можуть прийняти участь в урядовій коаліції. Сучасну партійну систему України відносять до системи крайнього плюралізму.

7. Атомізована система. Для цього типу партійної системи характерними є: демократичний або авторитарний політичний режим; незначна впливовість усіх партій; присутність серед опозиційних партій позасистемних; формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; відцентрові тенденції суттєво домінують над доцентровими, що об'єктивно веде до слабкості політичного центру; наявність безвідповідальної опозиції, досить характерним є політика надмірних обіцянок. Атомізована система найменш стабільна та найменш ефективна з усіх партійних систем. Вона здатна до несподіваних стрибків як у бік стабільних партійних систем, так і в бік однопартійної диктатури. Атомізований тип партійної системи був характерний для багатьох постсоціалістичних держав з 1989 до середини 90-х років.

Практика свідчить, що не існує єдиного стандарту в оцінці того чи іншого типу партійної системи, хоча важливою основою порівняння їх функціонування залишається чуттєвість політичної системи до соціальних запитів і потреб населення, можливість включення в процес прийняття рішень різних соціальних груп, здатність населення до демократичного контролю за діяльністю правлячих еліт.

Розвиток партійних систем відбувається під впливом багатьох чинників: традицій та особливостей історичного розвитку суспільства, його економічної, політичної і соціальної структури, етнічного та релігійного складу населення країни тощо. Вплив усіх цих чинників досліджується у рамках двох основних підходів — соціетального та інституційного.

Соціетальний підхід розглядає становлення і розвиток партійних систем через призму соціально-політичних поділів (ліній соціального і політичного розмежування). На думку німецької дослідниці А. Реммеле: "Розмежування — це довгострокові структурні конфлікти, які призводять до появи протилежних позицій, що їх представляють конкурентні політичні організації". Саме партії виступають важливим інструментом розробки та впровадження у політичну систему гострих, конфліктних проблем суспільного розвитку.

Для вивчення формування суспільно-політичних розмежувань та їх об'єктивації на рівні партійної системи слід звертатися до історичної ретроспективи. Фундатори теорії соціально-політичних поділів С.Ліпсет і С. Роккан розглядали становлення та розвиток партійних систем країн Заходу у тісному зв'язку з революційними перетвореннями і суперечностями, що виявлялися між центром і периферією, між державою і церквою, між містом і селом, між власниками і робітниками.

Сучасна політична наука не обмежується фіксацією лише чотирьох традиційних ліній соціально-політичних конфліктів. Російський дослідник Г. Голосов, узагальнюючи різноманітні авторські підходи, виділяє сім проблемних вимірів, які співвідносяться з конфліктними лініями С. Ліпсета і С. Роккана. Це наступні виміри: культурно-етнічний, релігійний, соціальноекономічний, зовнішньополітичний, постматеріальний, вимір "місто—село" та вимір " підтримки режиму".

Найпереконливіше обґрунтування ролі партій як політичних виразників існуючих у суспільстві соціально-економічних розколів дали С. М. Ліпсет і С. М. Роккан. Вони виділили наступні лінії суспільного розмежування: між центром та периферією, державою та церквою, містом та селом, власниками та найманими робітниками, які дали поштовх появі в Європі політичних партій з різними соціальними базами (регіональні, релігійні, професійні тощо).19 Це дає підстави вважати, що сформульована С. Ліпсетом та С. Рокканом концепція соціальної бази може успішно застосовуватися у випадках, коли йдеться про виникнення політичних партій. Економічний статус, релігія, етнічна приналежність (в тому числі мова і раса), рівні урбанізації і освіти продуктивно використовувались при вивченні соціальної підтримки політичних партій широкого кола країн.

В опублікованій 1967 р. роботі С. Ліпсет та С. Роккан стверджували, що обумовленість партій суспільними розколами призвела до “застигання” європейської партійної системи, так що в 60-х рр. партії володіли практично тим самим потенціалом підтримки, що і сорок років тому. Виявивши в ході свого дослідження, що рівні електоральної підтримки європейських партій справді мало змінилися з 1945 по 1965 р., Р. Роуз і Д. Ервін підтримали гіпотезу про “замороження” партійної системи.

Протягом певного проміжку часу подібна інтепретація стабільності політичних партій була загальноприйнятою, але згодом ситуація змінилася. У 70-х рр. численні дослідження продемонстрували високий рівень нестабільності електорату. У деяких країнах це призвело до систематичного розмивання соціальної підтримки деяких партій, особливо комуністичних ісоціалістичних. Кидаючи виклик С. Ліпсету та С. Роккану, М. Шамір на основі аналізу часового ряду показав, що партійні системи ніколи не були “застиглими”24.

Однак коли С. Ліпсет та С. Роккан розглядали проблему розколів, вони цілком могли мати на увазі не окремі партії, а ширші політичні угруповання (наприклад, правих і лівих). Розвиваючи цю лінію аргументації, С. Бартоліні і П. Меєр проаналізували електоральну нестійкість на матеріалі 303 виборів, які відбулися в 13-ти західноєвропейських країнах з 1885 по 1985 р. Висновок учених полягає в тому, що партійні системи справді схильні до стабільності, причому з часом ця схильність посилюється25.

Однак багато дослідників і далі використовують модель С. Ліпсета та С. Роккана при аналізі впливу структурних розколів як факторів, які визначають підтримку партій. Інколи цей процес визначають як роззосередження. В збірнику наукових праць за редакцією Р. Далтона, С. Фланагана і П. Бека зазначається, що найпопулярнішою темою в останні роки стали “зрушення на рівні баз довгострокової підтримки партій – партійних ідентифікацій та розколів”26.

Інше тлумачення розвитку партій було запропоновано С.Рокканом і С.М.Ліпсет. Якщо М.Дюверже поставив акцент на організаційних структурах, то С.Роккан спирався на розгляд процесів формування нації та індустріалізації. Кидаючи загальний погляд на історію Європи, Роккан виділяє два важливих моменти: національна (і релігійна) революція і революція промислова. Ці процеси ведуть до кількох доленосним переломів. Два перелому обумовлені процесом формування нації: розрив між центром і периферією і розрив між церквою і державою. При першому, гегемоністські устремлінням центру пручаються периферійні райони, для яких характерні власну мову, звичаї, своя система цінностей і своя релігія (після Реформації). При другому, виникає конфлікт, породжуваний спробами світської влади звільнитися від релігійної опіки шляхом скорочення традиційних привілеїв і через контроль над цінностями суспільства, починаючи з освіти. У цих двох типах конфліктів одна одній протистоять не тільки національні, Реформатської Церкви, або церква римо-католицька, але також еліти центрів, тобто нових національних держав - рухам культурного, етнічного та мовного опору, які виступають проти спроб територіальної консолідації, нав'язуваної центром. Ці переломи породили світські, ліберальні партії, які виступали на боці творців націй, і партії за релігійною ознакою, а також партії, що виступають на захист територій (з боку периферійних районів або релігійних конфесій).

Два перелому пов'язані з промисловою революцією. Перший - відрив міста від села, що призвело до розбіжності інтересів аграріїв і городян, комерсантів і промисловців (для яких важливі були проблеми вільного обміну, протекціонізму та тарифної політики). Другий полягає в протиставленні промислових робітників роботодавцям. Він знаменує класовий конфлікт з приводу власності на засоби виробництва і розподілу благ. Перший перелом породив аграрні партії, другий - соціалістів і коммуністов19. С.М.Ліпсет і С.Роккан коротко називають партії "посередниками" в конфлікті інтересів різних соціальних груп і одночасно "інструментами інтеграції" цих інтересов20. Узагальнивши ці теорії, В.І. Даниленко припустив, що сучасні партії - "діти" двох процесів: 1) промислової революції, 2) процесу розширення політичних і цивільних прав, визнання свободи слова, друку, зборів і об'єднань, а також визнання загального виборчого права граждан21.

Про важливість того чи іншого соціально-політичного поділу свідчить представництво у владі партій, які є виразниками інтересів сторін конфлікту. Приміром, в сучасній Німеччині конфлікт цінностей та політичних орієнтацій громадян проявився в розмежуванні за віссю "схід—захід", в диференціації партійних систем східних та західних земель. Виявлення основних ліній соціально-політичних розмежувань має важливе значення для визначення структури та характеру міжпартійної конкуренції.

Для аналізу формальних умов функціонування партій, механізму взаємозв'язку між партійною та державно-владною системами застосовують інституційний підхід.

Серед основних інституційних факторів, які впливають на розвиток партійної системи, слід назвати: форму правління, форму державного устрою, тип політичного режиму, структуру парламенту, тип виборчої системи, норми правового регулювання.

Сучасний американський політолог Р.Далтон, аналізуючи концепцію С.М.Ліпсет і С.Рокана, зазначає, що більшість партій і політичних систем все ще орієнтоване переважно на традиційні зв'язки. У своїй книзі "Громадянська політика. Громадська думка і політичні партії в розвинених індустріальних демократіях" він називає їх розмежування "старої політики", які засновані на політичних конфліктах між політичними коаліціями "старих лівих" і "старих правих" 24. Далі Р.Далтон підкреслює, що політичні конфлікти промислово розвинених країн мають і новий вимір, засноване на постматеріальних розмежування. Це вимір "нової політики" стосується конфліктів по нових проблем, таким як якість навколишнього середовища, альтернативні життєві стилі, права меншин, участь, соціальну рівність та інші. Ці нові проблеми спочатку опиняються поза традиційних партій. Очевидно поява фактів зміни структури партійної підтримки, що пов'язано з вимірюванням "нової політики". Нові партії, до числа яких Р.Далтон відносить німецьких і французьких Зелених, представляють "нову політику". ' Ці невеликі партії отримують підтримку серед молодих, добре освічених і постматеріалістіческіх орієнтованих груп, що і визначає розмежування "нової політики".

Одним із перших звернув увагу на проблему взаємозв'язку між виборчою та партійною системами М. Дюверже. Зіставляючи виборче право, статистичні дані про вибори і партійно-політичний ландшафт у десятках країн світу, вчений виклав своє розуміння зв'язку цих компонентів у трьох формулах, які згодом дістали назву "соціологічних законів": "1) режим пропорційного представництва призводить до багатопартійної системи з жорсткими, незалежними і стабільними партіями...; 2) мажоритарне голосування в два тури веде до багатопартійної системи, партії якої характеризуються "м'якою" структурою, схильністю до альянсів і відносною стабільністю; 8) мажоритарне голосування в один тур веде до дуалістичної системи з чергуванням при владі великих незалежних партій". На становлення двопартійної системи великий вплив справляє своєрідний психологічний фактор виборчої системи— виборці віддаватимуть голоси за крупні політичні сили, які мають реальні шанси на успіх. Звідси відсутність практичного інтересу у масового виборця до нових і слабких партій.

Підмічені закономірності не є абсолютними, про що заявляв сам М. Дюверже, а визначають лише базові тенденції впливу виборчого режиму на систему партій і, зрозуміло, передбачають винятки. У незрілих демократіях із нестійкою партійною системою та обмеженим впливом партій на виборчий процес ці закономірності мають лише часткове відображення.

Спробу запропонувати адекватний тип політичної парії в сучасних умовах зробили Р.Кац і П.Меір25. У своїй книзі Кац і Меір пропонують теорію "картельних партій". Вона будується на порівнянні цих партій з попередніми партійними типами (елітна партія, масова партія, усеохватна партія) на основі різних критеріїв, що стосуються історичного контексту їх діяльності, місця в системі "громадянське суспільство - держава", внутрішньої організації 9членство і лідерство), особливостей проведеної політики, ставлення до виборів і засобам масової інформації. Як підкреслюють автори концепції, "картельні партії" з'являються перш за все там, де спостерігається посилена підтримка діяльності партій з боку держави, є можливість для партійного патронажу, активно проявляється міжпартійна кооперація і співпраця. В основі появи "картельних партій" лежить зміна відносин між політичною партією з громадянським суспільством і державою.

Поява "картельних партій" викликає необхідність перегляду нормативної моделі демократії. Сутністю демократії стає здатність виборців обирати з фіксованого числа політичних партій, які перетворюються в групи лідерів, які конкурують за можливість зайняти урядові пости і взяти відповідальність на майбутніх виборах за урядову діяльність. "Демократія стає публічним запобіганням еліт, а не включенням населення у виробництво політичної стратегії" 26. Якщо раніше можна було говорити про чіткий поділ правлячих та опозиційних партій, то при домінуванні картельної типу жодна із значущих партій не може розглядатися знаходиться "поза владою". Нерозрізненість партійних програм накладає відповідальність за державну політику на всі партії і в той же час знижує відповідальність конкретної партії. Демократія швидше стає засобом досягнення соціальної стабільності, а не соціальних змін. На нашу думку, провідні російські партії цілком можна аналізувати і викладеної вище точки зору.

Відомий політолог і один з найавторитетніших дослідників політичних партій К.Джанда процес утворення партій і механізми партійного будівництва пропонував вивчати через призму поняття "інституціоналізація". "Інституціоналізація - це процес, за допомогою якого партії усталюються, набувають значення і стійкість. Інституціоналізація є не тільки процес, а й властивість, або стан. Як властивості, інституціоналізація може бути визначена як ступінь матеріалізації партії в суспільній свідомості, в результаті чого вона існує незалежно від власних лідерів, регулярно залучаючись до значимі моделі поведінки "27. Інституціоналізація, таким чином, представляє, на нашу думку, якийсь інтегральний показник, суму факторів, які впливають на становлення партії як значущого політичного інституту. Крім того, звертає на себе увагу певна нематеріалізованность стану інституціоналізації , яка існує скоріше в умах виборців, ніж в якості нормативно оформленого встановлення.

У політичній науці накопичилося достатньо велику кількість варіантів вимірювання рівня інституціоналізації партії. Це і тривалість існування партії, і кількість розколів та злиттів, і "вік" партії, і електоральна стабільність представництва в законодавчих органах, і зміна керівництва і т.д. Однак нас цікавлять перш за все фактори, при наявності яких шанси новоутвореної партії на успішну інституціоналізацію зростають і фактори, під впливом яких сама партія з'являється в політичному житті суспільства.

Один з варіантів такого набору чинників був запропонований Р.Роузом і Т.Макі. Ці чотири фактори охоплюють наступні умови: 1) виникнення одночасно з проведенням перших вільних виборів, 2) пропорційна виборча система, 3) опора на організовану соціальну групу; 4) початковий успіх на виборах. Спробуємо в короткому вигляді розглянути, як дані фактори по суті партійного будівництва, можуть бути накладені на сучасну російську партійну систему.

З умовами виникнення партій пов'язує перспективи їх інституціоналізації А.Панебьянко. Він виділяє три найважливіших фактори: 1) чи виникла партія з "центру", з тим щоб потім проникнути на "периферію", або, навпаки, зросла з місцевих організацій, які потім об'єдналися в загальнонаціональну організацію (вчений називає ці варіанти відповідно "проникненням" і "дифузією"), 2) чи була партія з самого початку підтримана якимось іншим, уже існуючим інститутом, або вона розвивалася, спираючись лише на власні сили ("зовнішня" і "внутрішня" легітимація), 3) стояв чи біля витоків партії харизматичний лідер. Згідно Панебьянко, проникнення, внутрішня легітимація і відсутність харизматичного лідера сприяють успішній інстітуціоналізаціі30.

Розглянемо, як поглядам цього вченого можуть задовольняти вітчизняні політичні партії. Варто зазначити, що підтримка партії "іншим" інститутом в російських умовах означає, перш за все, підтримку виконавчої владою.