25.Теорія раціонального вибору

- согласно ее основному положению, главным субъектом политического участия является свободный индивид, стремящийся к максимальной реализации своих интересов и эффективно действующий во имя достижения собственных целей. При этом под интересом индивида понимается стремление обеспечить личное благополучие. Отсюда следует, что участие индивида в политике возможно лишь в случае, если возможные доходы от участия будут превышать издержки. Этот принцип получил Название "максимизации выгоды". Основываясь на нем, американский политолог Э.Даунс предложил формулу рационального политического участия: R=pB - C + D, где R - чистая прибыль от участия в выборах; р - вероятность того, что голос имепноданного избирателя будет решающим; В - политическая выгода от участия в выборах; С - возможные затраты; D - непосредственная выгода от участия в голосовании. Э.Даунс вошел в историю политической науки в качестве пионера использования Т.р.в. при концептуализации демократии. Его книга "Экономическая теория демократии", опубликованная в конце 50-х гг., до сих пор является одной из самых популярных. Политологи стали активно использовать переменные его теоретической модели: электоральное поведение, партийное поведение; максимизация результата политического действия, обмен в политике, информация о выгодности действия, распределение общественного мнения в системе и др.

Пит 26.Проаналізуйте концепт свободи у філософії політики

ДЕЯКІ АСПЕКТИ СВОБОДИ В КОНТЕКСТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

Свобода як філософське і політичне поняття не має чіткої однозначності. В історії філософії її розуміли і визначали по-різному. В цьому сенсі тут не має нічого дивного. Адже думка про зовнішній світ, суспільство і людину залежала від розвитку певної історичної доби, відповідної культури, політичних побудов та інших чинників, які наповнювали та формували зміст і розуміння поняття свободи. Незважаючи на різноманітні визначення цього унікального феномену, в історії філософії, (особливо у античних стоїків і середньовічних неоплатоників) свобода людини тлумачилася саме такою, що не піддається зовнішнім обставинам навколишнього світу. Натомість пригадаємо відому теорію Епіктета, яка твердить, що і раб, маючи вільну душу, може бути так само вільний як і імператор, водночас політично вільний громадянин - може бути рабом, якщо у нього душа раба. Все залежить від людини: наскільки сильно вона намагається протистояти зовнішнім обставинам. Немає людини, яка б не хотіла бути вільною. Але не знаючи, що таке свобода, людина може малювати для себе хибне уявлення щодо останньої. Якщо людина не здатна перебороти слабкості власного тіла - вона на все життя залишиться рабом. Відтак жити заради шлунку, на думку Епіктета, і підкорятися різним принизливим обставинам, є найгірше рабство для людини [1,с.289]. Незважаючи на певну привабливість такого розуміння свободи натомість маємо настільки мізерний вибір останньої, який, в свою чергу, заперечує саму сутність свободи.

Вибір людини на користь образу Бога як Особистості більш масштабний і безкінечно перевершує уяву про свободу античних стоїків. Але, так само як і у античній філософській думці, людина у своєму виборі не повинна орієнтуватись ні на зовнішній світ, ні на суспільство. Якщо і є світовий порядок, він пов'язаний не з особистісною свободою людини, а з вибором на користь божественного світу на чолі з Богом. Для філософів середньовіччя людина є складовою частиною цього світу. Бог “поставив релігійну душу у необхідність обирати одне із двох: або свободу нашої волі, або шлях до божественного світу” [2, с. 226]. Думка про те, що свобода полягає у правильності вибору іде ще від Платона, а пізніше підтримана лібералами та екзистенціалістами. Це означає, що ми вільні лише тоді, коли над людськими почуттями панують обов’язок, відповідальність, внутрішнє переживання. Визначення: свобода є усвідомлена дія, за вибір якої кожний несе власну відповідальність; свобода обтяжена відповідальністю; свобода ґрунтується на власній самопроекції, відповідальна самопроекція, спрямована на абсолютну досконалість та ін. – розкривають зміст вказаного вище напрямку.

Ще одна концепція свободи, пов’язана з природною людиною, трактування якої визначалось по-різному: суспільним договором, характером суспільної людини, суспільства в цілому, де зміст свободи залежав від розвитку позитивного права. Рівень свободи тут розуміється в залежності від суспільної угоди, яка, у свою чергу, визначає рівень справедливих законів. В ідеалі, справедливі закони повинні ґрунтуватися на таких принципах суспільної домовленості, де свобода всіх була б умовою свободи для кожного. Але цей зрозумілий демократичний ідеал важко втілити у реальне життя переважно через обмежені можливості суспільного буття: панівної релігії, культурної традиції, рівнем соціально-економічного життя тощо. Якщо під природною людиною розуміти не її доцивілізаційну сутність, а індивідуальну, автономну і особистісну абсолютну досконалість; а під позитивною людиною - певні історичні досягнення в історичному процесі, то доцільно допустити певне еволюційне реформування позитивної людини до безмежної досконалості її природної сутності, де свобода особистості поступово набуває абсолютного значення. Уявити, чи визначити таку свободу у позитивному світі з її обмеженою природою неможливо. Якщо природне право визнає неоднаковість кожної унікальної особистості, а тому об’єктивну їх різність, то позитивне право таку неоднаковість розглядає як нерівність. Як би люди не відрізнялись один від одного політично, економічно, соціально - формальне визнання рівності є тією умовою, що веде до удосконалення стосунків між людьми, зберігаючи свободу. “Рівність загальних норм закону і поведінки є єдиним видом рівності, який веде до свободи, і єдиною рівністю, яку ми можемо гарантувати без знищення свободи” [3, с. 91].

Сучасна свобода поєднана з демократією неможлива без справедливості. Відомо, що не кожна людина може пристосуватись (в силу суб’єктивних якостей) до сучасного світу. Незважаючи на це, вона має бути забезпечена мінімальним рівнем цивілізованого існування аби не руйнувалась її людська гідність і не знищувалась культурна сутність. Сучасний “лібералізм стверджує індивідуальну свободу не тому, що формально байдужий до того, що люди роблять зі своїм життям, а тому, що він вважає: свобода має сенс лише тоді, коли люди живуть добре”

Узагальнюючи здобутки сучасної політології та власні спостереження, можемо виділити наступні види свободи:

а) за формою свобода може бути негативною (або «свободою від») та позитивною, (або «свободою до»). Негативна свобода полягає у відсутності нездоланних перешкод для реалізації особою своєї волі, відсутності будь-якого тиску, примусу, нав’язування сторонньої волі. Негативна свобода закріплюється у правах та свободах громадян. Позитивна свобода полягає у спроможності людини, спираючись на знання, особистий досвід та переконання, здійснювати за власним вибором певну діяльність, яка реалізується через права, свободи, виконання обов’язків та в усвідомленні відповідальності за власні дії;

б) стосовно суб’єкта свобода поділяється на особисту, де носієм свободи виступає індивід (ідеться про свободу слова, об’єднань, совісті, про недоторканність особи тощо) та суспільну, де носієм свободи виступає весь народ, і яка реалізується у принципах народного суверенітету;

в) за сферою прояву у суспільстві свобода може бути економічною, політичною, культурною, релігійною тощо;

г) за рівнем інституційно-правового закріплення у суспільстві свобода може бути реально забезпеченою та декларативною, тобто псевдосвободою;

д) за ідеологічним обгрунтуванням можна виокремити наступні тлумачення свободи: ліберальне, демократичне, анархічне, тоталітарне. Ліберальна парадигма тлумачення свободи грунтується на формально-правовій рівності, індивідуалізмі, незалежності, підтримці переважно негативної свободи, розумінні справедливості як відплати по заслугах, а спільного блага, як добробуту більшості. Парадигма демократичного тлумачення свободи заснована на соціальній рівності, соціальній справедливості, що згладжують суспільні та економічні крайнощі та протиріччя, колективізмі, значній увазі до позитивної свободи, а отже намаганні забезпечити матеріально-правові гарантії можливості користуватися своїми правами та свободами. Анархістське тлумачення полягає у протиставленні свободи законові і праву. Свобода можлива лише поза сферою впливу державно зорганізованого суспільства у вигляді самоврядних тенденцій, бо закон та інститути влади обмежують, звужують свободу. Парадигма тоталітарного тлумачення свободи полягає в обгрунтуванні фактичної рівності, ідеї колективізму; ядром свободи вважається колективне ціле, тобто саме держава наділяє своїх громадян свободою, звідси і значна увага до розробки засад політичної свободи і нехтування особистою свободою, значний акцент на позитивній свободі, причому «свобода до» мислиться як дозволена, регламентована, безальтернативна поведінка;

е) персоніфікація свободи у вигляді вільного акту волевиявлення людини дозволяє виокремити наступні стадії:

1) зовнішня свобода, тобто відсутність нездоланних зовнішніх перешкод, що унеможливлюють реалізацію людиною своєї волі;

2) внутрішня свобода, що полягає у наявності знань, досвіду, морально-ціннісних настанов та світоглядних орієнтирів, що формують інтереси і потреби особи, та розуміння шляхів їх вирішення;

3) наявність вибору та його здійснення через прийняття рішення на основі власної волі;

4) почуття відповідальності за прийняте рішення та його наслідки.

Аналіз свободи як багатоструктурного поняття надає можливість, з одного боку, виокремити та грунтовніше вивчити різні види свободи, інституційно-владні та соціокультурні механізми її забезпечення у суспільстві, а з іншого боку, акцентувати увагу на проблемі конфлікту між видами свободи. Ця вельми серйозна проблема була розроблена у різних своїх аспектах визначними мислителями минулого та сучасного, серед яких Р.Арон1, І.Берлін2, Б.Констан3, Дж.Ролз4, А. де Токвіль5. Сутність конфлікту полягає не лише у ймовірному зіткненні, протиріччі між видами свободи, а й у можливості реалізації у суспільній практиці одного типу сво- боди за рахунок утисків інших типів свободи або й нехтування ними. Систематизуючи теоретичні підходи вищевказаних вчених та власні міркування, розглянемо найбільш характерні конфлікти між видами свободи.

1. Співвідношення економічна / політична свобода. На існування цієї проблеми свого часу вказав А. де Токвіль. Аналізуючи суспільне життя ліберальної Америки 30-х рр ХІХ ст., філософ виявив, що у масовій свідомості часто свобода зводилася лише до економічної свободи, до реалізації принципу laissez – faire, до забезпечення необмеженого права власності. Філософ застеріг демократичні народи проти відмови від одночасної реалізації і по-літичної свободи через хибну думку, що «виконання свого громадянського обов’язку здається нездоланною перешкодою, яка відволікає від власної справи. Це – ігри нероб, участь у яких дискредитує солідних людей, зайнятих серйозними, життєво важливими справами». Мислитель підкреслив, що політична апатія мас – прямий шлях до деспотизму6.

2. Співвідношення особиста / суспільна свобода. Цю ситуацію вивчали А. де Токвіль7, Б.Констан8, І.Берлін9, Дж.Ролз10. Вперше на цю проблему звернув увагу Б.Констан. Він підкреслив, що суспільна свобода як форма колективної свободи дуже цінувалася стародавніми народами, які її сповідували, особиста свобода була особливо важливою для сучасних йому народів. Однак Б.Констан застерігав проти неможливості ціннісного протиставлення цих типів свободи, а головне – однобічної реалізації у суспільстві лише одного типу свободи. Цю думку слідом за Б.Констаном розвивали А.де Токвіль, І.Берлін та Дж.Ролз.

3. Антиномія декларативна / реальна свобода. Бути вільним зробити що-небудь та бути здатним зробити що-небудь – різні речі. При цьому, як зазначає Р.Арон, «неспроможність стає несвободою лише в тому випадку, коли її створює втручання інших»11. Наприклад відсутність дієвих механізмів реалізації проголошених прав і свобод: інституційно-правових, економічних, інформаційних тощо.

4. Співвідношення негативна / позитивна свобода. Цю проблему висвітлювали А.де Токвіль, І.Берлін. Забезпечення негативної свободи А.де Токвіль вважав недостатнім для того, щоб людині бути вільною, підкреслюючи необхідність і позитивної свободи. На думку І.Берліна, один тип свободи може обмежувати інший; одна свобода може перешкоджати реалізації іншої, або заважати створенню таких умов, за яких може існувати інша свобода, або найбільш повний ступінь свободи, або свобода для більшої кількості людей12. Як негативна, так і позитивна свобода мають свій зміст, мету та цінність. За І.Берліном, позитивна свобода – це відповідь на питання: «Хто повинен керувати мною?» «Позитивна свобода є дещо само по собі цінне, незалежно від того, чи стикається вона з вимогами негативної свободи або з будь-якими іншими, причому вона становить внутрішню, сутнісну цінність, а не цінна лише тому, що на її користь були приведені ті або інші докази (наприклад, Б.Констан говорив, що без неї було б надто легко зруйнувати негативну свободу, а Дж.С.Мілль вважав її необхідним засобом – але все ж таки лише засобом – для досягнення щастя)»13. Негативна свобода, за І.Берліном, дає відповідь на питання: «Якою є сфера, де даному суб’єкту – особі чи групі осіб – надана або повинна бути надана можливість бути такою, якою вона є, і робити те, що вона здатна робити, без стороннього втручання?» Люди, які вважають, що негативна свобода практично не має ніякої цінності без умов, які забезпечують можливість активно користуватися нею, або без задоволення інших людських прагнень, схильні зменшувати значення негативної свободи, відмовляючи їй у самому праві на звання свободи, забуваючи зрештою, що без свободи загасає людське життя, як суспільне, так і індивідуальне. Протиріччя між негативною та позитивною свободами полягає в тому, що позитивна свобода здійснення своїх можливостей може обмежувати, звужувати негативну свободу невтручання. Як вказував І.Берлін, «акцент на негативній свободі, як правило, залишав окремим людям або групам більше різних шляхів; позитивна ж свобода зазвичай відкриває менше шляхів, однак дає більше сил йти ними»14.

Конфлікт негативна / позитивна свобода неминуче порушує питання про вибір та переваги. «Чи слід у тому чи іншому випадку розвивати демократію за рахунок свободи особи…? Чи слід віддати милосердю перевагу перед справедливістю, або стихійності перед ефективністю?»15. А. де Токвіль підкреслював значущість обох форм (як негативної, так і позитивної) з визнанням пріоритету за позитивною свободою. І.Берлін до розв’язання проблеми співвідношення негативна / позитивна свобода підходить дещо більш критично та скептично. Він критикує «філософів-моністів», що прагнуть остаточних рішень, порядку та гармонії будь-якою ціною, бо там, де кінцеві цінності несумісні, непримиренні та одночасно абсолютні в принципі неможливо віднайти чітких рішень. Тому І.Берлін виступав проти:

1) ігнорування наявності подібного конфлікту;

2) намагань за допомогою «найбільш досконалих» знань гармонізувати та зняти протиріччя;

3) відкинути конкуруючу цінність, зробивши вигляд, що вона тотожна з тією, що залишилася. Власний підхід І.Берліна до проблеми врегулювання конфлікту негативна / позитивна свобода полягає у необхідності здійснення вибору із врахуванням загальних ідей, головних життєвих цінностей, притаманних людині та суспільству в цілому.

Проблема протиріч між видами свободи змушує глибоко замислитися над питанням вибору, пріоритетів при реалізації у суспільній практиці. Найбільшу увагу привертає конфлікт між негативною та позитивною свободами. Для процесів державотворення, що відбуваються в Україні, особливого значення набуває, на наш погляд, саме розважливе вирішення протиріччя між негативною та позитивною свободами. Однобічна реалізація негативної свободи через якомога більше розширення приватної сфери «невтручання» у життя особистості переважно з боку держави, на чому наполягав класичний лібералізм ХІХ ст., ставить під сумнів свободу соціально незахищених верств населення, тотальне насадження позитивної свободи, що ілюстрував колишній радянський досвід у вигляді практики зрівнялівки, утискає свободу соціально активних верств населення. Сучасна західна політична наука, обгрунтовуючи ідеї соціального лібералізму, визнала необхідним гармонійне поєднання негативної та позитивної свободи, що втілилося у теорії та практиці соціальної держави. Подібний підхід є дуже актуальним і для України.

Криза, що охопила усі сторони суспільного життя в Україні та інших пострадянських державах на шляху демократизації та забезпечення повноцінного функціонування свободи, породжує аномію, політико-правовий нігілізм, глибокі ціннісні розчарування та фрустрації. Нівелювання цінностей сприяє схибленому, спотвореному тлумаченню та розумінню ідеї свободи, знищенню в ній глибокого гуманістичного потенціалу. Низькі матеріальні можливості більшості населення щодо досягення власних інтересів та потреб зменшують «цінність» свободи в його очах, породжуючи уявлення про переваги «колишнього соціалізму» перед сьогоднішньою «демократією». На перехідному етапі від тоталітарного минулого до формування стабільної демократії перед політологами постає серйозна проблема не лише вивчення, обгрунтування, а й захисту вихідних, базових загальнолюдських цінностей, зокрема політичної свободи.

Цікавими є широкомасштабні дослідницькі проекти «Барометр нових демократій», що проводилися у посткомуністичних країнах колишнього Радянського Союзу та соціалістичного табору Спілкою ім. П.Лазарсфельда у Відні: «Новий російський барометр» і «Новий балтійський барометр», що проводилися дослідницьким центром при Стратклайдському університеті16. Польові дослідження проводилися у період між вереснем 1993 р. та квітнем 1994 р. Метою експерименту було виявити та проаналізувати «індекс свободи», який підраховували за 6 критеріями, що ними вимірювався обсяг негативної свободи у молодих демократіях. Результати досліджень по Україні представлені наведеною нижче гістограмою.

Як вже зазначалося вище, осмислення чи переосмислення поняття свободи вимагає визначення вихідних методологічних засад аналізу цієї категорії. На наш погляд, можна виокремити наступні методологічні підходи до тлумачення свободи.

1. Розглядати свободу з позицій індивіда чи колективу, чи їх органічної єдності. Тлумачити ідею свободи з точки зору індивіда чи з точки зору колективу – це дві абсолютно протилежні антропологічні концепції. Це означає дати відповідь на питання: «В чому полягає первинна свобода?» Вільні та рівні особи об’єднуються між собою і утворюють суспільне ціле, а суспільна свобода похідна від свободи індивідів. Чи навпаки? Свобода властива лише суспільному цілому, бо особа може реалізувати свою свободу та стати індивідом лише у спілкуванні з іншими людьми, у колективі, пройшовши процес соціалізації.

2. З якими цінностями та яким чином (паритет / пріоритет) узгоджувати свободу у суспільстві.

3. Якому виду свободи надавати перевагу при реалізації у суспільстві (зовнішній чи внутрішній стороні, індивідуальній чи політичній свободі).

4. Обгрунтовувати свободу з позицій дозвільного підходу, коли у законі чітко визначено, що людина має право робити, чи з позицій обмежувально-попереджувального підходу, коли у законі встановлена заборона на певні дії і свобода безпосередньо виходить від умовчання закону. Яким повинно бути співвідношення дозволеного та забороненого у суспільстві? Як тлумачити сферу дозволеного: все, що прямо не заборонено законом (лібералізм), чи все, що прямо передбачено законом (тоталітаризм). Виходячи з цього, порівняємо дві моделі свободи – ліберальну та тоталітарну.

Обсяг ліберальної свободи безпосередньо залежить від достатньо широкої сфери дозволеного, тобто прямо не забороненого у законі, та обернено пропорційно незначній сфері забороненого, що можна представити наступною формулою:

Ліберальна свобода

=

Максимальна сфера дозволеного

Мінімальна сфера забороненого

Тоталітарна свобода прямо залежить від незначної сфери дозволеного у вигляді чітко встановленої, регламентованої, безальтернативної поведінки та значної за обсягом сфери забороненого, що можна зобразити наступною формулою:

Тоталітарна свобода

=

Мінімальна сфера дозволеного

Максимальна сфера забороненого

Лібералізм прагне до забезпечення негативної свободи, розширюючи сферу «невтручання» для окремого індивіда. Реалізація у суспільстві лише позитивної свободи, «свободи до», причому крізь призму встановлення переліку дозволених дій, стало підвалиною тоталіарної свободи.

Для української суспільно-політичної практики актуальними, на наш погляд, є наступні методологічні засади до інтерпретування категорії свобода:

1) поєднання індивідуалістсько-комуналістських підходів при тлумаченні свободи, що полягає в обгрунтуванні паритетних відносин «особа-держава», зменшення напруги між

публічними та приватними інтересами через їх гармонізацію;

2) визначення свободи як основоположної соціальної загальнолюдської цінності, з якою мають бути узгоджені інші значущі цінності: рівність, демократія. політична стабільність, морально-ціннісний консенсус, економічний добробут тощо. Однак при виникненні конфлікту цінностей і при необхідності соціального вибору найгуманнішим засобом вирішення подібної проблеми повинно стати надання пріоритету свободі;

3) обсяг свободи у суспільстві встановлює обмежувально-попереджувальний підхід. При цьому свободу громадян у приватній сфері визначає принцип: «Що не заборонено законом, те дозволено», а юрисдикцію посадових осіб у публічній сфері забезпечує протилежний принцип: «Що прямо дозволено, те не заборонено».

Пит. 27Дослідіть реалізм та ідеалізм у політиці

Ідеалізм і реалізм

Умовно різні концепції, що існували в історії геополітичної думки можна розділити на два напрями або дві основні традиції: 1) політичного реалізму - розглядає світову політику як арену панування та домінування великих держав; 2) політичного ідеалізму - прагне ввести в міжнародні відносини початку моралі і справедливості, принципи суверенної рівності держав і права в їх взаєминах. - Теоретична школа «політичного ідеалізму»: І. Кант оприлюднив проект «Вічного миру», в якому він пропонував способи затвердження непорушних світ ¬ них взаємин між народами, стверджуючи, що поширення республіканської форми правління ознаме-нуется настанням ери міжнародного миру. Ідея вічного миру і суспільства, де панують закони, панує мир, є завершальною ланкою гуманістична ¬ ської філософії Канта. Філософ бачив серйозну загрозу миру в безмежному озброєнні держав, бо величезні витрати на озброєння і зміст армій, суперництво держав ¬ дарств в збільшенні військової потужності призводять неминуче до війни. У своїй роботі «До вічного миру» И.Кант ратує за дотримання міжнародних договорів, невтручання у внутрішні справи держав, за розвиток між ними торговельних і культурних зв'язків і висуває проект ус ¬ тановленія «вічного миру» на базі всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав, побудованих по республіканському типу. У XX в. ідеалістичну традицію в геополітиці розвивав Вудро Вільсон Томас (1856 - 1924) - 28-й президент США (з 1913 по 1921 рр..).

Вступаючи в Першу світову війну на завершальній її стадії, США в особі прези ¬ дента В. Вільсона проголосили своєю метою «порятунок світу для демократії». На Версальської конференції (1918) за підсумками Першої світової війни Вільсон висунув програму установи ліберального ми ¬ рового порядку під назвою «Чотирнадцять пунктів». З них вісім були названі обов'язковими: відкрита дипломатія, свобода мореплавання, загальне роззброєння, усунення торгових бар'є ¬ рів, неупереджене вирішення колоніальних спорів, відтворення Бельгії, виведення військ з рос ¬ сийской території, установа Ліги націй. Ос ¬ тальне шість пунктів були факультативними (бажаними), які швидше «слід», ніж «належить» досягти: повернення Франції Ельза ¬ са і Лотарингії, отримання автономії для на ¬ нальних меншин Австро-Угорської та Оттоманської імперій, перегляд кордонів Іта ¬ ща , висновок іноземних військ з Балкан, інтер ¬ націоналізація Дарданелл та створення незалежних ¬ сімою Польщі з виходом до моря. Одним з головних принципів міжнародних відносин було право будь-якого народу на самовизначення. На відміну від реалістів, які вважали, що відповідальність за міжнародні відносини несуть сильні держави, програм ¬ ма Вільсона виходила з того, що в конструюванні нового меж ¬ родного порядку в рівній мірі повинні брати участь всі го ¬ сударство світу.

Він вважав, що відносини між державами за визначенням повинні бути засновані на гармонії інтересів і в них відсутні глибинні причини для міжнародних конфліктів і воєн. Для того щоб остаточно усунути можливість конфлікту інтересів і затвердити почуття світової спільноти наро ¬ дів, Вільсон наполягав на заснуванні міжнародних інститутів, які забезпечували б міжнародну безпеку. Результатом ¬ том цих зусиль стало створення Ліги націй по закінченні Першої світової війни. - Школа «політичного реалізму»: Школа політичного реалізму, засновником і лідером якої вважається керівник Ганс Моргентау. Прихильниками школи були або є Дж.Кеннан, К.Томпcон, Р.Страус-Хюпе, Ч.Йост, Дж.Болл, С.Браун, З.Бжезинський, У.Ростоу, Ю.Ростоу, С. Хантінгтон та інші. Свою концепцію він виклав у роботі «Політика націй. Боротьба за владу і мир », вперше виданій в 1948 р. Основною посилкою« реалістів »є теза, згідно з яким« міжнародна політика як політика взагалі є боротьба за владу ». Г.Моргентау вважав, що незалежно від кінцевої мети найближчою метою міжнародної політики є влада. У теоретичному побудові політичні реалісти виходили з таких постулатів: - основним суб'єктом системи міжнародних відносин є національна держава, що виражає свої інтереси в категоріях сили; - боротьба держав за розширення свого впливу в зовнішньому середовищі; - реалізація політики балансу сил. Центральним елементом «політичного реалізму» є концепція «національних інтересів».

Була навіть грунтовна класифікація національних інтересів, виділяються постійні, основоположні інтереси. До них відносять «інтереси національної безпеки» (захист території, населення і державних інститутів від зовнішньої небезпеки); «національні економічні інтереси» (розвиток зовнішньої торгівлі і зростання інвестицій, захист інтересів приватного капіталу за кордоном); «інтереси підтримки світового порядку» (взаємини з союзниками, вибір зовнішньополітичного курсу). Що стосується проміжних інтересів, то до них належать «інтереси виживання» (загроза самому існуванню держави); «життєві інтереси» (можливість серйозного збитку і безпеки та добробуту; «периферійні або дрібні інтереси (локальні проблеми). Основне завдання дипломатичної діяльності з Г. Моргентау - правильно оцінити можливості врегулювання через розуміння життєвих інтересів протиборчих держав і визначення їх взаємин. В рамках цього завдання ретельно розроблялася теорія «альянсів».

Альянс розглядався як форма виявлення та закріплення спільності інтересів між двома і більше державами. встановлювалися кілька типів альянсів: ідентичні, що доповнюють, ідеологічні, взаємні, односторонні, загальні, обмежені, тимчасові, постійні, діючі і недіючі. Наступною основоположною категорією політичного реалізму є «державне (національне) могутність». Воно включає в себе ряд різнорідних елементів: географію, національні ресурси (продовольство і сировина), стан промисловості, чисельність населення, військовий потенціал, національний характер, моральний дух суспільства, якість дипломатії й уряду. Останні два належать до мінливих чинників могутності. Школа «політичного реалізму» ставить конфлікт в центр міжнародних відносин. Згідно з її постулатів, конфлікт є результатом зіткнення держав, які, спираючись на наявні ресурси, переслідують свої цілі. як для забезпечення безпеки так і експансії. Війни та збройні конфлікти відбуваються через неминучих протиріч між несумісними устремліннями різних держав. Звідси е. відносинах між державами чергуються постійно стану миру і війни, а єдиний шлях до забезпечення нестійкого, відносного світу полягає в підтримці паритету сил.

Політичний ідеалізм в теорії міжнародних

відносин: ілюзії і реальність

Як уже зазначалося вище, сучасна міжнародно-політична наука пронизана боротьбою і взаємної критикою різних методологічних підходів і теоретичних парадигм. Найбільш запеклий спір традиційно відбувається між прихильниками реалістичних (неореалістичні) і ідеалістичних (неоліберальних, неоідеалістіческіх) поглядів на природу і характер міжнародних відносин. Представники конкуруючих парадигм розходяться у відповідях на принципові питання: Хто є головними акторами? Які основні проблеми міжнародної теорії? Що являють собою основні процеси в міжнародному суспільстві? У чому полягають головні результати міжнародно-політичного развітія1?

Так, на противагу прихильникам політичного реалізму представники ідеалістичного напряму переконані, що держави - не тільки не єдині, але і не головні міжнародні актори. Багато хто з них, зокрема автори цитованої нижче книги, вважають, що ця роль належить міжнародним організаціям (в даному випадку міжурядовим). Реалісти в числі головних проблем теорії і практики міжнародної політики виділяють проблеми реалізації та захисту національно-державних інтересів, суперництва і рівноваги сил на світовій арені, стратегії досягнення і збереження державної сили (не в останню чергу, в її військовому вимірі), висновків та перегляду міждержавних спілок в залежності від зміни геополітичної (геостратегічної) ситуації і т.п. Ідеалісти акцентують увагу на наявності універсальних, загальнолюдських інтересів, цінностей та ідеалів, невід'ємних прав людської особистості, на необхідності створення всеосяжної системи колективної безпеки з метою їх збереження та захисту. І якщо політичні реалісти наполягають на тому, що основні міжнародні процеси представлені конфліктами, то ідеалісти говорять про переговори і співпрацю. Нарешті, на думку політичних реалістів, незмінність людської природи і весь досвід міжнародних відносин показують, що надії на зміни їх характеру та створення нового світового порядку, заснованого на законності та дотримання інтересів особистості, - не більш ніж утопія. Ідеалісти, навпаки, вірять в досягнення світової гармонії, позбавлення людства від кровопролитних і спустошують збройних конфліктів, в творчі можливості загальнолюдської моральності та міжнародного права.

При цьому, за зауваженням Олександра Вендта, ідеалістичний напрям у міжнародній теорії міжвоєнних років було дуже сильно оббрехати, а сам термін "ідеалізм", починаючи з нищівної критики Е. Карра (у книзі The Twenty Years of Crisis: 1919-1939, перше видання якої побачило світ в 1939 р.), ототожнювався з умиротворенням, утопізмом і наївністю, з недоліком "реалістичного" погляду на міжнародні відносини. Така позиція вкоренилася настільки глибоко, що багато сучасних дослідників міжнародних відносин воліють уникати використання цього терміна. Проте в останні роки спостерігається не тільки посилення критики на адресу політичного реалізму, але і явне переосмислення суто негативного ставлення до положень реалізма1.

Наслідуючи традиції мислителів XV в., Які говорили про моральне і політичне єдності людського роду; Гроцианская ідеї про можливість і необхідність правового регулювання міждержавних відносин; кантівську віру у досягнення вічного миру між народами, ідеалізм в сучасній міжнародній науці має і більш близькі ідейно-теоретичні витоки - утопічний соціалізм, лібералізм і пацифізм XIX в. Його основна посилка - переконання у необхідності і можливості покінчити з світовими війнами та збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин, поширення на них норм моральності і справедливості і створення, таким чином, справедливого міжнародного порядку. Прихильники даного напрямку переконані, що світове співтовариство демократичних держав за підтримки і тиску з боку громадської думки цілком здатне залагоджувати виникаючі між його членами конфлікти мирним шляхом, методами правового регулювання, збільшення кількості і ролі міжнародних організацій, що сприяють розширенню взаємовигідного співробітництва та обміну. Одна з пріоритетних тем ідеалістичного напрямку - створення системи колективної безпеки на основі добровільного роззброєння та взаємної відмови від війни як інструменту міжнародної політики. У політичній практиці ідеалізм знайшов своє втілення, зокрема, в розробленій після Першої світової війни Президентом США Вудро Вільсоном програми створення Ліги Націй, крах якої і випробування другим всесвітнім конфліктом не завадили провідним державам світу сформувати Організацію Об'єднаних Націй, покликану служити справі збереження загального миру і попередження воєн.

У науковій літературі повоєнних років однією з найбільш впливових робіт ідеалістичного напрямку стала витримала декілька видань і спростовує спрощені і карікатурізірованние уявлення про ідеалізмі книга американських авторів Греневіля Кларка і Луїса Б. Сона "Досягнення загального миру через світове право". Автори пропонують план поетапного роззброєння і створення системи колективної безпеки для всього світу за період 1960-1980 рр.. (В цитованому виданні книги цей термін "продовжений" до 1985 р.). Основним інструментом подолання війн і досягнення вічного миру між народами повинна стати реформована ООН, що діє на основі зміненого і детально розробленого Статуту.

Кілька слів про авторів книги. Г. Кларк багато років (з 1906) був практикуючим юристом і громадським діячем, Л.Б. Сон, який емігрував в США в 1939 р. з Польщі, був визнаним фахівцем з історії міжнародного права, особливо в питаннях правових способів досягнення миру, що застосовувалися в минулому. До моменту роботи над книгою, яка тривала кілька років, він викладав у Школі права Гарвардського університету, де читав, зокрема, такі курси, як "Право Об'єднаних Націй" та "Проблеми розвитку світового порядку".

Спільна робота авторів над книгою почалася в 1949 р. Її першим результатом став побачив світ в 1953 р. документ "Мир через роззброєння і перегляд Статуту", а в 1958 р. вийшло перше видання книги "Досягнення загального миру через світове право". На думку авторів, її назва підкреслює поступово зміцнюється переконання в тому, що загальне і повне роззброєння є одним з багатьох взаємопов'язаних і однаково необхідних елементів світового порядку, а не всеосяжним рішенням. Основна посилка авторів полягає в тому, що, якщо світ дійсно хоче миру, він повинен погодитися з необхідністю створення повністю адекватних світових інститутів, за допомогою яких можна досягти універсального і повного роззброєння і здійснювати світової закон в межах обмеженою галузі запобігання війни.

"Це правда, - пише Кларк в передмові до книги, - що автори спробували розробити повний план, реалізуючи який, можна дійсно зберегти справжній світ - через світове роззброєння. Це правда, що ми віримо в наш труд, який з'явився після багатьох років вивчення та критичного аналізу результатів досліджень багатьох сотень кваліфікованих фахівців з різних країн. Звичайно, було б самовпевненим стверджувати, що ми маємо остаточні відповіді на всі складні проблеми ... І все ж наші пропозиції висунуті в твердому переконанні, що справжній мир через загальне роззброєння і має необхідну силу світове право - тепер реальна перспектива, заради якої практичний чоловік трудиться з обгрунтованими надіями ".

«Реализм и идеализм в геополитике»

1. Основные традиции в геополитике

Этапы в развитии идей геополитики

Представления о геополитическом пространстве мира, механизмах его эволюции, природе отношений между государствами в ранний период носили абстрактный и мистический характер. В Средневековье постепенное освоение человеком океана сблизили страны и народы. Начиная с XV в. Западная Европа осуществила всемирную экспансию, объединив мир под своим владычеством.

Меняющаяся геополитическая реальность требовала осмысления природы международных отношений, поиска закономерностей и выявления основных тенденций их развития, определения роли пространственно-территориальных факторов в формировании мирового порядка. Геополитические представления складывались в рамках различных отраслей знания: философии, истории, политики, географии, права, военного искусства, истории дипломатии. С течением времени геополитические идеи приобрели форму теорий и концепций, освободились от влияния религии, морали, философии и стали описывать реальные пространственные модели взаимоотношений государств.

Объектом геополитики стали идеи о мировом политическом порядке, которые приобрели форму теорий, концепций и оказали определяющее влияние на становление геополитики как науки.

При рассмотрении истории геополитических теорий и идей можно выделить три этапа их развития.

1. Предыстория геополитики: не существует отдельной геополитической отрасли знания, а ее идеи являются составной частью философских учений и исторических исследований.

2. Классическая геополитика: конец XIX — начало XX в., когда из отдельных идей и концепций сформировались основные геополитические теории и национальные школы геополитики.

3. Современная геополитика: после Второй мировой войны (хотя некоторые теории и стратегии были сформулированы раньше, например военная стратегия господства в воздухе).

Последний этап характеризуется существенным изменением геополитической структуры мира, пересмотром основных классических теорий геополитики, формированием новых геополитических школ, соответствующих новым акторам современной глобальной геополитики (американской, европейской, российской, включающей геополитику стран СНГ, новокитайской, новоиндийской и др.), новых направлений, таких как атлантизм, мондиализм, глобализм и других теорий.

Существенные отличия классической и современной геополитики диктуются технико-технологическим прогрессом и вызванными им изменениями в экономической и военной силе государств — основных действующих лиц на мировой геополитической сцене XXI в. изменением государственных, этнических, конфессиональных и цивилизационных границ. Поэтому классическую парадигму противостояния Суши и Моря заменила парадигма освоения новых пространств — физических (воздушное, подводное пространство, ближний и дальний космос) и культурных (радио-, телеэфир, Интернет киноиндустрия, литература, искусство

Две традиции геополитической мысли

Условно различные концепции, существовавшие в истории геополитической мысли можно разделить на два направления или две основные традиции:

1) политического реализма - рассматривает мировую политику как арену господства и доминирования великих держав;

2) политического идеализма - стремится ввести в международные отношения начала морали и справедливости, принципы суверенного равенства государств и права в их взаимоотношениях.

Международные отношения представляют собой сферу взаимодействия между государствами, преследующими национальные интересы и стремящимися решать социальные, экономические и культурные проблемы международной жизни, обеспечение международной и национальной безопасности, поиск путей и форм разрешения международных конфликтов и прекращения войн и т.д. Начиная с Древнего мира вплоть до исхода XX столетия в международной политике доминировали великие державы (империи, сверхдержавы) или коалиции держав. Они устанавливали правила международной политической игры, применяли военную силу для решения политических конфликтов, навязывая свою волю малым государствам, формировали геополитическую карту мира, выступали арбитрами в споре между малыми государствами, вмешивались во внутренние дела других государств, всюду преследуя свой национальный интерес. Они контролировали решение вопросов, касающихся распределения мировых ресурсов, мировых цен, сфер влияния и др. Малые государства постоянно боролись за экономическую и национальную независимость, объединялись в политические блоки и союзы, играя на противоречиях и столкновении интересов великих держав. Одним из важнейших принципов международных отношений является стремление государств получить контроль над поведением других стран. Поэтому доминирующим теоретическим подходом в анализе мировой политики является реализм.