3.1. Концептуальні підходи легітимізації

та інституціоналізації політичних партій в

англійській політичній традиції

Перемога буржуазної революції в Англії в середині XVII ст. створи-

ла умови для розвитку нових капіталістичних відносин. У британському

парламенті (історично першому державному органі буржуазного типу)

партії знайшли не лише своє ідеологічне місце, а й свою легітимацію та

інституалізацію.

В Англії, де раніше, ніж в інших країнах, сформувалися буржуазні

протопартії, прихильники світсько-прагматичного погляду на державну

владу ставилися до політичних партій та міжпартійних суперечностей як

до джерела внутрішніх криз. Саме в цих колах досить швидко розвива-

лася концепція та практика "балансування", яка загалом виражалася в

прагненні нейтралізувати чи зменшити міжпартійні суперечності. За до-

помогою так званої політики "гойдалки", творцем якої можна по праву

вважати лорда Галіфакса, відбувалося погашення взаємно протилеж-

них амбіцій партійних угруповань-конкурентів, за рахунок чого послаб-

лювалася тенденція до заперечення ролі партій у ранньобуржуазній

англійській державі. Однак самому лорду Галіфаксу політичні партії

здавалися "своєрідними таємними злочинними змовами проти решти

нації". На той час ще було надто рано говорити навіть про часткове ви-

знання та легітимацію політичних партій, проте можна спостерігати до-

статньо високий ступінь терпимості до них і навики практичного спілку-

вання з ними. Так, засновник англійського матеріалізму Ф. Бекон (1561-

1626) розглядав партії як природне утворення, спричинене боротьбою

Різних політичних сил за владу. Водночас у нього знаходимо елементи

нового, більш поміркованого підходу до політичних партій. Він наполег-

ливо радить правителям не ставати на бік жодної з політичних партій,

бути над ними. "Дії партій під владою монархії повинні бути... подібні

Рухові нижчих орбіт, які можуть мати і власну траєкторію руху, але ра-

зом з тим підпорядковуватися вищому рухові". Ф. Бекон висловлює та-_ кож думку про те, що політичні партії корисні тим, що дають можливість

просуватися в політиці простим людям.

Погляд на державу як своєрідного арбітра між партійними угрупо-І

ваннями-конкурентами розвивав у своєму вченні й Т. Гоббс (1588-

1679). Він вважав, що в інтересах усього суспільства партії повинні від-

мовитися від своїх корпоративних інтересів, щоб не стати своєрідними

"державами в державі", що неминуче веде до анархії. Він визнає існу-

вання двох підходів до визначення суті і місця партій у державно-

політичному устрої. Однак сам притримується панівної тоді думки про

те, що партії - це організовані злочинні змови, які є головною причиною

серйозних внутрішніх суперечностей у державі. Він дотримується думки

про те, що там, де панують люди, котрі відстоюють різні погляди, прав-

ління неможливе без порушення єдності. Відстоюючи думку про цілко-

вите підпорядкування особистих інтересів державним, Т. Гоббс абсолю-

тно заперечує доцільність існування політичних партій. Боротьбу проти

політичних партій, їх витіснення з політичного життя він вважає найваж-

ливішим завданням державної влади. "Якщо обов'язком владарів є уми-

ротворення окремих змовників, то тим більшим їх обов'язком є знищення

і руйнування самих партій". Достатньо детально Т. Гоббс досліджує

джерела виникнення політичних партій, шляхи їх утворення, початкові

форми. Він, зокрема, зауважує, що партії виникають на підставі

взаємної угоди між людьми в ході народних патріотичних піднесень

(повстань, бунтів, воєн) і на основі індивідуального багатства. Під

партією він розуміє "значну кількість громадян, об'єднаних між собою

силою угоди чи чиєюсь владою".

Подібні погляди на політичні партії мав інший англійський філософ-

ідеаліст, один із засновників агностицизму Д. Юм (1711-1776). Учений

розглядає політичні партії як об'єктивне явище, що розвивається

історично. У процесі своєї еволюції вони чинять руйнівний вплив на

державні структури, в межах яких виникають. Коли розвиток партійних

структур сягає свого апогею, це призводить до руйнації існуючої систе-

ми правління. Д. Юм розмежовує на два протилежні полюси правову

систему та державний механізм, з одного боку, і партійну систему - з

іншого. Партійні фракції, стверджує Д. Юм, "підривають систему

правління, роблять безсилими закони і породжують найвідчайдушнішу

ворожнечу серед людей однієї і тієї ж нації". Аналізуючи політичні сис-

теми, в яких, на думку Д. Юма, виникають найсприятливіші умови для

створення партійних об'єднань, учений зазначає, що "вони набагато ле-

гше піднімаються і швидше розмножуються при вільній системі правлін-

ня, де вони завжди заражають саме законодавство, яке ще єдине спро-

можне... знищити їх". Однак, розглядаючи можливості розробки подіб-_ них законів, Д. Юм порівнює їх із магічним еліксиром чи вічним двигу-

ном, які існують лише в теорії, а не в житті.

Д. Юм робить також спробу класифікації політичних партій. Він роз-

різняє два типи партійних угруповань - особисті і реальні. Перші засно-

вані на особистих стосунках її членів, другі - на спільності поглядів чи

інтересів. Хоча при цьому він зазначає, що таке розмежування є доста-

тньо мінливим і що в житті не існує "чистих" типів. Ці дві великі групи

партійних угруповань мають ще свою внутрішню класифікацію. Групу

реальних партій він поділяє на партії, засновані на інтересі, принципі і

прихильності. Фракції інтересів формуються на основі відмінностей со-

ціальних інтересів різних соціальних груп, зумовлених, насамперед,

відмінностями в майновому стані їхніх представників. Даючи оцінку при-

чинам появи політичних партій, Д. Юм пояснює їхнє виникнення самою

природою людини, її пристрастями. Заслугою Д. Юма, однак, є те, що

він вбачає у партіях важливий інститут державного правління, який об-

межує монархію. Отже, в цей період можна говорити про достатньо чіт-

ку тенденцію - поступового звикання до політичних партій і навіть еле-

менти визнання їхньої доцільності та корисності.

Одна з перших спроб порівняно широкої легітимації політичних

партій належить видатному англійському теоретику Е. Берку (1729-

1797), автору відомого визначення політичних партій, згідно з яким "пар-

тія - це стійке об'єднання людей, яке намагається спільними зусиллями

на основі власних загальних принципів служити загальнонаціональним

інтересам". Е. Берк вважав партію не лише необхідним та важливим

інститутом політичного життя, а й визнавав необхідність її існування з

точки зору моральних та етичних цінностей. "Політичні партії, - зазна-

чав він, - є необхідним елементом вільної держави". Е. Берк визнавав,

що діяльність депутатів у парламенті неможлива без існування тісних

зв'язків з однодумцями як усередині нього, так і поза його межами, що

можливе лише в рамках певної політичної організації, якою і є партія.

Цей поворот у позитивній оцінці ролі і місця політичних партій у політич-

ному житті держави помітно вплинув на подальший розвиток теорії полі-

тичних партій.

Саме в англосаксонських країнах уперше в доволі завершеній фо-

рмі відбулося оформлення позитивного ставлення до політичних партій,

яке пройшло складну еволюцію від визнання їх як "необхідного зла" до

визнання їх як позитивного суспільного явища, інституту демократично-

го правління. Завдяки Е. Берку виділено також позитивний аспект прин-

ципу партійності у функціонуванні сучасного парламентаризму.

Нове ставлення до політичних партій сформувалося також як пози-

тивний підсумок історичного розвитку самих політичних партій, зростан- Ія Іхнього значення в політичному житті.__ 3.2. Суспільно-політична думка країн

континентальної Європи щодо визначення

політичних партій

У континентальних країнах Західної Європи позитивне ставлення

до політичних партій формувалося значно складніше і триваліше, ніж у

Великобританії. На відміну від англійської буржуазної революції, в якій

буржуазія виступала проти феодалізму разом із новим дворянством, у

Франції розподіл класово-політичних сил був іншим. Тут буржуазія в со-

юзі з народом боролася проти монархії, дворянства і церкви. Ідеологи

буржуазії мали підстави і можливість виступати від імені всієї нації.

За умов французької буржуазної революції суперечності різних

верств переросли в напружену боротьбу партій. Політичне протистоян-

ня в революції сприяло кристалізації політичних ідей і чіткішому розме-

жуванню партійно-політичних сил. Ідейним та теоретичним підґрунтям

нового політичного режиму стали праці Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо,

Е. Сійеса та інших французьких теоретиків державно-політичної думки.

Першим кроком на шляху розробки загалом стриманого ставлення

до політичних партій як до певного політичного інституту стали численні

спроби представників революційної політичної ідеології і засновників

ідейно-визвольного руху розвінчати національні політичні угруповання

позитивно охарактеризувати приклад англійських парламентських партій.

Наприклад, Ш. Монтеск'є (1689-1755) відкрито виступив за запро-

вадження на французькому фунті принципів англійського політичного

балансу. Він визнавав об'єктивну неминучість і необхідність існування

політичних партій у всі історичні періоди. Більше того, їхнє виникнення,

формування, розвиток та активна діяльність є показником демократич-

ності відповідного суспільного ладу. Залежно від наявності в державі

політичних партій, Ш. Монтеск'є визначає якість і ступінь свободи в ній.

За приклад він використовує представницьку монархію у Великобрита-

нії, де партійні фракції на той час досягли найвищого ступеня розвитку.

Виводячи партії з певного рівня природного спілкування між людь-

ми, Ш. Монтск'є вважав, що політичні партії існували і будуть існувати

вічно, практично незалежно від ступеня розвитку суспільних стосунків, їх

антагоністичності, форми державного правління і політичного режиму,

особливостей соціально-класової структури суспільства.

Розглядаючи політичні партії як інститут відносно вільного політич-

ного режиму і демократичного (близького до республіканського) держа-

вного устрою, Ш. Монтеск'є виводить загальне правило: "Кожного разу,

коли помічаємо, що в державі, яка називає себе республікою, все спо-

кійно і немає боротьби різноманітних політичних принципів і угруповань -__ бути впевненим, що в ній немає свободи". Однак надто широка

свобода, в тому числі свобода політичних партій, на думку вченого, ве-

де до заперечення свободи взагалі. Ось чому потрібне розумне обме-

ження, регламентація діяльності політичних партій. Він категорично вис-

тупав проти ототожнення партій з анархією та конфліктами, що мають

місце в державі.

Він намагається класифікувати партії за інтересами, яким вони

служать. Учений категорично виступав проти корисливих угруповань, які

відстоювали лише свої власні потреби. На його думку, партійні союзи

повинні бути демократичними і виражати загальну волю, їхній характер і

форми діяльності він пов'язує з характером політичного режиму. За мо-

нархічної форми правління діяльність політичних партій обмежена, і

лише республіканська форма правління сприяє діяльності політичних

партій.

Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) як один із революційних ідеологів буржу-

азної демократії вважав політичні партії чужим елементом у державно-

му ладі. Він стверджував, що громадяни підкоряються лише закону, в

реалізації якого вони беруть участь голосуванням. Цього закону загаль-

ного волевиявлення повинен дотримуватися кожен громадянин, прино-

сячи в жертву свої особисті, групові, корпоративні інтереси. А це зумов-

лює необхідність скасування всіляких об'єднань, які переслідують

окремі інтереси. У факті існування політичних партій Ж.-Ж. Руссо вба-

чав загрозу існуванню загальній волі громадян.

Однак він не заперечує закономірності виникнення партій як ре-

зультату досягнення певного рівня розвитку суспільних відносин, виз-

наючи утопічність думки про наявність у розвиненій людській спільноті

лише загальної волі і про відсутність у ній приватних інтересів.

Ж.-Ж. Руссо зазначав, що коли у демократичному суспільстві вини-

кають політичні партії і приватні асоціації, то воля кожної з них стає за-

гальною стосовно держави. На підставі цього він доходить висновку, що

в такому випадку голосуючих вже не стільки, скільки людей, а лише

стільки, скільки асоціацій.

Це положення засвідчує зародження нового підходу до визначення

суті політичних партій, їхнього місця в політичній системі як носіїв певної

суспільної думки, фактора формування політичної волі громадян.

Однак загалом, Ж.-Ж. Руссо був противником політичних партій. Він

вважав, що у випадку, коли в державі існують і діють різні партійні угру-

повання, які певним чином впливають на громадську думку і політичну

волю, суспільних відмінностей стає менше і вони дають менш узагаль-

нений результат. Коли одна з цих асоціацій настільки велика, що вияв-

ляється сильнішою за інші, то результат є вже не сумою незначних__ відмінностей, а єдиною відмінністю, тоді загальної волі не існує й

інтерес, який перемагає, є лише приватним інтересом.

Ж.-Ж. Руссо виступав проти існування єдиної партії в суспільстві

(монопартії). Він вказував, що якщо в суспільстві існують приватні

інтереси, то слід домагатися того, щоб усі вони були представлені

відповідними партійними угрупованнями. Це потрібно для того, щоб за-

гальна воля населення була усвідомленою і щоб народ не помилявся.

Для Ж.-Ж. Руссо в підході до політичних партій характерним є таке:

1) або в державі взагалі не повинні існувати асоціації приватного харак-

теру, і в такому випадку громадяни залишаються ізольованими від дер-

жави; 2) або може існувати значна кількість різноманітних приватних

асоціацій, які врівноважують одна одну і дають можливість визначати

загальну волю і загальний інтерес.

Інший відомий французький теоретик Е. Сійес (1748-1836) загалом

поділяв погляди своїх попередників на політичні партії. Він відстоював

ідею верховенства загальної волі над приватними інтересами в суспіль-

стві, але, на відміну від Ж.-Ж. Руссо, вважав можливим і необхідним

народне представництво, яке виражає інтереси єдиної, неподільної нації.

Критика партій у політичній та державно-правовій теорії того часу

пояснюється багатьма причинами, насамперед потребами ліквідації

феодальних пережитків, формування єдиної нації, захистом держави

від зовнішніх і внутрішніх ворогів, тобто тими завданнями, які потребу-

вали об'єднання політичної енергії всієї нації, не допускали існування

окремих, розрізнених груп, які конкурують між собою у формуванні полі-

тичної волі. І все ж саме такими "генераторами" і "провідниками" енергії

широких мас, необхідної для перетворення держави і досягнення полі-

тичної єдності, ставали політичні партії та клуби.

Порівняно з англійською партійною теорією, яка започаткувала по-

зитивне ставлення до політичних партій, французькі мислителі обґрун-

тували той незаперечний факт, що внаслідок взаємного поборювання

угруповань-конкурентів може скластися рівнодійна, спрямована на вста-

новлення і поширення в суспільстві свободи та демократії.

У Німеччині в політичній теорії відхід від негативного сприйняття

політичних партій відбувся з запізненням майже на століття. Німецька

політична теорія відображала принципово інший стан національних

державно-політичних стосунків кінця XVIII - початку XIX ст. Історичні

умови тієї епохи в Німеччині складалися несприятливо для партій через

відсутність необхідних конституційно-політичних інститутів і різкого об-

меження сфери партійно-політичної діяльності. Внаслідок об'єктивно-

історичних особливостей розвитку партійно-політичної сфери Німеччини

в центрі уваги дослідників перебував переважно не політико-практич-

ний, а ідеологічний аспект діяльності партійних угруповань. Це відобра-__ жалось і в певному ототожненні партійних угруповань з політичною опо-

зицією політичному режиму.

Між тим широка теоретична аргументація дослідження партій

сприяла порівняно легкому їх "засвоєнню", а відтак і розвитку теорії

політичних партій (попереднє уявлення про партії було частиною

світоглядних, загальнофілософських конструкцій).

Антипартійному клімату в політичній теорії Німеччини сприяла фе-

тишизація держави, обґрунтована у філософії Г. Гегеля (1770-1831). За

Г. Гегелем, держава і була виразником "народного духу", "вищої ней-

тральної влади", уособленням загального блага, а всілякі опозиційні

політичні рухи, тим паче інституційно чи організаційно оформлені, вва-

жалися суспільним злом.

З погляду суб'єктивного ідеалізму Г. Гегель визначає і суть такого

політичного феномену, яким є політичні партії. Він дає їм негативну оці-

нку визначаючи їх як союзи, засновані на суто суб'єктивних стосунках і

приватних інтересах. Це визначення Г. Гегеля помітно вплинуло на фо-

рмування теорії політичних партій у Німеччині. Треба зазначити, що сам

Г. Гегель не займався окремо вивченням суті політичних партій, а роз-

глядав їх достатньо поверхово в межах загальної теорії держави.

Як прихильник представницької монархії Г. Гегель вважав, що інте-

реси відповідних верств німецького суспільства повинні представляти

відповідні органи посередництв, але депутати в них повинні виражати

не суб'єктивні інтереси, партійну ідеологію, а лише об'єктивний інтерес,

який існує в громадянському суспільстві і його різних корпораціях.

Виходячи з постулату неподільності волі народу, виразником якої є

єдина держава, Г. Гегель підкреслює: "Уряд не є партія, якій протистоїть

інша партія, отож кожна з них повинна багато чого добиватися та відво-

йовувати, і якщо держава потрапляє в таке становище, то це є нещас-

тям і таке становище не може бути визнане нормальним."

Перші спроби створення і поширення фундаментальної теорії полі-

тичних партій належать у Німеччині лівому крилу гегельянців. Одним із

засновників цієї теорії був А. Руге, який вивчав зв'язок між ученням про

партії і проблемою критики та опозиції уряду. Молодий К. Маркс, який

займався проблемою революційної партії пролетаріату, теоретично об-

ґрунтовував практичні принципи організації політичної партії як політич-

ного центру пролетарської революції, рішуче вимагаючи переходу від

філософської критики до політичної практики. На інших позиціях стояв

А- Руге, який вважав партію засобом запобігання революції. В його нау-

ковій концепції партії виступають як умовні антитези, помірковано-

реформістське заперечення влади та держави. Під партіями він розумів

60__ рушійні сили та організаційні форми ліберальних та демократичних

ідей, що протистоять консервативному державному режимові.

Одним із відомих представників правого крила гегельянців був

К. Розенкранц. Використовуючи елементи соціолого-емпіричного аналі-

зу, він намагається поєднати вчення про "субстанціональну єдність

держави" з динамічною теорією політичних партій. Для нього партії - це

особливе, окреме соціально-політичне явище, суть якого можна вивести

тільки із загального, чим є держава. "Партія виникає внаслідок того, що

один із елементів держави узурпує право бути в своїй самості не лише

собою, а й цілим. Таке бажання неминуче породжує протилежну тенден-

цію іншого елемента, вони за своєю природою координуються в бороть-

бі за панування." Такий підхід до політичних партій отримав назву ета-

тичного. Якщо в А. Руге політичні партії - інститути, що протистоять

уряду, то в К. Розенкранца - уряд, який уособлює собою державу, стоїть

над політичними партіями, які представляють групи суспільних інтересів.

На зовсім іншому ґрунті будує вчення про політичні партії Ф. Ромер,

представник романтичної натурфілософії. Він намагається проводити

аналогію між еволюцією партійно-політичних інститутів і стадіями розви-

тку людського організму. Його органологічна конструкція політичних

партій досить помітно вплинула на формування теорії політичних партій.

Слід зазначити, що на відміну від Англії, США, Франції, в Німеччині

у XVIII-XIX ст. теорія політичних партій розвивалася практично у вакуу-

мі, в порожньому та статичному політичному просторі. Для неї політичні

партії були скоріше ідеальними образами, ніж реальними політичними

інститутами. Німецькі прототипи політичних партій почали реально ви-

никати лише після революції 1848р., що вплинуло на розвиток самої

теорії політичних партій. Відтоді політичні партії починають сприйматися

не лише як певні ідеологічні течії в суспільному житті, а як реальні істо-

ричні утворення, важливі елементи політичного життя.

Такий підхід характерний для одного з прихильників ліберальної

течії в політиці А. фон Рошау, який намагався визначити партії як носіїв

політичної влади. Він полемізує із консервативною традицією, яка від-

кидала суттєве значення політичних партій у державному управлінні,

зазначаючи, що політичні партії володіють політичною силою. Під цією

силою А. Рошау розуміє прогресуюче бюргерство з його зростаючим

інтересом до участі в політичному процесі.

Цікавими, з погляду розвитку партійної теорії, є також думки швей-

царського ученого Й.К. Блунчлі. Його основне методологічне кредо по-

лягає в тому, що партії становлять не державно-правовий, а політичний

інститут. "Політичні партії, - зауважує він, - не є елементом державного

організму, а представляють собою вільні суспільні групи, які об'єднуються навколо певних переконань чи напряму з метою спільної

політичної діяльності". Якщо партії таким чином виключаються з урядо-

вої сфери, то виділяється сфера держави як ціле і сфера партій як еле-

мент. У зв'язку з цим Й.К. Блунчлі пропонує забезпечити державне нор-

мативне регулювання діяльності політичних партій.

Й.К. Блунчлі пов'язує виникнення і розвиток партій у державі з до-

сягненням нею певного рівня розвитку і відзначає, що найрішучіше

формування партій відбувається у найобдарованіших та вільних на-

родів. Досліджуючи політичні партії, швейцарський учений розмежовує

власне партії і партійні фракції, які він називає карикатурою на партії:

перші відображають суспільні інтереси, а тому є корисними та важливи-

ми для політичного життя, другі ж відображають лише корпоративні

інтереси і непоправно шкодять суспільству.

Дуже цікавою є також розроблена Й.К. Блунчлі детальна кла-

сифікація політичних партій. Він розрізняє такі види партій:

1. Релігійно-політичні партії, до яких належать конфесійні партії і

які намагаються чинити відповідний вплив на державу на основі своїх

релігійних доктрин.

2. Світські партії, але не "чисто" політичні, а обмежені національ-

ними, місцевими та етнічними рамками.

3. Політичні угруповання, які ґрунтуються на соціальних інтересах.

4. "Чистою" формою політичних партій Й.К. Блунчлі вважає ті полі-

тичні партії, які визначаються політичними (а не релігійними, національ-

ними, місцевими) суперечностями і тривалий час супроводжують суспі-

льний інтерес.

Цікавими є міркування Й.К. Блунчлі про взаємозв'язок між націона-

льним характером і партійними симпатіями. Він, наприклад, вважає, що

французькому національному характеру властивий радикалізм, англій-

цям - лібералізм та консерватизм.

Отже, праці німецьких учених стали вагомим вкладом у розвиток

загальної теорії політичних партій. Вони розширили діапазон дослі-

дження політичних партій, вийшовши далеко за межі пошуку визначення

поняття партій, оцінки їх політичної діяльності, і висвітлили цілий ряд

важливих проблем - про місце політичних партій у державі та суспільс-

тві, їхній зв'язок із державними та правовими інститутами, про функції та

класифікацію політичних угруповань.

Розвиток політичної теорії від заперечення до визнання політичних

партій є одним із прикладів більш загального повороту від середньовіч-

чя до Нового часу, переходу від феодалізму до капіталізму. Поступовий

Розвиток позитивного трактування партій у ранньобуржуазних політич-

них ученнях пов'язаний з еволюцією системи буржуазної державності та

63 демократії, з об'єктивним процесом розвитку капіталістичної формації у

всіх її проявах. Починаючи з періоду розкладу феодально-абсолютист-

ського ладу, ранньобуржуазних революцій і аж до буржуазно-демокра-

тичних революцій XIX ст., формувались історичні передумови, сприят-

ливі для сприйняття, визнання, хоча і доволі стриманого, партій у теорії

держави та політичній думці загалом. На поетапний характер утвер-

дження партій у політичній теорії здійснив відчутний вплив і розвиток

самих політичних партій, який відбувався далеко неоднозначно.