Розділ 2. Наукове вивчення мовної картини світу
2.1. Поняття мовної картини світу в українській лінгвістиці. Поняття «картина світу» належить до фундаментальних наукових понять. Воно виражає найсуттєвіші характеристики людини, її буття, взаємозв’язків з позамовною дійсністю. Картина світу як його глобальний образ постійно формується у процесі контактування людини з навколишнім середовищем та іншими членами соціуму, предметно-практичну діяльність, світосприйняття, яке є виявом характеру духовної сутності особистості. Картина світу об’єктивується у мові, культовому і світському образотворчому мистецтві, у музиці, ритуалах, етикеті, різноманітних соціокультурних стереотипах поведінки людей тощо.
Термін «картина світу» був уведений до наукового обігу у фізиці наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Одним із перших цей термін почав вживати Г. Герц (1914 р.) стосовно фізичної картини світу, що розглядалася як сукупність внутрішніх образів зовнішніх предметів. А. Ейнштейн вважав створення картини світу необхідним моментом життєдіяльності людини. З часом поняття «картина світу» в природничих науках стало означати специфічну концептуальну структуру, що формується за допомогою наукових методів і понять.
Загальнонаукова картина світу надбудовується над системністю наукових знань як зв’язкова ланка між ними й світоглядом.
Російський психолог Ю.А. Аксьонова вважає: картина світу є змістовним аспектом образу світу, сукупністю його складових - конкретних образів, уявлень, значень, певною мірою впорядкованих, а тому з точки зору наявності рівнів соціального простору можна виділити в ній такі компоненти: одиничні (індивідуальні), особливі (ті, які поділяють люди певної соціальної або статево-вікової групи) й загальні (ті, які поділяє людство в цілому, - універсальні) [1косен]. Дослідниця зауважує, що картина світу традиційно центрується на «я», її основою є події особистого життя, «індивідуальна історія діяльностей».
Цю думку поділяє С.М. Меджидова, яка пише, що у ході особистісного розвитку людина засвоює, з одного боку, ті елементи картини світу, які характерні для певного соціуму, тобто певні стереотипні уявлення народу, з яким особистість себе ідентифікує. З іншого боку, власний досвід освоєння світу створює індивідуальні уявлення. Специфіка формування картини світу у свідомості особистості - багаторівневість формування - накладає відбиток на результат цього процесу, позаяк дана картина не є чимось однорідним.
Наприклад, образи світу значущих для особистості дорослих або однолітків можуть мати різну природу, позаяк вони можуть бути стереотипними для мовної спільноти або будуватися на індивідуальних уявленнях. Крім того, зазначає дослідниця, у макро- (суспільство в цілому) та мікро- (референтні для людини групи) соціумах побутує кілька моделей світу (мовна, наукова, міфологічна, художня тощо), рівень засвоєння яких особистістю може бути різним [8косен].
Мовна картина світу історично слалась у свідомості даного мовного колективу і відображає в мові сукупність уявлень про світ, певний спосіб концептуалізації дійсності. Поняття мовної картини світу належить ідеям В. фон Гумбольдта і неогумбольдтіанців (Вайсгербер и ін. ) про внутрішню форму мови, с однієї сторони, і ідеям американської етнолінгвістики, так званої гіпотезі лінгвістичної відносності Сепіра – Уорфа, – з другої.
Кожна природна мова відображає певний спосіб сприйняття і організації світу. Виражені в ній значення складаються в деяку єдину систему поглядів, свого роду колективну філософію, яка нав’язується в якості обов’язкової для всіх носіїв мови. Властивий даній мові спосіб концептуалізації дійсності дещо універсальний, дещо національно специфічний, так що носії різних мов можуть бачити світ трохи по-різному, через призму своїх мов. З другої сторони, мовна картина світу являється «наївною» в том смислі, що в багатьох суттєвих відношеннях вона відрізняється від«наукової» картини. При цьому відображені в мові наївні уявлення зовсім не примітивні: в багатьох випадках вони не менш складні і цікаві ніж наукові. Такі, наприклад, уявлення про внутрішній світ людини, які відображають досвід інтроспекції десятків поколінь протягом багатьох тисячоліть і здатні служити надійним провідником в цей світ. В наївній картині світу можна виділити наївну геометрію, наївну фізику простору і часу, наївну етику, психологію і т. д.
І так, поняття мовної картини світу включає дві пов’язані між собою, але різні ідеї: 1) що картина світу, запропонована мовою, відрізняється від «наукової» (в цьому значенні використовується термін «наївна картина світу») і 2) що кожна мова «малює » свою картину, що відображає дійсність дещо по-іншому, ніж це роблять інші мови. Реконструкція мовної картини світу становить одну з важливих завдань сучасної лінгвістичної семантики. Дослідження мовної картини світу ведеться в двох напрямках, у відповідності з названими двома складовими цього поняття. З однієї сторони, на основі системного семантичного аналізу лексики певної мови здійснюється реконструкція цілої системи уявлень, відображених в даній мові, безвідносно до того, являється вона специфічною для даної мови чи універсальною. З другої сторони, досліджуються окремі характерні для даної мови концепти, що володіють двома властивостями: вони являються «ключовими» для даної культури (в тому значенні, що дають «ключ»до її розуміння) і одночасно відповідні слова погано перекладаються на інші мови: еквівалент перекладу або взагалі відсутній (як, наприклад, для російських слів тоска, надрыв, авось, удаль, воля, неприкаянный, задушевность, совестно, обидно,неудобно ), або такий еквівалент в принципі є, але не містить саме тих компонентів значення, які являються для даного слова специфічними (такі, наприклад, російські слова душа, судьба, счастье, справедливость, пошлость, разлука, обида, жалость, утро, собираться, добираться, как бы)[].
Мова як відомо, являється виключно атрибутом людини. Одночасно людина являється центральною фігурою на цій картині світу, яку малює мова. Як показали дослідження десятиліть, семантична система мови базується на принципі антропоцентризму: щоб описати розмір, форму, температуру, положення в просторі, функцію і інші властивості предметів, мова в якості точки відліку використовує людину. В залежності від обставин людина в мові фігурує як суб’єкт мовлення (той хто говорить), суб’єкт свідомості, сприйняття, волі, емоцій і т. д. і навіть просто як фізичне тіло, що має певну будову (обличчя, голову, ноги і т. д. ) і займає певне положення в просторі. Фігура людини, що говорить, являється центральною для категорій дейксиса, часу і модальності. Не менш важливу роль відіграє фігура людини в лексиці, в тому числі предметній.
Людина постає перш за все динамічною істотою. Вона виконує три різних типи дій- фізичні, інтелектуальні і мовленнєві. Їй властиві певні стани- сприймання, бажання, знання, думка, емоції і т. п.
Будь-яка мова, акумулюючи досвід життя народу у всій її повноті і різноманітності, являється його свідомістю. Кожне нове покоління, кожний представник конкретного етносу, засвоюючи мову черпає через неї колективний досвід, колективне знання про навколишню дійсність, загальноприйняті норми поведінки, соціальні цінності.
З цього слідує, що мова не може не впливати на досвід конкретного індивіда, його поведінку, культуру.
Мовленнєва діяльність, повязана з використанням мови, одна з важливих в житті людини – істотa, що мислить, думає, пізнає роздумує, пояснює сперечається, переконує. Обговорення ролі мови в становленні (формуванні самоосвіті) особистості неможливе без оперування поняттями “мовна особистість”, “мовна свідомість”, “мовне мислення”. “Свідомість мовна… Особливості культури і суспільного життя певного людського колективу, що визначила його психічну своєрідність відображена в специфичних рисах даної мови… ”
Мовна картина світу — сукупність уявлень про світ, що історично склалася у свідомості мовного колективу, цілісний образ світу, у формуванні якого беруть участь всі сторони психічної діяльності людини. Це концептуалізація світу, вміщена у мові.[1нет] Мова — це основна складова культури і водночас її знаряддя. Культура народу вербалізується у мові, а мова відображає ключові концепти культури, відтворючи їх у словах. Таким чином, мова створює суб'єктивний образ об'єктивного світу.
Поняття мовної картини світу пов'язано з ім'ям В. фон Гумбольдта та його ідеєю антропоцентричності мови. Пізніше це поняття було розвинене неогумбольдтіанцями (Вайсгербер). Значний вклад належить американським етнолінгвістам Е.Сепіру та Б.Уорфу, які створили гіпотезу мовної відносності. Термін «мовна картина світу» був введений Л.Вайсгребером.
Заслуга Л. Вайсгербера полягає в тому, що він ввів у наукову термінологічну систему поняття «мовна картина світу». Це поняття визначило своєрідність його лінгвофілософской концепції поряд з «проміжним світом» і «енергією» мови.
Основними характеристиками мовної картини світу, якими її наділяє Л. Вайсгербер, є наступні:
1. мовна картина світу - це система всіх можливих змістів: духовних, що визначають своєрідність культури та менталітету даної мовної спільності, і мовних, обумовлюють існування і функціонування самої мови,
2. мовна картина світу, з одного боку, є наслідок історичного розвитку етносу й мови, а, з іншого боку, є причиною своєрідного шляхи їх подальшого розвитку,
3. мовна картина світу як єдиний «живий організм» чітко структурована і в мовному вираженні є багаторівневою. Вона визначає особливий набір звуків і звукових сполучень, особливості будови артикуляційного апарату носіїв мови, просодичні характеристики мови, словниковий склад, словотворчі можливості мови і синтаксис словосполучень і пропозицій. Іншими словами, мовна картина світу обумовлює сумарне комунікативну поведінку, розуміння зовнішнього світу природи і внутрішнього світу людини і мовну систему,
4. мовна картина світу мінлива в часі і, як будь-який «живий організм», схильна до розвитку, тобто у вертикальному (діахронічному) сенсі вона в кожний наступний етап розвитку почасти нетотожні сама собі,
5. мовна картина світу створює однорідність мовної сутності, сприяючи закріпленню мовного, а значить і культурного її своєрідності в баченні світу та його позначення засобами мови,
6. мовна картина світу існує в однорідному своєрідному самосвідомості мовної спільності і передається наступним поколінням через особливий світогляд, правила поведінки, спосіб життя, зафіксовані засобами мови,
7. картина світу будь-якої мови і є та перетворююча сила мови, яка формує уявлення про навколишній світ через мову як «проміжний світ» у носіїв цієї мови,
8. мовна картина світу конкретної мовної спільності і є її загальнокультурний надбання.
Мовна картина світу репрезентується на лексичному матеріалі. Зокрема, це представлено в роботах І.О. Голубовської П.М. Грабового, С.А. Мартос, Ю.Л. Мосенкіса, Л.О. Ставицької та О.С. Фурси, де здійснюються зіставні дослідження з питань вираження мовної картини світу в лексиці кількох національних мов. Рідко у дослідницьких працях йдеться про інші здатні відображати дійсність мовні рівні, наприклад, про граматичні засоби репрезентації дійсності.
Серед українців провідна роль належить О. О. Потебні, який розвивав етнолінгвістичні ідеї у вітчизняній науці.
2.2. Історія розгляду мовної картини світу в науці та лінгвістиці. Феномен, що іменується «картина світу», є таким же давнім, як і сама людина. Створення перших картин світу в людини збігається в часі з процесом антропогенезу. На створення цілісного образу світу претендують міфологія, релігія, філософія, мистецтво. Історично першою формою світоглядної свідомості, в межах якої сформувалася розвинена картина світу, було міфологічне свідомість. Саме в міфі виражається модель світу, що склалася в період архаїчного суспільства. Починаючи від епохи античної філософії і закінчуючи часом створення натурфілософських теорій XIX-го століття історичні спроби побудови картини світу відбувалися в руслі філософських досліджень. Тим не менш, реалія, звана терміном «картина світу», стала предметом вивчення лише в порівняно недавній час.
Як вже було зазначено вище, термін «картина світу» був вперше використаний Г. Герцем в контексті фізичної картини світу. Терміном «картина світу» широко користувався також М. Планк, розуміючи під фізичною картиною світу «образ світу», що формується фізичної наукою і відображає реальні закономірності природи. М. Планк розрізняв практичну картину світу і наукову картину світу. З практичної картиною світу він пов'язував уявлення людини про навколишній світ, яке виробляється людиною поступово на підставі своїх переживань.
Думка про те, що створення картини світу або картини реальності є необхідним моментом життєдіяльності людини, розвивав А. Ейнштейн: «Людина прагне якимось адекватним способом створити в собі просту і ясну картину світу для того, щоб відірватися від світу відчуттів, щоб у відомій ступеня спробувати замінити цей світ створеної таким чином картиною »[Ейнштейн; 45].
Паралельно з розробкою поняття картини світу в рамках науки, картина світу вивчалася в культурологічних та лінгвосеміологіческіх роботах. Специфіка мовної концептуалізації світу найнаочніше представлена в тому, що називають особливостями у мовному членуванні дійсності, що можна пояснити етнонаціональними відмінностями когнітивних мировосприятий. Мови розрізняються способом виділення значень, самим способом сприйняття і осмислення світу. Ця ідея в різних іпостасях і версіях розвивалася у всіх ключових епохах новітньої історії лінгвістики. Сходить вона до вчення В. Гумбольдта про «внутрішню форму» мови. Відповідно до його навчання, різні мови є різними світобачення та специфіку кожного конкретного мови обумовлює «мовна свідомість народу», на ньому говорить[Гумбольдт; 67].
Концепція В. Гумбольдта мала багатьох послідовників і продовжувачів, що займалися утвердженням в основному ідеї про вплив мови на мислення і світогляд людей. Найбільш великі мовознавці та психологи з різним ступенем впевненості були прихильниками цієї ідеї. Найбільш яскравими її прихильниками в XIX-му столітті були В. Д. Уітні, що вирізняв, що «кожна мова має ... властиву тільки йому систему усталених відмінностей, свої способи формування думки, відповідно до яких перетворюються зміст і результати розумової діяльності людини, весь запас його вражень, в тому числі індивідуально придбаних, його досвід і знання світу »[Whitney; 45] і Г. Штейнталь, ставив розвиток мислення в пряму залежність від розвитку соціального середовища, частиною якої є мова.
Далі ця ідея розвивалася в діяльності американської школи етнолінгвістики, представленої роботами Е. Сепіра, Ф. Боаса, Б. Уорфа. Ф. Боас зазначав, що «особливості мови очевидним чином відбиваються в поглядах і звичаї народів» [Boas; 99]. Ці думки далі були розвинені в гіпотезі лінгвістичної відносності Сепіра - Уорфа. Ця гіпотеза була висунута в 1930-х роках Л. Уорфом на основі ідей Е. Сепіра. Суть її зводиться до наступного: люди, що говорять на різних мовах і належать до різних культур, по-різному сприймають світ. «Ми розчленовуємо природу в напрямку, що підказав нашою мовою. Ми виділяємо у світі явищ ті чи інші категорії і типи зовсім не тому, що вони самоочевидні, навпаки, світ постає перед нами як калейдоскопічний потік вражень, який повинен бути організований нашою свідомістю, а це значить в основному нашої мовної системою, що зберігається в нашій свідомості »[Уорф; 175]. Основні положення цієї гіпотези: мова обумовлює тип мислення її носіїв, спосіб пізнання навколишнього світу залежить від мови, на якому здійснюється мислення. Звідси виникає питання: що ж первинне, що на що впливає - особливості сприйняття та усвідомлення навколишнього світу впливають на норми поведінки або поведінку особистості впливає на свідомість. Здається, що відповісти на це питання однозначно в принципі неможливо, тому що дані феномени пов'язані відносинами двобічної залежності: одне зумовлює інше і одне впливає на інше.
Гіпотеза Сепіра - Уорфа критикувалася багатьма вченими, але по суті вона була спробою розібратися в причинах мовного і етнічного розмаїття на новому витку лінгвістичних та інших наукових знань про світ. Найближче до цього підійшов Б. Уорф, який стверджував: «Ми стикаємося, таким чином, з новим принципом відносності, який свідчить, що подібні фізичні явища дозволяють створити подібну картину всесвіту лише при схожості або, принаймні, при співвідносності мовних систем» [Уорф; 175], що означає іншими словами, що наші знання про картину світу формуються щодо нашої мовної картини світу.
Найбільш видатним продовжувачем ідей Сепіра - Уорфа був німецький вчений Лео Вайсгербер. Ідея Л. Вайсгербера висловлювала неогумбольдтіанскую позицію і побудована на ідеї мовного пізнання світу. На його думку, все дійсне буття визначається мовним буттям і стає духовним світом людини. Мова має величезний вплив на формування духу народу, утворюючи «проміжний світ» між свідомістю та дійсністю.
Варіаціями на тему «внутрішньої форми» мови є також поняття значимості у Ф. де Соссюра, теорія семантичних полів І. Тріра, вчення Л. В. Щерби про «обивательських» поняття, висунута А. Вежбіцкой концепція «етносінтаксіса» та багато інших робіт лінгвістів XX-го століття.
Подальша розробка проблеми вивчення мовної картини світу здійснювалася вже на сучасному етапі розвитку лінгвістики.
Як бачимо з вищесказаного, спроби побудови картини світу здійснювалися в руслі міфологічних і філософських досліджень, але предметом вивчення термін «картина світу» став тільки лише в лінгвістиці XX-го століття. Дослідники, що займаються даною проблемою (М. Планк, Г. Герц, В. Гумбольдт, А. Ейнштейн, Ф. Боас, Б. Уорф, Е. Сепір і ін) внесли величезний внесок у розробку і вивчення поняття картини світу, як у фізичних науках, так і в культурологічних та лінгвосеміологіческіх роботах.
2.3. Аспекти вивчення мовної картини світу. Людина як суспільна істота не може існувати поза суспільством, а отже і усвідомлювати себе поза ним. Мова виступає елементом, що поєднує людину з тим, що її оточує, з ментальністю суспільства, нації, не тільки на сучасному етапі існування, але й залучає її до історичного минулого.
Мовна картина світу – історично сформована в повсякденному пізнанні спільноти та відображеною в мові сукупністю уявлень про світ, певним способом відображення і концептуалізації дійсності крізь призму культурно-національних особливостей, притаманних певному мовному колективу; інтерпретація навколишнього світу за національними концептуально-структурними канонами відображення дійсності у свідомості етносу, які засвоюються дитиною у процесі її соціалізації[4нет].
Розгорнуте уявлення про мовну картину світу та її роль у соціальному пізнанні та поведінці виникає тільки в сучасності, відзначає М.О. Шигарєва, яка пов’язує це явище зі зростанням ролі мас в історії, підвищенням значення ідеології в управлінні масами, виділенням індивідуальності масової людини і пропонує розглядати мовну картину світу у варіантах загального (національна мова і, відповідно, національно-мовна картина світу), окремого (мовлення соціальної групи), одиничного (мовлення особистості). Таким чином, мовознавці виділяють три рівні мовних картин світу: на рівні ідіолекту, діалекту та узусу (мови).
Узуальна (національно-мовна) картина виконує функцію узагальнюючого конструкта, оскільки, як слушно зазначає О.О. Селіванова, «відображає картини світу певних угрупувань людей - носіїв однієї мови, об’єднаних територіально, а також за іншими ознаками та психічними властивостями (освітою, професією, статтю, ерудованістю, темпераментом, характером тощо)» [11, с. 83].
На рівні говірок здійснює дослідження В.Д. Ужченко, яка вивчає відмінності мовної картини світу у носіїв територіальних діалектів, пов’язуючи їх з географічними умовами, соціальними, культурно-історичними факторами, виробничою діяльністю.
Для дослідження мовних картин світу М.П. Кочерганом був запропонований зіставно-типологічний метод, а серед найбільш перспективних рівнів їх дослідження він визначає лексико-семантичний.
Л.А. Лисиченко приділила увагу структурі мовної картини світу, яку вона представляє у вигляді поля з ядром - мовцем - і периферією - мовним колективом. Крім того, дослідниця звертає увагу на словотвірні одиниці як перспективний матеріал для дослідження у будь-якій мові.
А.С. Зеленько звернув увагу на необхідність розрізнення мовних картин світу в когнітивній лінгвістиці, виокремлюючи повсякденно-побутову, міфологічно-релігійну, художню та наукову картини світу. На сьогодні цей напрям важається новим і перспектиним у розвитку мовознавства.
У межах мовної картини світу важливим є поняття стереотипу. Термін стереотип вперше був введений американським журналістом У.Ліппманом (1922) для позначення поширеної у суспільній думці упередженої уяви про членів етнічних, класових, політичних і професійних груп. Стереотипи відіграють важливу роль в оцінці людиною явищ навколишнього світу [7: 389 ].
«Стереотип поєднує конотації, так би мовити, енциклопедичні (що випливають із знань про світ), і мовні (що належать мовним знанням)», – вважає засновник польської школи етнолінгвістики Єжи. Визначаючи місце стереотипів у мовній картині світу, дослідник уточнює: «Мовна, тобто видима крізь призму мови, картина світу складається як із сітки граматичних і семантичних категорій, за допомогою яких носії мови інтерпретують дійсність, так і з конкретних характеристик предметів, в яких стійкі уявлення поєднуються з оцінками та зразками поведінки», що і становить мовний стереотип. Ознаками стереотипів як підкласу понять (наприклад, стереотипи деяких народностей, мешканців деяких регіонів, стереотипи професій, стереотипи деяких елементів Космосу, стереотипи тварин тощо).
У мовознавстві стереотип розглядається теж неоднаково. Частина мовознавців описують це поняття поверхово, подають під його етикеткою “репродуковані з пам’яті зв’язки слів“, протиставляючи їх мовним конструктам. Друга частина мовознавців розглядає це поняття глибше, досліджуючи його ментальну сторону, тобто розглядають специфічні особливості суспільної дійсності, які існують у свідомості мовців. Вчені, які орієнтуються на психолінгвістику, пов’язують ментальну сторону стереотипу з діяльністю людей, досліджують стереотип народів, рас, груп ( в цьому випадку виділяються емоційно-вартістні риси [ Писарек , Писаркова, Шафф]); тоді як прихильники етнокогнітивного напрямку розглядають стереотип у значенні ширшої перспективи, пов’язують поняття стереотипу з мовною картиною світу взагалі [Бартмінський, Панасюк, Кардела ].
Отже, стереотип у мові — це спрощене, схематичне, узагальнююче зображення певної категорії осіб (будь-якої народності, професії, віку, статі та ін.), звірів, інституцій (наприклад, поліції, школи), подій (весілля, виборів), яким притаманні позитивні або негативні риси. Сигналами апелювання стереотипу виступають правдиві і типові особливості:
правдивий і типовий пес — вірний.
Стереотип — це емотивно-конотаційний складник значення слова, виразу або речення.
Є.Бартмінський та Й.Панасюк виділяють чотири типи стереотипів:
зразок — ’такий, який повинен бути’;
реальність — ’такий, який є’;
міфічне зображення (уявне) — ’такий, який може бути’;
зображення ідеологічне — ’такий, який може і повинен бути’[Bartmiński 1998: 43; Panasiuk 1998: 86].
Стереотип існує у свідомості і підсвідомості людей, а також встановлюється у мові: у етимологічному і переносному значенні, в ідіомах, у синтаксичних конструкціях. Повна характеристика стереотипу складається з його змісту, ступеня подібності, оцінки (позитивної або негативної), інтенсивності оцінки. Емпірична реконструкція стереотипу опирається або на психологічні дослідження, або на аналіз словників і текстів.
2.4. Сучасний етап вивчення мовної картини світу в лінгвістиці. Слід сказати, що на сучасному етапі розвитку лінгвістики особливості концептуалізації світу мовою були продемонстровані на величезному фактичному матеріалі. У ході опису екзотичних мов (австронезийских, австралійських та ін) було виявлено різницю у способах концептуалізації, притаманних цим мовам, з одного боку, і індоєвропейських мов, з іншого (роботи Е. Сепіра, Б. Уорфа, Х. Хойера, А. Вежбіцкой і багато інших). Результатом розвитку семантики з'явилися описи цілих семантичних полів, або фрагментів мовної картини світу, представлених у літературних європейських мовах, а також порівняння цих полів у різних мовах (праці Ю. Д. Апресяна, дослідження А. Вежбіцкой, В. Г. Гака, В. З. Саннікова, Є. С. Яковлевої).
Проте вивчення мовних моделей світу не обмежується їх описом і типологічним порівнянням, вони також стають об'єктом інтерпретації в рамках цілого комплексу наук про людину. Картина світу будь-якої мови розглядається в контексті міфології, фольклору, культури даного народу. Іноді картина світу розуміється як безпосереднє відображення психології народу (праці Ф. Боаса, Е. Сепіра, Б. Уорфа, Х. Хойера, дослідження Н. І. Толстого, С. М. Толстой, роботи С. Є. Нікітіної, Т. У . Цив'ян, І. Бартмінского, Н. Д. Арутюнова).
Особливим напрямком у вивченні мовних моделей світу є відновлення її фрагментів у мертвою мовою або прамові. Це фрагменти, пов'язані з матеріальній культурі народу, до відносин всередині роду, родини (праці Е. Бенвеніста, О. Н. Трубачова, Т. М. Гамкрелідзе). Також робляться спроби відновити архаїчні уявлення людей про світ.
Починаючи з 60-х років, проблема картини світу розглядається в межах семіотики при вивченні первинних моделюючих систем (мови) і вторинних моделюючих систем (міфу, релігії, фольклору, поезії, прози та ін.) Прихильники цього підходу (Б. А. Успенський, Ю. М. Лотман) трактували культуру як «ненаследственную пам'ять колективу», і її головне завдання вбачали в структурній організації навколишнього людини світу, що знаходить своє вираження в понятті моделі світу.
Сучасний стан вивчення картини світу представлено дослідженнями, що розгортаються у двох основних напрямках. По-перше, аналізуються окремі характерні для даної мови концепти. Це, перш за все «стереотипи» мовного та культурного свідомості. З іншого боку, це специфічні конотації неспецифічних концептів, наприклад символіка кольороназв у різних культурах[Апресян; 17]. Автор наводить цікаві дані про відмінності в культурних асоціаціях і реакціях на той або інший колір, експериментально встановлені при експлуатації комп'ютерів з кольоровими екранами.
Наприклад, значення червоного кольору в США означає небезпеку, у Франції - аристократію, в Єгипті - смерть, в Індії - життя і творчість, в Японії - гнів і небезпека, в Китаї - щастя; білий у США - чистота, у Франції - нейтральність , в Єгипті - радість, в Індії - смерть і чистота, в Японії - смерть, в Китаї - смерть і чистота[Апресян; 17].
По-друге, ведеться пошук і реконструкція властивого мови цільного, донаукових погляду на світ. Основні положення цього підходу:
1. Кожен природна мова відображає певний спосіб сприйняття й організації, або концептуалізації світу. Виражаються в ньому значення складаються в єдину систему поглядів, колективну філософію, яка нав'язується як обов'язкова всім носіям мови. Іноді ця колективна філософія називається наївним реалізмом. Колись граматичні значення протиставлялися лексичним як підлягають обов'язковому висловом, незалежно від того, чи важливі вони для конкретного повідомлення чи ні. В останні десятиліття було виявлено, що багато елементів лексичних значень теж виражаються в обов'язковому порядку.
2. Властивий мови погляд на світ як універсальний, так і національно специфічний, так що носії різних мов можуть бачити навколишній світ трохи по-різному, через призму своїх мов.
3. З іншого боку мовна картина світу «наївна» в тому сенсі, що вона в багатьох деталях відрізняється від наукової картини світу. Але при цьому наївні уявлення аж ніяк не примітивні. У багатьох випадках вони не менш складні і цікаві, ніж наукові. Такі, наприклад, наївні уявлення про внутрішній світ людини. Вони відображають досвід десятків поколінь протягом багатьох тисячоліть і здатні служити людині провідником у цей світ.
4. У наївною картині світу ми можемо виділити наївну геометрію, наївну фізику, наївну етику, наївну психологію. Наївні представлення кожної з цих областей не хаотичні, а утворюють певні системи і повинні одноманітно описуватися в словнику. Відображення втіленої в даній мові наївною картини світу - наївною геометрії, фізики, етики, психології є завданням системної лексикографії. Для цього сучасні дослідники реконструюють за даними лексичних та граматичних значень відповідний фрагмент наївною картини світу. Так, наприклад, з аналізу пар слів типу хвалити і лестити, скаржитися і ябедничати, домагатися і домагатися, обіцяти і обіцяти, свідок і шпигуни та ін можна витягти уявлення про основоположні заповідях російської наївно-мовної етики. Деякі з них: «недобре переслідувати вузькокорисливі мети» (домагатися, лестити, обіцяти), «недобре розповідати третім особам про те, що нам не подобається в поведінці і вчинках наших ближніх» (ябедничати, фіскали) та ін Всі ці заповіді - всього лише прописні істини, але вони закріплені в значеннях слів, тобто відбиття у мові [Апресян; 351].
У сучасній лінгвістиці в результаті бурхливого розвитку семантики і прагматики, порівняльного вивчення мов, що посилилися контактів з поетикою і логікою, ідея систематичної і національно своєрідною організації семантичного матеріалу в кожній мові отримала нові потужні імпульси. Реконструкція наївною моделі світу на основі повного опису лексичних та граматичних значень починає розглядатися як найважливіше завдання семантики та лексикографії. З іншого боку, реконструкція наївною моделі світу дозволяє змінити стратегію опису мовних значень, зробити її більш загальної.
Раніше лінгвісти розглядали мовні значення як більш-менш безпосереднє відображення фактів дійсності. Цьому відповідала редукціоністской стратегія опису мовних значень через все більш прості смисли аж до елементарних - слів універсального семантичного метамови. Однак поняття наївною моделі світу дає семантиці нову можливість. Мовні значення можна пов'язувати з фактами дійсності не прямо, а через відсилання до певних деталей наївною моделі світу, як вона представлена в даній мові. У результаті з'являється основа для виявлення універсальних і національно своєрідних рис у семантиці природних мов, відкриваються деякі принципи формування мовних значень.
У ході досліджень поняття картини світу органічно влився в сучасну лінгвокультурології та семіотику, до числа завдань яких входить осмислення ситуації безлічі культур у світі і процесів генезису людства.
Таким чином, можна констатувати, що на сучасному етапі розвитку лінгвістики, мовні моделі світу стають об'єктом опису та інтерпретації в рамках комплексу наук про людину. Картина світу будь-якої мови розглядається не тільки в контексті фольклору, міфології, культури, історії, звичаїв та психології даного народу, а й у контексті лінгвістики. Найважливішим завданням семантики та лексикографії на сучасному етапі розвитку стає реконструкція наївною моделі світу на основі опису лексичних та граматичних значень.