Питання та завдання для самоперевірки, повторення

1. Які об’єкти правової охорони навколишнього природного середовища підлягають правовому регулюванню?

2. Коли домашні, тварини є об'єктами тваринного світу, а коли ні?

2.4. Право власності на об’єкти навколишнього природного середовища та порядок надання їх в користування

Право власності на природні ресурси – це сукупність норм права, що встановлюють володіння, користування та розпорядження цими ресурсами.

Право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов'язаних з екологічним змістом останніх:

по-перше, це право власності не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть знаходитися у власності, а тільки з них, що є відносно стабільними, що підлягають індивідуалізації. До них належать земля, її надра, води, ліси та тваринний світ. Інші елементи природного середовища не здатні за об'єктивними властивостями бути суб'єктами власності (атмосферне повітря, вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси тощо), бо не можуть служити об'єктом привласнення з боку людини та суспільства з метою перетворення їх у свою власність;

по-друге, природні ресурси, хоча є і самостійними об'єктами права власності, проте знаходиться у нерозривному екологічному взаємозв'язку один з одним, їх не можна відокремлювати від природного середовища, вони підкоряються законам її розвитку. Тому вилучення природної речовини в процесі використання даних об'єктів (видобуток корисних копалин, заготівля деревини, споживання води, відстріл та відновлення тварин, ловля риби тощо) не припиняє права власності на відповідні елементи природного світу, а лише служить підставою виникнення права власності на продукти праці, отриманні шляхом експлуатації природних ресурсів;

по-третє, природні ресурси як об'єкти природного походження складають національне багатство України і, на відміну від товарно-матеріальних цінностей, не мають вартості. Вони не є майном у власному значенні цього слова. Грошова оцінка землі та інших ресурсів природи виражає відносини приватної власності на природні багатства. Ціна в даному випадку виступає у вигляді каталізованої ренти. Продаючи природний об'єкт, власник по суті продає право на одержуваний з нього прибуток, продає право на ренту.

Зміст права власності як суб'єктивного права складають правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню природними ресурсами в межах, визначених законом.

Природно, що фактично володіння тим чи іншим природним об'єктом, а в даному випадку землею, надрами, лісами, тваринним світом, робить можливим здійснення інших правомочностей користування чи розпорядження ними. Очевидно, що не можна використовувати природні ресурси, не маючи господарського або фактичного панування над ними. Проте правомочність власника, що розглядається у відношенні природних ресурсів як об'єктів права власності, має певну своєрідність. Це викликано відокремленістю окремих природних ресурсів від навколишнього природного середовища, їх екологічним природним зв'язком, неможливістю їх вилучення та переносу, скажімо, в інше місце.

Право володіння може належати не тільки власнику, але й особі, якій власник передав свій природний об'єкт на підставі договору, наприклад, застави, оренди. Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати природний об'єкт у своєму господарстві, у складі майна. Право володіння одним і тим же природним об'єктом належить у подібних випадках і власнику, і особі, якій власник передав об'єкт за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, бо і власник, і користувач мають, згідно із законом, право на витребування речі із чужого незаконного володіння.

Разом з тим, право володіння осіб, що не є власниками, істотно відрізняється від права володіння власника. Право володіння цих осіб має похідний характер. Воно завжди припускає право власності на даний природний об'єкт як право первісне.

Власнику, крім права володіння, належать також правомочні користування та розпорядження. Інші ж володарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право користування в межах, встановлених договором з власником (наприклад, оренда земельної ділянки).

Право володіння завжди повинно мати ту чи іншу правову підставу - титул. Правовою підставою володіння власника є його право власності. Для інших осіб такою підставою може бути договір з власником, адміністративний акт та інші юридичні факти.

Екологічне право визнає тільки титульне володіння. Якщо особа фактично володіє річчю, але без належної підстави (титулу), вона вважається незаконним власником.

Користування – це право власника задовольняти за допомогою природних ресурсів своєї потреби.

Правокористування природними ресурсами поділяється на два види:

правокористування держави та органів місцевого самоврядування – юридично забезпечена можливість спеціально уповноважених державних органів та органів самоврядування на отримання диференційної ренти від юридичних та фізичних осіб за платне використання природних ресурсів;

правокористування суб'єктів приватної та колективної власності – юридично гарантована можливість їх самостійного господарювання на землі та ефективного використання інших ресурсів, експлуатації корисних властивостей цих ресурсів для задоволення різноманітних потреб.

З урахуванням екологічної специфіки природних ресурсів як об'єктів права власності під користуванням в даному випадку треба розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом витягу з них їх корисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків.

Право користування, як і правило володіння, може на підставі договору з власником належати і не власнику. Право користування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованою земельною ділянкою тільки згідно з договором та цільовим призначенням землі.

Третьою правомочністю власника є праворозпорядження.

Праворозпорядження – це визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану природних об'єктів, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність).

Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.) Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разі продажу).

Праворозпорядження включає можливість вчинення не тільки угод, але й інших юридичних актів. Так розпорядження державною власністю на природні ресурси можливо шляхом видання адміністративних актів.

Праворозпорядження природними ресурсами поділяється також на два види:

праворозпорядження держави – юридично забезпечена можливість органів держави на визначення режиму природних ресурсів, становлення загальних засад природовикористання, порядку та розмірів плати, розподілу та перерозподілу природних ресурсів, передачу їх у власність і надання у користування юридичним та фізичним особам;

праворозпорядження органів самоврядування – юридично гарантована можливість розподілу та перерозподілу природних ресурсів, визначення середніх часток, які підлягають передачі у власність юридичним і фізичним особам

Діюче законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту (ст. 2 Закону України "Про власність", ст. 3 Земельного кодексу України). Проте фактично власники природних ресурсів володіють різноманітним обсягом правомочності розпорядження.

В найбільш повному обсязі право розпорядження властиве праву державної власності на природні ресурси.

Конституція України встановила, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Отже, абсолютне право власності народу зумовлене його природним правом на природні ресурси. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

З врахуванням публічних і приватних інтересів право власності може здійснюватися у різних правових формах. Тому право власності на природні ресурси виступає у публічній і приватній формі. Публічна ж власність є двох видів - державна та комунальна.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Земельний кодекс України встановлює перелік земель, які не можуть передаватися ні в комунальну (наприклад, землі атомної енергетики та космічної системи, землі оборони), ні в приватну власність (наприклад, землі під державними залізницями, земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи). Право державної власності набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Це право реалізується територіальними громадами безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Право приватної власності на землю реалізується громадянами та юридичними особами. У власності громадян України можуть перебувати землі, крім тих, що є у державній чи комунальній власності. У власності іноземних громадян та осіб без громадянства можуть перебувати землі несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за їх межами, якщо на них розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Якщо землі сільськогосподарського призначення прийняті іноземними громадянами чи особами без громадянства у спадщину, то протягом року вони підлягають відчуженню. Юридичні особи набувають землі у приватну власність для здійснення підприємницької діяльності. Іноземні юридичні особи, як і іноземні громадяни, не можуть мати у власності землі сільськогосподарського призначення, такі землі підлягають відчуженню.

Води (водні об'єкти) та ліси є виключною власністю держави. Окремі повноваження власника можуть делегуватися місцевим радам. Проте, Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. дозволяє надання земель водного і лісового фонду у приватну власність. Громадянам та юридичним особам можуть передаватися у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадян та юридичним особам також можуть безоплатно передаватися замкнені природні водойми загальною площею до 3 га.

Об'єкти тваринного світу можуть перебувати у суб'єктів різних форм власності. Об'єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі та знаходяться в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами державної власності. Об'єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами, організаціями державної або комунальної власності, є об'єктами відповідно державної або комунальної власності. У приватній власності можуть знаходитися об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) у напіввільних умовах чи в неволі або набуті іншим не забороненим законом шляхом. Аналогічне правове регулювання встановлено і для об'єктів рослинного світу. Особливість правового регулювання права власності встановлена для надр. Надра можуть знаходитися тільки у власності держави, а для інших суб'єктів надаватися лише у користування.

Особливості правового регулювання притаманна і для атмосферного повітря. Атмосферне повітря через свою специфіку не може виступати об'єктом права власності жодного суб'єкта. Тому доцільно говорити лише про його використання.

Правоприродокористування – система юридичних норм і засобів, спрямованих на врегулювання відносин щодо ефективного використання, відновлення і охорони природних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і соціальних інтересів та законних прав суб'єктів природокористування.

В юридичній літературі право природокористування розглядають у двох аспектах: об'єктивному та суб'єктивному значенні.

Об'єктивне правоприродокористування – сукупність екологічних норм, які визначають підстави виникнення, зміни та припинення права природокористування, встановлюють комплекс прав та обов'язків природокористувачів та юридичні засоби захисту прав суб'єктів правовідносин природокористування.

У суб'єктивному значенні право природокористування – сукупність прав та обов'язків суб'єктів природокористування щодо використання, відтворення природних ресурсів, захисту порушеного суб'єктивного права природокористування.

Таким чином, змістом права природокористування є сукупність правових норм, які забезпечують механізм правового регулювання відносин природокористування, визначають сукупність прав і обов'язків суб'єктів природокористувачів, які обумовлені нормами чинного законодавства чи відповідною угодою на користування природними ресурсами.

Головними підставами виникнення права природокористування (його видами) є юридичні дії. Це означає вольову поведінку людей, зовнішнє вираження їх волі і свідомості, виявлення волі державних, кооперативних, колективних або громадських формувань через свої органи управління або волі приватних осіб, які надають у користування природні об'єкти, що знаходяться у їх власності.

Такі події повинні бути правомірними. У противному разі ними будуть породжені екологічні правопорушення. Юридичні дії (факти) залежать від об'єкта природи, суб'єкта екологічного відношення, виду природокористування та ін. В усіх випадках події повинні відповідати вимогам і нормам екологічного права.

Правомірні дії як підстава виникнення і продовження права природокористування можна поділити на дві основні групи: юридичні вчинки й індивідуальні акти. Юридичний вчинок як правомірна дія є підставою здійснення права загальнодоступного природокористування. Так, закон пов'язує виникнення цього права із самого факту вольової дії громадянина по вільному перебуванні в лісі, збиранню дикорослих плодів, ягід, грибів, по загальному водокористуванню дикого тваринного світу тощо. Суттєвим тут є сам факт перебування у лісі, користування водою із водних об'єктів загального користування і індивідуальні акти як підстава виникнення права природокористування являють собою складне юридичне утворення, що включає:

волевиявлення (клопотання, заява) особи про надання їй в користування або у власність природного об'єкта (його частини, компонента) для вилучення з нього корисних властивостей або якостей;

прийняття рішення (постанови) компетентними державними органами або організаціями, підприємствами, установами, незалежно від форм власності;

відведення у натурі (на місцевості) природного об'єкта (або його частини, компонента);

видача відповідного документа, який засвідчує правокористування даним природним об'єктом.

Резюме

• При взаємодії людини з навколишнім природним середовищем відбувається вилучення у нього усього необхідного для життєдіяльності людини, яка переробляє та використовує природні об'єкти для своїх потреб. Усе це називають природокористуванням у широкому розумінні цього слова.

• Використання природних об'єктів і їх комплексів регулюється нормами екологічного права. Система таких норм називається правом природокористування.

• Право власності на природні ресурси – це сукупність норм права, що встановлюють володіння, користування та розпорядження цими ресурсами.

• Не всі природні ресурси можуть бути об'єктами різних форм. власності. У державній власності можуть перебувати будь-які природні ресурси, зокрема, земля, води, ліси, надра, тваринний і рослинний світ.

• Володіння – це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певним природним об'єктом. Це юридично гарантована стабільність власності на природні ресурси, їх невід'ємність від власників без особистого волевиявлення, визнання виключності та абсолютності прав на ці ресурси