265

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ІМ. БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------

кафедра загальнонаукових та інженерних дисциплін

Г. П. Блінніков, кандидат технічних наук, доцент

В. М. Шевчук, кандидат педагогічних наук

Л. С. Дацюк

ПРИКЛАДНА ЕКОЛОГІЯ ТА ЕКОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Хмельницький

2008

Рецензенти:

доктор технічних наук, професор О. М. Шинкарук

кандидат військових наук, доцент В. П. Штангрет

кандидат військових наук, доцент Б. Б. Артамонов

кандидат педагогічних наук, доцент С. В. Сінкевич

Блінніков Г. П., Шевчук В. М., Дацюк Л. С.

Прикладна екологія та екологічні аспекти діяльності органів Державної прикордонної служби України: Навчальний посібник. – Хмельницький: Видавництво Національної академії Державної прикордонної служби України імені Б. Хмельницького, 2008. – 265 с.

У навчальному посібнику розглядаються основні теоретичні питання традиційної і прикладної екології та наслідки впливу діяльності людини на довкілля. Значна увага приділена факторіальній екології, екології популяцій, угруповань, вченню про екосистему, екологічну безпеку. Висвітлюються питання діяльності органів Державної прикордонної служби України з охорони навколишнього природного середовища.

Посібник містить після розгляду кожної теми резюме, питання та завдання для самоперевірки, повторення, а також надається словник екологічних термінів і вимоги основних природоохоронних законів України та керівних документів (витяги).

Призначений для курсантів і слухачів Національної академії Державної прикордонної служби України та інших вищих навчальних закладів.

ЗМІСТ

Тема 1. Теоретичні аспекти сучасної екології

Вступ

1.1. Основні визначення, поняття, закони і принципи

1.2 Методологічні особливості сучасної екології

1.3. Екологічний стан на Україні

1.4. Характеристика біосфери

1.5. Популяції

1.6. Екосистеми

Тема 2. Правове регулювання екологічних відносин

Вступ

2.1. Поняття, предмет, принципи та джерела екологічного права

2.2. Суб’єкти екологічних правовідносин

2.3. Класифікація об’єктів екологічних правовідносин

2.4. Право власності на об’єкти навколишнього природного середовища та порядок надання їх в користування.

2.5. Поняття та основні вимоги щодо охорони довкілля

2.6. Види юридичної відповідальності за вчинення екологічних правопорушень

2.7. Екологічна політика України

2.8. Експертиза екологічно-небезпечних видів діяльності та об’єктів

Тема 3. Вплив життєдіяльності людини на довкілля та охорона навколишнього середовища в органах Державної прикордонної служби України

Вступ

3.1. Техногенний вплив на атмосферу та гідросферу

3.2. Проблеми відходів людської діяльності

3.3. Агроекосистеми. Причини втрат ґрунтів

3.4. Розподіл ґрунтів у світі. Основні забруднювачі ґрунтів. Рекультивація земель

3.5. Організація охорони навколишнього природного середовища в органах Державної прикордонної служби України

Тема 4. Ноосфера. Від зародження концепції до стратегії гармонійного розвитку. Організаційні аспекти діяльності органів дпсу щодо охорони навколишнього середовища

Вступ

4.1. Сучасні підходи до ідеї ноосфери

4.2. Проблеми гармонійного розвитку України.

4.3. Екологоекономічні основи природокористування

4.4. Організаційні аспекти роботи органів ДПСУ щодо охорони навколишнього середовища

Додаток 1. Словник екологічних термінів

Додаток 2. Вимоги основних природоохоронних законів України та керівних документів (витяги)

Список використаної літератури

ТЕМА 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СУЧАСНОЇ ЕКОЛОГІЇ

Зміст теми

1. Вступ. Основні визначення, поняття, закони і принципи.

2. Методологічні особливості сучасної екології.

3. Екологічний стан на Україні.

4. Характеристика біосфери.

5. Популяції.

6. Екосистеми.

Основні поняття теми: екологія, структура екології, екологічна криза, біосфера, аутекологія, демекологія, синекологія, екосистема, екологічні закони, екологічні аксіоми, екологічний стан, довкілля, еволюція біосфери, біоекологічні принципи, екосистема, популяція.

Після вивчення теми Ви повинні:

знати:

• історію становлення екології як науки;

• основні категорії і закони екології;

• об’єкти і методи досліджень в екології;

• суть і особливості завдань, які стоять перед екологічною наукою;

• причини та розвиток глобальної екологічної кризи;

• головні причини кризового техногенно-екологічного стану в Україні;

• загальне уявлення про біосферу;

• кругообіг речовини у біосфері;

вміти:

• дати визначення екології;

• охарактеризувати структурні підрозділи науки про довкілля (екологію);

• охарактеризувати структурні підрозділи прикладної екології;

• охарактеризувати екологічний стан на Україні;

• пояснити суть основних екологічних понять;

• структурувати біосферу та її оточення;

ознайомитися:

• з походженням та еволюцією біосфери;

• з екосистемами та їх місцем в організації біосфери;

• з екологією популяцій.

ВСТУП

З появою на планеті Земля біологічного виду найвищої організації – людини, з її розвитком, розмноженням, міграціями, адаптацією й небаченою активізацією діяльності в біосфері почали розвиватися процеси особливого, антропогенного характеру. Із самого початку поведінка людини в довкіллі стала відрізнятися від поведінки інших вищих істот агресивністю. Людина була не рівноправним співмешканцем у середовищі існування, а підкорювачем, насильником, жадібним споживачем, не здатним до самообмеження.

У далеку давнину, коли кількість людей на Землі була порівняно невеликою, а їхній інтелектуальний і технічний потенціал – дуже слабким, природа практично не відчувала на собі тиску людини: вона легко самоочищувалася й самовідновлювалася. В епохи палеоліту, мезоліту для людської спільноти характерним було пристосування до природи, велика повага до неї, схиляння перед її силами та явищами. Пізніше, в період неоліту (8–3-тє тисячоліття до н. е.), зародилися примітивне землеробство, скотарство, почалося виготовлення досконаліших знарядь праці та виробів із кістки, рогу, каменю, дерева, глини (гачки, сітки, пастки, сокири, човни, посуд), будівництво перших жител і святилищ. Людина використовувала лише силу своїх м’язів, її вплив на довкілля був мінімальним і практично не позначався на функціонуванні екосистем суші. На екосистеми Світового океану людина не впливала взагалі.

Першого удару природі люди завдали, почавши інтенсивно розвивати землеробство, особливо коли для підготовки площ під сільськогосподарські угіддя стали випалювати тисячі гектарів лісів (пізній неоліт).

А розвиток скотарства супроводжувався виїданням худобою трав’янистих масивів на великих площах аж о їх повної деградації.

Почалася перша глобальна екологічна криза. Та освоївши землеробство й приручивши тварин (розвиток скотарства), люди створили собі нову екологічну нішу. Це була неолітична революція свідомості й буття людства: населення земної кулі скоротилось у 8–10 разів, стали швидко розвиватися сільське господарство, тваринництво, а потім – почались інтенсивне використання мінеральних та енергетичних ресурсів літосфери, розвиток промисловості.

З розвитком землеробства й скотарства пов’язані перші локальні й регіональні екологічні кризи, спричинені різкою зміною мікроклімату, складу й стану флори, фауни, ґрунтів, зменшенням природних біологічних ресурсів. Приклад цього – пустелі Північної й Центральної Африки, Близького Сходу, центральної частини Північної Америки, що утворилися під впливом діяльності людини лише кілька тисяч років тому.

Наступний етап збільшення тиску людини на природу пов’язаний із розвитком промисловості в XV–XVIII ст., коли кількість населення перевищила 500 млн. чоловік і були досягнуті значні успіхи в будівництві, техніці, хімії, почалося вивчення й освоєння Світового океану.

Від кінця XVIII і до першої половини XX ст., в період бурхливого розвитку фізики, хімії, техніки, винайдення парового й електричного двигунів, освоєння атомної енергії, розвитку авіації, коли кількість населення перевищила 3,5 млрд. людей, негативні екологічні процеси почали набувати глобального характеру, хоча ще не досягли масштабів кризи. Особливості ставлення людини до природи в цей період полягали в активному «підкоренні» її, у боротьбі з нею, хижацькому споживанні всіх її ресурсів з упевненістю в тому, що вони невичерпні.

Останні 35–40 років XX ст. – це був період атомної енергетики й комп’ютеризації, на який припадав активний розвиток другої глобальної екологічної кризи. Вона проявлялась у перевиснаженні природних ресурсів, часом – у вичерпанні їх, у перезабрудненні довкілля, деградації біосфери, до чого призвели суперіндустріалізація, суперхімізація, супермілітаризація та суперспоживання.

Важлива особливість сучасного періоду – поява спочатку окремих учених і «друзів природи», потім – колективів учених і багатьох громадських «зелених» організацій і рухів у всьому світі (лише в Україні в 2002 р. офіційно зареєстровано понад 450), які, усвідомивши значення природи для життя людини, необхідність зберігати її, раціонально використовувати й відновлювати, визначивши безпосередню залежність між добробутом людей, їхнім здоров’ям та різноманітністю природи, почали активну боротьбу за збереження й охорону довкілля. Зміцнюється міжнародне співробітництво в галузі охорони природи, укладено важливі екологічні угоди, більшість держав прийняли природоохоронні закони, широко розвивається екологічна освіта.

Екологічна криза другої половини XX ст. в історії людства була найбільш глибокою й трагічною, і подолати її надзвичайно важко. Відбувається процес її активізації, що призводить до значних міграцій народів, провокує війни, інші соціальні потрясіння локального, регіонального й навіть глобального масштабу, передусім через дефіцит прісної питної води й енергоресурсів.

У новому тисячолітті перед людством гостро постають глобальні проблеми екологічного характеру. Комплексне і своєчасне рішення цих проблем повинне стати складовою частиною національної стратегії стійкого розвитку. Навколишнє природне середовище і внутрішнє середовище людини тісно взаємозалежні. У сучасних умовах людство вже не може розвиватися без екологічної орієнтації у всіх сферах життя. Стає очевидним, що здоров’я людини, як і біосфери, треба розглядати в комплексі як здоров’я єдиного організму, що залежить від здоров’я всіх його частин.

Опитування серед 200 вчених з 50 країн світу, яке проводило ся в рамках програми ООН (2002 р.), визначило 36 найважливіших глобальних проблем, що чекають людство у XXI столітті. До першої десятки в напрямку зменшення пріоритетності належать: зміни клімату, дефіцит питної води, знелісення, спустелювання, забруднення прісних вод, низька якість управління, утрата біорізноманіття, зростання і міграція населення, зміна соціальних цінностей, утилізація відходів, забруднення повітря.

Людство в силу неймовірної чисельності і своєї активності є відповідальним за ті серйозні глобальні зміни, що відбуваються в атмосфері, ґрунтах, водному середовищі, флорі і фауні і у взаємозв’язках між усіма цими складовими. Причому темпи змін у навколишньому природному середовищі настільки великі і стрімкі, що за ними не поспівають науково-технічні знання й існуючі можливості оцінювати й осмислювати певну ситуацію. Це глибоко хвилює багатьох людей у нашому роздробленому світі і вимагає негайних рішень і дій. Адже мова йде про те, щоб людський прогрес здійснювався у згоді з природою, не виходячи за рамки потреб людини і законів природи.

Охорона навколишнього природного середовища, що оточує людину – це комплекс міжнародних, державних та суспільних (громадських) заходів щодо забезпечення фізичних, хімічних та біологічних параметрів функціонування природних систем у межах, необхідних з точки зору здоров’я і забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини, раціонального використання природних ресурсів.

З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров’я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.

В Україні охорона природи та раціональне використання її ресурсів зведені в ранг загальнодержавних завдань, що відображено в Конституції України, у Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» та інших законодавчих актах.

Раціональне, тобто дбайливе, господарське ставлення до природи і турбота про охорону навколишнього природного середовища – непохитні принципи природокористування, і ними керується наш уряд, який прийняв останнім часом цілу низку законодавчих актів про охорону земельних, водних і лісових ресурсів, атмосферного повітря та тваринного світу, а також про Червону книгу України.

Проблема охорони навколишнього природного середовища – середовища життя людини – давно перестала бути справою окремих країн, вона носить яскраво окреслений глобальний характер і потребує спільних зусиль всього людства у широкій співпраці всіх держав. Україна є учасником багатьох міжнародних програм з питань ОНС, таких як охорона басейнів Чорного та Азовського морів, Карпат, рік Дунаю та Дніпра.

У 1972 році конференцією ООН з навколишнього природного середовища було започатковано Всесвітній день охорони природного середовища – 5 червня, який відмічається усіма державами щорічно з метою привернути увагу світової громадськості до проблем НПС.

З ініціативи нашої держави, ООН та інших міжнародних організацій прийнято важливі документи, які відкривають дорогу до вирішення назрілих проблем охорони природного середовища на планеті. Серед них – Конвенція про заборону військового чи іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, рішення Генеральної Асамблеї ООН 1981 року «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для сучасного та майбутнього поколінь».

У 1982 році прийнято Всесвітню хартію природи, яка поклала на всі держави відповідальність за збереження нашої планети та її природних багатств.

Останнє десятиріччя нашого життя показало, що зазначені глобальні процеси не знайшли адекватного відображення в національних програмах розвитку і, зрештою, практичного втілення в життя. І розвинені держави, і ті, що розвиваються, продовжують жити за інерцією історично успадкованих поглядів і звичок. Вони розглядають своє майбутнє значною мірою як продовження сьогодення і пропонують лише деякі додаткові заходи для боротьби із забрудненням та за ресурсозбереження.

Більш того, країни, що розвиваються, у гонитві за «економічно стабільним розвитком» змушені повторювати той самий шлях, який свого часу пройшли розвинені держави, – шлях руйнування Природи , шлях дисбалансу і дисгармонії. Власне, і надалі триває користування старою методологією, яка зводиться до спроб суто технічного і фінансового вирішення проблем екологосоціальної кризи.

Таким чином, п’ять основних протиріч, вирішити які передбачалося за допомогою глобального Плану дій на XXI сторіччя, так і залишилися невирішеними.

Нинішньому і наступним поколінням людей на Землі все ще належить розв’язувати:

протиріччя між реальним життям і життям у гармонії з природою;

протиріччя інтересів сучасного і майбутніх поколінь;

протиріччя між багатими і бідними країнами та людьми;

внутрішньоекономічні протиріччя; протиріччя між розвитком суспільства і впливом на навколишнє середовище.

Сьогоднішні шляхи розвитку ведуть до нестійкості, поглиблення кризи. Щоб майбутнє взагалі відбулося, очевидно, усе-таки варто говорити про «гармонізацію життєвих цінностей», «життєвих сил», бо саме тоді можливе досягнення «сталого суспільства». Ідеться про заміну понять: «розвиток» має поступитися місцем «гармонізації» життєвих сил (природних, матеріальних, духовних, культурних, соціальних) з пріоритетом духовних цінностей.

Вивчення, аналіз і визнання існуючих протиріч у стосунках між соціосферою і біосферою спричинили ті зміни в осмисленні, оцінці і визначенні форм і напрямів подальшої діяльності людства, які і дали початок новій течії в суспільно-політичній думці, квінтесенцією якої стала ідея сталого розвитку. Певним чином причетною до появи цієї ідеї вважається публікація Римського клубу «Межі зростання», в якій було висунуто тезу про обмеженість економічного зростання внаслідок виснаження природних ресурсів. Народившись на ґрунті полеміки між прихильниками двох концепцій розвитку земної цивілізації – технократичної і біосферної, ідея сталого розвитку підвела людство до ревізії основ його функціонування і розвитку, висунувши на передній план проблему переходу до інших форм суспільної організації, які б забезпечили насамперед його самозбереження.

Вісімдесяті роки XX століття висунули перед людством глобальну і болючу проблему – яким шляхом іти далі? Попри всі політичні й економічні протиріччя між країнами світу, які завжди виникали при намаганні забезпечити свої національні інтереси, незважаючи також на загострення протиріч між багатою Північчю (маються на увазі країни «золотого мільярда» – Північна Америка, Європа, Японія) і злиденним Півднем, тобто країнами, що тільки розвиваються, це проблемне питання стало підґрунтям для їх майбутньої консолідації.

Нова парадигма назавжди поєднала в один омріяний віртуальний тандем навколишнє середовище і розвиток, змусила соціум визнати себе відповідальним за його подальшу долю. На підтвердження прагнень підтримати цю ідею було організовано Конференцію ООН з питань навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро у 1992 році. Окреслений нею план дій – «Порядок денний ХХІ століття» – хоч і мав певним чином концептуальний характер, проте був першим кроком міжнародного співтовариства на шляху до стабільного розвитку і гармонійного співіснування з земною біосферою.

Певним підсумком вирішення глобальних проблем людства став Саміт Тисячоліття у 2000 році, який у своїй Декларації Тисячоліття спробував визначити пріоритетні цілі з розвитку людства на тривалий історичний період. Через 10 років після конференції в Ріо людство відчуло гостру потребу оцінити, наскільки його діяльність є оптимальною щодо глобальних тенденцій в еволюції системи «суспільство–природа», і зробити конкретні практичні кроки для переходу до збалансованого розвитку.

Охорона навколишнього природного середовища – це найважливіша складова частина величезної програми миру, що послідовно і наполегливо проводиться в життя Верховною Радою, урядом та Президентом України, це спільна боротьба всього людства за відвернення забруднення світового океану та атмосферного басейну, за збереження природних багатств для майбутніх поколінь, за чисте та мирне небо над планетою Земля.

Участь в охороні навколишнього середовища серед інших бере й Державна прикордонна служба України. Складність і багатогранність оперативно-службової діяльності Державної прикордонної служби України вимагає від особового складу органів охорони державного кордону України знання і точного дотримання вимог екологічного законодавства, уміння вжиття заходів екологічної безпеки у ході виконання оперативно-службових завдань і повсякденної діяльності.

Зважаючи на це, згідно з Законом України «Про Державну прикордонну службу України» останній надані повноваження здійснення контролю у районах несення служби за збереженням природних ресурсів, додержанням правил промислової та іншої діяльності, охороною довкілля.

У цілому діяльність Державної прикордонної служби України з питань екологічної безпеки, забезпечення раціонального використання та відтворення природних ресурсів базується на реалізації вимог статті 58 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», Закону України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки», основних напрямів державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджених Верховною Радою України у 1998 році, інших державних нормативно-правових актів, а також участі в загальнодержавних програмах, спрямованих на охорону довкілля та використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людей.