41. К.Розумовський. Останнє відновлення гетьманства в Україні.

У середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. За рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено і 22 лютого 1750 року  гетьманом обрано Кирила Розумовського – молодшого брата фаворита імператорки.. Хоч К. Розумовський більше часу проводив у російській столиці, ніж в Україні, проте йому вдалося розширити автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної старшини і суду.    Для вдосконалення діючої системи судочинства Розумовський провів у 1760-1763 рр. судову реформу, внаслідок якої було створено шляхетські суди – земський (для вирішення цивільних справ і підкоморський (для земельних справ).  Провів також реформування козацького війська: вдосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. Гетьман запровадив обов’язкове навчання козацьких дітей, вживав заходив до відкриття в Батурині університету.    Намагаючись забезпечити собі підтримку козацької старшини – найвпливовішої частини українського суспільства, К. Розумовський йде їй  назустріч і забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з’їзди старшини – Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму.    Проте така політика гетьмана йшла врозріз з антиукраїнською політикою царизму і вона не могла довго продовжуватися. Після закінчення правління Єлизавети Петрівни (1761 р.) К. Розумовський втрачає і „режим особливого сприяння“, централізаторський тиск на Україну посилюється. Ще у 1754 р. була ліквідована одна з важливих ознак автономії – державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить під пряме імперське правління.

42. Остаточне покріпачення селянства. Селянські повстання на Лівобережній і Слобідській Україні.

1783 р., за яким селян Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв (13% від території сучасної України) повністю позбавлено права переходу й на них поширено було всеросійські закони. Поміщик міг продати кріпака, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою і батьків з дітьми. На Київщині, Брацлавщині й Поділлі, особливо з кінця 18 ст., феодали скорочували слободянам «вільні роки», переводили селян з чиншу на панщину. 12.XII.1796 р. Павло І видав указ яким К.П. поширювалось ще на 25% території сучасної України. Разом з тим 05.IV.1797 р. Павло І видав маніфест, яким заборонив примушувати селян працювати в неділю та обмежив барщину не більш ніж трьома днями на тиждень. Після ліквідації царизмом Запорізької Січі (1775 р.) частину запорізького козацтва було закріпачено. Решта війська відійшла за межі імперії і поселилася на Дунаї, створивши т.зв. Задунайську Січ. Посилення феодально-кріпосницького гноблення викликало загострення незадоволення широких народних мас, які активно виступали проти погіршення свого соціально-економічного становища найбільш гострими формами селянського протесту були масові селянські рухи, повстання проти поміщиків. Лише на Лівобережній Україні протягом 80- 90-х років XVIII ст. відбулося близько 50 значних селянських виступів, при цьому половина з них супроводжувалася сутичками повсталих з царськими військами. Значні народні повстання прокотилися по Лівобережній і Слобідській Україні в роки селянської війни 1773—1775 pp. в Росії під проводом донського козака О. Пугачова. Видатним ватажком повстанських загонів, які в 1776—1784 pp. вчинили багато нападів на поміщицькі маєтки, будинки купців і багатіїв на Лівобережжі й Правобережжі, був син кріпака, потім запорізький козак, учасник Коліївщини С І. Гаркуша. Одним з найбільших антикріпосннцьких виступів другої половини XVIII ст. на Лівобережжі було повстання в селі Турбаях на Полтавщині (тепер Глобинського р-ну Полтавської обл.) 1789—1793 pp.

43. скасування кріпосного права. Особливості проведення реформи 1861 р. в Україні.

19 лютого 1861 р. царським маніфестом кріпосне право було скасоване. Селяни отримували особисту свободу, проте втрачали частину землі, яка до цього була в їхньому користуванні. На півдні та сході України вони втратили до 30 відсотків своїх наділів. Виняток становило Правобережжя, де панувала польська шляхта, і уряд, аби привернути селян на свій бік, збільшив їхні земельні наділи на 20 відсотків. Всі селяни повинні були сплачувати викупні платежі за отриману землю протягом 49 років. До переходу на викуп селяни вважались тимчасовозобов'язаними і мали виконувати повинності. Лише на Правобережжі вони були переведені на обов'язковий викуп, а викупна плата зменшувалась на 20 відсотків.

У кращому становищі виявились також державні селяни. За законом 1866 року, за ними закріплювались усі наділи, які були в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на душу в малоземельних губерніях і не більше 15 в багатоземельних. Викупні платежі для цих селян були встановлені у значно меншому розмірі, ніж для решти.

Одночасно в Україні була введена загальноросійська система селянського Кругова порука - загальна відповідальність у платежах, - яка до не існувала серед українських селян-подвірників, тепер була як до них, так і до лівобережних козаків.

Незважаючи на половинчастість реформи, 1861 р. став переломним для розвитку капіталізму в країні. Реформа внесла корінні зміни у розподіл земельної власності. Інтенсивно йшов процес розшарування селянства, утворювався клас підприємців і клас найманих робітників. Таким чином, було дано могутній імпульс розвиткові капіталістичних відносин.