- •1. Шляхи формування естетичної культури.
- •2. Національна доктрина розвитку освіти.
- •3. Індивідуальна та колективна робота класного керівника з батьками.
- •4. Етнопедагогіка
- •5. Сутність учнівського самоврядування.
- •7. Методи дослідження особистості учня та кл.Колективу
- •8. Моральне та правове виховання.
- •10. Характеристика дидактичних систем.
- •11. Державна тактика в підготовці педагогічних кадрів.
- •12. Організаційно-педагогічна робота класного керівника.
- •13. Дидактика. Стратегія розвитку освіти в україні.
- •16. Шляхи формування у школярів інтересу до навчання.
- •17. Учнівський колектив.
- •18.Фізчне виховання.
- •19. Методи науково-педагогічних досліджень
- •20. Система освіти в Україні
- •21. Трудове виховання.
- •22. Освітня, виховна та розвивальна функції навчання.
- •23.Нестандартні уроки.
- •24. Педагогіка як наука про освіту та виховання.Ф-ї, Сист. Пед. Наук.
- •25 . Організація і проведення педагогічних досліджень.Типи, етапи, методи
- •26. Загальна характеристика педагогічних досліджень. Педагогічна діяльність
- •27. Професійна діяльність і особистість педагога, його загальна культура.Складові майстерності.
- •28. Загальне уявлення про педагогіку як науку. Освіта як пед. Процес. Категоріальний апарат
- •29. Розвиток особистості як педагогічна проблема
- •30 . Сутність і структура процесу навчання. Закономірності, принципи їх класифікація
- •31.Загальні тенденції реформування сучасних освітніх систем
- •32 . Поняття змісту освіти. Джерела, фактори формув.,
- •33.Технологія організації виховного процесу. Сутність методів виховання та їх класиф.
- •35.Розвиток принципів виховання в історії педагогіки
- •38. Принципи навчання як категорія дидактики
- •39. Поняття про метод і прийом навчання.
- •40. Типологія і характеристика засобів навчання. Викор. Комп. У навчанні
- •41.Поняття про проблемне завдання і проблемну ситуацію. Типи, правила створ., етапи
- •42.Поняття про організаційні форми навчання. Історія, класно-урочна система
- •43. Урок – основна форма організації навчання в сучасній школі. Типологія і структура
- •44. Дидактичні вимоги до уроку. Підготовка учителя до уроку. Аналіз уроку
- •45.Позаурочні та позашкільні форми організації навчання.
- •46.Класифікація нестандартних уроків
- •47.Понятття про контроль навчання, функції
- •48.Критерії оцінювання знань учнів
- •49.Дидактичні тести, їх види.
- •50. Сімя як важливий інститут виховання особистості.
4. Етнопедагогіка
Етнопедаго́гіка — галузь педагогіки, що включає в себе емпіричні педагогічні знання, навики, досвід певного етносу у вихованні підростаючого покоління. В етнопедагогіці загальнолюдські надбання трудового, етичного, естетичного виховання втілюються в системі виховання даного народу.
Завдання етнопедагогіки полягає в тому, щоб дитина засвоїла широке коло правил і навиків співжиття у суспільстві, оволодівши перш за все духовними надбаннями рідного народу. Формування гармонійно розвиненої особи, цілісної особистості відбувається на основі засвоєння учнем історично надбаних рідним народом знань і етнічних норм у таких сферах духовності як народний світогляд, народна філософія, народна ідеологія, народна мораль, етика, народна естетика та інших сферах народної духовної культури.
Українська етнопедагогіка включає в себе такі розділи педагогічних знань як народне дитинознавство, батьківська, родинна педагогіка, народна дидактика і народна педагогічна деонтологія.
Після тривалого періоду ігнорування і заборони в Україні національної системи нині виховання в загальноосвітній школі, у дошкільних і позашкільних закладах стає на шлях відродження, науково-педагогічного осмислення і обґрунтування. По-новому осмислюється значення і роль етнопедагогіки у вихованні майбутніх громадян Української держави. Прийняття Державної національної програми «Освіта» надало процесам етнопедагогічного відродження цілеспрямованого характеру на державних засадах.
У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання]. Українська народна педагогіка — складова народознавства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства.
5. Сутність учнівського самоврядування.
Основною ланкою у становленні виховного колективу є учнівське самоврядування — самодіяльна організація дитячого життя в школі. Воно уособлює демократичну та самодіяльну атмосферу, захищає й забезпечує права всіх учасників колективу, сприяє формуванню у них громадянськості, організаторських якостей, допомагає педагогічному колективу в проведенні різноманітних заходів, виступає їх ініціатором. Загалом учнівське самоврядування є незамінним помічником педагогів. У сучасній школі, яка самостійно формує органи самоврядування, воно представлене за одним із трьох варіантів:
1. Представницький варіант. До учнівського комітету входять старости всіх класів. Така структура дає змогу оперативно доводити до відома учнів, особливо у великій школі, рішення учнівського комітету, організувати будь-яку акцію, підбити підсумки.
2. Комунарський варіант. Передбачає при організації конкретної справи створення тимчасового штабу або ради із зацікавлених учнів. Члени ради вирішують (з участю вчителів), як залучити весь колектив школи чи групу класів до справи, дають доручення, організовують роботу (свята, спартакіади, олімпіади, масові подорожі тощо). Після їх завершення штаб (рада) самоліквідується, натомість виникає інша тимчасова структура для нової справи.
3. Комісійний варіант. Згідно з ним на загальних зборах чи конференції формується учнівський комітет у складі 9—15 осіб. Вони обирають зі свого складу голову, заступника, секретаря комітету, решта очолюють комісії, до яких добирають активістів класів. Такий склад комітету є сталим, але часто він буває заформалізованим або взагалі бездіяльним.
Вищим органом учнівського самоврядування в школі є загальні збори або учнівська конференція. Виконавчий орган (учнівський комітет, рада учнівського колективу, рада командирів (старост), парламент, учнівське представництво тощо) підзвітний загальним зборам. Учнівські збори відбуваються не менше двох разів на рік (у вересні — для визначення завдань на новий навчальний рік, у травні — для звіту виконавчого органу та його перевиборів). Напередодні проведення звітно-виборних зборів проводять з учнями дискусію, ділову гру з проблем учнівського самоврядування, структури учнівського самоврядування, основних напрямів та змісту роботи, прав і обов'язків членів виконавчого органу.
Колективним органом самоврядування в класі є збори колективу класу — впливовий чинник зміцнення дисципліни учнів, виховання в них моральних якостей. На зборах класного колективу обговорюють актуальні, зрозумілі питання повсякденного життя (підготовка культурно-масового заходу, випуск журналу, підсумки навчання за чверть, семестр, рік та ін.), визначні історичні події, сучасні досягнення, моральні проблеми. Періодичність їх проведення залежить від конкретних умов діяльності класу.
Демократизм в учнівському самоврядуванні залежить від позиції дорослих, зокрема керівництва школи. Розбіжності між адміністрацією та учнівським самоврядуванням виникають внаслідок неправильної організації педагогічного керівництва, коли немає взаємодії між педагогічним та учнівським колективами для досягнення мети.
6. Виховання як цілеспрямована система формування особистості.
Природа не творить людини як цілісної особистості, вона лише закладає основи і створює передумови для її формування. Людина –багаторівнева система, особливості якої виявляються у діалектичній взаємодії біологічних і соціальних факторів. Вступаючи в життя через соціальну і трудову діяльність, вона вливається у світ соціального досвіду, який є багатовіковим надбанням людства і стає основною школою становлення її як особистості. Процес діалектичної взаємодії біологічного і соціального, які впливають на формування особистості, вимагає науково обґрунтованої системи виховних впливів.
Виховання – соціальне явище, властиве тільки людям, є однією зі сфер суспільно необхідної діяльності.
Виховання – соціально і педагогічно організований процес формування людини як особистості.
Суспільство як соціальне об’єднання людей може функціонувати і розвиватися лише за цілеспрямованої, систематичної та організованої роботи з виховання кожної особистості. Зупинення цього процесу – катастрофа для суспільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися до рівня особистості. Тому виховання з погляду суспільного розвитку є провідною сферою діяльності як окремої людини, так і людської спільності.
Термін «виховання» виник у 18 ст. й спочатку сприймався буквально як «напоїти», «нагодувати» дитину. Але з часом поняття «виховання«» почало означати не лише догляд за дитиною, а ще й турботу про її духовне зростання, її мораль..
Сьогодні виховання не обмежується лише дитячим віком. Воно стосується всього нашого суспільства, усіх його вікових та соціальних прошарків.
Виховання (у широкому значенні) – це процес формування особистості, що відбувається під впливом соціальних умов. Оскільки дійсність бува суперечливою і конфліктною, то особистість може не тільки формуватися під впливом оточення, а й деформуватись під тиском антисоціальних явищ чи протистояти їм.
Виховання (у широкому педагогічному значенні) – формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яка базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.
Виховання (у вузькому педагогічному значенні) – цілеспрямована виховна діяльність педагога для досягнення конкретної мети в колективі учнів.
Виховання (в гранично вузькому значенні) – спеціально організований процес, що передбачає формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком, який відбувається через взаємодію вихователя і виховуваного.
Отже, виховання – найбільш загальне і всеосяжне поняття. Як процес, діяльність воно спрямоване на вироблення певних норм поведінки людини.
Зміст виховання в українському суспільстві мас відповідати таким вимогам:
- забезпечення формування особистості, яка ідентифікує себе як громадянин України;
- врахування реальних можливостей виховного процесу конкретних освітньо-виховних систем;
- забезпечення всебічного й гармонійного розвитку особистості вихованця;
- забезпечення єдності навчання, виховання, розвитку і самовдосконалення вихованців;
- підготовка громадян України до майбутньої творчої діяльності та формування їхньої активної життєвої позиції.
Процес виховання відбувається так:
залучення вихованців до системи відносин всіх суб'єктів виховання;
набуття і вдосконалення комплексу духовних, професійних, національних і загальнолюдських цінностей:
практичне оперування ними в повсякденній поведінці вихованця та закріплення їх на підсвідомому рівні;
ефективний вплив цієї поведінки на результати життєдіяльності, визначення життєвих настанов і орієнтирів;
формування і розвиток мотивації постійного самовдосконалення і озброєння його методикою.