10. Основні напрямки зовнішньої політики сша на початку 70-х рр.

 

Президентство Р.Ніксона та Дж.Форда припало на своєрідний період у міжнародній політиці, який отримав назву розрядки. Це була перша половина 1970-х років. Серед причин, які обумовили розрядку, слід згада­ти: переорієнтацію зовнішньої політики США, що сталася у зв'язку зі зміною можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Західній Європі. Відігра­ли свою роль досягнення військово-стратегічного паритету між США та СРСР; необхідність урівноваження їхніх позицій щодо регіональних впливів (США зазнали поразки у В'єтнамі, а Радянський Союз зіткнувся із серйоз­ними проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колоніальної системи тощо.

Найсуттєвішою проблемою для адміністрації Ніксона була війна у В'єтнамі, в якій щомісяця гинуло 500 американських вояків, і яка поглинала величезні кошти, роз'єднувала націю і підривала міжнародний авторитет США.

Зайнявши Білий дім, 37-й американський президент уже в липні 1969 року проголосив нову стратегію США у в'єтнамській війні, яка отримала назву "доктрини Ніксона". Суть її полягала передусім у "в'єтнамізації" війни («азіати воюють проти азіатів»), тобто заміні американських збройних сил південнов'єтнамськими, а також у тому, щоб і надалі надавати військову та матеріальну допомогу Сайгонові; провадити зовнішню політику адекватну можливостям Сполучених Штатів, рівномірно розподіляти відповідальність на союзників у всіх конфліктних ситуаціях.

Вже в червні 1969 року почалася евакуація півмільйонного американсь­кого контингенту з Південного В'єтнаму. На травень 1972 року тут залиша­лось 69 тисяч американців. Але при цьому відновилося бомбардування північнов'єтнамських територій. Саме це. на думку деяких істориків, змуси­ло Ханой підписати у Парижі 27 січня 1973 року угоду про "припинення військових дій та відновлення миру у В'єтнамі". Упродовж наступних 60 днів були виведені всі американські сили, здійснено обмін військовополо­неними. Процес евакуації американських вояків з В'єтнаму завершився у березні 1973 року. А 1975 року Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У цій війні загинуло 58 тисяч американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 тисяч учасників бойових дій після повернення на батьків­щину надзвичайно важко проходили адаптацію до мирного життя. "В'єтнамський же синдром", страх бути втягнутими у нові кровопролитні воєнні конфлікти надовго запанував серед американців. Не дивно, що конг­рес 1973 року всупереч вето президента прийняв закон, який зобов'язував главу держави про кожне застосування сили повідомляти упродовж 48 годин і, якщо конгрес за цей час не оголосить війни, припинити воєнні дії через два місяці.

У слід за "доктриною Ніксона" та замиренням у В'єтнамі відбулося корегування військово-політичної стратегії США: на зміну "гнучкому реагу­ванню" прийшло "реалістичне стримування". Міністр оборони пояснив: "Чо­тири головних фактори реальної дійсності викликали нову стратегію: стра­тегічна реальність, фінансова реальність, реальне становище з людськими ресурсами і політична реальність".

У сфері озброєнь керівництво США і Пентагон зробили ставку як на вдосконалення ракетно-ядерного арсеналу, так і на розгортання звичайної зброї. Концепцію "переваги" (в її кількісному сенсі) було замінено концеп­цією "достатності" збройних сил. У цьому контексті зменшувалась чи­сельність армії (з 3 548 тис. до 2100 тисяч осіб). І лише 1973 року Сполучені Штати відмовилися від загальної військової повинності і перейшли до ство­рення професійної армії на добровільній основі. Посилена увага приділяла­ся формуванню мобільних військово-морських сил. Молоді надавалося пра­во голосу з 18 років.

Барометром політичної розрядки були американо-радянські відноси­ни. В грудні 1969 року США зняли деяке обмеження у торговельній сфері з СРСР, через місяць конгрес ратифікував підписаний 1968 року Сполучени­ми Штатами, Великобританією та Радянським Союзом Договір про непо­ширення ядерної зброї, згодом розпочалися американо-радянські попередні переговори в Гельсінкі, а потім у Відні про обмеження систем протиракет­ної оборони та стратегічних озброєнь. 30 вересня 1971 року у Вашингтоні підписано угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни та вдос­коналення прямого телефонного зв'язку між США і СРСР. Нарешті, відбу­лося декілька зустрічей на найвищому рівні: у травні 1972 року — візит пре­зидента США Р.Ніксона до СРСР; у червні 1973 року — візит-відповідь Л.Брежнєва до Сполучених Штатів; у червні 1974 року - зустріч Р.Ніксона і Л.Брежнєва в Криму: в листопаді цього ж року — зустріч Дж.Форда та Л.Бреж­нєва у Владивостоці. В результаті було підписано кілька десятків різного роду угод, більше ніж за всю попередню історію американо-радянських сто­сунків. Серед них найважливіші: про основи взаємовідносин між СРСР та США; про обмеження стратегічних озброєнь; про обмеження систем проти­ракетної оборони (ПРО); торговельна угода (у жовтні 1972 (74?) року конгрес прийняв до неї поправку Джексона-Веніка, яка обумовлювала надання СРСР у торгівлі режиму найбільшого сприяння за умови демократизації радянсь­кого законодавства щодо еміграції); про співпрацю у мирних цілях у кос­мосі, охорону навколишнього середовища, у сфері охорони здоров'я, в га­лузі науки й техніки.

Ці та наступні домовленості сприяли значному послабленню напруги як в американо-радянських, так і загалом у міжнародних відносинах. Показ­ником цих позитивних зрушень став, зокрема, радянсько-американський ек­сперимент в липні 1975 року, в ході якого було здійснено стикування в кос­мосі кораблів двох країн - "Союзу" та "Аполлона",

Адміністрація Р.Ніксона скористалася погіршенням, а згодом розри­вом радянсько-китайських відносин. 8 січня 1970 року в американському посольстві у Варшаві почалися переговори між США та КНР на рівні послів. Тоді ж США стосовно Китаю вдалися до тактики "малих кроків": скасували ембарго на торгівлю з Китаєм та деякі обмеження на американський екс­порт до цієї країни, відбулися дві поїздки. Г.Кіссінджер двічі їздив до Пекіна з метою підготовки офіційного візиту президента США, який відбувся в лютому 1972 року. Сполучені Штати і КНР визнали одне одного, хоча дип­ломатичними службами обмінялися лише 1979 року. США зняли вето на вступ КНР до ООН і надання йому місця постійного члена Ради Безпеки. При цьому Білий дім продовжував дотримуватися політики "двох Китаїв", тобто визнання Республіки Тайвань та її членства в ООН.