3. Початок ’’холодної війни’’ сша проти срср у 1946 – 1949 рр.

 

Напруження у відносинах між союзниками зрос­тало поволі. Гострі пропагандистські випади з обох сторін траплялися й раніше, але справжня конфронтація розпочалася лише 1946 р. Перші кроки сторін у напрямі конфронтації скоріше становили вияв концепції отримання, диктувалися намаганням зберегти досягнутий у результаті другої світової війни статус-кво. На цьому етапі розвитку конфлікту двох систем сторони лише поволі закріплювалися на територіях, що перебували в зоні їхнього військового контролю, прагнучи створити міжнародні умови для ефективного захисту національних інтересів.

Точками відліку «холодної війни» традиційно вважа­ються три історичні події: промова Й. Сталіна на зборах виборців (1946), фултонська промова В. Черчілля (1946) та проголошення «доктрини Трумена».

У своїй промові перед виборцями 9 лютого 1946 р. Сталін закликав радянський народ до нових жертв заради зміцнення обороноздатності держави. Водночас жодного слова не було сказано про можливості співпраці із Захо­дом. Слід зауважити, що в передвиборному зверненні ЦК ВКП(б) від 2 лютого 1946 р. співпраця з союзниками визначалась як головна складова повоєнного світового устрою. Але наступного ж дня — 3 лютого — у США розпочалася пропагандистська кампанія з приводу радян­ського «атомного шпіонажу» (до речі, про інтерес спецслужб СРСР до «Манхеттенського проекту» американ­ському керівництву стало відомо щонайменше за півроку до появи відповідної інформації у ЗМІ). Якщо зіставити ці факти, певну жорсткість виступу Сталіна можна пояс­нити саме реакцією на американський демарш.

Захід відповів гострими випадами на адресу Радянсь­кого Союзу. Суспільну думку вже почали готувати до майбутньої зміни курсу щодо союзників. Фултонська про­мова Черчілля (5 березня 1946) стала однією з найпомітніших подій У цьому контексті. Черчилль у цій промові першим серед західних політиків ужив термін «залізна завіса», запроваджений ще Геббельсом, і таким чином констатував поділ Європи на зони, що контролювалися протилежними сто­ронами. Але занепокоєння в нього викликала насамперед можливість поширення радянського впливу за «залізну завісу», порушення вже існуючого балансу. Найбільшу небезпеку Черчилль убачав у комуністичних партіях Великобританії та Сполучених Штатів, хоча, за його власним висловом, комунізм у цих країнах «перебував ще в дитячому віці». Черчилль не висловив і побоювань щодо можливості воєнного нападу СРСР на країни Захо­ду. Він боявся не нової війни, а результатів тої, що вже завершилася. СРСР, який переміг у війні та вперше розірвав «буферний пояс», що ізолював його від світу, відчув, за думкою Черчилля, апетит до «нелімітованої експансії свого впливу та ідеології». Висновок промови був очевидний: необхідно консолідувати країни Заходу та підсилити їх у військовому відношенні, щоб запобігти подальшому посиленню СРСР. Жодним чином не йшло­ся в промові про контрнаступ та «відкинення комунізму», які стали ідеологічною основою «холодної війни». Фултонська промова скоріше була декларацією «холодного миру», стримування СРСР, але аж ніяк не проголошен­ням «холодної війни».

Узгоджувалися з подібною позицією і дії США, які приділяли значно більшу увагу не тискові на СРСР та східноєвропейські країни народної демократії, де саме в цей час усувалися з урядів представники центристських партій, а ситуації в країнах Західної Європи. США засто­сували весь свій вплив на союзників, щоб навесні 1947 р. відправити у відставку міністрів-комуністів з урядів західноєвропейських країн. Наступним кроком США в посиленні протистояння стало ідеологічне обгрунтування нових напрямів зовнішньої політики. Це завдання мала виконати «доктрина Трумена», висунута адміністрацією США на початку 1947 р. Доктрина проголошувала необхідність переходу від «стримування» до «відкидання» комунізму. І хоча «доктрина Трумена» гарантувала саме збереження статус-кво, вона заклала підґрунтя для на­ступних контрзаходів.

До часу висунення «доктрини Трумена» суперечка в керівництві США між «ідеалістами», що стояли за про­довження партнерства з СРСР (це насамперед Е. Рузвельт, син Ф. Рузвельта, та міністр торгівлі Г. Воллес), і «реалістами», які відкидали можливість такого партнерст­ва та вважали першочерговим завданням запобігання поширенню радянського впливу у свій (морський міністр Д. Форрестал, Д. Ачесон, Д. Кеннан, Ч. Болен), потроху вирішувалась на користь останніх. Нарешті на початку 1947 р. президент Трумен остаточно прийняв позицію «реалістів». 12 березня 1947 р. він виступив у конгресі з промовою, у якій виклав власне бачення концепції «стримування». Задля відвернення загрози просування комунізму на Захід Трумен закликав удатися не до зброй­ної сили, а до масованої фінансової допомоги країнам, де існувала небезпека посилення лівих. Він запропонував надати Туреччині та Греції фінансову допомогу, спрямо­вану передусім на перебудову збройних сил.

«Холодна війна» ще не стала справжньою війною, але чітко визначилося глобальне протистояння двох наддер­жав. Це протистояння призвело до консолідації союз­ників СРСР і США в межах двох таборів, що проти­стояли один одному. Внутрішня логіка цього протистоян­ня, що вже переростало в «холодну війну», вимагала від сторін залучення до конфліктів і втручання в розвиток подій у будь-якій частині світу. Зусилля США та СРСР спрямовувались передусім на домінування у військовій сфері. З самого початку протистояння розгорнувся процес мілітаризації обох наддержав. Це виявлялося в уповільненні темпів демобілізації у збройних силах СРСР, зберіганні обсягів військових видатків на рівні воєнного періоду тощо. Аналогічні вимога висувалися до союзників по коаліціях.

США не забували й про захист своїх економічних позицій, насамперед у Європі Але щоб набути міцних союзників у Європі проти СРСР та забезпечити експансію американської промисловості в регіон, не­обхідно було відбудувати зруйновані та виснажені війною економіки європейських країн. Цій меті відповідала прог­рама широкомасштабної економічної допомоги, відома під назвою «план Маршалла». Проте реалізація цього плану спричинила різке посилення конфронтації. По­зитивна ідея допомоги країнам Європи в повоєнній відбудові їхніх економік пов'язувалася з установленням доволі жорсткого контролю США за діяльністю країн, що приймали план. Ці умови, що викликали непорозуміння навіть із західноєвропейськими союзниками США, були неприйнятними для СРСР. Наприклад, така умова, як узгодження експортних планів країн—учасниць плану, закрила б можливості поставок до СРСР збагаченого урану з Німеччини та Чехословаччини, що означало б підрив ядерної програми Радянського Союзу і збережен­ня ядерної монополії США Саме тому СРСР відмовився від підтримання розрядки, що тривала з осені 1946 р., і прийняв тезу «про розкол Європи на два табори».

Ще більш загострилося протистояння із запровадженням різноманітних економічних обмежень для СРСР та східноєвропейських країн. Утворення КОКОМ, поклика­ного стати на заваді наданню країнам східного блоку новітніх технологій, стимулювало протистояння в еконо­мічній сфері та ізоляцію між ринками Заходу та Сходу.

Не дивно, що реакція СРСР на подібні кроки була негативною і він удався до заходів у відповідь. У вересні 1947 р. у Польщі пройшла нарада комуністичних партій, яка започаткувала створення Комінформу. І хоча прак­тична користь цього органу, що мав координувати комуністичний рух у світі, була невеликою, він все ж дав змогу СРСР посилити контроль переважно за європей­ськими компартіями, і побоювання Заходу, який убачав у всіх діях лівих сил вплив або навіть керівництво Москви, дістали нарешті матеріальне підтвердження.

Радикальні зміни в повоєнному політичному устрої східноєвропейських держав вимагали рішучих дій також в економічній сфері. Перехід цих держав до орбіти Ра­дянського Союзу привів до формування нових еконо­мічних відносин, що порушило, між іншим, довоєнні зовнішньоекономічні зв'язки. Конфронтаційний характер відносин по лінії Захід—Схід унеможливлював відбудову зв'язків із західноєвропейськими країнами, тож нагаль­ною потребою став пошук нових зовнішньоекономічних партнерів. Перші роки повоєнної відбудови багато в чому пов'язали країни Східної Європи з СРСР. Тому постало питання про створення організації економічного співробітництва цих країн. У січні 1949р. у Москві на нараді представників Болгарії, Польщі, Румунії, СРСР, Угорщини та Чехословаччини було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Того ж року членом Ради стала Албанія, а наступного — НДР. СРСР установив тісні економічні зв'язки з країнами Східної Європи, що давало йому змогу більш ефективно впливати на їх розвиток. Водночас було завершено процес перебудови державного апарату в цих країнах, ключові керівні посади вже обіймали комуністи та їхні союзники, а самі комуністичні партії поступово втрачали свою незалежність від Москви. Таким .чином, інтенсифікувався процес сателізації східноєвропейських країн, посилився контроль СРСР за політичними та іншими процесами їхнього суспільного життя.