130

МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Імені академіка юрія бугая

на правах рукопису

Факультет лінгвістики та права

Д’яченко Олександр Олександрович

«Особливості набуття права на пенсії в Україні та в законодавстві зарубіжних країн»

(8.060101 «Правознавство»)

Кваліфікаційна робота

на здобуття освітньо-кваліфікаційного

рівня «магістр права»

Науковий керівник (консультант)

____________________________

( прізвище, ім’я, по батькові,

науковий ступінь, вчене звання)

Київ 2012

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................................4

РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ.....................................................................................................6

1.1 Історичний аспект процесу виникнення та формування пенсійного забезпечення……………………………………………………………………….

1.2 Поняття пенсій, пенсійна система та види пенсій......................................................................................................................11

1.3 Поняття і загальна характеристика пенсійних правовідносин…………...24

1.4 Пенсійне забезпечення в країнах Європи………………………………….35

РОЗДІЛ ІІ ПРАВОВІ ЗАСАДИ НАБУТТЯ ПРАВА НА ПЕНСІЇ....................56

2.1 Пенсійне забезпечення окремих категорій осіб...........................................56

2.2 Порядок призначення, перерахунок та виплата пенсії у солідарній системі……………………………………………………………………………71

2.3 Основні засоби захисту суб'єктивних прав громадян у сфері пенсійного забезпечення..........................................................................................................78

РОЗДІЛ ІІІ ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПЕНСІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ТА КРАЇН ЄВРОПИ ТА ШЛЯХИ вдосконалення ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ........................................................................85

3.1 Аналіз існуючої пенсійної системи та визначення причин виникнення проблем у пенсійному законодавстві..................................................................85

3.2 Порівняльний аналіз пенсійної системи України і країн Європейського Союзу......................................................................................................................92

3.3 Шляхи вдосконалення законодавства України щодо набуття права на пенсії.....................................................................................................................103

Висновки…………………………………………………………………….110

рЕЗЮМЕ………………………………………………………………………..113

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………...115

Додатки……………………………………………………………………..........

ВСТУП

Якість життя населення значною мірою залежить від гідного пенсійного забезпечення людей похилого віку та впевненості у завтрашньому дні осіб, які працюють.

Саме пенсійне забезпечення є основною складовою частиною системи соціального захисту населення.

Конституцією України закріплені основи державної соціальної політики, визначальним стержнем котрих є проголошення України соціальною державою. Головним обов’язком будь-якої соціальної держави є забезпечення основних прав людини. Проблема забезпечення прав людини й удосконалення механізму їх реалізації істотно активізувалась у складних і неоднозначних умовах реформування соціально-економічної та політико-правової систем сучасної України. Особливо гостро постало питання дотримання права на матеріальне забезпечення непрацездатних громадян, зокрема пенсіонерів як найбільш чисельної групи.

Ситуація, що склалась у сфері пенсійного забезпечення, не дозволяє відкладати процес її реформування. Низький рівень пенсійного забезпечення; майже повна відсутність диференціації розмірів пенсій; несвоєчасна сплата страхового збору; наявність значних переваг та пільг у пенсійному забезпеченні окремих категорій працівників - усе це не відповідає проголошеному курсові на соціально орієнтовану ринкову економіку. Серйозним недоліком пенсійної системи є надмірна кількість пенсійного законодавства, яке є найбільш переобтяженою галуззю законодавства, залишаючись при цьому недосконалою.

Постає необхідність здійснення глибокого наукового аналізу нових проблем пенсійного права та законодавства.

Предмет дослідження - суспільні відносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення та закономірності їх розвитку.

Об’єктом дослідження є пенсійне законодавство України та Європейських стран, а також проекти законів щодо реформування відносин в сфері пенсійного забезпечення громадян, наукові джерела, статистичні дані, матеріали практики.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що воно сприятиме розвитку науки права соціального забезпечення, зокрема теорії пенсійного забезпечення. Одержані висновки та вироблені пропозиції можуть бути використані в процесі підготовки нормативно-правових актів з питань пенсійного забезпечення.

Методи дослідження у роботі використовуються наступні методи: системний, структурний, функціональний, порівняльно-правовий, формально-юридичний, соціолого-політичний та інші методи наукового пізнання. Висновки та положення, які містяться в роботі, спираються на положення Конституції України, закони України, практичні здобутки країн Європейського Союзу та інші нормативно-правові акти, досягнення науки права соціального забезпечення та інших галузевих юридичних наук, аналіз пенсійного законодавства.

Завдання дослідження:

• розкрити теоретичні засади пенсійного забезпечення та права набуття на пенсії;

• проаналізувати діюче в Україні пенсійне забезпечення, етапи його становлення;

• висвітлити економічний зміст, необхідність і функціональне призначення державного пенсійного забезпечення та з’ясувати його роль і місце в системі соціального захисту населення;

• розкрити загальні положення пенсійного законодавства країн Європейського Союзу;

• обґрунтувати концептуальні засади вдосконалення та розвитку державного пенсійного забезпечення в Україні;

• зробити порівняння законодавчої пенсійної системи України та європейських країн.

Розділ і загальна характеристика інституту пенсійного забезпечення

1.1 Історичний аспект процесу виникнення та формування пенсійного забезпечення.

Об'єктивна необхідність в утриманні непрацездатних членів суспільства існувала з давніх-давен. Протягом століть цю функцію виконувала церква, благодійні організації, товариства взаємодопомоги тощо. Виникнення державного соціального забезпечення стало результатом розвитку промисловості та широкого застосування на промислових підприємствах найманої праці.

До 1917 року в Росії соціальне забезпечення людей похилого віку будувалось не на основі врахування досягнутого віку, а на підставі втрати працездатності і настання інвалідності. Незважаючи на те, що чимало країн Європи вже на початку XX століття почали запроваджувати соціальне страхування за старістю, в Росії, а далі і в СРСР такий страховий випадок як настання старості аж до 1929 року не входив до сфери соціального страхування. Проте для окремої категорії працівників пенсійне забезпечення за старістю почали запроваджувати дещо раніше. Так викладачі вищих навчальних закладів були охоплені пенсійним забезпеченням за старістю з 1924 року при досягненні віку 65 років, робітники текстильної промисловості - з 1928 року, зайняті у провідних галузях важкої промисловості й транспорту - 1929 року. Таким чином, пенсійне забезпечення, пов'язане з старістю, на той час не мало всеохоплюючого характеру. Лише в 1932 році після проведенного обстеження робітників, які виходили на пенсію через інвалідність із втратою працездатності, воно було поширене на робітників усіх галузей народного господарства.

11 лютого 1930 р. Наркомат праці СРСР затвердив Правила забезпечення в старості. Згідно п. 8 цих Правил пенсійний вік був встановлений: для чоловіків 60 і для жінок 55 років. Загальний стаж роботи за наймом: для чоловіків - 25 і для жінок - 20 років.

Вважалося, що на межі названого віку у більшості людей чітко проявляються ознаки старіння організму, що ускладнює їхню регулярну професійну діяльність. Виходячи з цього і був встановлений пенсійний вік, який відтоді не змінювався. Проблема підвищення пенсійного віку хоча і поставала з часом, але все ж не виходила за рамки наукових та парламентських дискусій. Відносно низький вік виходу на пенсію в СРСР розглядався як одна із головних завоювань трудящих при соціалізмі. Однак, важко правильно пояснити, чому встановили неоднаковий віковий ценз для чоловіків і жінок, оскільки рішення щодо різного пенсійного віку не мало жодних фізіологічних обґрунтувань. Фахівці вважають, що так склалося історично, від самого початку запровадження солідарної системи, і не в Радянському Союзі, а в Німеччині за часів канцлера Отто фон Бісмарка. Стаття 120 Конституції СРСР, ухваленої 5 грудня 1936 року декларативно проголосила право усіх громадян СРСР на матеріальне забезпечення в старості. Однак пенсійне забезпечення все ще регулювалось не законами, а через ухвалення окремих постанов ЦК ВКП (б), Ради Народних Комісарів СРСР і ВЦРПС. Право на пенсійне забезпечення, крім робітників, набули і службовці, тоді як колгоспникам довелося очікувати цього права ще понад 30 років [9, 11].

Після Великої Вітчизняної війни в СРСР проводилась робота щодо удосконалення законодавства в області соціального забезпечення. Були підвищені розміри пенсій за вислугу років вчителям, лікарям та іншим працівникам, в 1949 р. прийнято Положення про пенсії працівникам науки.

В середині 50-х на початку 60-х років минулого століття в колишньому СРСР були розроблені і прийняті основоположні законодавчі акти, які започаткували розвиток єдиної державної системи соціального забезпечення, основу якого складало пенсійне забезпечення.

У 1956 р. був ухвалений Закон СРСР “Про державні пенсії”, який закріпив існуючу на той час нерівність у соціальному забезпеченні робітників і службовців, з одного боку, і колгоспників – з другого. Крім того, цей закон відокремив пенсійне забезпечення від соціального страхування. Таке відокремлення сталося перш за все внаслідок розмежування джерел їх фінансування. Якщо соціальне страхування фінансувалося із фонду, який створювався за рахунок страхових внесків, що сплачувалися всіма підприємствами, установами, організаціями в обов'язковому порядку за працюючих на них робітників і службовців, то пенсії фінансувалися з Державного бюджету. І хоча фонд соціального страхування тоді також був складовою частиною Державного бюджету, він наповнювався не за рахунок загальних податкових надходжень, а з окремого страхового збору (нарахувань на фонд оплати праці) і перебував у віданні профспілок (ВЦРПС).

Упродовж перших 50 років існування радянської влади половина економічно активного населення України (до початку 50-х років - його переважна більшість) взагалі була вилучена з державної пенсійної системи. Приміром, у 1960 р. в УРСР проживало 5,6 млн. осіб пенсійного віку, або 13,5% загальної чисельності населення республіки, але загальна чисельність пенсіонерів становила лише 4,4 млн. осіб, тобто на 21% менше. Та з усього числа пенсіонерів лише 844 тисячі, або 19,2% були пенсіонерами за старістю. Решту становили пенсіонери за інвалідністю, за вислугу років, у разі втрати годувальника, колишні військові та члени їхніх сімей [10, 11].

Із ухваленням 15 липня 1964 року Закону СРСР “Про пенсії і допомогу членам колгоспів” почала вирішуватися проблема соціального забезпечення і для цієї категорії зайнятого населення. Хоч у першій редакції цей закон охоплював соціальним забезпеченням лише механізаторів, спеціалістів і голів колгоспів і лише з червня 1971 його дію було поширено на всіх колгоспників і колишніх членів колгоспів, землі яких були передані радгоспам або іншим підприємствам. Пенсійний вік колгоспників спочатку був установлений вищим, аніж для робітників і службовців – 65 років для чоловіків і 60 років для жінок. І лише у 1968 році колгоспники одержали право на пенсію за віком з такого самого віку, як робітники і службовці.

Іншим проявом соціальної несправедливості держави щодо пенсіонерів-колгоспників було гарантування їм значно нижчого рівня пенсійного забезпечення, ніж робітникам і службовцям. І лише законом від 1 жовтня 1989 р. була ліквідована відмінність у пенсійному забезпеченні колгоспників, робітників і службовців.

У 1990 p., після ухвалення Законів СРСР “Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР” і “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців”, практично завершився процес створення єдиної всеохоплюючої системи пенсійного забезпечення, яка діяла за єдиними умовами і нормами. Зазвичай, ця система не була цілковито побудована на принципах страхування, фактично це було поєднання принципів соціального страхування і соціальної допомоги, але вона закладала страхові основи, передбачивши відокремлення пенсійної системи від держбюджету. Основним джерелом коштів для фінансування пенсій став Пенсійний фонд, який формувався за рахунок страхових внесків підприємств, установ, організацій та інших надходжень.

Після здобуття незалежності перед Україною постало питання розробки національного законодавства з соціального забезпечення й нової стратегії соціального захисту населення, яка б відповідала ринковим умовам, забезпечувала кращу соціальну захищеність непрацездатних.

5 листопада 1991 року Верховна Рада України схвалила Закон «Про пенсійне забезпечення», але він майже нічим не відрізнявся від аналогічного закону СРСР 1990 р. Винятком стало істотне розширення пільгових категорій пенсіонерів, які одержали право на достроковий вихід на пенсію. Значним недоліком цього Закону було, що він не враховував демографічного чинника, тобто процесу старіння населення, при створенні пенсійної системи.

21 грудня 1993 року Верховна Рада України схвалила «Концепцію соціального забезпечення населення України», з метою реалізації якої у січні 1998 р. був прийнятий Закон України «Про основи загальнообов'язкового державного соціального страхування». Закладені в Концепції ідеї передбачали поряд з вдосконаленням діючої солідарної пенсійної системи розвиток трьох складових компонентів: обов'язкового пенсійного страхування; пенсійного забезпечення за місцем роботи через пенсійні плани, що перебувають у приватному секторі; добровільного особистого страхування через недержавні пенсійні фонди. Ці пропозиції знайшли відображення у схвалених у квітні 1998 р. Президентом України Основних напрямах реформування пенсійного забезпечення в Україні. Основні напрями передбачають створення в Україні трирівневої пенсійної системи, яка поєднуватиме елементи державного солідарного й приватного пенсійного забезпечення. В теперішній час в Україні ведеться активна робота щодо створення законодавчої бази для нової пенсійної системи, зокрема, 9 липня 2003 року Верховною Радою України були прийняті Закони України «Про недержавне пенсійне забезпечення» та «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», внесені зміни до чинного пенсійного законодавства, спрямовані на вдосконалення діючої солідарної пенсійної системи.

Значний внесок у розвиток пенсійних питань та права соціального забезпечення внесли радянські вчені-правознавці: B.C. Андрєєв, В.А. Ачаркан, О.Д. Зайкін, М.Л. Захаров, P.I. Іванова, А.Є. Козлов, В.О. Тарасова, Я.М. Фогель та інші відомі юристи. Їхніми зусиллями були розроблені вихідні загальнотеоретичні положення, визначена сфера правового регулювання та юридичні критерії галузі права, що в значній мірі допомагає сучасним українським науковцям цієї сфери розвивати та вдосконалювати право соціального забезпечення незалежної України.