2. Еволюція суспільного устрою на українських землях Російської імперії в кінці XVIII – на початку XX ст.

Суспільний устрій України, його структура, правовий статус станів у досліджуваний період відповідали суспільному устрою Росії.

Дворянство. Зрівняння українського дворянства в правах із російським підтверджується низкою законів як загального характеру, що стосувалися дворянського класу Росії в цілому, так і спеціальними, які прямо адресувалися дворянству України. Так, у 1801 р. російський уряд підтвердив надання прав російського дворянства українському дворянству, яке проживало у Слобідській Україні. У 1835 р. був виданий указ «О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство». Він затверджував станові привілеї та пільги для козацької старшини та її нащадків (усій верхівці козацького війська).

Становище дворян Правобережжя після поразки польського повстання 1830 р. ускладнюється. Указ 1831 р. «О разборе шляхтьі в западньїх губерниях и об устройстве сего рода людей» визнавав за ними усі права і привілеї, даровані дворянству імперії, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Вимагалися документальні докази і свідчення.

В українському суспільстві зростала кількість російських дврян. Пояснювалося це тим, що царат, як і раніше, розпоряджався землею України, роздавав її росіянам. У першій половині XIX ст. зміцнилося становище дворян як монопольних власників землі. Дворяни України володіли 70% земель. Закон 1842 р. про майорати припинив небезпечний для дворянства процес дроблення земель.

Закон 1827 р. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи та ремісничі майстерні в містах (раніше вони користувалися цим правом тільки у сільській місцевості) і без обмеження кількості робочих рук.

Міське населення (міські обивателі). Насамперед спостерігається зростання кількості міського населення України. Як і раніше, склад городян був досить строкатим. Міщани утворювали найчисленнішу станову групу. Обмеження міщан у правах поступово послабилися. У 1832 р. їм дозволялося придбавати земельні ділянки у містах для ведення торгівлі та виробничої діяльності. Вони здобули також право переходити до купецтва та одержувати гільдійське посвідчення за наявності відповідних капіталів.

Царський уряд зміцнював цеховий устрій міст. Уточнювалася його регламентація. На Лівобережжі цеховий устрій регулювало загальне імперське законодавство. На Правобережжі до 1840 р. цеховий устрій регулювався місцевим правом.

У 1816—1859 рр. кількість купців у містах збільшилася з 18 200 до 104 000. Зберігався гільдійський устрій купецтва. Українські купці здебільшого входили до третьої гільдії, друга й особливо перша були для них закриті. До привілейованих гільдій записували, як правило, російських купців, а українських — як виняток. До гільдій зараховували також дворян, які займалися торгівлею і володіли підприємствами.

Купецтво поступово звільнялося від різних станових обмежень. У 1832 р. виникла нова неоподаткована група — почесні громадяни. Це звання надавалося заможнішим з купців. Статус почесних громадян був близький до дворянського. Створення цієї станової групи було поступкою буржуазії, яка зростала. Почесні громадяни користувалися деякими додатковими пільгами.

Купці в Україні, як і в Росії, поступово перетворювалися у капіталістів. В історії зберігаються прізвища перших українських куп-ців-капіталістів. На початку XIX ст. у містах України з’являється нова суспільна група, що перебувала поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи «работньїе люди». їхніми соціальними ознаками були: відсутність власного будинку і постійного місця проживання; джерело існування — праця за наймом. Це були вільнонаймані робітники, пролетарі!.У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому поповнюється за рахунок державних селян. Наймані робітники на той час були безправними внаслідок байдужості до них закону.

Селяни (сільські обивателі).

А. Кріпосні селяни. Завершується юридичне закріпачення селян України (укази від 1800, 1804, 1808, 1828 рр.). Кріпаки становили 5,3 млн осіб, тобто приблизно 50% усього селянства України (1857 р.).

Основний обов’язок кріпаків — відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині перебувало 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. У різних місцевостях розміри панщини були неоднаковими, але загалом вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень, що було юридичним наслідком урочної системи, яку в нових економічних умовах вводили поміщики. Розміри завдань-уроків були надто великими, їх виконання потребувало багато часу.

Новим явищем у житті кріпаків стало переведення їх на місячину. Прагнучи збільшити товарність свого господарства, поміщики відбирали у кріпаків землю, надаючи їм місячне утримання. Не мали надільних земель на Лівобережжі 1/3 поміщицьких селян, на Правобережжі — 1/6. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість місячників по Україні досягла 25% усіх кріпаків. Не слід забувати, що саме кріпаки працювали в поміщицьких мануфактурах. Крім того, кріпаки як піддані мали сплачувати податки Російській державі.

Б. Державні селяни. Ці селяни становили другу верству українського селянства. Основною формою їх експлуатації були грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав.

На Правобережжі широко застосовувалася така форма експлуатації селян, як переведення їх на господарське становище: державні землі здавалися в оренду поміщику-посесору, який експлуатував селян, що мешкали на цій землі, як своїх кріпаків.

Становище державних селян погіршилося з утворенням військових поселень. Реформа управління державними селянами дещо полегшила їхнє економічне становище: збільшилися їхні земельні наділи, а феодальні платежі у вигляді подушного податку замінялися поземельним промисловим податком. Заборонялося у майбутньому віддавати державні землі в оренду.

А

Державний устрій Габсбурзької імперії та адміністративно-територіальний поділ українських земель (кін. XVIII – поч. XX ст.).

Після революції 1848 р. на західноукраїнських землях утверджується капіталістичний спосіб виробництва. Водночас посилюється гноблення українського населення з боку австрійської бюрократії, польських, румунських та угорських поміщиків.

Після невдалих війн 1859 і 1866 рр. багатонаціональна Австрія перетворилася у 1867 р. в дуалістичну монархію, яка складалася з двох держав — Австрії та Угорщини. Перша разом з Буковиною, Галичиною, Чехією та іншими землями, що входили до її складу, стала називатися Цислейтанією, а друга — з Трансільванією, Фіуме, Хорвато-Славонією і Закарпаттям — Транслейтанією. Це пояснювалося тим, що імперія Габсбургів була поділена на дві частини по річці Лейте. Укладаючи угоду з угорськими магнатами, австрійський уряд мав на меті усунути небезпеку повного відокремлення Угорщини. Наданням їй певних конституційних прав він намагався пом’якшити австро-угорські суперечності за рахунок спільного гноблення інших народів, зокрема слов’янських.

В імперії виявилися дві домінуючі нації: австрійська й угорська. У зв’язку з утворенням дуалістичної монархії власне Австрія перетворилася з бюрократично-абсолютистської держави у нову конституційну державу з великими пережитками абсолютизму..

Обидві частини Австро-Угорщини мали спільного монарха (австрійський імператор був одночасно й угорським королем), влада якого формально була обмежена двопалатним парламентом (в Австрії — рейхсратом, в Угорщині — Державними зборами), спільну армію і флот, частково спільні фінанси, проводили спільну зовнішню і митну політику. В Австро-Угорщині існували три спільні міністерства — іноземних справ, військове і фінансове.

Державні витрати поділялися між Аварією і Угорщиною у відношенні 70:30. На кожні наступні десять років об’єднана комісія, яка мала дорадчі права, повинна була уточнити розподіл витрат. Нерідко це ставало предметом гострої боротьби. Для обговорення загальнодержавної політики австрійський і угорський парламенти виділяли по 60 осіб (по 20 — від верхніх і по 40 — від нижніх палат) до особливої представницької установи — так звані Делегації, які звичайно один раз на рік збиралися на коротку сесію почергово у Відні й Будапешті.

Влада монарха в Австро-Угорщині була велика. Він проголошувався священним, недоторканним, самовільно призначав і зміщував прем’єр-міністра, міністрів і вищих державних чиновників, у тому числі суддів, здійснював верховне командування збройними силами, вирішував питання війни і миру, укладав міжнародні договори тощо. Усі найважливіші питання державного життя належали виключно або переважно до імперської компетенції. Панівні класи завжди намагалися використати вельми широкі прерогативи імператора у боротьбі проти визвольного руху пригноблених національностей.

Крім загальних для усієї Австро-Угорщини державних органів, кожна з двох частин монархії мала власні державні структури, що визначалися своєю конституцією (спільної конституції не було). В Австрії була прийнята груднева конституція 1867 р., в Угорщині — поновлена угорська квітнева конституція 1848 р.

Австрійська конституція складалася з п’яти «конституційних законів від 21 грудня 1867 р.: Конституційний закон, що змінив закон про імперське представництво від 26 грудня 1861 р.; Конституційний закон про загальні права громадян для королівств і областей, представлених у рейхсраті; Конституційний закон про заснування імперського суду; Конституційний закон про судову владу; Конституційний закон про здійснення урядової влади1. Внутрішній устрій Австрії й Угорщини був майже однаковим. Обидві держави формально вважалися конституційними. Вони закріпили у своїх конституціях панування землевласницької аристократії і великої фінансової буржуазії. Ні в Австрії, ні в Угорщині про загальне виборче право не було й мови.

Із середини XIX ст. в Австрії вводився поділ на коронні краї, повіти, містечки та сільські общини. Окрім того, були ще судові округи, судові повіти, шкільні райони, фінансові райони, податкові райони, райони крайової оборони, райони відділень жандармерії та ін.

У 1849 р. замість губернаторського управління в Галичині було засновано намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління, очолюване крайовим президентом2. Головна відмінність між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався якийсь елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, був єдиноначальним главою краю, підпорядкованим виключно вищим властям.

Організаційна структура і компетенція намісництва були визначені імперськими законами 1852 і 1868 рр. До компетенції намісництва належало підтримання буржуазно-поміщицького правопорядку, поліцейський нагляд, питання просвіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва.

Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у своїх руках вище керівництво поліцією, спостереження за підтриманням спокою, порядку і безпеки, нагляд за дотриманням законів про друк, союзи, збори тощо. Йому надавалося право застосовувати збройну силу. Проте окремими постановами визначався «вплив» намісника на справи, що підлягали віданню міністерств фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності виключалися лише справи міністерства юстиції.

Владі намісника була підпорядкована крайова фінансова дирекція (створена у 1850 р.) і крайова шкільна рада (1867 р.)1. Діяльність останньої спрямовувалася так, що в Галичині, де українці і поляки формально були проголошені рівними, відкриття навчального закладу з українською мовою навчання потребувало згоди галицького сейму, який усіляко гальмував розвиток української національної культури. Політика полонізації краю, що провадилася систематично, не давала змоги створити хоча б елементарні умови для розвитку української культури.

Поряд з намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підпорядковані наміснику — повітові старостати. Вони призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ. Компетенція повітових старост визначалася розпорядженням 1853 р., яке було чинним майже до розпаду Австро-Угорщини.

Повітові старости мали широкі повноваження у вирішенні різних господарсько-адміністративних питань, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, вони могли використовувати військові частини, розташовані на території повіту. Будучи виконавчою інстанцією вищих державних установ, причому не тільки суто адміністративних, а й фінансових, військових, торговельних тощо, повітові старости здійснювали функції нагляду за товариствами, об’єднаннями, пресою та органами місцевого самоврядування. Отже, старостати були створені як місцеві органи управління, наділені великою владою. Основне їх завдання полягало в придушенні будь-якого руху, спрямованого проти австрійського владарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції у міських і сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти.

На відміну від Галичини і Буковини Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). Наприкінці XIX ст. Закарпатські землі складалися з чотирьох жуп: Ужанської, Берез-ської, Угочанської і Мараморошської. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які за допомогою адміністративно-судового апарату тримали населення в покорі, збирали податки та інші платежі.

Села були самостійними юридичними одиницями, їх автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління зі старостою. Сільське управління підпорядковувалося безпосередньо начальнику комітатського управління, яке мало досить широкі повноваження.

Поряд з урядовими органами адміністративного управління в Галичині і Буковині існували також органи крайового і місцевого самоврядування.