10

1. Державний устрій Російської імперії та адміністративно-територіальний поділ українських земель (кін. XVIII – поч. XX ст.)

У другій половині XVIII ст. російський абсолютизм розпочав масовий наступ на полковий устрій у цілому. У 1765 р. за маніфестом Катерини II його було скасовано на Слобідській Україні під приводом того, що цю територію включено до Слобідсько-Української губернії. Цю акцію було підготовлено канцелярією з управління слобідськими полками. Хоча її було ліквідовано у 1743 р., вона встигла прирівняти полкові канцелярії до канцелярії російських губерній, підпорядкувавши судочинство і діловодство загальноро-сійському законодавству. Полковий устрій зберігся лише на Лівобережній Україні — 10 полків і 174 сотні. (Нагадаємо, що в 1649 р. тільки на території Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств налічувалося 16 полків і 272 сотні.)

У 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій було скасовано і в наступні роки (1782—1783 рр.) введено губернський поділ відповідно до російського «Уложения о губерниях» (1775 р.). Пізніше на основі губерній було створено п’ять намісництв (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, потім Харківське та Катеринославське) з повітами замість сотень. Нарешті, у 1796 р. замість намісництв було засновано губернії: Чернігівську, Полтавську (раніше вони складали Малоросійське генерал-губернаторство), Слобідсько-Українську (на території п’яти полків колишньої Слобожанщини).

Україна у складі Росії офіційно називалася «Малороссия». Але народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною. За південною (степовою) Україною закріп­люється назва «Новороссия».

Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев’ять губерній: на Лівобережжі — Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобереж­жі — Волинська, Київська і Подільська; на півдні — Катеринослав XVIII ст. російський царат свідомо і цілеспрямовано знищив одне з найцінніших завоювань українського народу— його національну державу. На початку XIX ст. Україна увійшла в новий період свого існування. Все, що діялося з Україною та її народом у цей час, усі їхні біди в кінцевому підсумку визначалися відсутністю у народу, нації власної держави. Тому цей період слушно дістав назву бездержавності.

Місце Української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Усі українські землі відтепер були підпорядковані центральним та місцевим органам влади й управління Росії, які охопили Україну як гігантський спрут.

Центральні органи1. На чолі Російської імперії стояв цар, імператор — самодержавний монарх. Він користувався необмеженою владою.

Зміцненню влади царя сприяла так звана «собственная его императорского величества канцелярия». Вже у 1812 р. вона сформувалася як орган загальнодержавного значення. У другій чверті XIX ст., особливо після придушення повстання декабристів і суду над його учасниками, її вплив на державні справи зріс. Завдяки безпосередній близькості до особи імператора і розгалуженню власного апарату, канцелярія перетворилася в орган, що стояв над державою, над законом. Вона поділялася на відділення. Найважливіше з них — третє, політична поліція. Це був орган політичного розшуку і слідства, утворений у 1826 р., після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством. Канцелярія спиралася на жандармський корпус — воєнне формування політичної поліції, виконавчий орган III відділення.

З 1810 р. при особі імператора перебував дорадчий орган — Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено.

У 1811 р. завершилася реформа центрального галузевого управління. Замість колегій були утворені міністерства, кожне з яких очолював єдиноначальник — міністр. Він безпосередньо підпорядковувався царю. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів — дорадчий орган. На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції імператора1.

Діяльність міністерств направляло і контролювало перше відділення імператорської канцелярії. Найвагоміша роль відводилася новому відомству — Міністерству внутрішніх справ. Воно відало органами влади й управління на місцях. У його розпорядженні була також поліція2. Тривалий час це міністерство очолював вірний царський служака В. Кочубей.

Колись могутній Сенат перетворився у вищу апеляційну інстанцію для судів губерній.

Місцеві органи. На місцях — у губерніях владу вершили довірені особи царя — губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав з їх числа вищих чиновників, знатних дворян.

Губернатор належав до вищої урядової влади. Він очолював губернію, в межах якої здійснював адміністративну та поліцейську владу. Існувало також губернське управління, яке складалося з віце-губернатора, радників, прокурора. В губернії функціонували губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присут-ствіє, з 1840 р. — палата державних маєтностей та ін.). Це були органи відповідних міністерств на місцях, але вони також підпорядковувалися губернатору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворянські збори.

Генерал-губернатор очолював кілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями — поєднував владу цивільну і військову.

У повіті влада належала суду (до 1837 р. він мав назву «нижчий земський суд») на чолі з капітаном-ісправником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом. Повіти поділялися на стани. Стан очолював становий пристав — поліцейський чин. Йому допомагали сотенні і десятські.

Кількість міст, які користувалися самоврядуванням за Магдебурзьким правом, поступово зменшується. У 1835 р. скасовується самоврядування у Києві. Там, де самоврядування ще зберігалося, воно перебувало під контролем губернатора.

Військові поселення, що сприяли військовому потенціалу Росії, здебільшого розташовувалися в Україні. Вже згадувалося про те, що у 1817—1825 рр. у Слобідсько-Українській, Катеринославській та Херсонській губерніях було дислоковано 16 кавалерійських і З піхотні полки військових поселенців. У 1837 р. в Київській та Подільській губерніях було створено п’ять нових округів військових поселень.

Крім армії, власті на місцях спиралися на силові охоронно-наглядові органи — жандармерію і поліцію, які перебували у їхньому розпорядженні. Протягом першої половини XIX ст. російський уряд двічі намагався поновити в Україні козацькі полки. Але це була спекуляція на національних почуттях українського народу в обставинах, коли Росія мала потребу у високопрофесійному військовому досвіді.

Вдруге до організації козацьких частин вдалися у 1830 р. Малоросійський генерал-губернатор М. Рєпнін одержав з Петербурга наказ формувати козацькі полки для придушення польського повстання. Знову царський уряд обіцяв зберегти ці полки. Було організовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. І вдруге уряд не додержав своєї обіцянки. Полки перетворили на регулярні. Лише два з них перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького війська.