4. Образотворче мистецтво

Українське малярство другої половини 14–16 ст. розвивалося на основі традицій і досягнень русько-візантійського малярства часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

До середини 16 ст. розвивалося монументальне малярство – фрески.

Багато фресок українських майстрів збереглось у пам’ятках, розташованих у Польщі (розписи в каплиці святої Трійці у Любліні 1418 р. та каплиці святого Хреста Вавельського замку у Кракові 1470 р.)

Протягом 15 – першої половини 16 ст. активно розвивався провідний жанр тогочасного малярства – іконопис.

Значною популярністю користувався образ Богородиці, що втілював ідею заступництва та спасіння.

Кращим його зразком серед збережених є ікона Богородиці зі села Красів, яка показує, як у малярстві відтворювався емоційний образ жінки-матері.

Популярними були ікони, де в образах святих втілено воїнів-героїв (наприклад,ікона Юрія Змієборця – кінець 14 ст. із Станилі поблизу Дрогобича) або реальні типи сучасників – селян, міщан, шляхтичів (ікона «Страшний суд»).

Серед пам’яток письма і книжкової графіки, створених у 14–15 ст., вершиною книжкової мініатюри є Київський псалтир, що його переписав у Києві з константинопольського рукопису 11 ст. дяк Спиридоній на замовлення єпископа Михаїла  у 1397 р.

26. Українці в умовах становлення та розвитку радянської культури. Проблема ідентичності

Встановлення радянської влади в Україні проходило під гаслами соціальної справедливості та інтернаціоналізму, їх абсолютизація при одночасному ігноруванні природного прагнення пригнічених раніше народів до самовизначення й утворення незалежних держав ставили під сумнів міцність і довговічність утвореного в 1922 р. Союзу РСР. Нищівній критиці піддавалися комуністи, які виступали на захист національних інтересів союзних республік, обстоювали право на вільний розвиток економічного, культурного і духовного життя всіх народів СРСР. У країні такими були члени РКП(б) — ВКП(б), колишні члени Української комуністичної партії (боротьбисти), Української комуністичної партії (укапісти) та інші, котрим офіційною пропагандою було навішено ярлик націонал-комуністів.

За таких обставин XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. проголосив політику коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів корінної національності для роботи у державному апараті, управлінні народним господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей.

Визначальним принципом "культурної" політики більшовиків стало, по-перше, знищення попередніх набутків культури на території Росії — національних, класових, релігійних — і створення єдиної пролетарської культури, яку згодом назвали соціалістичною. Таким чином, "нова культура", за висловом М. Горького, мала бути реалістичною за формою і соціалістичною за змістом. По-друге, ідеологічним підґрунтям нової культури декларувався марксизм, що означало матеріалізм у світогляді, диктатуру в політиці та колективізм в етиці. По-третє, верховенство науки над релігійними догмами. По-четверте, партійне керівництво всіма культурними процесами. Отже, культура ставала дієвою зброєю КПРС у вихованні слухняного людського масиву.

Основним типом загальноосвітньої школи в Україні лишалася семирічна трудова школа. Починаючи з 1928/29 навчального року велику частину семирічних шкіл у містах було реорганізовано у фабрично-заводські семирічки (ФЗС), а в селах — у школи колгоспної молоді. У центрі уваги органів народної освіти постали питання трудового виховання і політехнічного навчання. Організація вищої і середньої спеціальної освіти в Україні розгорнулася широко з 1920 р. після закінчення громадянської війни. Усього в 1927/28 навчальному році в Україні було 39 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 29141 студент. Починаючи з 1929 р. було проведено уніфікацію середньої спеціальної та вищої освіти по всій країні. Спеціалістів вищої кваліфікації мали готувати тільки інститути, а середньої — технікуми за галузевим принципом;

На Всеукраїнську академію наук (ВУАН) покладалася координація роботи наукових установ республіки та окремих учених, надавалося право присвоювати вищі наукові звання, було передано в її відання науково-дослідні інститути та установи, що діяли в Україні. У трьох її відділах — історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному — в 1922 р. працювало понад ЗО наукових установ. Більш плідною була історико-філологічна секція, де продуктивно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археологічна комісії. В 1921 р. організовано Археологічний інститут. Членами секції були історики Д. Багалій, М. Слабченко, Д. Яворницький, літературознавці С. Єфремов та В. Перетц, філолог і сходознавець А. Кримський, мистецтвознавець О. Новицький. Провідним виданням українознавчих студій став журнал "Україна". М. Грушевський продовжував працювати над багатотомною "Історією України-Руси". У фізико-математичному відділі ВУАН налічувалось найбільше академічних кафедр — 30. На світовому рівні провадилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), чистої математики (Г. Пфейффер), математичної фізики (М. Крилов), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен) та ін. Тут працювали відомі хіміки В. Кістяківський, Л. Писаржевський та ін.

Становлення української радянської літератури відбувалось у напруженій боротьбі з різноманітними літературними групами й течіями, що в пореволюційний час з'являлися, як гриби після дощу, і претендували на гегемонію в літературі. Звільняючись від впливу модерністично-декадентських течій, українські письменники вже в роки громадянської війни дали зразки справжньої поезії, зокрема "На майдані", "Псалом залізу", "Сійте", "Як упав же він" П. Тичини, "Удари молота і серця", "Червоні зорі" В. Еллана-Блакитного, "Закзик", "Гартована поезія", "Червоний заспів" В. Чумака, "Відплата", "Червона зима" В. Сосюри, "Світло зі Сходу", "Гудок" М. Терещенка, "Мої коломийки" І. Кулика та ін. На той час ці твори справляли великий вплив на широкий загал в Україні.

Із переходом до мирного будівництва посилився бурхливий розвиток української літератури. З'явилися сотні нових творців: М. Бажан, О. Копиленко, Ю. Яновський, Ю. Смолич, О. Довженко, Остап Вишня, Є. Плужник, та ін. Розкривається талант письменників, що прийшли в літературу незадовго до революції або в роки громадянської війни: П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, І. Кочерги та ін. Спроби партії об'єднати письменників у єдину творчу організацію з чітко вираженим ідейним спрямуванням вилились у гостру літературну дискусію, розпочату М. Хвильовим у 1925 р. Він і його прихильники під приводом боротьби за високу художню якість літератури, за звільнення її від малоталановитих людей створили нову літературну організацію — Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Вони стояли на позиціях самобутності української національної духовності та європейських традицій.

20-ті роки позначилися інтенсивним розвитком театрального мистецтва. Репертуар театральних колективів становила українська, російська й зарубіжна класика — п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки, І. Франка, М. Гоголя, О. Островського, А. Чехова. Із кожним роком дедалі вагоміше місце починає посідати українська радянська драматургія, яку репрезентували І. Кочерга ("Фея гіркого мигдалю"). У березні 1922 р. було створено Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підпорядковувались усі кінематографи і підприємства з виробництва кінофільмів. На початку своєї роботи кіностудії України мали низький мистецький рівень, переважала пропагандистська продукція, яка у примітивній формі відтворювала революційні ідеї. Дещо поліпшилося становище у 1923—1924 pp.: почала збагачуватися тематика, насамперед за рахунок уведення в репертуар соціальних тем, пов'язаних з національними проблемами. Особливо активізувався цей процес у період українізації: на екрани вийшла низка фільмів з історичними ("Тарас Трясило") та побутовими сюжетами ("Микола Джеря" за мотивами повісті І. Нечуя-Левицького, "Борислав сміється" І. Франка, "Fata morgana" M. Коцюбинського). На вищий рівень вивів український кінематограф О. Довженко. Перший свій фільм "Звенигора" він зняв у 1928 р. Наступні "Арсенал" і "Земля" митець створив під впливом ілюзій, надій та щирої віри у непереможність добра, яке принесла революція. За змістом обидва твори вписуються в ідеологічну схему тієї пори. Фільм "Земля" був неоднозначно сприйнятий критиками-сучасниками.

Період 20-х років був одним із найінтенсивніших у розвитку української музики. У великих містах України створювались оперні та музично-драматичні театри, філармонії. Почали цей рух композитори старшого покоління — М. Леонтович, Я. Степовий і К. Стеценко.

Як і в літературі, музиці, театрі та інших сферах культурного будівництва, мистецтво у цей період було відносно вільним і мало регламентувалося. Партія намагалася поступово прибрати митців до своїх рук.

Першим кроком у цьому напрямку стала організація державного керівництва мистецтвом. При Наркомосі було створено Всеукраїнський відділ мистецтв з окремими комітетами: образотворчого мистецтва та охорони пам'яток мистецтва і старовини. У його відання передавалися всі історичні та мистецькі цінності, було націоналізовано музеї, музейні колекції. Сюди ж перейшла Українська Академія мистецтв.

Почав відроджуватися світський монументальний живопис, у якому найпомітнішою постаттю був М. Бойчук. ивопис Галичини представляли насамперед художники І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний, О. Курилас, Л. Гец, А. Монастирський, О. Кульчицька, Я. Музика, М. Бутович та ін.

Білет №27 «І. Котляревський і початки укр.. відродження».

В кінці XVIII-го століття в Европі зачав сильно ширитися новий напрям в літературі й культурі, — стали цікавитися всім народним, усім своїм національним, особливо давнім. Скрізь почали досліджувати своє минуле, зацікавилися своєю народною мовою, народними піснями. Старий погляд на мову простого народу, як на мову подлу, явно став падати. Цей літературний напрям докотився й до Сходу, до Росії, й під його впливом розпочалася й тут доба відродження свого національного. В українській літературі ця доба принесла також сильне й цінне пожвавлення своєї національної літератури, що розпочав у нас Іван Котляревський (1769-1838).

Тому традиційно початком національного відродження нової доби вважають появу у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди»-поеми, якій судилося слава першим твором нової української літератури.

Іван Котляревський народився року 1769-го в Полтаві й уже за молодих літ, мавши 29 літ віку, він випустив свою славну "Енеїду". Головна заслуга Котляревського була в тому, що він рішуче, друком, став на той бік, яким ішла ще жива мова в XVIII столітті, і він знову відновив українську літературну мову в друкованому творі. В "Наталці-Полтавці" та в "Москаль-Чарівнику" він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись. На свій час мова "Енеїди" була доброю народною мовою, хоч у ній, як у мові літературній, було забагато русизмів та архаїзмів. Це була та мова, що розвивалася ще до Котляревського. Про якийсь окремий український правопис Котляревський ще не думав, як довго не думали про те й його наступники, — літературний правопис був тоді спільний для російської й української літератури, — в основі своїй це старий український правопис.

Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою — після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка.

Ідеями національного відродження наснажена і «Історія русів» - блискуча пам’ятка української історичної прози і публіцистики. Автор – анонім. Вона розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769р.

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Дмитра Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії». Вона фактично є першою науковою масштабною узагальнюючою працею з історії України від найдавніших часів до кінця 18 ст.

Започаткування наукової фольклористики пов’язують з ім’ям ученого енциклопедиста, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича. Він був укладачем трьох збірок народних пісень . Цим же шляхом і йшов геніальний Микола Гоголь, який використовував український фолькльор при написанні своїх творів "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" і «Тарас Бульба».

На поч. 19 ст. головним осередком укр. нац. відродження став Харків, де ректором університету був укр.. поет Петро Гулак-Артемовський, який започаткував жанр байки-казки та першим почав писати укр.. балади. Основоположником сучасної художньої прози в новій укр.. літературі був Григорій Квітка-Основяненко. У Харкові розпочав свій творчий шлях Микола Костомаров - у майбутньому видатний історик України, який створив праці переважно з історії Київської Русі та Гетьманщини.

Білет №28 «Вплив візантії на формування архетипів української психокультури»

Візантійский вплив на українську культуру був величезний, довговіковий, і він ще й сьогодні помічається в нас на кожному кроці в усій нашій культурі. Візантія — це мати православної віри, це вона защепила світло віри Христової. Тому зрозуміти нам візантійську культуру — це глибше зрозуміти культуру свою власну, культуру українську, саму нашу душу. Візантія — це праджерело нашої віри, а тим самим — праджерело нашого українського духа, нашої духової культури.

Візантійська культура була велика й глибока, на ввесь тодішній світ славнозвісна, і тому нема нічого дивного, що кн. Володимир так прагнув її прийняти, і охрестив Україну року 988-го в візантійську Православну Віру.

Візантійський вплив на Україну був надзвичайно сильний, і з часом захопив у нас увесь народ, усі його класи, тоді як пізніший західній вплив захоплював у нас головно саму інтелігенцію, мало поширюючись серед народу, бо він не відповідав його духові. І вплив цей був дуже давній.

Першою піддалася візантійським впливам українсько-руська інтелігенція (посли, військові, купці), піддалася ще до часу кн. Володимира Великого. Вищі класи добре знали візантійську культуру, бо мали безпосередні зв`язки з Візантією, — і легко переймали ЇЇ.

Візантійські політичні концепції впливали на політичне мислення середньовічної Європи аж до XII ст.; своїми символами влади — скіпетром, короною, державою, золотою висячою печаттю — західна Європа завдячує Візантії. Не лише мозаїка в соборі св. Софії в Києві, а й мозаїки у Римі, в соборах св. Марка у Венеції (XIII ст.) та в Торчелло під Венецією (XII ст.), в норманських церквах Палермо чи його околиць (XII ст.) — все це було наслідуванням візантійського мистецтва, а деякі з цих мозаїчних композицій були виконані візантійськими майстрами.

Українське Духовенство легко пішло за новою культурою, і часті були випадки, коли воно вивчало й грецьку мову, а тим самим набувало змогу міцно приймати візантійську культуру, релігійну й світську.

Прикладом цього є твори Митрополита українця Іларіона, написані в першій половині ХІ-го віку, — вони ясно показують, як глибоко вже защепидася в нас православна грецька культура, і якою високою вона вже була. У "Слові про Закон і Благодать", між іншим, Іларіон пише: "Вся страни, і гради, і людіе чтуть і славять коєгождо їх учителя, іже научиша Православной Віри". Це ясний доказ, що ми прийняли Православну Віру, бо Митрополит зве так свою Віру через яких 40 літ по прийнятті її з Візантії Володимиром Великим р. 988-го.

Візантійський вплив міцно охопив усю нашу культуру, як церковну, так і світську. Увесь церковний побут, усі церковні Богослужби, усі церковні обряди, календар, церковні книжки, — усе це було занесено з Візантії в Україну, і тут міцно сприйняте. І все церковне візантійське життя так само переноситься й до нас.

Скрізь по Україні поспішно будуються святі Храми, а будують їх князі, бояри й багатші люди, — за прикладом Візантії. Як у Костянтинополі ще з часу ЮстинІяна сяяла на ввесь православний світ Свята Софія, Премудрість Божа, на подобу її повстав і в нас року 1037-го за вел. кн. Ярослава Мудрого славний Собор Св. Софії в Києві, — наша гордість і наша найбільша Святиня, — і Собор цей сяє. на всю Україну й тепер, хоч і в окупантських руках, голосно засвідчуючи про нашу духову єдність з давнім Костянтинополем, з його славною Софією.

Любов до монашества дуже рано перенеслася з Візантії в Україну, і вона рясно вкрилася монастирями, які відіграли в нас велику культурну й християнізуючу ролю. Монастирі були в нас у великій пошані, і в них часто кінчали життя своє наші князі, бояри та взагалі видатні люди, як то було і в Візантії. З Візантії ж прийшла до нас звичка насильно постригати в ченці невгодних князів, княгинь та бояр.

Спосіб управління державою, а власне самодержавіє, монархія, цей спосіб прийшов, в Україну з Візантії, і його добре наслідували перші українські князі, особливо Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і ін. І доки Україна належно наслідувала в цьому Візантію, вона була велика, могутня й єдина; а як тільки перейшла до нас так звана удільна західна система, Україна обезсиліла й упала.

Родинні відносини, родинне візантійське право потроху закріплювалося й у нас, як право християнське. Підкреслю, що воля жінки принесена до нас з Візантії, — цієї волі не знали інші сусіди наші: ані татари, ані пізніша Московія.

І не тільки сама культура духова: Віра, наука, література, історія, мистецтво, музика й т. ін. переносилася з Візантії в Україну.

А вже грецький вплив на мову нашу був надзвичайно великий 6, і він охопив головно релігійне життя та нашу культуру, особливо її термінологію. Наша церковна термінологія у більшості своїй грецька, напр., слова: Літургія, Евхаристія, монастир, Ікона, Біблія, Псалтир, Парастас. Нашою літературною мовою довгі віки була мова церковно-слов`янська, — і в ній власне ми й бачимо величезний грецький вплив на всьому.

Треба підкреслити, що візантійський вплив і був такий, що він не вбивав свого національного. Крім того, усе візантійське ми глибоко сприйняли душею й тілом, і воно стало нашим рідним. І тому візантинізм це не тільки душа нашої Православної Віри, але це й душа нашої культури, наших звичаїв, а тому це й душа кожного українця, якого б віровизнання він не був. Православні обряди наших Свят, які виробила на візантійській основі наша Православна Церква (напр. кутя, храмові празники й ін.), остаються обрядами спільними всім українцям, в тому й неправославним.

Візантійське мистецтво сильно вплинуло на українське, і власне на ньому воно зросло й знаціоналізувалося. Наша іконографія в основі своїй цілком візантійська, хоч і сильно знаціоналізована.

29. Політика русифікації. Русифіка́ція або росифіка́ція, зросійщення — сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в країнах, що входять до складу Росії, чи перебувають в сфері її впливу, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їхньої подальшої асиміляції

Російська Імперія притягала у свої столиці й адміністративні, промислові чи культурні центри й русифікувала найздібніші елементи інших національностей. Це стосується також до численних науковців і фахівців, що прибували на роботу з Західної Європи. Захоплені політичною могутністю Росії та вбачаючи в ній порятунок від загрози з боку Туреччини й Німеччини (Австрії), русифікувалися окремі одиниці Балканських народів, та навіть Польщі, Галичини.

Поступова русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження й ліквідації української автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709 р. У 1720 р. заборонено друкувати книжки українською мовою, а українські видання церковнослов'янською мовою наказано порівнювати з російськими виданнями, «щоб не було ніякої різниці». Створеному 1734 р. так званому Правлінню гетьманського уряду (його очолював князь Шаховський) наказано було в таємній інструкції провадити політику злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів. Русифікацію України посилено за Катерини II, після скасування гетьманства й зруйнування Запорізької Січі. Другій Малоросійській Колеґії доручено здійснити широку програму русифікації України, встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину в друкованих книжках тощо. На російську мову викладання перейшла також Києво-Могилянська Академія. В другій половині 18 ст. впроваджено російську мову в діловодство українських консисторій та зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковно-слов'янською мовою з російською вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 р. про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовою Священний Синод відхилив. Політика русифікації поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, в Києві й на Слобожанщині, а пізніше, після того, як придушено польське повстання 1830—1831, також на Правобережній Україні.

Русифікація України посилилася в другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 p. загальмували до революції 1905 український літературний процес.

Навіть після 1905 залишилися обмеження української мови й літератури, а під час першої світової війни український друк в Україні було практично повністю заборонено. Низку видань було заборонено, діяла військова цензура, що особливо суворою була в окупованій Росією Галичині. Одночасно російська культура й література, що досягла великого розквіту у 19-20 ст., особливо впливали на духовість українських й інших народів, що перебували під політичним чи культурним впливами Росії. Попри на офіційні заходи й заборони, до 1917 русифікація мала вплив майже винятково на міста і промислові центри, куди напливали росіяни й вищі прошарки українського суспільства (інтелігенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом української національної стихії і не втрачала зв'язку з українськими традиціями, мовою й культурою. Головна маса населення українських земель під Росією — селяни (вони становили 95 % всього українського населення), залишилася україномовною і на неї не мали значного впливу ані школа, ані церква, тільки подекуди військова служба.

Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 і відродженням української державності була перервана окупацією України радянським військом у 1919—1920. Встановлення радянської влади відновило панівне становище росіян в Україні, що виявилося зокрема в пануванні російської мови. Російською мовою велось діловодство партійних і державних, установ; нею ж друкувалася більшість офіційних органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція 1919—1923 за мовою була переважно російською. У наступні роки, зокрема з 1930, у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з'їзду РКП(б) і визнати її неактуальною. 1932—1933 українізацію замінив гострий протиукраїнський і одночасно русифікаційний курс. Культурні, державні або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з головних ініціаторів українізаційного руху, нарком освіти УРСР у 1927—1933 М. Скрипник — вчинив самогубство. Була припинена незначна українізація на Кубані та на інших українських територіях в РРФСР, і посилалася русифікація українців поза межами УРСР.

В 1938 році вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей». В цій постанові не було прямих вказівок про якісь особливі превілеї для російської мови, але реалізація цієї постанови на практиці в різних регіонах СРСР призвела до поступового обмеження сфер функціонування місцевих національних мов різних народів СРСР.

30. Феномен Т. Шевченка.Феномен Тараса Шевченка - ще одна надзвичайно важлива риса української душі. Шевченко не просто поет - це нація в мініатюрі, її душа, ідея. В українських оселях на найвиднішому місці висять оповиті рушниками портрети Тараса. Як ікони...

У духовній історії України, реалізації української ідеї феномен Тараса Шевченка - дуже важливий, переломний момент. З Тараса Шевченка, його "Кобзаря" почалося відродження народу. Шевченко - це нація, її адсорбент; "Кобзар" віддзеркалює весь український менталітет, як крапля роси відбиває світ. Кожна важлива риса душі українця коріниться у віршах і поемах Тараса. Він для українців - це не те, що Шекспір для англійців чи Пушкін для росіян. Це більше, це душа народу в самому прямому розумінні. І це не треба доводити українцям.

З Тараса почалося саме розуміння народу як "сім'ї єдиної". А його геніальне послання: "І мертвим, і живим, і ненародженим..."! Ніхто краще не сказав про націю. І менталітет самого Тараса Шевченка - менталітет Батька нації. Українці втратили державність, багато в чому і мову (адже є велика частка правди у тому, що Україна говорить не своєю, а '"московською" чи, у кращому випадку, переполовиненою мовою). Але вони народили і бережуть свого Тараса - хранителя нації, її душі. Читаючи у Гегеля про те, що історичними можуть вважатися тільки ті народи, які мають свою державність, думаємо: ви, німці, державність маєте, але у вас немає такої національної святині, як Шевченко. Українці його мають, і в цьому запорука їхнього мовного, культурного, державного відродження.

Поверхові люди кажуть, що Шевченко був атеїстом. Але почитайте його поему "Марія". Чи можна більш проникливо сказати про Матір Божу, про Бога? Шевченко, повторимо, це народ в мініатюрі. Духовність, віра, самозречення - ось риси його душі. Візьмімо поему "Гайдамаки". Трагедія знищення і самознищення нації - її суть.

Шевченко у своїй творчості поводить себе саме як "батько" в національній сім'ї. У нього серце кров'ю обливається, коли він бачить нещастя свого народу і головну його причину: роз'єднаність, благодушність, безтурботність українців.

31. Роль братств та брастських шкіл в укр. культурі. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

Братства — це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Об´єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI — початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас — керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону — учителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і роки XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом — князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники, зокрема Костянтин Корн, який заповідав львівському братству 4 тис. золотих. Усього в братській скарбниці в той час була досить значна сума — близько 50 тис. золотих.

Організаційне оформлення Львівського Успенського братства в 1585 р. збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні в Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками. Львівська братська школа — це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Успенське братство підняло свою школу на такий щабель, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів.

Слідом за Львівською братською школою почали з´являтися навчальні заклади і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Міщани розуміли потребу ґрунтовної освіти, тим більше, що в XVI ст. з-поміж них були вже високоосвічені люди. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Холмі.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615—1616 pp., була створена одночасно з організацією Київського Богоявленського братства; це говорить про те, що для фундаторів братства і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України — Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше — митрополита Иова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянській колегіум (1632), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

32. Більшовицька політика боротьби з неписьменність. За влади більшовиків зазнала змін, порівняно з дореволюційними часами, і система освіти. У 20-ті роки вона мала такий вигляд: діти від 4 до 8 років виховувалися в дитячих садках та будинках; з 8 до 15 років у дитячих будинках і семирічних трудових школах; з 15 років підлітки вступали у профшколи з дворічним терміном навчання, якою завершувалася початкова освіта. У семирічках основна увага зосереджувалася виключно на підготовці молоді для виробництва і не ставилося завдання підготовки до вузу. Крім того змінилася методика викладання і вся система організації навчання від уроку до позашкільної роботи.

Вищими навчальними закладами в УСРР протягом 1922-1929 рр. були технікуми й інститути. До технікумів приймали осіб від 17 років. Тут готували фахівців вузької спеціальності. Вже в процесі роботи, набуваючи стаж, випускник технікуму міг стати інженером, агрономом, економістом тощо. В інститутах же здійснювалася підготовка адміністраторів, організаторів виробництва.

З початком 30-х років школа зазнала нових змін. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову „Про загальне обов`язкове навчання”. Щоб реалізувати принцип обов`язковості, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри вчителів, підручники та посібники. Для розв`язання цих проблем при РНК УСРР створили комітет сприяння всеобучу („всеобщее обучение”) на чолі з головою уряду В.Чубарем. Здійснювалася докорінна перебудова шкільної мережі. Початкові школи переводилися на семирічне навчання. Деякі семирічки на десятирічний строк навчання. У 1934 р. запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне). Почалося масове будівництво шкіл. Вже в 1932/1933 навчальному році 98% дітей шкільного віку ходили до школи.

80% учнів в УСРР навчалися в українських школах. Національні меншини мали свої школи: російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Але наприкінці 30-х років більшість з них перевели на українську або російську мову навчання. У 1938/1939 н.р. у всіх школах УРСР запровадили обов`язкове вивчення російської мови. Навчання забезпечували понад 150 тис. учителів.

Зазнала перебудови і система вищої освіти. Зросла кількість вузів. У 1938/1939 н.р. їх нараховувалося 129 (у 1914/1915 н.р. було лише 19). У 1933 р. були відновлені університети в Києві, Дніпропетровську, Одесі та Харкові. Наприкінці 1935 р. були скасовані обмеження, пов`язані з соціальним походженням абітурієнтів. За роки перших двох п`ятирічок вузи і технікуми УРСР підготували 300 тис. спеціалістів.

Політика українізації мала вагомі здобутки. На українську мову навчання перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало українське радіомовлення, кількість українців серед службовців державного апарату зросла до 54%. Та якщо серед членів і кандидатів у члени КП(б)У кількість українців збільшилася до 52%, то в ЦК КП(б)У їх було не більше чверті, а генеральними секретарями ЦК КП(б)У українці не обиралися. У 1927-1928 рр. майже половину всіх студентів республіки становили українці. У другій половині 20-х років діловодство українською мовою велося у 75% державних установ і організацій.