54. Михайло Грушевський і його внесок до національної культури українців

Михайло Грушевський найвидатніший український історик, визначний суспільно-політичний діяч. Народився в м. Холм (нині - у складі Польщі) в родині вчителя. Дитячі роки минали спершу в Ставрополі, згодом – у Владикавказі і Тифслі (Тблісі). Незважаючи на відірваність від рідного краю, батьки Михайла прищепили синові почуття любові до українського народу. Історією юнак захопився ще під час навчання в Тифліськії гімназії. Бажання глибше осягнути історію українського народу привело Михайла до Київського університету Свої перші кроки в науці Грушевський здійснював під керівництвом найавторитетнішого тогочасного ученого-історика професора Володимира Антоновича. По закінченні в 1980 році університету Михайлові Грушевському запропонували місце стипендіата кафедри російської історії.

У 1984 році за рекомендацією В. Антоновича Грушевський переїхав до Львова, де очолив кафедру української історії. Відтоді, протягом 19 років (до 1914 р.) діяльність М. Грушевського була пов’язана із Львівським університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Справою життя Грушевського як історика було створення фундаментальної «Історії України-Руси», де історія Батьківщини викладалася з найдавніших часів до 1659 р. Перший (з 10) том «Історія України-Руси» вийшов у Львові 1989 року та був приурочений до святкування 100-річчя українського національного відродження (від часу появи «Енеїди» Котляревського).

Другим важливим напрямом його діяльності в той період була робота в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яке М. Грушевський очолив у 1987 р., одночасно залишаючись головою історично-філософського відділу та археографічної комісії. Наукове товариство ім. Т. Шевченка започаткувало за редакцією Грушевського видання «Записок Наукового товариства». На сторінках 116 томів цього видання друкувалися майже всі тогочасні історики, літературознавці, фольклористи, мовознавці, громадські діячі.

Та не лише наукова й організаторська діяльність визначала Грушевського в громадському житті України кінця 19 – початку 20 століття. Видатний учений провадив і безпосередню політичну діяльність. В роки революції 1905 – 1907 рр. засував у Петербурзі журнал «Украинский вестник», що став органом Української громади в Державній думі (1906 р.). У 1908 р., продовжуючи свою політичну діяльність, Грушевський став одн им з ініціаторів створення і головою Товариства українських поступовців, яке об’єднало більшість український партій та національно-громадських організацій. У цей період Грушевський видав низку публікацій щодо українського питання – «З біжучої хвилі» (1906 р.), «Визволення Росії і українське питання» (1907 р.).

У його працях концентрувалися попередні досягнення суспільно-політичної думки українства, уроки віковічного історичного генезису нації, теоретичні передбачення подальших шляхів розвитку українського суспільства, вибір найприйнятніших, найперспективніших варіантів спрямування визвольного руху, його стратегії, форм і методів боротьби, лінії поведінки в конкретних ситуаціях.

Обрання Михайла Сергійовича Головою Центральної Ради було, звичайно, визнанням передусім його величезних наукових заслуг, його беззастережного авторитету серед українства. І, очевидно, вибір загалом був вдалим.

Незаперечне одне: написані професором М. С. Грушевським твори стали могутньою ідейною зброєю, оснастили український рух конкретною програмою, лозунгами революційної боротьби, стали осередком концепції української революції.

Досить детально Михайло Сергійович окреслив основні риси ладу, до якого мають прагнути українці.

М. Грушевський вважав надзвичайно важливим розвивати національну свідомість народу, одним з вирішальних чинників якої була історична пам'ять. І він, не покладаючи рук, працював над тим, щоб випускати нові й нові книги і брошури з популярним викладом і принциповою політичною оцінкою минулого українського народу. Підготовку, видання, перевидання, поширення таких творів Голова Центральної Ради розглядав як політичне завдання першочергової ваги.

Спроектував автор і другу частину останнього твору, де мав намір вмістити дослідження "3венигород галицький. Волинська справа 1098—1102. Хронологія галицько-волинської літописи. Чи маємо грамоти кн. Льва й ін.".

Крім того, М. Грушевський у кожній черговій публікації анонсував свої численні історичні твори, які були видрукувані в попередні роки і ще перебували у книжкових сховищах.

Нарешті, М. Грушевський планував видати брошуру "Новий лад України", в якій хотів показати "як має уложитися нове життя України й її відносини до центральних органів Російської республіки".

Невтомний вчений, публікатор, Голова Центральної Ради працював над наболілими проблемами України з велетенським завзяттям.

Отож, є всі підстави стверджувати, що справжнім ідеологом української революції, творцем її концепції став Михайло Сергійович Грушевський. Саме його праці містять найголовніші, найвагоміші елементи платформи українського національно-визвольного руху, національного державотворення, національного відродження в цілому.

Вироблена М. Грушевським концепція, сформульовані на її основі підходи і лозунги ідейно наповнювали український рух, сприяли визначенню політичних орієнтирів, перетворенню їх у суспільну практику.