Вступ

В Україні екологічну експертизу почали здійснювати на початку 1980-х років через значне погіршення екологічної ситуації, особливо після аварії на ЧАЕС.[1]

Поняття «експертиза» включає дослідження, що потребують відповідних знань, їх проводять спеціальні установи та організації, створювані комісії чи еколого-експертні підрозділи Міністерства екології і природних ресурсів самостійно.[1]

Згідно із законом «Про екологічну експертизу», затвердженим Верховною Радою України 9 лютого 1995 р., проведення екологічної експертизи є обов'язковим у процесі законотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської діяльності, що впливає на стан навколишнього середовища. Адже сьогодні стан навколишнього середовища потребує об'єктивної і своєчасної оцінки антропогенного впливу та розробки відповідних заходів щодо усунення можливих негативних наслідків.[1]

Екологічній оцінці підлягає комплекс господарських нововведень на локальному, регіональному і національному рівнях, впровадження (реалізація) яких може призвести до порушення норм екологічної безпеки, негативного впливу на навколишнє середовище чи створення небезпеки для здоров'я людей.[1]

Екологічна експертиза відповідно до встановленого державою порядку е обов'язковою для всіх міністерств, відомств, організацій і підприємств.[1]

Екологічна експертиза в Україні — це вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об'єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі й оцінці перед-проектних, проектних та інших матеріалів чи об'єктів, реалізація і функціонування яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього середовища, здоров'я людей і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, регіонального використання, відтворення природних ресурсів, гарантування екологічної безпеки.[1]

Основними принципами екологічної експертизи є:

1. гарантування безпечного для життя та здоров'я людей навколишнього природного середовища;

2. збалансованість екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів, врахування громадської думки;

3. наукова обґрунтованість, незалежність, об'єктивність, комплексність, варіантність, гласність;

4. екологічна безпека, територіально-галузева й економічна доцільність реалізації об'єктів екологічної експертизи, запланованої чи здійснюваної діяльності;

5. державне регулювання;

6. законність.[1]

Мета екологічної експертизи — запобігання негативному впли­ву навколишнього середовища на здоров'я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки господарської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях і об'єктах.[1]

Екологічна експертиза передбачає вирішення таких основних завдань:

• визначення ступеня екологічного ризику і безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності;

• організація комплексної, науково обґрунтованої оцінки об'єктів екологічної експертизи;

• встановлення відповідності об'єктів вимогам екологічного законодавства, санітарних норм, будівельних норм і правил;

• оцінка впливу діяльності об'єктів екологічної експертизи на стан навколишнього природного середовища, здоров'я людей, якість природних ресурсів;

• оцінка ефективності, повноти, обгрунтованості та достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища і здоров'я людей;

• підготовка об'єктивних, всебічно обґрунтованих висновків екологічної експертизи.[1]

Результати експертизи виражають як в економічних, так і в не економічних одиницях (погіршення якості середовища життя, загроза здоров'ю людей, пригнічення життєдіяльності рослин і мікроорганізмів та ін.)[1]

Розділ 1 ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ СТАНУ АГРОЛАНДШАФТІВ

1.1Сучасний екологічний стан області

ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ (до 1961— Сталінська область) — на Південому Сході України. На Півдні омивається Азовським морем. Утв. 2.уІІ 1932. Основне населення — українці (4,539 млн. чол.), росіяни (2,2 млн. чол.), живуть також греки, білоруси та інші національності. Міське населення 90 % (1985). Поділяється на 18 районів (Амвросіївський, Артемівський, Великоновосілківський, Волноваський, Володарський, Добропільський, Костянтинівський, Красноармійський, Краснолиманськии, Мар'їнський, Новоазовський, Олександрівський, Першотравневий, Слов'янський, Старобешівський, Тельманівський, Шахтарський, Ясинуватський), має 49 міст (найбільші — Донецьк, Жданов, Макіївка, Горлівка, Краматорськ, Слов'янськ), 135 сіл міського типу, 1121 сільських населений пункт. Область нагороджено 2 орденами Леніна (1958, 1970).[9]

Поверхня переважно рівнинна, розчленована ярами та балками. У межах області — Донецький кряж, частина Придніпровської низовини й Приазовської височини, яка переходить у Причорноморську низовину. Серед корисних копалин найбільше значення має кам`яне вугілля, є також кам`яна сіль, ртуть, графіт, мінер, будівельні матеріали тощо.[9]

Для розвитку господарства район має в цілому сприятливі природні умови, значні і різноманітні природні ресурси (родючі ґрунти, кам'яне вугілля, кухонна сіль, кіновар — основна ртутна руда, будівельні матеріали та ін.).[2]

Тут зосереджені значні людські ресурси. За кількістю та густотою населення район посідає перше місце в Україні і область дуже урбанізована (90%).[2]

Донецька область має найвищий рівень економічного розвитку в Україні. Найрозвинутішими галузями господарства є електроенергетика, вугільна, металургійна, хімічна промисловість, важке машинобудування та промисловість будівельних матеріалів. У сільському господарстві переважає приміський тип. На півночі і півдні району вирощують зернові культури, соняшник, розвиваються молочно-м'ясне скотарство і свинарство. Район має вихід до Азовського моря і розгалужену транспортну мережу, якою здійснюються інтенсивні міжрайонні і міжнародні зв'язки.[2]

Провідною галуззю в області є вугільна промисловість. Тут видобувають коксівне і енергетичне вугілля. На вугільній промисловості базується потужна електроенергетика. Вона представлена тепловими електростанціями, які дають близько третини всієї електроенергії країни (Вуглегірська, Курахівська, Миронівська, Сіверськодонецька, Слов'янська, Старобешівська, Штерівська).[2]

Галуззю спеціалізації є чорна металургія, проте за виробництвом металу Донецька область поступається Придніпровському району. Тут виробляють чавун, сталь, різноманітний прокат.[2]

Чорну металургію обслуговує потужна коксохімічна промисловість. Найбільшими коксохімічними заводами є: Алчевський, Єнакієвський, Макіївський. Видобувають у районі флюсові вапняки (Докучаєвськ, Комсомольськ і Новотроїцьк) та вогнетриви (Часів Яр, Великоанадольськ, Микитівка та ін.).[2,9]

Чорна металургія у м. Жданові (металургійні комбінати «Азовсталь» та ім. Ілліча), Макіївці, Єнакієвому, Донецьку, Краматорську, Костянтинівні, Харцизьку (трубний і сталедротоканатний заводи).[2,9]

Кольорова металургія за рівнем розвитку набагато поступається чорній. Виробництво цинку налагоджено в Костянтинівці, ртуті — в Микитівці. В Артемівську розміщений завод з обробки кольорових металів (мідний і латунний прокат).[2,9]

Донецька область має також потужну хімічну промисловість. На базі місцевої коксохімії виробляють азотні добрива в Горлівці і Сіверськодонецьку, анілінофарбова промисловість розвинута в Рубіжному. В Костянтинівці випускають фосфорні добрива. У комплексі з виробництвом добрив розвивається сірчанокислотна промисловість.[2]

У області значно розвинута содова промисловість (Лисичанський содовий завод, Слов'янське ВО «Хімпром»). Цьому сприяють запаси кухонної солі, а також карбонатної сировини.[2]

Дістала розвиток хімія органічного синтезу. Сировиною для неї є продукти нафтопереробки, природний і коксовий газ. Нафтопереробна промисловість зосереджена в Лисичанську, смоли і пластмаси виробляють у Донецьку і Сіверськодонецьку, гумотехнічні вироби — в Лисичанську. Сажу (технічний вуглець) постачає виробництво в Стаханові.[2,9]

Харчова промисловість представлена м'ясною, молочною, борошномельно-круп'яною, маслоробною, плодоовочеконсервною, рибною (Жданов, Донецьк), соляною (виробниче об'єднання «Артемсіль») і виноробною (Артемівський завод шампанських вин) галузями.[9]

Значного розвитку в області досягло важке машинобудування, передусім виробництво обладнання для гірничодобувної, металургійної, будівельної індустрії, рухомого складу залізничного транспорту.[2]

Найбільші підприємства важкого машинобудування виробничі об'єднання «Новокраматорський машинобудівний завод» та «Ждановважмаш», заводи: Донецький машинобудівний, Краматорський важкого верстатобудування, Слов'янський будівельний машин, Сніжнянський хімічного машинобудування та інші). Тут виробляють крокуючі екскаватори, прокатні стани, шахтне і транспортне устаткування, верстати для обробки великих деталей для прокатних станів, залізничних вагонів.[2,9]

Виробництво гірничошахтного устаткування налагоджено на машинобудівних заводах Донецька, Луганська, Горлівки, Дружківки, Ясинуватої, обладнання для металургійної промисловості — у Макіївці, Дебальцевому, Слов'янську.[2]

Транспортне машинобудування Донецької області представлене вагонобудівним заводом у Стаханові. Маріупольське ВО «Маріупольважмаш» виготовляє різні типи залізничних цистерн, ВО «Луганський тепловозобудівний завод» (найбільше підприємство транспортного машинобудування в Україні) — тепловози.[2]

У Маріуполі виробляють сільськогосподарські машини, в Виробництво різноманітного електротехнічного обладнання зосереджено у Донецьку, Слов'янську[2]

Область має потужну, будівельну індустрію, підприємства якої переважно розміщуються в малих і середніх містах. Найбільшого розвитку досягла цементна і скляна промисловість. Виробляють також покрівельні матеріали (толь, шифер), керамічні вироби, залізобетонні конструкції.[2,9]

Розвинута в області соляна галузь, що належить до харчової, промисловості. Тут зосереджено 75% видобутку солі в країні.[2]

Легка промисловість використовує як місцеву сировину, так і девізну. В галузі зайняті здебільшого жіночі трудові ресурси. Найбільшими підприємствами в області є Донецький бавовняний комбінат, трикотажні підприємства Донецька, Маріуполя, шкіряно-взуттєві — Донецька, Костянтинівки, Артемівська. В багатьох містах області знаходяться швейні цехи і фабрики.[2]

Значно розвинутий в області транспортний комплекс. За обсягами перевезень район посідає перше місце в країні. Провідне місце за цим показником займає залізничний транспорт.[2]

Висока густота міських поселень і великі обсяги перевезень сировини, готової продукції зумовлюють найгустішу в країні мережу залізниць, що становить 56 км на 1 000 км² території.[9]

Основними електрифікованими залізницями є Ясинувата— Чаплине—Дніпропетровськ—Кривий Ріг, Іловайськ—Слов'янськ— Лозова—Харків, Слов'янськ—Донецьк—Маріуполь.[9]

Друге місце за обсягами перевезень у області займає автомобільний транспорт. Основними магістралями є: Донецьк— Дніпропетровськ, Донецьк—Артемівськ—Харків, Луганськ— Дебальцеве—Донецьк—Запоріжжя.[9]

Промисловими вузлами області є: Донецько-Макіївський, Маріупольський, Горлівсько-Єнакіївський, Луганський, Краматорсько-Костянтинівський, Стаханово-Алчевський, Лисичансько-Рубіжанський.[2]

Провідними галузями Донецько-Макіївського промислового вузла є вугільна промисловість і чорна металургія. Основні центри вузла — Донецьк (1 млн 121 тис. чоловік) і Макіївка (424 тис. чоловік).[2]

У межах вузла знаходяться підприємства чорної металургії, представлені Донецьким і Макіївським металургійними заводами, Харцизьким трубним заводом.[2]

Машинобудівні підприємства розташовані в Донецьку, Макіївці, Ясинуватій тощо. Розвинуті також легка та харчова галузі промисловості. Донецьк — важливий залізничний вузол, що об'єднує б станцій.[2]

Маріупольський промисловий вузол розміщений на півдні району на березі Азовського моря. Найбільшим центром вузла є Маріуполь (549 тис. чоловік). Тут працюють два великих металургійних комбінати. Зосереджено виробництво залізничних цистерн і металургійного устаткування, коксохімія. В місті є підприємства легкої (швейна, взуттєва, трикотажна) та харчової (м'ясна, молочна, рибоконсервна, борошномельна, хлібопекарська, кондитерська) галузей промисловості. Маріупольський порт — найбільший на Азовському морі.[2]

До Горлівсько-Єнакіївського промислового вузла належать Горлівка, Єнакієве, Дебальцеве, Пантелеймонівна та Ясинівка.[2]

У промисловому вузлі зосереджені вугільна, хімічна, коксохімічна, металургійна і машинобудівна галузі промисловості. В Горлівці (336 тис. чоловік) та на її околицях працює кілька великих шахт потужністю понад 1 млн тонн вугілля на рік.[9]

На газі Горлівського і Єнакіївського коксохімічних заводів виробляють аміак і гранульовані добрива (Горлівське ВО «Стирол»).[2]

Великий машинобудівний завод в Горлівці випускає вугільні комбайни та інше шахтне устаткування. На території вузла знаходиться Микитівський ртутний комбінат. Для забезпечення потреб населення міста і збалансованого використання трудових ресурсів в Горлівці виникли підприємства легкої і харчової промисловості.[2]

Єнакієве (120 тис. чоловік) майже втричі менше Горлівки за кількістю населення. Місто є значним центром вугільної, коксохімічної, металургійної та цементної промисловості.[2]

До складу Краматорське -Костянтинівського промислового вузла входять Краматорськ, Слов'янськ, Артемівськ, Часів Яр та ін. Вузол знаходиться на півночі Донецької області і спеціалізується на важкому машинобудуванні, чорній і кольоровій металургії. Розвинуті тут також хімічна промисловість, промисловість будівельних матеріалів, видобуток вогнетривких глин і кам'яної солі. Промисловість вузла працює на електроенергії Слов'янської і Миронівської ДРЕС.[2]

Найбільшим промисловим центром вузла є Краматорськ (204 тис. чоловік). Серед галузей переважає важке машинобудування. Три машинобудівні заводи виробляють машини і обладнання для чорної металургії, хімії, енергетики, вугільної промисловості: блюмінги, слябінги, ротори для турбін, мостові крани, крокуючі екскаватори, потужні преси, шахтні підйомники тощо. Працюють також заводи: металургійний, коксовий, будівельних матеріалів.[2]

Важливим центром Краматорсько-Костянтинівського вузла є Слов'янськ (138 тис. чоловік) — досить своєрідне за своєю спеціалізацією місто. Місцеві ресурси солі і крейди є основою для розвитку хімічної і соляної промисловості (ВО «Хімпром»). Розвинуті також важке і електротехнічне машинобудування, виробництво обладнання для чорної металургії і коксохімії та арматурно-ізоляційного устаткування, будівельних машин. Місто — найбільший в країні центр, що виробляє олівці. Поряд із Слов'янськом розташований Слов'яногірськ — важливий рекреаційний центр, що використовує грязі і соляну ропу Торських соляних озер.[2]

На південь від Краматорська знаходиться Костянтинівна (106 тис. чоловік) — потужний центр чорної і кольорової металургії, хімічної і будівельної індустрії. В місті працюють металургійний і цинковий заводи, виробляють фосфорні добрива і сірчану кислоту, віконне, кольорове і автомобільне скло, мінеральну вату, дзеркала тощо.[2]

Центром гірничодобувної промисловості (кам'яна сіль, крейда, гіпс, вогнетривкі глини) є Артемівськ (92 тис. чоловік). Працює кілька соляних шахт. Розвинуті машинобудування і металообробка, промисловість будівельних матеріалів. У місті знаходиться завод шампанських вин. Легка промисловість представлена взуттєвою і швейною галузями.[2]

Між Краматорськом і Костянтинівкою знаходиться Дружківка (75 тис. чоловік) — центр важкого машинобудування і будівельної індустрії. В місті виробляють породонавантажувальні машини, електровози і вагонетки для шахт і рудників, механізовані кріплення для вугільних шахт. Фарфоровий завод здебільшого використовує жіночі трудові ресурси.[2]

У місті Часів Яр видобувають найкращі за якістю в країні вогнетривкі глини, налагоджено виробництво вогнетривких матеріалів.[2]

З Донецької області експортують в інші райони вугілля, кокс, чорні метали, електроенергію, різноманітні машини і устаткування, добрива, продукцію АПК. З Придніпров'я в Донбас надходять залізна і марганцева руди, з Карпатського району — калійні добрива, ліс, автобуси, телевізори, із Столичного — різноманітні машини і обладнання, продукція легкої промисловості. Значну кількість продуктів харчової промисловості дістає район з Причорноморського та Подільського районів.[2,9]

Найважливішими екологічними проблемами області є :

а) забруднення водних об’єктів скидами забруднюючих речовин із зворотними водами промислових підприємств, підприємств житлово-комунального господарства, зливовими водами міст;

б) проблеми щодо умов скидання мінералізованих шахтних вод у водні об’єкти;

в) порушення гідрологічного та гідрохімічного режиму малих річок регіону;

г) підтоплення земель та населених пунктів регіону.[4]

Ліквідація аварійної ситуації, яка склалася на шахті ім. Коротченка в м.Селидове, де вже п’ятий рік через непридатний стан не експлуатується колектор шахтних вод.[4]

В результаті цього щорічно біля 5 млн.м³ високотоксичних шахтних вод по рельєфу скидаються до річки Солона (басейн Дніпра). Вміст важких металів в шахтній воді досягає десятків ГДК, а марганцю та заліза, в окремих випадках, сотень і навіть тисяч ГДК. Цей скид в межах м. Селидове привів до загибелі в річці всього живого. Шахта впродовж довгого часу є банкрутом і не в змозі своїми силами виконати необхідний об'єм водоохоронних робіт. Заборгованість по пред’явлених позовах і зборах до бюджету перевищила 20 млн. грн. Розпорядження Держуправління і неодноразові звернення до Мінвуглепрому і Мінпаливенерго України про вжиття невідкладних заходів по ліквідації аварії і забезпеченню очищення шахтних вод фактично ігноруються. [4]

У тому, що частина річок області відноситься до категорії брудних і дуже брудних, «заслуга» не тільки підприємств області. До цього привело і скидання значної кількості неочищених зливових вод з територій населених пунктів і сільськогосподарських угідь, а також багаторічна акумуляція забруднюючих речовин в донних відкладеннях.[4]

Ні в одному місті області зливові каналізації, що знаходяться на балансі місцевих рад, не обладнані очисними спорудами. Окрім забруднення вод це приводить до значного замулювання водних об'єктів. На даний час в області потребують розчистки сотні кілометрів водних об’єктів. [4]

В області склався напружений стан з очищенням госппобутових стічних вод. Через відсутність достатнього фінансування постійно переносяться терміни введення в експлуатацію потужностей очисних споруд, які реконструюються в м.м. Комсомольське, Новий Світ, Білозерське, Яснувата, Торез (експлуатуються без реконструкції більше 30-40 років) та інших.[4]

При розробці міськводоканалами поточних індивідуальних технологічних нормативів використання води завищуються і без того дуже високі (30-40%) нормативи втрат води, які лягають на її собівартість. Зокрема, в м. Горлівка фактичні втрати води складають 70%, а в Макіївці, Дзержинську, Димитрове, Єнакієве, Торезі та Дебальцевє втрачається більше половини води. [4]