2. Управління виробничими запасами

Головною метою управління запасами є забезпечення безперебійного процесу виробництва та реалізації продукції за мінімізації поточних витрат, пов’язаних з обслуговуванням цих запасів.

Управління запасами складається з наступних етапів:

1. Аналіз запасів ТМЦ у попередньому періоді – головною метою такого аналізу є виявлення рівня забезпеченості виробництва і реалізації продукції відповідними запасами ТМЦ в попередньому періоді та оцінка ефективності їх використання.

2. Визначення цілей формування запасів, що забезпечують господарський процес у наступному періоді.

3. Оптимізація розміру основних груп поточних запасів.

Для визначення оптимального розміру поточних запасів використовують ряд моделей, серед яких найбільшого розповсюдження набула модель економічно обґрунтованого розміру замовлення (EOQ).

Ця модель може бути використана для оптимізації як запасів так і готової продукції і повинна враховувати 4 показники рівня запасу:

1) рівень запасу за якого необхідно робити замовлення

MU – максимальна денна потреба у запасах;

MD – максимальне число днів виконання замовлення.

2) мінімально допустимий рівень запасів

AU – середньоденна потреба у запасах;

AD – середнє число днів виконання замовлення.

3) максимально допустимий рівень запасів

LU – мінімальна денна потреба у запасах;

LD – мінімальна кількість днів виконання замовлення.

4) оптимальний розмір замовлення

F – витрати на розміщення і виконання одного замовлення;

D – річна потреба в запасах;

H – витрати на зберігання одиниці запасу.

4. Оптимізація загальної суми запасів

Зп – оптимальна сума запасів на кінець періоду, що розглядається;

Нпз – норматив запасів поточного зберігання в днях обороту;

Оо – одноденний обсяг виробництва або реалізації;

Зсз – запланована сума запасів сезонного зберігання;

Зцп – запланована сума запасів цільового призначення.

5. Створення системи контролюючих систем за рухом запасів ТМЦ.

3. Управління дебіторською заборгованістю

Метою управління дебіторською заборгованістю є забезпечення оптимізації загального її розміру і своєчасна її інкасація.

Управління дебіторською заборгованістю здійснюється за наступними етапами:

1. Аналіз дебіторської заборгованості за попередній період.

2. Формування принципів кредитної політики по відношенню до покупців.

Необхідно визначити форму в якій здійснюватиметься реалізація продукції в кредит (комерційний чи споживчий кредит) та тип кредитної політики.

По відношенню до покупців розрізняють такі типи кредитної політики:

1) консервативний – направлений на мінімізацію кредитних ризиків, тобто підприємство не цікавить одержання високого додаткового за рахунок розширення обсягів реалізації продукції. Механізм реалізації: скорочення по максимуму кола покупців в кредит, мінімальні строки кредиту, мінімальний розмір, максимальна вартість кредиту та жорсткі умови інкасації.

2) агресивний – направлений на одержання максимального додаткового прибутку за рахунок розширення обсягів реалізації продукції в кредит, не враховуючи високий рівень кредитного ризику.

3) помірний – орієнтований на середній рівень кредитного ризику при продажі продукції в кредит.

3. Визначення можливої суми фінансових ресурсів, які інвестовані у дебіторську заборгованість за товарами і споживчим кредитом:

Ідз – необхідна сума фінансових ресурсів, що інвестована у дебіторську заборгованість;

ОРк – запланований обсяг реалізації продукції в кредит;

Ксц – коефіцієнт співвідношення собівартості і ціни продукції;

ПНК – середній рівень надання кредиту покупцям;

ПР – середній рівень прострочення платежу за наданим кредитом.

4. Формування системи кредитних вимог: строк надання кредиту, обсяг кредиту, вартість кредиту, система знижок за умови негайної оплати, систему штрафних санкцій у випадку прострочення платежів.

5. Визначення стандартів оцінки покупців і диференціація умов надання кредиту.

6. Формування процедури інкасації дебіторської заборгованості.

8. Забезпечення використання на підприємстві сучасних форм рефінансування дебіторської заборгованості.

Рефінансування – це швидке перетворення дебіторської заборгованості в інші ліквідні активи.

Найпоширенішими є три його форми:

1) факторинг – це передача підприємством продавцем права банку або іншій спеціалізованій установі отримати за платіжними документами за реалізовану продукцію суму заборгованості;

2) облік векселів;

3) форфейтинг – це фінансова операція з передачі векселя акцептованого імпортером продавцем-експортером банку (більш тривалий термін повернення коштів.

9. Побудова ефективної системи контролю за рухом дебіторської заборгованості.