1.2.2. Методи, що застосовуються на емпіричному та теоретичному рівнях досліджень

Абстрагування – відхід у думках від несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень предметів та виділення декількох рис, котрі цікавлять дослідника.

Процес абстрагування має два ступеня. Перший – виділення найважливішого в явищах та встановлення факту незалежності чи дуже незначної залежності досліджуваних явищ, на яку можна не зважати, від певних факторів (якщо об’єкт А не залежить безпосередньо від фактора Б, то можна лишити його осторонь як несуттєвий). Другий ступінь – реалізація можливостей абстрагування. Сутність його полягає в тому, що один об’єкт замінюється іншим, простішим, який виступає як “модель” першого.

Абстрагування може застосовуватися до реальних і абстрактних об’єктів (таких, що пройшли абстрагування раніше). Багатоступеневе абстрагування приводить до абстракцій дедалі більшого ступеня загальності. Абстрагування дає змогу замінити в пізнанні складне простим, але таким, котре відбиває головне в цьому складному. Є такі основні види абстракції:

а) ототожнення – утворення поняття через об’єднання предметів, пов’язаних відносинами типу рівності, в особливий клас (залишаючи осторонь деякі індивідуальні їх якості);

б) ізолювання – виділення властивостей і відносин, нерозривно пов’язаних із предметами, та позначення їх певними “іменами”, що надає абстракціям статусу самостійних предметів (наприклад “надійність”, “технологічність”).

Різниця між цими двома абстракціями полягає в тому, що в першому випадку ізолюється комплекс властивостей об’єкта, у другому — єдина його властивість;

в) конструктивізація – відхилення від невизначеності меж реальних об’єктів (безперервний рух зупиняється і т. ін.);

г) актуальна нескінченність – відхилення від незавершеності (і відсутності змоги завершити) процесу утворення нескінченної множини, від неможливості задати його повним переліком усіх елементів. Така множина розглядається як наявна;

д) потенційна здійсненність – відхилення від реальних меж людських можливостей, зумовлених обмеженістю життя в часі та просторі (нескінченність розглядається як потенційно здійсненна).

Результат абстрагування часто виступає специфічним методом дослідження, а також елементом складніших за своєю структурою методів – аналізу й моделювання.

Аналіз та синтез. Аналіз – метод пізнання, який дає змогу поділяти предмети дослідження на складові частини (природні елементи об’єкта або його властивості та відносини). Синтез, навпаки, передбачає з’єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємопов’язані, вони являють собою єдність протилежностей.

Існують такі методи аналізу і синтезу:

а) прямий, або емпіричний (використовують для виокремлення частин об’єкта, виявлення його властивостей, найпростіших вимірювань і т. ін.);

б) зворотний, або елементарно-теоретичний (базується на певних теоретичних міркуваннях стосовно причиново-наслідкового зв’язку різних явищ або дії будь-якої закономірності. При цьому виокремлюють та поєднують явища, які здаються суттєвими, а другорядні ігнорують);

в) структурно-генетичний (потребує виділення в складному явищі таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об’єкта).

Індукція та дедукція. Дедуктивною називають таку розумову конструкцію, у котрій висновок щодо певного елемента множини робиться на підставі знання загальних властивостей усієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на основі знання про частину предметів класу роблять висновок стосовно класу в цілому. Дедукція й індукція є взаємно протилежними методами пізнання.

Є кілька варіантів установлення наслідкового зв’язку методами наукової індукції:

а) метод єдиної подібності. Якщо два чи більше випадків досліджуваного явища мають лише одну спільну обставину, а всі інші є різними, то саме ця подібна обставина становить собою причину явища, що розглядається;

б) метод єдиної розбіжності. Якщо випадок, у якому досліджуване явище виникає, і випадок, у якому воно не виникає, у всьому подібні й відрізняються тільки однією обставиною, то саме вона і є причиною явища, котре досліджується;

в) об’єднаний метод подібності й розбіжності – комбінація двох перших методів;

г) метод супутніх змін. Коли виникнення або зміна одного явища викликає певну зміну іншого явища, то обидва вони перебувають у причиновому зв’язку один з одним;

д) метод “решти”. Якщо складне явище викликане складною причиною, котра являє собою сукупність певних обставин, і відомо, що деякі з них є причиною частини явища, то решта усього явища викликається обставинами, що залишилися.

Моделювання – метод, котрий ґрунтується на використанні моделі як засобу дослідження явищ і процесів природи. Під моделями розуміють системи, що замінюють об’єкт пізнання і служать джерелом інформації стосовно нього. Моделі – це такі аналоги, подібність яких до оригіналу є суттєвою, а розбіжність – несуттєвою.

Моделі поділяють на два види: матеріальні та ідеальні. Матеріальні моделі втілюються в певному матеріалі – дереві, металі, склі й т. ін. Ідеальні моделі фіксуються в таких наочних елементах, як креслення, рисунок, схема, комп’ютерна програма тощо.

Метод моделювання має таку структуру: постановка завдання; створення або вибір моделі; дослідження моделі; перенесення знань із моделі на оригінал.