24. Громадянські (особисті) права і свободи громадян України. 1. Поняття громадянських прав і свобод людини і громадянина

Громадянські права і свободи людини і громадянина є пріоритетним видом прав і свобод. Ці права вважаються природними, тобто такими, що їх має або повинна мати кожна людина, незалежно від громадянства з часу народження чи від початку життя. За попередньою Конституцією ці права в переважній більшості називались особистими правами, крім того, їх коло було значно вужче від кола громадянських прав.

За Конституцією України до громадянських прав і свобод відносяться: право на життя (ст.27); право на повагу гідності (ст.28); право на свободу та особисту недоторканність (ст.29); недоторканність житла (ст. 30); таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31); невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32); свобода пересування, вільний вибір місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст.33).

Ці права надійно гарантуються. Зокрема, в Конституції зазначається, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32).

2. Види і характеристика громадянських (особистих) прав і свобод людини

Як вже було сказано, до громадянських належать право на життя, недоторканність особи, її житла, таємниця листування, телефонно-телеграфні переговори, право на повагу гідності людини, свободу віросповідання і світогляду, на вільне пересування, вибір місця проживання і заняття.

Найважливішим і найціннішим з-поміж особистих прав і свобод людини є право на життя. Універсальність цього права і його природний характер підкреслюється у міжнародно-правових документах, які визнані всіма цивілізованими державами світу. Зокрема, в ст. З Загальної декларації прав людини зазначено, що «кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність». У Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. у ст. 2 зазначається, що право на життя захищається законом і жодна людина не може бути навмисно позбавлена цього права. Положення міжнародно-правових актів повністю відображені у Основному Законі України. Так, у преамбулі до Конституції України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а в ст. З Основного Закону зафіксовано, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». У ст. 27 Конституції закріплено, що кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Водночас, кожен має право захищати своє життя і здоров'я від протиправних посягань.

Право на життя є першоосновою всіх прав і свобод людини. Життя - це абсолютна цінність світової цивілізації. За його відсутності людину не можуть цікавити її особисті, політичні, економічні та інші права. Держава зобов'язана створювати сприятливі умови для життя людини усіма можливими засобами, однак ніхто не може гарантувати безпеку людині від війни, злочинності, інших причин, що забирають людське життя.

Окрема проблема - право держави на застосування смертної кари як виняткового заходу покарання. У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права передбачено єдиний випадок, коли припускається позбавлення життя державою на законних підставах-вирок суду про страту за скоєння особливо тяжкого злочину (ст. 6). Європейська конвенція з прав людини припускає такі підстави позбавлення життя: захист будь-якої особи від незаконного насильства; здійснення правомірного арешту або запобігання втечі особи, що законно утримується під вартою; правомірно вжите право з метою придушення бунту чи заколоту (ст. 2).

Однак у світі поширюється негативне ставлення до смертної кари та вживаються заходи щодо її скасування. Практично всі європейські країни, в тому числі і Україна, її не застосовують. Хотілося б навести основні аргументи проти смертної кари.

1. Не держава надала людині право на життя. Життя - це природне право кожної людини і держава не повинна позбавляти людину того, що вона не надавала. Стосовно злочинців, що скоїли особливо небезпечні злочини, то обов'язок держави - ізолювати таку особу від суспільства та створити умови, щоб вона ніколи туди не повернулася (неможливість втечі з місць позбавлення волі).

2. Згідно з кримінологічними дослідженнями, смертна кара не є фактором, що стримує злочинність. Так, у Великобританії в 1965 р. смертну кару за вбивство було для експерименту скасовано. У найближчі 5 років після цього динаміка вбивств не зросла. Тоді парламент скасував смертну кару остаточно.

3. Смертна кара не враховує можливість судової помилки. Навіть у США, з їх дуже розвиненою судовою системою у період з 1900 по 1985 рр. було страчено 25 ні в чому не винних людей.

22 лютого 2000 р. Верховна Рада України скасувала смертну кару як вид покарання.

За результатами аналізу щодо стану забезпечення Україною права на життя кожній людині у цьому напрямі державою вживаються певні заходи. Створюється необхідна законодавча база, зокрема, ухвалено пакет законів, що регулюють соціально-економічні відносини, впорядковують правоохоронну діяльність, визначають правові основи охорони здоров'я; вживається чимало заходів соціально-економічного характеру, які мають створити матеріальні умови і правове забезпечення безпеки життя; ведеться боротьба зі злочинністю тощо.

Проте в Україні, що стала на шлях переходу до іншої форми суспільного устрою і ринкових відносин, склалась надзвичайно складна соціально-економічна ситуація, яку справедливо називають кризовою. За період 1991-2000 рр. ВВП країни скоротився на 60%. Співвідношення між грошовими доходами найбільш і найменш забезпечених груп населення перевищує число 12, тоді як у країнах Західної Європи цей показник не перевищує шести. Хронічними стали затримки з виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат. Відбувається занепад соціальної інфраструктури, у тяжкому стані - система охорони здоров'я, погіршилося забезпечення доступними продуктами харчування, для мільйонів сімей проблемою стало вирішення питання забезпечення житлом. Це зумовило катастрофічне падіння життєвого рівня переважної більшості населення, бідність, що в свою чергу негативно вплинуло на демографічні процеси в Україні, зокрема, на перевищення смертності над народжуваністю, зменшення рівня середньої тривалості життя та ін. Крім того, зросла неприродна і насильницька смертність.

Демографічний стан будь-якої країни є відображенням як її соціально-економічного становища, так і дотримання державою фундаментальних прав людини. Україна належить до найбільш неблагополучних у цьому відношенні країн світу.

Право на повагу до гідності людини закріплено у ст. 28 Конституції України. Це право є метою всіх інших прав людини, джерелом її прав і свобод. «Честь дорожче за життя» - це правило, що пішло з давніх часів, обґрунтувало можливість дуелі, на якій людина захищала честь і гідність, ризикуючи своїм життям. У сучасному розумінні гідність - це сукупність високих моральних світоглядних, професійних якостей людини, які дають їй підстави для самоповаги, для усвідомлення своєї суспільної цінності.

Посягання на гідність людини може відбуватись шляхом як фізичного, так і психологічного впливу. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, покаранню.

У ст. 28 Конституції України враховані міжнародні стандарти прав людини і закріплена норма про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. У цій же статті передбачена норма про заборону проведення над людиною без її вільної згоди медичних, наукових чи інших дослідів. Ці положення Конституції України відповідають ст. 5 Загальної декларації прав людини 1948 р. і ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ратифікованих Україною. Відповідно до ст. 2 зазначеного Пакту Україна взяла на себе зобов'язання «вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту щодо прийняття таких законодавчих або інших заходів, які можуть бути необхідними для здійснення прав, що визнані цим Пактом».

Крім того, Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., положення якої розвивають і уточнюють міжнародні стандарти в цій галузі. Відповідно до цієї конвенції Україна визнала, що катування означає будь-яку дію, якою будь-якій особі умисно заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. Україна також зобов'язалась розглядати як злочин всі випадки катувань відповідно до свого кримінального законодавства.

Україна є учасницею Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., яка в ст. З передбачає свободу особи від катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання. Україна також ратифікувала 24 січня 1997 р. Європейську конвенцію про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню 1987 р., яка не дає визначення катувань, але передбачає дійовий міжнародний механізм реалізації ст. З Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Проте в Україні досі не передбачено законодавчого і організаційного забезпечення конституційної норми і міжнародних зобов'язань нашої країни щодо заборони катувань. Фактично вимоги зазначених міжнародних конвенцій, які є частиною національного законодавства України, не виконуються. Катування розглядаються тільки як перевищення службових повноважень із спричиненням тілесних ушкоджень, що не відповідає ані конституційним нормам, ані міжнародним зобов'язанням України.

Захист гідності особи повинен безумовно здійснюватись державою і немає жодних підстав для приниження гідності. Це гарантується і захищається особистими правами: на особисту свободу і недоторканність, на захист честі, доброго імені та ділової репутації тощо. Розвиваючи конституційні положення, захист гідності охороняється і іншими галузями права: кримінальним, цивільним, адміністративним, де передбачено різноманітні правові засоби захисту гідності.

Право на свободу та особисту недоторканність означає свободу людини самостійно визначатися зі своїми діями, розподіляти свій час тощо. Право на свободу - це фактично і є сама свобода, тобто можливість людини здійснювати будь-які правомірні дії. Свобода є природною властивістю кожної людини, що народжується вільною і має право обирати для себе обмеження у вигляді моральних, релігійних, корпоративних норм.

Людина за своєю природою є істотою соціальною, і розвиток її можливий лише в суспільстві. Тому свобода людини не є абсолютною. Вільно розвиваючись в суспільстві, людина завжди зобов'язана співвідносити свої дії з правилами поведінки, що вироблені суспільством. Право на свободу особи повинно затвердити незалежно від стану суспільства високу гідність та свободу особи, високі духовні та моральні основи особистості і захистити людину від свавілля наймогутнішої сили в суспільстві влади, її прагнення панувати над особою.

Свобода людини покликана забезпечити усвідомлення особою своєї самобутності та особливостей кожної конкретної особи, її потреби у праві на самобутність або в праві на індивідуальність. Свобода людини є першоосновою права людини на свою, завжди унікальну та неповторну індивідуальність, на визнання та захист неповторної людської самобутності. У сучасних розвинених країнах із високою правовою культурою саме в контексті права на індивідуальність трактується проблематика прав і свобод. Саме тому основну увагу прикуто до недоторканності особи, її особливих інтересів та прагнень, недоторканності особистого (приватного) життя, невід'ємного права особи вирішувати свою долю, будувати відповідно до індивідуальної долі своє життя.

Право на особисту недоторканність, закріплене в ст. 29 Конституції України, означає право людини на фізичну, моральну та психологічну недоторканність особи, захищеність від будь-якого неправомірного посягання на її свободу, життя, здоров'я, честь і гідність, в тому числі, право не бути свавільно позбавленим волі.

Свобода людини ніким не може бути свавільно обмежена. Обмеження права на свободу та особисту недоторканність можливі лише на підставі закону і повинні здійснюватись у передбачених законом формах. Ніхто не може бути заарештований або утримуватися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, які визначені законом. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Ця правова норма має реально захищати людину від незаконного позбавлення волі і вже починає втілюватися в життя. У 1999 р. обвинувачуваними, стосовно яких прокурори обрали запобіжний захід - утримання під вартою, та їх адвокатами оскаржено у суді 2623 таких рішення. З них судами задоволено 938 скарг, тобто кожна третя. Крім того, із залу суду під час судового розгляду кримінальних справ звільнені з-під варти 9294 особи як такі, що скоїли ненавмисні або нетяжкі злочини і їх недоцільно було ізолювати від суспільства.

Право на невтручання в особисте та сімейне життя. Особисте (приватне) життя важливо визначити як фізичну та духовну сферу, що контролюється самим індивідом і має певний суверенний статус. Законодавство не може втручатися в цю сферу, воно повинно запобігти будь-якому втручанню. Закон встановлює межі недоторканності приватного життя. Держава лише у виняткових випадках та на підставі закону може порушити таку недоторканність. Так, заборонено збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім визначених законом випадків. Це стосується лише інтересів національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32 Конституції України).

Суттю цього права є також охорона всіх сторін приватного життя особи, розголошення яких особа з певних причин вважає небажаними (таємниця заповіту, усиновлення, таємниця грошового внеску, щоденникові записи тощо). Приватні таємниці, що довірені представникам деяких професій для захисту прав та законних інтересів громадян, є таємницями професіональними (медична, адвокатська таємниці, таємниця сповіді, нотаріальних дій тощо). За їх розголошення суб'єкти несуть юридичну відповідальність.

Право людини на таємницю листування та інших видів комунікації є продовженням та однією з основних гарантій права на охорону приватного життя. Це право, передбачене міжнародними нормами (ст. 12 Загальної декларації прав людини), знайшло своє відображення у переважній більшості сучасних конституцій. Кожному гарантується

таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України). До іншої кореспонденції належать факсимільний, мобільний зв'язок, електронна пошта, Internet тощо. Обмеження цього права припускається лише на підставі закону та судового рішення.

Право на недоторканність житла означає, що ніхто не може без законної підстави увійти до житла проти волі осіб, що в ньому проживають. «Мій дім - моя фортеця», - так говорить давнє англійське прислів'я. У. Пітт-старший, відомий державний діяч Великобританії XVIII ст., виступаючи в парламенті в 1763 р. зазначав, що «найбідніша людина може оголосити про непокору владі корони, знаходячись в стінах своєї хатини. Вона може бути розвалюхою, що тремтить від вітру та пронизливими наскрізь протягами, в неї можуть увірватися і буря, і дощ, але король Англії до неї увірватися не може. Вся сила його закінчується на порозі старої хатини».

Така думка була висловлена більше двох століть, тому в країні, що пізнала абсолютну королівську владу. Вона залишається актуальною і сьогодні. В сучасному світі з розвитком високих технологій існує серйозна загроза, що отримана інформація може бути використана державою для контролю за приватним життям громадян, для посилення свого панування над ними. Саме тому такою важливою є недоторканність житла та всіх видів приватної комунікації громадян.

Недоторканність житла в англосаксонському праві завжди тісно пов'язана із забороною необмежених обшуків. Подібний зв'язок сприйнятий і Конституцією України. Так, у ст. 30 зазначається, що не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку, інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням людей та майна чи безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання передбачено ст. 13 та 14 Загальної декларації прав людини та знайшло відображення у багатьох фундаментальних нормативно-правових актах з прав людини та конституціях держав.

Умови життя сучасної людини вимагають, щоб вона мала можливість вільно пересуватися по своїй країні та по всьому світі і обирати місця проживання там, де є більш сприятливі умови.

Таке право є важливим елементом свободи самовизначення особи, умовою професійного та духовного розвитку людини.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Кодекс законів про працю України заборонив вимагати під час укладання трудового договору відомості про прописку. Ліквідовано адміністративну відповідальність службових осіб підприємств, установ, організацій за прийняття на роботу громадян, що проживають без прописки.

Свобода пересування може бути обмежена владою із певних причин, які часто мають тимчасовий характер. Найбільш повний перелік таких підстав міститься у ст. 11(2) Основного закону Німеччини: «Це право може бути обмежене законом або на підставі закону і тільки у випадках, коли відсутня відповідна матеріальна основа для його здійснення і в результаті виник би особливий тягар для суспільства, або коли такі обмеження необхідні для попередження загрози основам вільного демократичного устрою країни чи землі або їх існуванню, або коли вони необхідні для попередження загрози основам вільного демократичного устрою країни чи землі або їх існуванню, або коли вони необхідні для боротьби із небезпечною епідемією, для застосування заходів проти стихійного лиха чи особливо тяжких нещасних випадків, для захисту молоді від бездоглядності чи попередження злочинних дій».

Отже, будь-які обмеження можливі лише на підставі закону. В умовах правової держави це є вагомою гарантією від свавілля з боку влади.

Згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини здійснення права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання в межах території будь-якої держави і право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються відповідно до законодавства і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров'я і моралі та прав і свобод інших людей. Згідно зі ст. 64 Конституції України та Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1999 р., свобода пересування обмежується лише в умовах воєнних надзвичайних обставин і лише на території, на якій запроваджено надзвичайний стан.

Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. допускає обмеження у пересуванні та виборі місця проживання іноземців у випадках, коли це необхідно для безпеки України, охорони здоров'я, громадського порядку, захисту прав і законних інтересів громадян та інших осіб, які проживають в Україні. У зазначених питаннях цей закон відповідає міжнародно-правовим нормам.

Світова практика демократичного державотворення переконує в тому, що право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань є одним з наріжних каменів розбудови демократичної, правової держави і громадянського суспільства. Без свободи слова немає демократії.

У резолюції 59 (1) Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що «свобода інформації є основним правом людини і критерієм усіх інших свобод.»

Конституція України (ст. 34) гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації. Це важливе конституційне положення повністю відповідає ст. 19 Загальної декларації прав людини та ст. 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Україна посідає одне з провідних місць у СНД за кількістю законів, присвячених діяльності мас-медіа і спрямованих на розширення гласності та поінформованості суспільства. За визнанням міжнародних експертів, українське законодавство в галузі інформації дає можливість реалізувати право людини на свободу думки і слова, хоча, звичайно, потребує певних коректив, змін і доповнень.

Закони України «Про інформацію» (1992 р.), «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1992 р.), «Про інформаційні агентства» (1995 р.), «Про телебачення і радіомовлення» (1993 р.), «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі і гідності та ділової репутації громадян і організацій» (1993 р.), «Про власність» (1992 р.), «Про рекламу» (1997 р.), «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» (1998 р.), «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» (1998 р.) та ін. створюють широке правове поле, визначають механізми реалізації конституційного права на свободу думки і слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань, на інформацію.

Законодавством України цензура заборонена (ст. 15 Конституції України). Громадяни можуть вільно висловлювати свої думки в громадських місцях, на зборах, мітингах, демонстраціях, на сторінках газет, на каналах телебачення і радіо. Понад 80% українських ЗМІ уже роздержавлено. Засновниками більшості з них є комерційні структури, партії, акціонерні товариства, трудові колективи, громадські організації, що також сприяє реалізації конституційного права на свободу слова і думки, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

25. Соціально-економічні права громадян України. Економічні права та свободи – це можливості людини і громадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну і використання матеріальних благ. Вони мають надзвичайне значення в житті людини. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. Водночас саме здійснення цих прав дає змогу характеризувати державу як соціальну, тобто таку, яка забезпечує достатньо високий рівень життя для своїх громадян. До системи економічних прав Конституція України відносить: право на підприємницьку діяльність(ст 42); право на працю(ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів(ст.44);право на відпочинок (ст.45).

СОЦІАЛЬНІ ПРАВА і СВОБОДИ – це можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Цим і пояснюється їх призначення. До системи соціальних прав Конституція України відносить право на соціальний захист(ст.46); право на житло(ст.47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (сть.48); право на охорону здоров’я (ст48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49).

Серед закріплених Конституцією України прав людини значне місце посідає група соціальних, економічних і культурних або узагальнено соціально-економічних прав, до якої належать, зокрема, такі права, як

право на працю, право на відпочинок, право на освіту, право на забезпечення за соціальним страхуванням, право на житло, право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля і ряд інших. Вже навіть простий перелік цих прав яскраво свідчить про їх роль у нашому житті. Вони є основою

економічної самостійності людини, а також визначають загальні умови її соціального життя.

26. Культурні права громадян України. КУЛЬТУРНІ ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА – це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу та всього людства. Вони у Конституції України передбачені правом на освіту (ст.53); гарантуванням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом інтелектуальної власності, авторських, моральних інтересів громадян, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності(ст.54).

Стаття 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права

визначає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я. Держави, які приєднались до даного Пакту для повного здійснення цього права повинні своїми силами а також за рахунок міждержавного співробітництва забезпечити скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності та сприяти здоровому розвитку дитини, а також поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці в промисловості, запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними, створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби.

Право на освіту закріплено в статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Освіта повинна спрямовуватись на повний розвиток людської особи та усвідомлення її гідності і повинна зміцнювати повагу до прав людини і основних свобод. Освіта повинна дати можливість усім бути корисними учасниками вільного суспільства, сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма націями і всіма расовими, етнічними та релігійними групами і сприяти роботі Організації Об’єднаних Націй по підтриманню миру.

Для повного здійснення цього права початкова освіта повинна бути обов’язкова і безплатна для всіх; середня освіта в її різних формах, включаючи професійно-технічну середню освіту, повинна бути відкрита і зроблена доступною для всіх шляхом вжиття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового запровадження безплатної освіти; вища освіта повинна бути зроблена однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного шляхом вжиття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового запровадження безплатної освіти; елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікуватися по можливості для тих, хто не проходив чи не закінчив повного курсу початкової освіти; має активно проводитися розвиток мережі шкіл усіх ступенів, повинне бути встановлена задовільна система стипендій і повинні постійно поліпшуватися матеріальні умови викладацького персоналу.

Держави - учасниці, зобов’язуються поважати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів обирати для своїх дітей не тільки запроваджені державними властями школи, а й інші школи, що відповідають тому мінімуму вимог щодо освіти, який може бути встановлено чи затверджено державою, і забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань.

Стаття 15 визначає право кожної людини на: участь у культурному житті; користування результатами наукового прогресу та їх практичне застосування;

користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких вона є.

Заходи, яких повинні вживати держави-учасниці цього Пакту; для повного здійснення цього права, включають ті, які є необхідними для охорони, розвитку і поширення досягнень науки та культури.

Крім названих актів, які мають найбільш загальне, універсальне значення, в останні десятиріччя було прийнято багато міжнародних актів, присвячених більш детальному визначенню змісту, обсягу і гарантій окремих прав і свобод людини.

Офіційний вступ України до Організації Об’єднаних Націй зобов’язало її приєднатись до тих стандартів, які затверджені міжнародною спільнотою.

Тобто виникла проблема імплементації міжнародних норм з прав людини у внутрішнє законодавство України.

Не заперечуючи важливості дії норм міжнародного права, у тому числі й міжнародних стандартів з прав людини, на території держави, слід відмітити, що їх імплементація не можлива без допомоги відповідного національного законодавства. Вона регулюється Декларацією про державний суверенітет України, Законом України “Про дію міжнародних договорів на території України” та Законом України “Про міжнародні договори України”. Згідно зі статті 17 ЗУ “Про міжнародні договори України”: “ 1 Укладені й належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід’ємну частину національно законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм міжнародного законодавства. 2. Якщо міжнародні договори України, укладення, якого відбулося у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.”