10. Джерела права. Правила поведінки, що встановлюються державою, що є правовими нормами, завжди виражаються у вигляді певних форм, які називаються джерелами права.

Джерела (форми) права - способи закріплення і зовнішнього вираження правових норм.

Правові норми не можуть існувати без їх зовнішнього прояву. Зовнішня форма права тому є спосіб встановлення правових норм. Для цього і використовується поняття "джерело права" - спеціальний правовий термін, яким позначають зовнішні форми вираження юридичних норм.

Виділяють такі основні форми (джерела) права: правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт.

Правовий звичай - історично сформоване шляхом багаторазового повторення правило поведінки, яку взято під охорону державою як джерело права. Звичаї складаються в процесі життєдіяльності суспільства. Санкціоновані звичаї набувають характеру загальнообовязкових правил поведінки. Приклад давніх правових звичаїв - джерела рабовласницького права: Закони XII таблиць (Стародавній Рим V ст. До н. Е..), Закони Драконта (Афіни VII ст. До н. Е..) Та ін

Найчастіше звичаї не закріплюються в їх якості державою, а виступають основою для правотворчої діяльності державних органів, що виражається у виданні нормативно-правових актів.

В даний час, коли головним і переважним джерелом права вважається закон, правовий звичай не має серйозного значення як джерело права.

Судовий прецедент - судове рішення по конкретній юридичній справі, якій держава надає загальнообовязкове значення. Суть судового прецеденту в тому, що винесена судом у конкретній справі рішення та його обгрунтування стає правилом, обовязковим для всіх судів тієї ж чи нижчої інстанції при вирішенні аналогічного справи. Фактично таке рішення набуває чинності правової норми.

Судовий прецедент - більш поширений, ніж правовий звичай, джерело права в сучасному світі. Прецедентна форма права широко використовується в Англії, США, Канаді. Тут судовий прецедент лежить в основі всієї англосаксонської правової системи. У країнах романо-германс-кою системи права роль судової практики в основному не виходить за рамки тлумачення закону. Проте прецедент часто має значення для вирішення питань застосування права, заповнення прогалин у законі і т. д.

Визнаючи судовий прецедент джерелом права, не можна не відзначити, що практика, представляючи обєктивувати досвід реалізації права, все ж таки не повинна встановлювати первинні норми, вносити доповнення та виправлення до загальних нормативні приписи. Її роль суто службова, допоміжна - конкретизувати в процесі тлумачення юридичні норми з урахуванням даної обстановки в рамках застосування права1.

Нормативно-правовий акт - це акт правотворчості, в якому містяться норми права. Серед сучасних джерел права нормативно-правовий акт займає провідне місце. До нормативно-правових актів відносяться конституції, інші закони, нормативні рішення органів виконавець-1 Див, наприклад; Алексєєв С. С. Загальна теорія права. М., 198

11. Система права. Система права - структура права, яка виявляється в заснованих на офіційних зв'язках (критеріях) норм права та їх сукупностей - правових інститутів, підгалузей права, що забезпечують соціальне призначення права, як регулятор суспільних відносин.

В систему права входить:

- Галузь права - Інститут права - Норми права

Галузі поділяються на:

- Публічне право - Приватне право - Змішане право

До публічного права відноситься:

- Конституційне право - Адміністративне право - Кримнальне право - Процесуальне право

До приватного права відноситься:

- Цивільне право - Сімейне право

До змішаного права відноситься:

- Трудове право - Земельне право

Система права — це обумовлена характером суспільних відносин внутрішня будова (структура) права, що полягає в об'єднанні правових норм в інститути, підгалузі та галузі права.

Система права — це сукупність всіх юридичних норм та їх розподіл по галузях і інститутах права.

Інститут права — це сукупність норм права, які регулюють певний вид однорідних суспільних відносин.

Підгалузь права — це декілька однорідних інститутів права, що регулюють вузьку групу суспільних відносин

12. Поняття і зміст правовідносин. Нормативно-правові акти регулюють (охороняють) правові відносини, які постійно виникають, змінюються чи припиняються. Правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою. Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права; б) характеризуються наявністю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою. Групувати правовідносини можна за такими підставами: залежно від кількості суб'єктів (прості та складні); за предметом правового регулювання (адміністративні, цивільні, земельні, кримінальні, фінансові, трудові та ін.); за дією в часі (довго- й короткотривалі); за методом правового регулювання (договірні та керівні); за змістом поведінки зобов'язаної сторони (пасивні та активні); залежно від функціонального призначення (регулятивні та охоронні). Правовідносини мають складну будову і охоплюють: 1) суб'єктів; 2) об'єкти; 3) зміст правовідносин. Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин е юридичні факти.

13. Суб’єкти правовідносин, їх юридичні властивості. (14. Об’єкти правовідносин.) Суб'єктами правовідносин уважають тих учасників, які е носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єкти правовідносин можна поділити на: а) фізичних і юридичних осіб; б) державні та громадські організації; в) різні спільності (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону та ін.); г) громадянське суспільство. Суб'єкти правовідносин повинні володіти право-суб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав та обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії. Правоздатність - здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Дієздатність - здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки. Її поділяють на угодо- і деліктоздатність. Угодоздатність - здатність суб'єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди. Деліктоздатність - здатність суб'єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення. Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства. Їх також можна поділити на приватних осіб, посадових осіб і спеціальні суб'єкти. Юридичними особами визнаються організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, виконувати обов'язки, бути позивачами в загальному, арбітражному чи третейському суді та нести юридичну відповідальність за свої дії. Об'єкти правовідносин - ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки, їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності. Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного. Юридичний зміст - суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість певних дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів. Фактичний зміст - сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін. Зміст суб'єктивного права криє в собі можливості: діяти відповідно до свого бажання; вимагати певних дій від обов'язкової сторони; користуватися соціальним благом, що закріплене суб'єктивним правом; звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого права. Юридичні обов'язки - закріплена нормами права міра небхідної, найбільш розумної та доцільної, поведінки особи (суб'єкта), спрямована на задоволення інтересів носія суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу. Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності: здійснювати певні дії; утримуватися від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб; вимагати здійснення або нездійснення певних дій від інших осіб; нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій. Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: за юридичними наслідками - правотворчі, правозмінні, правоскасувальні; залежно від форми їх прояву - позитивні й негативні; за характером дії - одноразової чи неперервної дії (приміром, одноразової дії - договір дарування; неперервної дії - перебування у шлюбі). Деякі автори вирізняють тривкі юридичні факти, зокрема процесуальні; за волевиявленням виокремлюють юридичні дії, себто такі життєві обставини, що характеризують вольову поведінку суб'єктів, зовнішнє вираження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні події, тобто життєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктів правовідносин. Юридичні дії, своєю чергою, поділяють на правомірні й неправомірні. Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти - таку правомірну поведінку, що здійснюється з метою викликати юридичні наслідки (скажімо, постанова слідчого про припинення кримінальної справи, визнання людини безвісно відсутньою чи померлою та ін.). А ще виокремлюють правомірні юридичні вчинки - такі дії, що не мають на меті викликати юридичні наслідки. Неправомірні юридичні дії - правові аномалії, зловживання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять злочини і різні проступки. До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Отже, юридичні факти, як життєві обставини, що передбачаються нормами права, мають велике теоретичне і практичне значення. Засвоївши знання з теорії правовідносин, юрист зможе аналізувати конкретні життєві ситуації, правильно використовувати юридичні норми.

15. Правопорушення: поняття і ознаки. Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки є правопорушення. Кожне правопорушення - конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб'єкт у певний час, у певному місці. Правопорушення характеризується конкретно визначеними ознаками/до яких передусім належать: суспільна небезпечність діяння (дія чи бездіяльність), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненням таких наслідків; протиправність діяння; винність особи, що скоїла протиправне діяння; деліктоздатність суб'єкта правопорушення; покарання і стягнення. Отож, правопорушення - це юридичний факт, який має місце за наявності всіх вищезазначених ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення, як наявність конкретних елементів, що їх закріплюють у законі, як модель правопорушення. Склад правопорушення - сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер. Склад правопорушення криє в собі: об'єкт; об'єктивну сторону; суб'єкт; суб'єктивну сторону. Об'єкт правопорушення - ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на яких посягає дане правопорушення. В юридичній літературі розглядають загальний, родовий, видовий та безпосередній об'єкт. Об'єктивна сторона правопорушення - зовнішній акт суспільне небезпечного діяння, яке посягає на охоронюваний нормами права об'єкт, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Ознаки об'єктивної сторони правопорушення - дія чи бездіяльність, суспільне небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, місце, час, спосіб, засоби, обставини та умови скоєння правопорушення. Суб'єкт правопорушення - індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт - це фізична особа, що є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт. Осудність фізичної особи характеризується тим, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними. Колективним суб'єктом правопорушення можуть бути юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії яких зв'язані з колективним винесенням рішень. Суб'єктивна сторона правопорушення - внутрішня психічна діяльність особи, зв'язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є провина, мотив і мета правопорушника. Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільне небезпечного діяння і суспільне небезпечних наслідків у формі наміру та необережності. Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільне небезпечні та шкідливі наслідки, бажає чи свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на прямий і непрямий. У теорії права намір поділяють на завчасно обдуманий, такий, що виник раптово, неконкретизований. Необережність у скоєнні правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння та легковажно розраховувала на запобігання їм, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як самовпевненість і недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа відносно суспільне небезпечного діяння має намір, а відносно суспільне небезпечних наслідків - необережність. Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення. Мотив близько наближається до провини, але не зливається з нею. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини. Мета - це уява особи, що скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне. Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, чим керується особа, скоюючи правопорушення, то мета визначає спрямованість діяння право-I порушника, найближчий результат, себто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти. Види правопорушень -класифікаційні групи правопорушень за різними підставами. Залежно від ступеня суспільної небезпечності розрізняють злочини і проступки. Злочин - вид правопорушення, що передбачається кримінальним законом, тобто суспільне небезпечні, кримінальне протиправні, винні дії чи бездіяльність фізичної осудної особи, яка досягла певного віку, що посягають на суспільний чи державний устрій країни, її політичну чи економічну системи, власність, особу, громадянські, економічні, політичні та інші права і свободи особи. Проступки класифікуються як адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові. Адміністративні проступки - такі, що посягають на державний чи громадський порядок, власність, права і свободи осіб, на встановлений порядок управління; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них закон передбачає адміністративну відповідальність. Дисциплінарні проступки - такі, що посягають на дисципліну праці, військову, державну, навчальну та інші види дисциплін; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них законодавством (іншими нормативними актами) передбачено дисциплінарну відповідальність. Цивільно-правові проступки - шкідливі, протиправні, винні порушення деліктоздатною особою врегульованих нормами цивільного права майнових і зв'язаних з ними немайнових особистих відносин, а також схожих з ними майнових і особистих відносин, передбачених нормами сімейного, земельного, колгоспного права. Причини правопорушень - комплекс явищ об'єктивного й суб'єктивного характеру, що здатні детермінувати протиправну поведінку суб'єктів права.

16. Поняття та види юридичної відповідальності. Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну). Позитивна юридична відповідальність - сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою. Ретроспективна юридична відповідальність - специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення. Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності: державно-правовий примус; негативна реакція держави на правопорушення і суб'єкта, що винний у його скоєнні; обов'язок правопорушника перетерпіти несприятливі наслідки за свою протиправну поведінку. Принципи юридичної відповідальності: відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; гуманність і своєчасність юридичної відповідальності. Мета юридичної відповідальності - вияв її соціальної необхідності та ефективності. Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності: загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування в людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою попередження правопорушень з їхнього боку. Мета юридичної відповідальності своєю чергою визначає її функції. Функції юридичної відповідальності - головні напрямки юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших осіб, з метою захисту правопорядку і виховання суб'єктів права, що скоїли чи можуть скоїти правопорушення. Розрізняють такі види функцій юридичної відповідальності: превентивну (попереджувальну); виховну; репресивну (каральну); компенсаційну (поновлювальну); сигналізаційну (інформаційну). Існування різних видів правопорушень передбачає і поділ ретроспективної юридичної відповідальності на самостійні види. Існують різні підстави поділу юридичної відповідальності на види. Залежно від суб'єктів - органів, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на таку, що покладається: а) органами влади; б) виконавчими і розпорядчими органами; в) судовими та іншими юрисдикційними органами. Залежно від суб'єктів правопорушників вона буває: а) індивідуальною; б) колективною. Розрізняють також внутрішню державну і міжнародну юридичну відповідальність. Поширеною є класифікація юридичної відповідальності залежно від галузевої належності правової норми, що порушена. На цій підставі розрізняють юридичну відповідальність: а) кримінально-правову; б) адміністративну; в) цивільно-правову; г) трудову (дисциплінарну, матеріальну відповідальність робітників і службовців) та ін. Кримінальна відповідальність - різновид ретроспективної юридичної відповідальності, що полягає у застосуванні міри кримінального покарання до фізичних осіб, винних у вчиненні злочину. Різновидом ретроспективної юридичної відповідальності є адміністративна відповідальність, під .якою розуміють покладення на порушників загальнообов'язкових правил, що діють в управлінні та в інших сферах, адміністративних стягнень, котрі тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового чи морального характеру. Самостійним видом ретроспективної юридичної відповідальності є цивільно-правова відповідальність. Це відповідальність фізичної чи юридичної особи за порушення договірних зобов'язань, за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення особистих майнових прав. Завданням цивільно-правової відповідальності є захист прав власника. Окрім майнового, цивільно-правова відповідальність має і компенсаційний (правопоновлювальний) характер. Із допомогою цивільного права регулюються і особисті немайнові відносини. На фізичну чи юридичну особу може бути покладено обов'язок спростувати відомості, які ганьблять честь і гідність громадянина або організації, коли той, хто її поширює, не доведе, що вони відповідають дійсності (ст. 7 ЦК України). Але покладення немайнової відповідальності в цивільному праві - це скоріше виняток, аніж правило. Основним же для названого виду відповідальності є майновий характер заподіяної шкоди, правової санкції та юридичної відповідальності. Трудове право передбачає дисциплінарну (статті 139-152 КЗпП України) і матеріальну відповідальність працівників (статті 130-138 КЗпП України). - Дисциплінарна відповідальність - різновид юридичної ретроспективної відповідальності працівника за порушення трудової дисципліни з застосуванням до нього догани та звільнення. Законодавством, статутами й положеннями про дисципліну для окремих категорій працівників можуть бути передбачені інші дисциплінарні стягнення. - Розрізняють загальну і спеціальну дисциплінарну відповідальність. Загальна дисциплінарна відповідальність передбачається Кодексом законів про працю і Правилами внутрішнього трудового розпорядку, а спеціальна - здійснюється: а) в порядку підлеглості; б) за статутами про дисципліну; в) за окремими нормативними актами. Дисциплінарні стягнення можуть застосовувати органи, які мають право приймати на роботу (обирати, затверджувати і призначати на посаду даного працівника). На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства, дисциплінарні стягнення можуть накладати також органи, що стоять вище від згаданих (ст. 1471 КЗпП України). Близько до дисциплінарної знаходиться матеріальна відповідальність, оскільки підставою для притягнення до обох видів відповідальності є трудове правопорушення. На відміну від дисциплінарної, матеріальна відповідальність працівника настає у випадках, коли заподіяно матеріальну шкоду. Матеріальна відповідальність розглядається як різновид ретроспективної юридичної відповідальності працівника за матеріальну шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків (ст. 130 КЗпП України). Умовами накладення матеріальної відповідальності є передбачені законодавством такі ознаки: а) пряма дійсна шкода; б) протиправна поведінка працівника; в) причинний зв'язок між протиправними діями чи бездіяльністю та виниклою шкодою; г) провина працівника в заподіяній шкоді. Матеріальна відповідальність може бути повною та обмеженою. Випадки обмеженої матеріальної відповідальності працівників передбачені ст. 133, а повна матеріальна відповідальність - ст. 134 КЗпП України. Як самостійний вид ретроспективної юридичної відповідальності в теорії права розглядають скасування актів, що суперечать чинному законодавству. Це - особливий вид ретроспективної юридичної відповідальності, який полягає в тому, що компетентний орган чи службова особа застосовує право відновну санкцію, скасовуючи незаконно прийнятий акт. Є декілька форм названої юридичної відповідальності: а) скасування акта, який суперечить чинному законодавству; б) визнання недійсним акта, який суперечить чинному законодавству; в) зміна акта в тій частині, що не відповідає чинному законодавству; г) давання вказівок компетентним органом чи службовою особою про обов'язкове скасування чи зміну акта, який суперечить чинному законодавству суб'єктом, який його приймав. Не вважається формою зазначеного виду юридичної відповідальності припинення дії акта. Підставами юридичної відповідальності є: наявність правової норми, що передбачає склад правопорушення; юридичний факт - скоєння самого правопорушення; наявність правозастосовного акта, що набрав чинності. Невідворотність відповідальності, як один із принципів законності держави, ще не означає, що особа за кожне правопорушення має обов'язково нести юридичну відповідальність, відбути повністю покарання, чи на неї повинно бути накладене стягнення. Законодавець передбачає підстави звільнення від юридичної відповідальності. Такі підстави передбачаються у кримінальному, адміністративному, трудовому та іншому законодавстві. Наприклад, кримінальне законодавство передбачає випадки звільнення особи від кримінальної відповідальності та від кримінального покарання (статті 50, 51 КК України). Підставами звільнення від кримінальної відповідальності можна назвати такі: - давність притягнення до кримінальної відповідальності; - коли до часу розслідування чи розгляду справи в суді внаслідок зміни обставин скоєне винним діяння перестало бути суспільне небезпечним чи сама особа перестала бути суспільне небезпечною; - амністія чи помилування; - застосування до неповнолітнього, який скоїв злочин, примусових заходів виховного характеру; - застосування до особи, яка скоїла злочин, що не має великої суспільної небезпеки, заходів виправлення і перевиховання без застосування кримінального покарання, через притягнення такої особи до адміністративної відповідальності; - передача матеріалів справи на розгляд у товариські суди; вжиття заходів медичного характеру; - передача особи на поруки громадській організації або трудовому колективу. Підставами звільнення від адміністративної відповідальності є: - давність притягнення до адміністративної відповідальності; - передача матеріалів справи на розгляд товариського суду, громадської організації чи трудового колективу; - обмеження усним зауваженням у разі скоєння незначного адміністративного правопорушення. Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа може замість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про правопорушення на розгляд трудового колективу або його органу (ст. 152 КЗпП України). Підсумовуючи сказане, можна визнати два блоки підстав звільнення від юридичної відповідальності: - особа, яка скоїла правопорушення, вважається такою, що втратила суспільну небезпечність; - правопорушення внаслідок зміни обставин перестало бути суспільне небезпечним. Отже, правова поведінка, як діяльність і спілкування суспільних суб'єктів права, характеризується правомірним і протиправним аспектами діянь. Правопорушення, як один із різновидів протиправних діянь, тягне за собою ретроспективну юридичну відповідальність, що є реакцією держави на правопорушника і ті діяння, які він скоїв і за які зобов'язаний понести певну кару чи стягнення з метою виправлення і перевиховання. Підбиваючи підсумки розглянутої теми, можна зробити такі висновки: 1. Право, як і держава, має розглядатися в їх постійній взаємодії, взаєморозвитку, взаємофункціонуванні. 2. Як самостійне явище право має свої поняття, ознаки, функції, форму і середовище здійснення. 3. Теоретичні знання про право сприяють оволодінню регулятивно-юридичними механізмами в повсякденному житті, формують навички його практичного застосування. 4. Вміння користуватися правом допоможе активно здійснювати, охороняти і захищати права людини

17. Поняття і предмет правового регулювання конституційного права України. Конституційне право України - провідна галузь права України. Вона являє собою систему правових норм, що регулюють відносини народовладдя. Через них забезпечується організаційна й функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система державних органів, основні положення і принципи організації місцевого самоврядування в Україні. Отож, предметом галузі конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні - державної та місцевої (місцеве самоврядування). Ці відносини характеризуються певною специфікою, а саме; стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства. Саме тому можна стверджувати, що структуру предмета галузі конституційного права України складають: відносини політичного характеру (наприклад, форма правління, форма державного устрою); найважливіші економічні відносини (скажімо, регламентація існуючих форм власності і механізмів її захисту); відносини, що стосуються правового статусу людини і громадянина (громадянство, основні права, свободи, обов'язки та ступінь їх гарантованості з боку держави); відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з державно-територіальним устроєм України; відносини щодо організації та діяльності державного апарату України; відносини, які визначають діяльність органів місцевого самоврядування. Отже, конституційно-правові відносини - це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються взаємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати. Виходячи з цього, а також із викладеного вище, можна стверджувати, що вони: мають специфічний, тільки їм притаманний, зміст; характеризуються особливими суб'єктами, тобто певні їх учасники не можуть вступати в деякі інші види правовідносин. Так, приміром. Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною чи підприємницькою діяльністю або входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Такі відносини порівняно з іншими галузевими правовідносинами мають найбільш загальний характер. Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, у яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин. До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії Конституції та законів у системі нормативно-правових актів; загальної демократії; політичного, економічного та ідеологічного плюралізму; поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; державного та іншого гарантування прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України і т. д. Конституційно-правова норма - загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного права. Їхніми специфічними ознаками є те, що вони: - регулюють особливе, з огляду на його важливість, коло суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя; - встановлюють порядок створення інших правових норм, який є обов'язковим для інших галузей права; - мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм; - відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають лише диспозицію. Метод конституційно-правового регулювання - сукупність способів і засобів, із допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права. Він характеризується: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; імперативністю; універсальністю; доцільністю; поєднанням прямого та опосередкованого регулювання. Відповідно до конституційно-правового регулювання існує наука конституційного права. Її можна визначити як галузеву юридичну науку, що являє систему знань про конституційно-правові норми, відносини та інститути, конституційно-правове регулювання загалом. Предметом цієї науки є: власне галузь конституційного права; суспільні відносини, що підлягають конституційно-правовому регулюванню; історія, зарубіжна й вітчизняна, становлення галузі конституційного права. А джерелами науки конституційного права слід визнати: праці вітчизняних і зарубіжних учених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються її проблем; правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. Наука конституційного права має і свої методи, головними з яких необхідно визнати: історичний, порівняльний, системний, статистичний, структурно-функціональний і конкретно-соціологічний

18. Система конституційного права України. Система конституційного права - є системою інститутів і норм конституційного права. Це складна, струкгурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозв'язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.

Принципи конституційного права - це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела - Конституції України. Це своєрідний каркас, який складає основу конституційного права, об'єднує його в єдине ціле, визначає його характер і динамічну спрямованість.

Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи - загальні і спеціальні.

У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України. Серед них - державний суверенітет, розподіл влад, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо.

Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності держави та її органів. Це, наприклад, принципи органів державної влади, виборності місцевого самоврядування тощо.

Державознавці радянського періоду приділяли досить багато уваги питанням системи конституційного права. В період радянського конституціоналізму, який, проте, мав яскраво виражений "державний характер", систематизація конституційно-правових норм, розташування конституційно-правових інститутів будувались, як правило, за схемою:

1) суспільний устрій;

2) державний устрій;

3) органи державної влади;

4) органи державного управління, суду і прокуратури;

5) основні права та обов'язки особи;

6) виборча система.

Такої схеми притримувались практично всі радянські державознавці.

Найбільш показовим тут є п. 5 - місце інституту основних прав і свобод особи, що цілком відповідало становищу особи в радянській державі, яка стояла над особою, пригнічувала і знеособлювала її.

Конституційне право України орієнтоване на інші пріоритети, тому розташування його інститутів повинно мати принципово новий вигляд:

1) основи конституційного ладу України;

2) права, свободи й обов'язки людини і громадянина;

3) форми безпосереднього народовладдя: вибори,

референдуми та ін.;

4) законодавча влада;

5) Президент України;

6) виконавча влада;

7) судова влада;

8) територіальний устрій;

9) місцеве самоврядування.

Така й система Конституції України - основного джерела конституційного права України.

До речі, тривалий час дискутується проблема співвідношення системи Конституції і системи галузі конституційного права. Обидві тісно пов'язані, єдині в своїй основі, однак не тотожні, адже кожній з них притаманні свої критерії побудови та обсяг.

Система конституційного права - конструкція суб'єктивна, результат певної розумної діяльності людей. Система Конституції є менш суб'єктивним явищем, її основи об'єктивно зумовлені історією, досвідом.

Неоднаковий характер розміщення інститутів Конституції та галузі права. Так, інститути конституційно-правової відповідальності виконавчої влади, "розкидані" по всьому тексту Конституції, є ні чим іншим, як інститутами галузі права.

Розміщення інститутів і норм, їх структуризация зумовлені як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками, системоутворюючими факторами, головними з яких є процес формування демократичної правової держави, предмет правового регулювання, момент зацікавленості в регулюванні тих чи інших спеціальних відносин на конституційному рівні, рівень розвитку соціальних цінностей тощо.

Конституційне право як елемент національної системи права має внутрішньосистемну, структурно-функ-ціональну природу. Як і будь-яка галузь права конституційне право є системою правових норм, які регулюють однорідні специфічні види суспільних відносин. Такі норми, зазначає А. Нашіц, - не просто існують, а обов'язково взаємопов'язані, співвідносяться. Нормальне функціонування системи значно залежить від того, наскільки гармонійно узгоджуються приписи, що володіють вищою юридичною силою, з приписами, які займають нижчі ступені ієрархії норм.

На систему конституційного права поширюються закони, характерні для подібних систем. Серед них найважливіші такі:

- взаємозв'язаність, логічна взаємоузгодженість і субординація елементів системи;

- багатоелементність, структурованість системи, як що під структурою розуміти спосіб зв'язку елементів в єдине ціле;

- наявність системоутворюючих факторів;

- зв'язок із зовнішнім середовищем, яке "живить" систему, наповнює її реальним змістом, забезпечує про гресивний поступ такої системи;

- ускладнення системи в міру її розвитку, збагачення змісту її елементів, розширення функціональних зв'язків між ними;

- наявність головного центру системи, який інтегрує, єднає всі її ланки, визначає принципи та закономірності її побудови;

- достатня автономність функціонування "низових" елементів системи, які не можуть бути занадто пригнічені авторитарним впливом елементів більш високого порядку.

Для будь-якої системи характерні не тільки зовнішні, а й внутрішні системоутворюючі фактори, серед яких визначальними є: генетичні, субординаційні, координаційні (взаємодії), управлінські.

Конституційне право - відкрита система, яка по-стійно втягує в орбіту свого регулювання нові елементи, звільняючись від "спрацьованих", "віджилих" елементів

19. Джерела конституційного права України. У своїй сукупності джерела конституційного права утворюють складну як за структурою, так і за змістом ди-намічну систему, елементами якої є акти, що містять кон-ституційно-правові норми. Множинність конституційних відносин та різноманітність їх об'єктів обумовлюють різні види правових приписів, а відтак - різноманітність видів джерел конституційного права. Це зобов'язує законодав-ця дбати про форми вираження і способи інституціоналі-зації суспільних відносин, тобто про-опосередкування цих відносин відповідними конституційно-правовими нормами. Ось чому у більшості випадків вибір законодавця визначе-ний наперед. В законі гранично чітко вказана форма актів, які приймає той чи інший орган, а започатковує цей пере-лік найважливіший політико-правовий документ - Кон-ституція України.

Так, у відповідності зі ст. 91 Конституції, Верховна Рада України приймає закони України, постанови та інші акти. Така організована визначеність форм право-творчості й правозастосування має принципове значення: Верховна Рада зобов'язана приймати саме такі акти. Кожен із видів актів Верховної Ради має своє функціональне призначення, закріплює (регулює) певний вид суспільних відносин. Найважливіші із цих відносин регламентуються за допомогою законів, тобто актів нормативного характеру. Правозастосувальна діяльність знаходить своє опосередкування в актах-постановах, деклараціях, зверненнях, заявах. Практика знає випадки, коли Верховна Рада України приймала акти, яких немає у вка-заному переліку. Так, 12 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла застереження до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаної від імені України 8 грудня 1991 р. в Мінську, в якому вона визначила своє ставлення до цієї організації.

В Конституції України у ст. 106 є вказівка на те, що Президент України на основі і на визнання Конституції і законів України видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Кабінет Міністрів України видає постанови і розпорядження (ст. 117 Конституції України). Ст. 144 Конституції надає право органам місцевого самоврядування приймати рішення в межах повноважень, визначених законом.

Говорячи про згадані акти, треба мати на увазі, що не всі з них є джерелами конституційного права. Такими є ті з них, які містять норми конституційного права.

Класифікувати джерела конституційного права можна, наприклад, у залежності від способів правотворчості. У такому разі вони можуть поділятися на: акти референдумів; нормативні акти територіальних громад та органів місцевого самоврядування; санкціоновані державою звичаї, традиції; акти, що є результатом імплементації норм міжнародного права; угоди, договори, конвенції та ін. акти, які укладає Україна з ін. державами.

Закон у широкому розумінні - це встановлені державою загальнообов'язкові правила. У власне юридичному значенні закон - це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України.

Найбільш загальний характер має класифікація законів за такою ознакою, як юридична сила. Ця класифікація включає чотири різновиди законів: основний закон (конституція), конституційний закон, органічний закон, звичайний закон.

Перше місце в цій ієрархії законів посідає конституція - основний закон держави, акт вищої юридичної сили, головне джерело конституційного права1.

Конституційний закон - нормативно-правовий акт, який вносить зміни і доповнення в конституцію, приймається в особливому, ускладненому порядку, має таку ж юридичну силу, що й конституція.

Теоретичною основою виділення конституційних законів в особливу категорію є доктрина про установчу і законодавчу влади. В порядку здійснення першої - приймається конституція і поправки до неї, в порядку здійснення другої - всі інші закони.

Органічний закон - це нормативно-правовий акт, який приймається за прямим приписом конституції в порядку, який відрізняється від порядку прийняття як конституційних, так і звичайних законів.

Такі закони приймаються з питань, передбачених конституцією (закони про громадянство, про конституційний суд тощо). Як правило, конституційні закони приймаються кваліфіковано більшістю голосів депутатів.

Звичайні закони - є джерелами конституційного права, вони приймаються в порядку тієї ж законодавчої процедури, що й інші акти. Вони регулюють різноманітні види суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права2.

В законодавстві деяких країн - Італії, Франції та ін. - термін "конституційний закон" чи його синонім - "органічний закон" зустрічається досить часто. Необхідність конституційного закону обумовлена не тільки предметом державного (конституційного) права, а й функціональними можливостями самої Конституції, яка регулює відповідні суспільні відносини лише певним чином. Вона має чітко окреслене коло правового регулювання. Межі такого регулювання не можна переступати, оскільки це загрожує перетворити Конституцію у звичайний закон і призведе до того, що вона стане надзвичайно громіздким і малоефективним політико-правовим документом. З огляду на це необхідність конституційних законів цілком очевидна. Такі закони є "малими" конституціями, яким належить особливе місце і значення в конституційній системі.

Які ж ті властивості та специфічні ознаки, що споріднюють конституційний закон з Конституцією і ставлять його над іншими, "звичайними" законами? Це, насамперед, предмет правового регулювання, яким є основоположні суспільні відносини, що визначають найголовніші соціально-економічні та політичні характеристики суспільства. Функція конституційного закону - законодавче оформлення таких відносин у вигляді провідних державно-правових принципів та інститутів: інститут виборчої системи, громадянства, прав і свобод громадян тощо. Нерідко норми і принципи Конституції вплітаються в текст, що підтверджує органічну єдність цих законів з Конституцією. Про це свідчать, наприклад, статті Конституції, що практично -без змін переносяться в тек-сти законів про громадянство, регламент тощо.

Комплексність - одна з визначальних рис конституційного закону. До свого складу вони інкорпорують норми багатьох галузей права. Типовим у цьому відношенні є закон про громадянство України, який містить норми конституційного, цивільного, сімейного, міжнародного права. До речі, комплексність - неодмінна умова формування і законодавчого закріплення відповідного ін-ституту як складного політико-правового утворення. Звідси - підвищений рівень процедурно-процесуального наповнення конституційного закону, оскільки однією з його функцій є створення необхідних процесуальних умов життєдіяльності матеріальних норм Конституції, особливо багато таких норм у регламентах, законах про вибори.

Конституційні закони відзначаються підвищеною стабільністю, що обумовлюється характером суспільних відносин, які ними, регулюються. Серцевину цих відносин складають відносини повновладдя народу, які об'єктивно вимагають особливої сталості правової основи. Саме таку функцію покликані виконувати конституційні закони.

В юридичній літературі зроблена спроба віднайти найбільш вагомі риси юридичної природи конституційного закону. Вони такі: по-перше, це закони, які з огляду соціально-політичної важливості займають після Конституції особливе місце і утворюють відносно самостійний масив взаємозв'язаних актів; по-друге, це закони, що мають пріоритет перед звичайними законами; по-третє, ці закони мають чітко окреслену сферу регулювання; по-четверте, за змістом і функціональним призначенням вони мають комплексний характер з широкою сферою застосування; по-п'яте, для них характерна підвищена стабільність і триваліші строки дії; по-шосте, для них притаманна конкретно-регулятивна дія, тобто реалізація норм в конкретних правовідносинах.

Порядок прийняття, набрання чинності і зміни номінальних конституційних законів ускладнений щодо порядку прийняття, набрання чинності та зміни ординарних (звичайних, на які є лише посилання в Конституції без зазначення їх назви) законів, але спрощений по відношенню до порядку прийняття і набрання чинності органічних конституційних законів1.

АКТИ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО РЕФЕРЕНДУМУ

Закони України, як вже зазначалось, можуть бути прийняті народним голосуванням (всеукраїнським референдумом). Референдум - це безпосереднє волевиявлення народу, спрямоване на встановлення, зміну чи скасування правових норм. Відповідно до ст. І Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Референдум - особливий вид правотворчості, коли верховним законодавцем* творцем права виступає сам народ, минаючи представницькі та інші органи влади.

Санкціонуючи найважливіші загальнообов'язкові правові норми, народ підтверджує свою виняткову правомочність, вирішуючи безпосередньо будь-яке питання життєдіяльності країни. Це - вираз державної волі народу, належності влади в державі саме народу. Народ - носій влади, державного, народного і національного суверенітету. Референдум, нарешті, - це свідчення зрілості суспільства, його громадян, показник демократизму ін-ститутів суспільства й держави.

Юридична природа актів референдуму досить багата і різноманітна. Вони можуть бути нормативно-правовими чи індивідуально-правовими, тобто містити норми права або бути актами застосування права. Рішення, прийняті в порядку референдуму, мають найвищу юридичну силу, оскільки безпосереднє волевиявлення народу має виключати в майбутньому можливість зміни чи будь-якого коригування його державними органами або посадовими особами. Про це прямо говорить закон: закони, прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути ска-совані референдумом, а також рішенням Верховної Ради України, прийнятим більшістю не менш як дві третини від загальної кількості народних депутатів з на-ступним його затвердженням на референдумі.

Іншими словами, акти референдуму володіють іму-нітетом, статусом "недоторканності": їх можна змінити чи скасувати лише референдумом. Закон або інше рішення, прийняті референдумом, вступають в силу з моменту їх опублікування, якщо в самому законі або рішенні не зазначений інший строк. Акти, прийняті референдумом, мають багато спільного з іншими акта-ми і в той же час їм притаманні особливі ознаки, що відрізняють їх один від одного та від інших конститу-ційно-правових актів.

Предметом референдуму може бути й скасування пе-вного закону або окремих його положень. Законодавець також закріпив випадки, коли рішення можуть прийма-тись виключно референдумом. Це так званий імперативний (обов'язковий) референдум. Предметом такого референдуму є, відповідно до ст. 73 Конституції України, питання про зміну території України.

АКТИ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Конституційний Суд України - важлива ланка механізму правової охорони Основного Закону республіки. Конституційний Суд має досить широкі повноваження. Деякі його акти можуть містити конституційно-правові норми. Йдеться про ті рішення Конституційного Суду, які приймаються з питань невідповідності нормативно-правових актів, що містять норми конституційного права, Конституції і законам України. Такі рішення приймаються більшістю від загального складу суддів і є остаточними. Вони породжують певні юридичні наслідки: втрачають силу (стають нечинними) нормативно-правові акти (окремі їх положення) в разі їх невідповідності Кон-ституції і законам.

Рішенням Конституційного Суду властива особлива юридична сила, оскільки вони стосуються конкретних нормативно-правових актів чи окремих їх положень. У зв'язку з цим виникає ряд питань щодо юридичної сили актів Конституційного Суду, тривалості їх дії, нормативності та інших елементів їх юридичної природи.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

Кількість актів Кабінету Міністрів, які є джерелом конституційного права, досить незначна. Це й зрозуміло: переважна більшість постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів стосується його виконавчої діяльності, Що регламентується переважно нормами адміністративного права. В той же час трапляються акти, які містять норми конституційного права. Таким, наприклад, є "По-ложення про порядок легалізації об'єднань громадян", затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 140.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ УКАЗИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Переважна більшість указів Президента є індивідуально-правовими, тобто такими, які не містять правових норм. В той же час практика знає немало указів Президента нормативно-правового характеру, що цілком узгоджується з його конституційним статусом. Типовими в цьому відношенні є Указ Президента- "Про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України" від 31 березня 1992 р.

їх нормативно-правовий характер не викликає сумніву: вони неперсоніфіковані, розраховані на неодноразове застосування, мають універсальний характер дії.

20. Поняття і види Конституції. Термін "конституція" походить від латинського слова constitutio, що означає "устрій", "встановлення". Так іме­нувалися деякі з актів, що видавалися римськими імпе­раторами. Застосування терміна "конституція" в сучасному його розумінні пов'язано з епохою буржуазних революцій. Конституції стали юридичною формою правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Першими пи­саними конституціями — єдиними основними законами були Конституція США, прийнята в 1787 р. і чинна й на теперішній час, та Конституція Франції 1791 р.

Конституція є основою конституційного права. Консти­туційне (державне) право — це система правових норм, насамперед принципів і норм конституції, які закріплюють основи економічної і політичної організації суспільства, форму правління і державного устрою, порядок і прин­ципи формування та компетенцію органів державної вла­ди, основи правового статусу людини і громадянина.

За юридичною формою конституції можуть бути поді­лені на писані та неписані. Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, що прийнятий у суворо встановленому порядку та має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо). До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, які діють у світі, в тому числі й Конституція України 1996 р. Неписані конституції складаються з кількох законів, що мають самостійне зна­чення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони у своїй сукупності оголошуються конституцією держави. При­кладом такої конституції може бути Конституція Велико­британії. Вона ввібрала низку законів, перший з яких — "Велика хартія вольностей" —був прийнятий ще в 1215 р.

За порядком прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституціях цей порядок мало чим відрізняється від порядку, перед­баченого для всіх інших законів. Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений по­рівняно з усіма іншими законами. Тут потрібні не тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Конституцію України слід віднести до жорстких.

Відповідно до державного устрою конституції поділя­ються на федеративні (Росія, США, ФРН, Індія та ін.) та унітарні (Україна, Франція, Білорусь, Болгарія, Словенія, Чехія та ін.).

За рівнем втілення приписів конституцій у життя суспільства та держави їх заведено поділяти на фіктивні, положення яких не знаходять реалізації й підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні відносини відпо­відають конституційним настановам.

Той факт, що конституція покликана закріплювати й регулювати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Кожна галузь законодавства має свій виток у тому чи іншому положенні конституції. Наприклад, трудове право базується на статтях Конституції України, що закріп­люють права на працю, відпочинок, підприємницьку діяль­ність.

Конституція України є Основним Законом держави, тому що вона наділена особливою, найвищою юридичною силою, що знаходить свій вияв у низці наступних поло­жень:

конституція виступає базисом для поточного за­конодавства. Всі закони та інші нормативні акти мають випливати з Конституції і не суперечити їй. "Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй" — ст. 8 Конституції України;

існує, як вже зазначалося вище, особливий, ускладнений порівняно з усіма іншими зако­нами, порядок прийняття, зміни та відміни Конс­титуції;

контроль за додержанням Конституції здійснює особливий орган — Конституційний Суд Украї­ни. Тільки до його компетенції належить вирі­шення питань про відповідність законів та ряду інших правових актів нормам Конституції. Ана­логічні органи є в багатьох сучасних державах, хоч називаються вони по-різному;

міжнародні договори, які укладає держава, не мо­жуть суперечити Конституції. Якщо міжнарод­ний договір суперечить або не відповідає Конс­титуції, його неможливо ратифікувати (а якщо вій був ратифікований, то підлягає невідкладній денонсації, тобто відмові від його виконання або припиненню його дії);

Конституція регулює найважливіші суспільні від­носини в країні