51. Право власності: зміст і форми.

Першопочатково право власності закріплюється в Конституції України, зокрема встановлюються форми власності, рівність всіх суб’єктів права власності, гарантії права власності та обов’язки власників. Норми ЦК України визначають поняття права власності, зміст права власності, регулюють поведінку власників у цивільному обороті, закріплюють способи права власності тощо.

В цивільному праві прийнято розрізняти право власності в об’єктивному на суб’єктивному значенні.

Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності.

Право власності в суб’єктивному значенні – це можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (річчю, майном) на свій власний розсуд і в своїх інтересах або інтересах інших осіб. Цьому праву відповідає обов’язок інших осіб утримуватися від дій (бездіяльності), які б перешкоджали цьому праву, тобто володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю.

В юридичній літературі виділяють такі ознаки суб’єктивного права власності:

• його зміст охоплює три правомочності (можливості) власника: право володіти, право користуватися і право розпорядження майном;

• суб’єктом права власності може бути будь-який суб’єкт права;

• об’єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально визначена річ;

• своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму (власному) інтересу.

Зміст права власності складається із правомочностей володіння, користування і розпорядження річчю (майном) власника.

Право володіння – це право фактичного, фізичного та господарського впливу на річ (майно). Слід мати на увазі, що в юридичній літературі розрізняють володіння законне (таке, що ґрунтується на законі) та незаконне, яке в свою чергу поділяється на добросовісне і недобросовісне.

Таким чином, законним володінням є володіння, яке ґрунтується на правовідносинах, які мають правові підстави, наприклад, укладення договору купівлі продажу, дарування тощо. Законне володіння ще іменують титульним.

Законне (титульне) володіння може здійснюватися як власником речі (майна), так і іншими особами. Наприклад, заставодержатель має право володіння певною річчю (майном) на підставі договору, закону або рішення суду.

Слід мати на увазі, що власника інші законні володільці відрізняються тим, що власник на ряду з правомочністю володіння, завжди має право користування і розпорядженні річчю (майном), а законний (титульний) володілець може здійснювати інші правомочності лише за погодженням із власником. Так, наприклад, при договорі найму (оренди) майна орендар (наймач), окрім правомочності володіння, має і право користування цим майном. При укладенні договору комісії, комісіонер має право володіння та розпорядження майном.

Володіння, яке не ґрунтується на правових підставах називають незаконним (безтитульним). Незаконне володіння може бути добросовісне та недобросовісне.

Так, добросовісним незаконним володінням визнається володіння, коли особа, яка володіє майном без правових підстав, не знала і не повинна була знати про його незаконність. Наприклад, особа придбала на ринку річ, і пізніше було з’ясовано, що вона вкрадена.

Недобросовісним незаконним володінням є таке володіння, коли володілець майна знає або повинен був знати про незаконність свого володіння. Наприклад, особа знайшла річ і не повідомила відповідні органи про знахідку, а залишила йог собі.

Право користування – можливість власника або інших осіб вилучати з речі її корисні властивості, привласнення плодів і доходів, що приносяться річчю для задоволення своїх потреб. Наприклад, у власності особи є квартира, яку вона може здавати в найм і отримувати плату за користування нею; якщо особа є власником цінних паперів, то може отримувати дивіденди; корова може приносити молоко або приплід; власник може використати своє майно і для здійснення підприємницької діяльності, від якої можуть бути отримані доходи або внести своє майно в уставний фонд юридичної особи, яка утворюється тощо.

Слід наголосити, що право володіння і право користування нерозривно пов’язані між собою. Без володіння не може бути здійснено користування річчю (майном).

Законними користувачами можуть бути як власник, так і інші особи, які користуються майном на законних підставах. Наприклад, наймач користується майном на підставі договору прокату; користувач користується річчю на підставі договору позички; державне підприємство користується майном, яке передано йому на праві повного господарського відання тощо.

За загальним правилом продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Наприклад, заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави, якщо це буде встановлено в договорі тощо.

Право розпорядження – це можливість власника визначати юридичну і фактичну долю майна.

Право розпорядження може здійснюватися власником у різні способи: шляхом відчуження (продаж, дарування, рента тощо), шляхом передачі іншим особам у володіння та (або) користування (оренда, застава, позичка тощо), шляхом знищення або шляхом фізичної відмови від майна та ін.

Право розпорядження може бути обмежене у випадках, встановлених законом. Закон передбачає викуп пам’ятки історії та культури, який внаслідок дій або бездіяльності власника загрожує пошкодження або знищення тощо.

Необхідно знати, що право розпорядження, як і право володіння та право користування, може належати не лише власнику, а й іншим особам. Так, наприклад, за договором комісії комітент (власник) передає комісіонеру право розпорядження річчю, проте слід зауважити, що комісіонер набуває право володіння та право розпорядження, права ж користування він не має. Або, наприклад, за довіреністю власник може передати іншій особі всі три правомочності: володіння, користування та розпорядження його майном.

Всі правомочності взаємопов’язані між собою і виникають всі разом, як правило, у власника майна. Таким чином, у сукупності вони визнають всі можливі дії, які можуть здійснюватися щодо майна в межах закону і становити зміст права власності. Необхідно зазначити, що на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Суб’єктами права власності є:

• Український народ;

• фізичні особи;

• юридичні особи;

• держава Україна;

• Автономна Республіка Крим;

• територіальні громади;

• іноземні держави;

• інші суб’єкти публічного права.

Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Як вже було з’ясовано, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Держава не втручається у здійснення власником права власності. Проте, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто законодавець визначає межі здійснення права власності.

Закон визначає, що власність зобов’язує. Власник зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

Слід звернути увагу на те, що в ЦК України визначено такі форми власності як:

• власність Українського народу;

• приватну власність;

• державну власність;

• комунальну власність.

Зауважимо, що законодавець не закріпив в ЦК України таку форму власності як колективна, проте, така форма визначена Законом України «Про власність» та Господарським кодексом України.

Слід звернути увагу на те, що законодавець не відносить Український народ до учасників цивільних правовідносин, проте визначає його суб’єктом права власності. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Наприклад, бойова зброя, боєприпаси тощо.

Зауважимо, що склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Проте, законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної на юридичної особи.

Суб’єктом права державної власності є держава Україна. Від імені та в інтересах держави України право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Майно, що знаходиться у державній власності, може передаватися юридичним особам публічного права на основі повного господарського відання (державним підприємствам) або оперативного управління (казенні підприємства).

Суб’єктами права комунальної власності визнаються територіальні громади. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Щодо видів права власності, то можна виділити наступні:

право приватної власності:

• право власності фізичних осіб;

• право власності юридичних осіб;

право державної власності:

• право повного господарського відання;

• право оперативного управління;

право комунальної власності:

• право власності територіальних громад;

право спільної власності:

• право спільної часткової власності;

• право спільної сумісної власності.