Правове становище іноземців

Іноземцями є особи, які проживають на території певної держави, не є її громадянами і мають громадянство іншої держави. Поняття іноземець охоплює також і апатридів. Закон України про правовий статус іноземців від 4 лютого 94 року.

В міжнародно-правових актах використовуються терміни “іноземні громадяни” або “іноземці”. Міжнародно-правові акти не визначають поняття іноземців. Декларація ООН про правове становище осіб використала поняття “негромадянин, але потім воно не використовувалося.

Таким чином поняття іноземець може застосовуватися в широкому і вузькому значенні. В широкому – всі особи що не є громадянами держави перебування. В вузькому – що знаходяться на території країни, але мають громадянство іншої держави.

В МП зафіксовані наступні принципи щодо правового статусу іноземців: 1. принцип захисту іноземця державою його громадянства або державою domicilli (ст. 7 ЗДПЛ). 2. Принцип недискримінації базується на традиційному принципі недискримінації (за ознаками раси…). 3. Принцип поширення на іноземців юрисдикції держави перебування. 4. Принцип наявності зобов’язань відносно держави перебування.

Згідно з МП щодо іноземців надаються наступні режими: національний режим, який надається іноземцям, які перебувають на території цієї держави і передбачає надання всіх прав іноземним громадянам як і всласним. Другий – режим найбільшого сприяння – надання прав і обов’язків що не відрізняється від прав і обов’язків будь-яких третіх осіб, що перебувають на території цієї держави.

Національний режим передбачає винятки: в політичній сфері (не можуть бути членами партій), у військовій сфері (не поширюється загальний військовий обов’язок); обмеження пересування; право в’їзду-виїзду іноземців становить окремий порядок або візовий або безвізовий на основі взаємності; встановлення спеціальних меж карної, адміністративної і цивільної юрисдикції (не можуть бути суб’єктами злочину “зрада батьківщині”).

Принцип Хельсинського заключного акту. Україна взяла зобов’язання спрощення процедур в’їзду-виїзду іноземців. Ст. 13 ЗДПЛ – кожна людина має право вільно пересуватися і обирати місце проживання в будь-якій країні. Згідно з цим принципом були сформульовані статті і окремі положення закону України про іноземців. Ст. 25 Закону містить вичерпний перелік обставин, що перешкоджають в’їзду іноземців в Україну:

• якщо такий в’їзд завдасть шкоди безпеці України, охороні суспільного порядку, здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян;

• якщо при оформленні візи були подані свідомо неправильні відомості або підроблені документи;

• якщо паспорт або документ що його заміняє фальсифіковані і не відповідають встановленим зразкам;

• якщо в пункті пропуску через державний кордон цим громадянином були порушені прикордонні або інші правила перетинання кордону України;

• якщо виявлені факти порушення законодавства України під час попереднього перебування в Україні.

Найбільша критика в тому числі з боку експертів Ради Європи – це перший пункт.

Виїзд іноземців з Укрїани також може здійснюватися за умови дійсних національних паспортів або документів, що їх замінюють. Іноземці повинні отримувати також виїздну візу, якщо інше не передбачено міжнародними угодами. Відповідно до закону України виїзд не дозволяється якщо проти іноземця ведеться слідство або кримінальна справа розглядається судом. Якщо засуджений, то до відбуття терміну покрання чи звільнення від покарання.

Виїзд іноземця може бути відкладений до виконання ним майнових зобов’язань перед фізичними і юридичними особами в Україні.

Транзитний проїзд. Дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законом.

Правила в’їзду-виїзду встановлюються Кабміном відповідно до дійсного закону. Правовий статус іноземців має подвійний характер. З одного боку вони є громадянами своєї держави і повинні виконувати закони цієї держави, з іншого – вони підпорядковуються законодавству держави-перебування і в цьому підпадають під її юрисдикцію.

Питання двох юрисдикцій може бути ускладнено, якщо закони обов’язкові для виконання іноземцем суперечать один одному. В такому випадку застосовується концепція конкуруючої юрисдикції. Щоб уникнути подібних колізій в сучасному МП спостерігається стійка тендеція поширення всіх прав і свобод, передбачених в найважливіших міжнародних актах на іноземців і осіб без громадянства. Більшість держав надають іноземцям національний режим. Іноземець, який знаходиться на території якоїсь держави, має права надані на основі внутрішньодержавного права і МП, водночас він повинен виконувати певні обов’язки, головний з яких доктримуватися Конституції і законодавства країни перебування. Зацікавлена держава може просити іншу державу про видачу громадян власних, які скоїли злочин на території іншої держави для здійснення покарання.

Екстрадиція – видача злочинця, передача його державі, громадянином якої він є для притягнення до кримінальної відповідальності чи приведення вироку до виконання.

Якщо вимога про видачу надходить від декількох держав, за звичаєвою нормою злочинець передається тій державі, де було скоєно злочин. Право видачі – суверенне право кожної держави. Існують звичаєві норми, які відображені в законодавстві багатьох держав, зокрема:

• власні громадяни як правило не видаються;

• не підлягають видачі особи, що вчинили політичні злочини;

• видача злочинця є обов’язковою в тому випадку, якщо інкримінований йому злочин підпадає під дію договору, і передбачає покарання за законодавством обох держав;

• особи, які видаються можуть бути засуджені тільки за той злочин, що посулжив підставою для вимоги видачі;

• видача злочинців відбувається за розпорядженням органів держави, що здійснюють видачу.

У видачі злочинця превалюючим є національне законодавство в тому числі за умови наявності чи відсутності двосторонньої угоди щодо видачі. Національне законодавство може передбачити підстави видачі. Справа Бразінкасів 72 р. СРСР проти США – підстава для прийняття рішення конкретною державою. Найпоширеніше правило – у видачі може бути відмовлено якщо за законодавством країни перебування це діяння, за яке потребують видачі не є кримінальним злочином.

Якщо може бути застосована смертна кара, то у видачі можу бути відмовлено.

Екстрадиція звичайно здійснюється на основі двосторонніх договорів. Ці договори України відтворюють основну звичаєву норму – свої не видаються. Виключенням є військові злочини. Військові злочинці віддаються держави, де було здійсненно злочинне діяння або в руки міжнародного трибуналу.

В законодавстві багатьох держав передбачена така міра відповідальності іноземців, як виселення з країни. Іноземець може бути висланий за межі України за рішеннм органів внутрішніх справ або органів служби безпеки ст. 23 Закону. Але ця норма застаріла. Вона потребує приведення у відповідність новим реаліям Конституції. Коли цього вимагають інтереси безпеки України чи суспільного випадку, якщо було порушено законодавство про правий статус – ця міра застосовується.

Ст. 32 цього закону передбачає що іноземець може звернутися до суду для оскарження рішення про його виселення проте це звернення не припиняє виконання рішення про виселення.

Франко-американська суперечка про права американських громадян в Марокко. Справа розглядалася в міжнародному суді ООН в червні 52 р.

Луіс Земель звернувся в паспортний департамент США про видачу паспорту для поїздки на Кубу для ознайомлення з країною. За розпорядженням державного секретаря йому було відмовлено. Він подав позов в окружний суд (позов проти суверена), що порушено право його вільного пересування. (“Справа Земеля”)

Справа Селебойя - його переслідувала Бірма, на території якої він перебував в якості іноземця, хоча термін перебування був необмежений. Справа була відхилена і Селебойя пред’явив позов іміграційній владі.

Справа Мандельєра 66 р. позивач звернувся до суду в Брюселі з вимогою розглянути його позв до ООН або уряду Бельгії або обох про відшкодування збитків внаслідок зловживань скоєних військами ООН в Конго. Суд відхилив юрисдикційну прив’язку до ООН на підставі, що організація користується імунітетом від законів (розділ 2 конвенції 48 року про привілеї і імунітети ООН, до якої Бельгія приєдналася). Позивач посилався на ст. 29 конвенції – суперечки у зв’язку з контрактами чи інші суперечки приватного права, однією з сторін яких є ООН. Він казав, що імунітет не поширюється на цивільні відносини. Верховний Суд Бельгії визнав наступне: ООН користується імунітетом від будь-яких форм судового переслідування і імунітет цей є необмеженим.

Справа Шейни (Шейми) – березень 68 р. МЗС Чехословакії звернулося до США з вимогою про видачу колишнього генерала Чехословацької армії Яна Шейми, який переслідувався за військові діяння. Вимога грунтувалася на двосторонній угоді 1925 р. в договорі зокрема однією з підстав було вказано зловживання владою з метою наживи (це йому інкримінували). Злочин Шейни був доведений в суді але державний департамент направив ноту МЗСу Чехослов., в якій було відмовлено в проханні про видачу.