6. Радянське законодавство та право воєнного часу

Особливістю правотворчості під час війни був інтенсивний розвиток воєнного законодавства. Воно регулювало будівництво й діяльність Збройних сил. Ці норми конкретизувалися в указах Президії Верховної Ради СРСР та актах Державного комітету оборони. Останні були віднесені до актів вищої юридичної сили. Поширеним джерелом права були накази та інструкції загальносоюзних та союзно- республіканських наркоматів, а також акти військового командування. Характерним явищем розвитку радянського законодавства у воєнний час стала зміна деяких законів мирного часу (що регламентували, наприклад, свободу пересування, таємницю листування, обов'язки громадян тощо), а також введення в дію

ряду надзвичайних законодавчих актів.

Гостра необхідність забезпечити сувору дисципліну, порядок, узгодженість в усіх ланках і верствах суспільства, без чого не можна було організувати відсіч ворогові, вимагала точного втілення в життя радянських законів - як звичайних, так і надзвичайних. Встановлевалися більш суворі, ніж у мирний час, санкції за правопорушення, суспільна небезпечність яких значно зростала за умов воєнного часу.

Внесені у період війни зміни до цивільного законодавства торкалися як майнових, так і немайнових прав громадян. Так, з'явилися правові акти, які регулювали порядок обліку, передачі та використання трофейного, націоналізованого та конфіскованого, а також виморочного та безгосподарного майна. Постанова ДКО «Про здачу трофейного майна» (16 січня 1942 р.) зобов'язувала громадян повернути військовим частинам, органам НКВС або місцевим органам влади привласнене за період окупації майно.

Вносилися зміни у спадкове право. Від 14 березня 1945 р. розширювалося право спадкування за законом. Спадкоємцями почали вважати батьків спадкоємця, а також його рідних братів і сестер. Дозволялося робити заповіти на користь сторонніх людей за умови відсутності законних спадкоємців.

Головна увага законодавця у галузі сімейного права зосереджувалася на правових заходах щодо охорони материнства, допомоги дітям, зміцнення сім'ї, проте не всі вони призводили до позитивних наслідків. Зокрема, визнавалися дійсними тільки зареєстровані шлюби, а справи про розлучення передавалися судам, які повинні були з'ясовувати причини, що призводили до розлучення. А з метою запобіганню можливому розлученню - встановлювали високі судові збори.

Скасовувалося право матері на звернення в суд з позовом про встановлення батьківства і стягнення аліментів на утримання дитини, яка народилася в період відсутності зареєстрованого шлюбу між батьками, а реєстрація цих дітей здійснювалася за прізвищем матері без зазначення батька, через це їх називали «безбатченками».

Трудове право розвивалося у напрямі правового забезпечення надзвичайних заходів у сфері регулювання трудових відносин. Поширювалися трудові мобілізації та відновлювалася трудова повинність (до двох місяців). Залученню до праці підлягали чоловіки від 16 до 55 років, жінки - від 16 до 50 років. Керівництву підприємств дозволялося встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох годин. Скасовувалися чергові та додаткові відпустки. Усі робітники і службовці підприємств воєнної промисловості, а також державних підприємств і установ прифронтових районів вважалися мобілізованими і закріплювалися для постійної роботи за місцем праці.

Тоталітарні методи управління широко віддзеркалювалися у радянському кримінальному праві воєнного часу. Джерелом останнього стали не лише укази Президії Верховної Ради СРСР і УРСР, але й по­станови, накази, інструкції наркоматів, військового командування та судова практика. Кримінальне право воєнного часу широко застосовувало принцип аналогії, відплату - як одну із цілей покарання, колективну відповідальність. Це додавало нових обертів репресивній політиці режиму, зокрема стосовно цілих народів. Деякі заходи держави мали навіть риси геноциду. Так, у 1944 р. з Криму було депортовано у Казахстан та республіки Середньої Азії понад 200 тис. кримських татар. Посилювались репресії і до учасників визвольних змагань на теренах Західної України. Лише протягом 1944-1945 рр. із Західної України було депортовано десятки тисяч громадян, знищувалися цілі села. Тисячі підпільників ОУН і воїнів УПА були засуджені до страти та ув'язнені у концтаборах. Сотні тисяч мирних українців, за матеріальну або моральну підтримку повстанців, були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені до позбавлення волі, заслані у віддалені райони Союзу - до Сибіру та Казахстану.

У січні 1942 р. крадіжка особистого майна за обтяжуючих обставин (під час повітряного нальоту, нападу ворога тощо) прирівнювалась за аналогією до бандитизму.

З'явився ряд нових складів злочинів: поширення у воєнний час брехливих чуток, які спричиняли тривогу серед населення (каралося тюремним ув'язненням строком від 2 до 5 років, якщо злочин за харак­тером не вимагав більш тяжкого покарання); розголошення державної таємниці або втрата документів, що містять державну таємницю (каралося позбавленням волі строком до 5 років, а у випадку спричинення цими діями небажаних наслідків застосовувалось позбавлення волі строком до 10 років); самовільне залишення роботи, що розглядалося як дезертирство, ухилення від військового обліку, приховування трофейної зброї, невироблення мінімуму трудоднів, порушення правил протиповітряної обо­рони, присвоєння орденів чи медалей, втрата документів тощо.

Кримінальна відповідальність стала широко застосовуватися за необережні дії, які до війни карались в адміністративному порядку.

Санкції щодо окремих категорій населення (працівників) вирізнялися жорстокістю. Від 15 квітня 1943 р. на період війни для робітників і службовців транспорту, встановлювалася така сама відповідальність, як за злочини, вчинені військовослужбовцями. Для спеціальних суб'єктів кримінального права (так в офіційній радянській юриспруденції називали нацистських злочинців та їхніх посібників, під якими розуміли й учасників національно-визвольного руху в Україні - воїнів УПА, членів ОУН) вводилися особливі міри покарання - страта через повішення і каторжні роботи строком від 15 до 20 років.

У війну широко застосовувалося умовне засудження, а також відстрочка виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засудженого до штрафного батальйону.

Щодо кримінального процесу, то порядок розгляду справ у військових трибуналах максимально спрощувався. Народні засідателі аж до другої половини 1942 р. у судовому процесі участі не брали. Вироки касаційному оскарженню не підлягали. Особиста участь свідка у судовому процесі визнавалася необов'язковою. Вироки трибуналів про смертну кару виконувалися майже безперешкодно.