4. Наслідки окупаційного режиму для України

Згідно плану «Барбаросса» війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної Армії. Уздовж всього Східного фронту, що простягнувся більш ніж на 3 тисячі км, Німеччина та її союзники - Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія - зосередили 70 % своїх збройних сил, з яких було утворено три групи армій. У наступі на Україну взяли участь 57 дивізій і 13 корпусів армій групи «Південь». їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського округів.

Непідготовленість СРСР до війни, у перші 4 місяці, призвело до окупації німцями майже всієї України, крім Луганської та східних районів Харківської і Сталінської областей (Донецька). До грудня 1941 р. німці контролювали близько 80 млн чоловік, (42 % населення Радянського Союзу) велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн військовополонених.

У липні 1942 р. по всій території України встановився режим окупації, що вирізнявся винятковою жорстокістю. Гітлер наказав розчленувати Україну на окремі адміністративні одиниці. Протягом серпня 1941 р. на західноукраїнських землях був створений дистрикт «Галичина» як частина Генерального губернаторства Польщі, був утворений рейхскомісаріат "Україна" - входили Волинь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавщини і Запоріжжя (340 тисяч кв. км з 17 млн населення).

На чолі рейхскомісаріата стояв Еріх Кох, штаб-квартира - м. Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на б генеральних округів: Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ і Крим, які в свою чергу поділялися на округи і райони. Буковина й частина Південно-Східної України, у тому числі й Одеса, були передані - Румунії під назвою Трансністрія.

Території України, наближені до лінії фронту (Чернігівська, Сумська, Харківська, Сталінська, Луганська області) знаходились під управлінням військової німецької адміністрації. На Закарпатті, що входило до складу Угорщини, було створено окрему адміністративну одиницю - «Підкарпатську територію» на чолі з регентським комісаром і центром в Ужгороді.

Адміністративний поділ нового «життєвого простору» потрібний був німцям для перетворення краю на головного постачальника продовольства і джерело робочої сили. Лише за період з 1943 - березень 1944 рр. в Німеччину було вивезено: зерна - 9200 тисяч тонн, м'яса та м'ясних продуктів - 622 тисячі тонн, цукру - 400 тисяч тонн, картоплі - 3200 тисяч тонн. Німці використовували Україну також як джерело примусової праці для промисловості та сільського господарства. Впродовж 1942-1944 рр. з України було вивезено близько 2 млн населення.

За кілька місяців окупації фашисти замордували приблизно 850 тисяч євреїв, тільки у Бабиному Яру в Києві було знищено понад 100 тисяч людей. До кінця війни з 5,8 млн радянських полонених, загинуло близько 3,3 млн, серед них майже 1,3 млн - в Україні. На тимчасово окупованій території був введений режим воєнної окупації, який супроводжувався насиллям, кривавим терором, пограбуванням країни, зруйнуванням пам'яток культури.

5. Перебудова державного механізму на воєнний лад

Умови війни вимагали негайної оборони країни. Успішна оборона могла бути здійснена, насамперед, за умови перебудови державного механізму відповідно до потреб війни. Воєнна обстановка вимагала максимальної централізації діяльності державного апарату й запровадження надзвичайних заходів.

Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» від 22 червня 1941 р. було оголошено відповідний стан у відповідних місцевостях та уся повнота влади у сфері оборони, забезпечення державної безпеки і громадського порядку переходила до військових рад фронтів. Органам військової влади надавалися широкі повноваження, зокрема право залучати громадян до трудової повинності для виконання оборонних робіт; провадити вилучення транспортних засобів та іншого необхідного для оборони майна; регулювати час роботи установ і підприємств та ін. Із зазначених питань військова влада наділялася правом видавати обов'язкові для усього населення постанови, віддавати розпорядження місцевим органам влади і громадським організаціям, вимагати негайного виконання своїх рішень.

Воєнний стан було запроваджено не тільки в окремих місцевостях, а й у тих найважливіших галузях народного господарства, що мали стратегічне значення. Наприклад, працівники транспорту проголошувалися мобілізованими і прирівнювалися до військовослужбовців.

З метою надання державному апарату централізації і необхідної у воєнний час гнучкості та оперативності виникла потреба у створенні надзвичайних державних органів для виконання спеціальних воєнних завдань.

Уся повнота влади - воєнне, політичне і господарське керівництво країною від 30 червня 1941 р. зосереджувалися в руках Державного комітету оборони. Цей орган уповноважувався видавати загально­обов'язкові постанови і розпорядження. Для забезпечення виконання особливо важливих або надзвичайних заходів з оборони країни ДКО призначав уповноважених, які діяли у союзних і автономних республіках, краях і областях, а також на тих підприємствах і будовах, що мали важливе оборонне значення. В окремих великих містах при наближенні лінії фронту утворювались міські комітети оборони (Луганськ, Сімферополь, Севастополь, Керч). До їх складу входили представники партійних, радянських і військових органів. Вони керували підготовкою до оборони міста, визначали завдання промислових підприємств щодо випуску боєприпасів, іншої воєнної продукції, проводили мобілізацію населення на будівництво оборонних споруд тощо. Для загального керівництва військовими діями (операціями) радянських військ ще раніше (23 червня 1941 р.) було створено Ставку Головного командування, з 8 серпня - Ставка Верховного Головноко­мандування.

Комітет з обліку і розподілу робочої сили (ЗО червня 1941 р.) створювався для налагодження чіткої роботи тилу задля планомірного забезпечення промисловості і транспорту робочою силою. Його виконавчі органи проводили облік непрацюючого населення у містах та інших населених пунктах, а також - мобілізацію робочої сили.

Рада з евакуації при Раднаркомі СРСР (24 червня 1941 р.) відповідала за налагодження оперативного керівництва евакуацією продуктивних сил. Головне завдання Ради полягало у визначенні об'єктів, що підлягали евакуації, строків їх вивозу і пункти подальшого розміщення. В Україні цю роботу

проводили уповноважені Ради.

Надзвичайна державна комісія по встановленню і розслідуванню злочинів німецько- фашистських загарбників (2 листопада 1942 р.) - перевіряла і готувала усі документи і матеріали, що стосувалися злодіянь гітлерівців та матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок окупації. Комісія наділялася правами слідчих органів, а саме збирати докази, їх оцінка, допити підозрюваних, потерпілих та свідків.

Судово-прокурорські та каральні органи. 22 червня 1941 р. у прифронтових областях суди і органи прокуратури переводились на воєнний стан. Обласні, районні і міські прокуратури реорганізовувались у відповідні військові прокуратури. У діючій армії створювалися військові прокуратури фронтів, загальновійськових з'єднань та окремих корпусів. Окрім того, на території України функціонували військові прокуратури військ НКВС, гарнізонів, залізничних військ тощо.

У військові трибунали реорганізовувалися обласні та лінійні суди залізничного і водного транспорту. Крім того, військові трибунали діяли при військових округах, фронтах, флотах; при арміях, корпусах та інших військових з'єднаннях. У військах НКВС створювалися спеціальні військові трибунали. Вони розглядали усі справи про злочини, спрямовані проти оборони і державної безпеки.

Надзвичайні обставини призвели до структурних змін у каральних органах. Постановою ДКО НКВС і НКДБ СРСР були об'єднані в єдиний наркомат - НКВС СРСР (17 липня 1941 р.), а на початку серпня цього ж року аналогічні зміни відбулися на рівні УРСР. На НКВС покладалася охорона тилу радянських військ, організація винищувальних батальйонів та партизанського руху на окупованій території, створення т. зв. загороджувальних загонів, участь у винищенні в'язнів радянських тюрем.

Органи та війська НКВС займалися специфічною роботою, вони активно діяли в армії і на фронті, а у глибині території - війська НКВС з охорони тилу Червоної армії. За вказівкою Й. Сталіна на фронтах застосовувалися жорсткі заходи під гаслом «ні кроку назад». Доля десятків тисяч репресованих бійців швидко вирішувалася «двійками» - командиром і оперуповноваженим НКВС. Зусиллями контррозвідки «СМЕРШ» НКВС (смерть шпигунам) страчувалась або відправлялась до штрафних рот велика кількість фронтовиків і бійців тилових підрозділів, здійснювалося масове «фільтрування» військовополонених, інтернованих та переміщених осіб.

Органи радянської влади, у зв'язку з обставинами воєнного часу, працювали формально. Наприклад, протягом червеня 1942, 1943, 1944 рр. вибори до Верховної Ради УРСР відкладалися і продовжувався строк повноважень ВР УРСР 1-го скликання.

Місцеві ради України, з перших днів війни, стали складовою частиною воєнного механізму країни. Вони повинні були сприяти військовому командуванню в організації оборони. Найважливішими напрямами цієї роботи були: забезпечення обов'язкового виконання мобілізаційних заходів, участь у формуванні частин Червоної Армії, народного ополчення, знищувальних батальйонів, партизанських загонів, постачання армії, організація будівництва оборонних споруд, перебудова промисловості на випуск військової продукції, охорона громадського порядку.

З початком визволення території України від фашистських загарбників почалося відновлення місцевих радянських органів, яке було завершено до кінця 1944 р. На 1 червня 1945 р. відновили свою роботу майже в повному обсязі всі місцеві Ради УРСР: 24 обласних, 253 міських, 824 районні, 16005 сільських та 453 селищні Ради депутатів трудящих.