2. Радянізація Західної України, Північної Буковини та Бессарабії

Приєднання до Радянської України території Західної України (1939 р.), Північної Буковини та Бессарабії (1940 р.) було наслідком угоди між Сталіним і Гітлером про сфери інтересів. У цей термін сторони вкладали цілком конкретний і максимально широкий зміст, а саме - свободу політичних і військових дій, спрямованих на захоплення сусідніх територій. Тобто йшлося про територіальний поділ Східної Європи. Секретний протокол до угоди про ненапад (23 серпня 1939р.) передбачав розмежування між Радянським Союзом і Німеччиною в разі війни («територіально-політичних змін») по лінії річок Нарев

• Вісла - Сян, тобто територією Польщі, розрізаючи Варшаву.

Радянізація Західної України. Території Західної України та Західної Білорусі остаточно відійшли до Української РСР у складі Радянського Союзу на початку листопада 1939 р.

Для встановлення нового порядку за військовими частинами у міста і містечка прибували т. зв. «уповноважені». ЦК КП(б)У скеровував їх для ліквідації польських органів влади. Скоординована компартійними органами діяльність дозволила у максимально короткий термін ліквідувати державні органи Другої Речі Посполитої. Командувач Українським фронтом С. Тимошенко видав звернення «До трудового населення Західної України» (29 вересня 1939 р.), в якому зазначалося, що формою нової влади у містах і повітах мають бути тимчасові управління, а в селах - селянські комітети.

За суттю і функціями тимчасові органи управління мало чим відрізнялися від традиційних радянських органів влади. Для керівництва різними ділянками економічного і суспільного життя організовувались відповідні відділи: промисловості, транспорту, фінансів, торгівлі, охорони здоров'я, освіти. Зазначені управління мали й власні органи охорони порядку - загони робітничої гвардії. У селах були сформовані озброєні селянські дружини, які підпорядковувалися селянським комітетам. Оскільки колишні органи юстиції були ліквідовані, а нові не створені, майнові й трудові конфлікти вирішували тимчасові управління, тобто вони виконували також певні судові функції. Ці ж повноваження покладалися й на селянські комітети. Члени комітетів обиралися на зборах сільських жителів, а волосні (гмінні) - на

зборах представників селян волості.

Військова рада Українського фронту постановою від 3 жовтня 1939 р. утворила на території колишніх воєводств Галичини та Волині обласні тимчасові управління з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі, Луцьку.

Тимчасові органи управління краю формувалися виключно політичним відділам Червоної армії, яким і належала уся повнота влади. Вони ретельно підбирали і призначали склад тимчасових управлінь. До них входили армійські політруки, партійні керівники, працівники різних державних організацій, які направлялися зі східних районів УРСР. Саме вони посідали всі основні місця в тимчасових управліннях.

Після вирішення питання про юридичне входження західноукраїнських земель до складу СРСР-УРСР

процес їх радянізації помітно прискорився. Він охоплював усі сфери життя, в тому числі політичну

систему, соціально-економічну організацію, духовно-культурні відносини. Така докорінна трансформація

суспільства відчутно позначилася на долі мільйонів людей, руйнуючи усталений спосіб буття, ламаючи традиції, звичаї і т. ін.

У листопаді 1939 р. вищі партійні інстанції прийняли рішення про зміну адміністративно- територіального поділу Західної України, а 4 грудня 1939 р. Президія Верховної Ради УРСР видала від­повідні укази. Згідно із цими рішеннями були створені Волинська, Дрогобицька, Львівська, Ровенська, Станіславська і Тернопільська області, які поділялися на повіти. Львівська і Тернопільська налічували - 13, Дрогобицька і Станіславська -10, Волинська - б, Ровенська - 5 повітів.

Політичними центрами, які зосередили в своїх руках всі основні важелі влади, стали органи більшовицької партії - обкоми, міськкоми й райкоми КП(б)У. Всі інші легальні українські, польські, єврейські політичні партії, а також колишні культурно-освітні, благодійні, спортивні та інші товариства були заборонені.

Жителям західних областей України було надано радянське громадянство. Той, хто відмовлявся прийняти громадянство, міг бути заарештованим і депортованим. А хто приймав громадянство, ставав військовозобов'язаним і підлягав призову в Червону армію.

Для зміцнення адміністративно-командної системи було націоналізовано банки, промислові підприємства, торгівлю. Націоналізовані заводи і фабрики підпорядковувалися всесоюзним і республікан­ським наркоматам, а окремі - облвиконкомам. Одержавлена економіка відзначалася низькою ефективністю, «збалансованістю попиту й пропозиції, низькою якістю продукції. Головну суть політики влади у сільському господарстві становила суцільна колективізація одноосібних господарств, хоч ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для цього не було, у колгоспи селян змушували вступати різними примусовими методами, зокрема за допомогою податкового тиску.

Населення зіткнулося з низкою негативних явищ, які підривали авторитет радянської влади: було заборонено викладання основ релігії в школах, закрито греко-католицькі духовні навчальні заклади. Усі церковні організації ліквідовано, а їхнє майно конфісковано. Ідеологічний тиск та організаційний контроль були головними складовими у ставленні режиму до діячів культури.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Західній Україні супроводжувалося масовими репресіями (ув'язненням, депортаціями, фізичним знищенням тощо), які зачепили всі соціальні і національні групи населення. На території Східної Галичини і Західної Волині було створено широку мережу в'язниць, яка у десятки разів перевищувала ту, що існувала за часів польської окупації. Загалом на новоприєднаних територіях більшовики відкрили додатково 27 в'язниць, які протягом короткого часу були переповнені бранцями.

Унаслідок розгрому та розчленування Польщі, тільки на Українському фронті було полонено 304.334 польських солдатів і офіцерів. Полонених розміщали в так звані пересильні табори у Володимирі- Волинському, Луцьку, Ковелі, Рівно, Шепетівці та інших містах. Згодом майже всіх їх депортували в радянські гулагівські концтабори. Після закінчення бойових дій оперативні групи НКВС затримували та арештовували військовослужбовців, поліцейських, жандармів, працівників органів правосуддя, членів політичних партій та громадських організацій, викладачів культури і освіти, священників. Після «вичищення» щойно зайнятих українських і білоруських територій було заарештовано 1,5 млн. поляків і євреїв. Всі вони були депортовані до Сибіру, Середньої Азії, Казахстану. Туди ж вивезли "класових

ворогів" з числа українців та білорусів.

У 1940 р. за дозволом Сталіна, голова НКВС Л. Берія наказав розстріляти 21.857 тис. польських офіцерів, поліцейських, службовців та осадників. З Польщі їх було попередньо депортовано у концтабори СРСР, а згодом страчено у Катині (Смоленщина), Козельську (Смоленщина), Старобільську (Луганська обл.), під Харковом, в Осташківську (Калінінська обл.). Десятки тисяч польських бранців було страчено у в'язницях Києва, Харкова, Херсона, Мінська та ін. Подібним чином поступали також і німецькі нацисти, які знищували польську цивільну й військову еліту. Про цей злочин вперше довідались у квітні 1943 р., коли німці окупували територію довкола Смоленська у західній Росії, виявили масову могилу у лісі під назвою Катинь. Це було одне з трьох окремих місць, використаних НКВД для поховання тіл своїх жертв.

У той час, як польських офіцерів та інтелігенцію розстрілювали в Катині, Калініні та Харкові, 5 березня 1940 р. Берія отримав схвалення іншої директиви, про те, що близьких рідних та інших родичів убитих громадян Польщі слід депортувати.

Анексія та радянізація Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини. Зміцнивши свої позиції в Прибалтиці та на західному кордоні внаслідок спільного з Німеччиною розгрому Польщі, Сталін та його найближче оточення активізували зусилля по реалізації третього пункту таємного протоколу до радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 р. «про інтерес СРСР до Бессарабії та повну незацікавленість в цих областях з боку Німеччини».

Нарком закордонних справ В. Молотов 29 березня 1940 р. на сесії Верховної Ради заявив, що невирішеним залишилося питання про Бессарабію, яка була захоплена 1918 р. Румунією. Скориставшись тим, що Німеччина була зайнята війною на Заході, радянський уряд, 23 червня 1940 р. поставив перед Берліном питання про приєднання до Союзу і Буковини. Неодноразово обговорюючи ці питанні на дипломатичному рівні, німецький уряд цілком визнав права СРСР на Бессарабію. Претензії ж радянського уряду щодо Буковини були несподіваними для Німеччини. 25 червня 1940 р. німецький посол у Москві В. Шуленбург наголосив на тому, німецький уряд турбує територія Буковини, оскільки вона належала до австрійської корони і була густо заселена німцями. В. Молотов заявив, що Буковина є останньою частиною, якої бракує єдиній Україні. І вже наступного дня В. Молотов заявив, що радянський уряд вирішив обмежити свої вимоги Північною Буковиною. Німеччина не заперечувала.

Уряд Румунії, отримавши 26 червня 1940 р. радянську ноту, яка в категоричній формі вимагала повернення Північної Буковини та Бессарабії до СРСР, декілька раз звертався до Німеччини та Італії з проханням вплинути на агресивну політику СРСР. Румунська сторона пропонувала німцям збільшити поставки нафти на 30% в обмін на постачання озброєння для румунської армії. Але їхні уряди виявилися байдужими до долі Румунії. Так 28 червня 1940 р. уряд Румунії погодився на умови, висунуті Радянським Союзом. Того ж дня о 14 год. війська Південного фронту, перетнувши кордон з Румунією, зайняли Чернівці, Хотин, Бельці, Кишинів, Акерман.

Юридичне оформлення входження нових етнічно українських земель до складу СРСР було проведене порівняно швидко. Вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР постановила включити Північну Буковину, а також Хотинський, Акерманський (з 1944 р. Білгород-Дністровський) та Ізмаїльський повіти Бессарабії до складу Української РСР. Північну Буковину і Хотинський повіт Бессарабії, де переважало українське населення, було об'єднано у Чернівецьку область у складі УРСР (7 серпня 1940 р.). Два південних повіти Бессарабії злилися в Акерманську (з 7 грудня 1940 р. - Ізмаїльську) область. Відповідно були внесені й зміни до статей конституцій СРСР і УРСР про територіальний склад УРСР. Зокрема, у ст. 23 Конституції СРСР до 21 області УРСР були додані Акерманська та Чернівецька. Шість центральних повітів колишньої румунської Бессарабської губернії з переважаючим молдавським населенням разом з колишньою Молдавською АРСР утворили нову союзну республіку - Молдавську РСР.

Повністю дотриматися етнічного принципу не вдалося. Значна українського населення залишалася поза межами свого державного утворення. На українській території опинилося чимало населених пунктів з молдавським і румунським населенням. Спроби масового переходу кордону румунами зустрічалися кулеметними чергами радянських прикордонників, сотні невинних людей гинули через небажання жити у Радянському Союзі.

Вступ Червоної армії на територію Бессарабії та Північної Буковини був неочікуваним для населення

цих регіонів. Цей й зрозуміло, бо жодна з супротивних сторін не оприлюднила в засобах масової інформації свої наміри. Всі переговорні процеси відбувались таємно. У частини буковинського і бессарабського трудового люду існували ілюзії щодо суті радянського соціалістичного ладу як благодійника і захисника його інтересів. Поступово ілюзії почали зникати. Наслідки голодомору, політичні репресії, антиукраїнська політика сталінського тоталітарного режиму на Наддніпрянській Україні та на західноукраїнських землях вселили страх і недовіру у населення, незабаром ці побоювання справдились. Незабаром розпочалася колективізація, селянство силою заганялося до колгоспів та перетворювалося на сучасних кріпаків; відбувалася націоналізація підприємств; ліквідовувалася приватна торгівля; зазнавали переслідувань члени політичних партій, громадських організацій, товариств; дедалі частіше лунала російська мова; освіта потрапила під ідеологічний контроль партії та спецслужб; утисків зазнали православні буковинці та бессарабці, представники інших конфесій.

У результаті успішного здійснення Карпато-Ужгородської воєнної операції у жовтні 1944 р. війська Червоної армії зайняли українське Закарпаття, отже, завершили звільнення від німецьких та союзних їм військ усіх етнічних українських земель. Подібно до того, як поширювалася радянська влада у Західній Україні та Північній Буковині, більшовицьке керівництво, з точністю, повторювало сценарій та методи на Закарпатті.