Військово-польова жандармерія та система судочинства

Необхідність дотримання суворої дисципліни та порядку в повстанських лавах обумовлювалася не тільки міркуваннями забезпечення боєздатності. Повстансько-підпільний рух міг існувати і діяти ефективно лише за широкої підтримки цивільного населення, що вимагало коректного поводження з ним. Про важливість дисципліни та зразкового морального обліку вояка УПА виразно йшлося у наказі командира ВО «Заграва» І.Литвинчука: «маси ми мусимо не тільки словом, але і прикладом виховувати і тому перед усіма мусимо бути світилом».

Зі створенням УПА в її складі запроваджуються військово-поліцейські підрозділи. У вересні 1943 р. замість них запроваджується єдиний орган — військово-польова жандармерія (ВПЖ). Про завдання цього спеціального органу можна дізнатися з укладених 1 січня 1944 р. командиром загону УПА Олексієм Качаном (Саблюком) «Правил польової жандармерії при УПА». ВПЖ підлягала командуванню УПА, поширювала діяльність не тільки на повстанців, але і на місцеве населення. Вона повинна перевіряти та допитувати всіх осіб, «замічених у шкідливій діяльності серед війська, як тих, що сіють паніку, підривають довір'я до проводу і командирів, поповнюють вчинки, шкідливі для населення», затримувати дезертирів, повстанців, що самовільно залишали місця дислокації.

Жандармерія мала сама визначати ступінь провини та призначати покарання, включаючи і цивільних осіб. До вояків УПА могла застосовуватися смертна кара за дезертирство, розголошення військової таємниці, крадіжки, невиконання наказів, надмірне вживання алкоголю.

У липні 1944 р. за матеріалами допитів затриманих вояків УПА відділ боротьби з бандитизмом НКВС УРСР уклав довідку щодо організаційної побудови ВПЖ. При ГВШ УПА перебував начальник жандармерії. Він мав заступників з контррозвідки та з боротьби з дезертирством, при ньому знаходилася слідча група (5-6 співробітників), ад'ютант, секретарка. При членах ГВШ були охоронні групи по 3-4 жандарми.

При штабах ВО УПА жандармерія нараховувала 30-35 осіб: начальник, його помічники, слідча група (3-4 співробітники), секретарка. Решта жандармів розподілялася групами для охорони посадових осіб штабу.

Жандармерія куреня (7-10 осіб) складалася з начальника, двох його помічників, а рядові жандарми розподілялися по сотнях. До 1944 р. ВПЖ підлягала референтам СБ в УПА, а потім була виділена в окремий орган, підпорядковувалася командувачам військових округів УПА. До лютого того ж року начальник жандармерії куреня підпорядковувався курінному командиру, а згодом — начальнику жандармерії ВО УПА. Завдання ВПЖ включали агентурну розробку рядового і молодшого командного складу (до

командира взводу включно), виявлення оперативних джерел радянських органів держбезпеки, боротьбу з дезертирством (розшук дезертирів вівся територіальними органами СБ).

На практиці окремі з'єднання та великі підрозділи могли мати осередки ВПЖ, більші за штатні, або не мати їх взагалі. Так, курінь «Орли» (1946 р.), що нараховував 800 бійців та 500 учасників місцевої самооборони, мав при собі сотню ВПЖ.

За словами О.Луцького, у групі УПА «Захід» наявність жандармерії вважалася особистою справою командира. Крім того, осередки ВПЖ запроваджувалися і за об'єктовою ознакою. Так, при школі чотових і ройових командирів «Олені» був підрозділ із 50 жандармів хорунжого Шаленого, який вів розвідку поза школою, ніс охорону, пильнував військову дисципліну та забезпечував перемінний склад продуктами. Керівниками цього підрозділу, зокрема, було розроблено змістовну «Інструкцію для розвідника ВПЖ в партизанці» (жовтень 1944 р.).

Розроблялися проекти інструкцій щодо організації та функцій ВПЖ. Розглянемо одну з них, підготовлену вишкільним Чуткою. За нею головним завданням ВПЖ є забезпечення «революційних законів та порядків в УПА». Її співробітники мали набиратися «з найкращих сил УПА», відзначатися «революційною свідомістю», зразковою дисципліною та високим моральним рівнем.

До компетенції жандармерії відносилися дезертирство, невиконання наказів, зрада інтересам УПА, шпигунство, зловживання, службовим становищем, аморальні вчинки тощо. Для виконання функціональних обов'язків вона мала право творити «сітку агентурної розвідки». Виявлених агентів, захоплених вояків противника приписувалося передавати до розвідувального відділу свого з'єднання.

Зазначалося, що осередки ВПЖ створюються при штабах з'єднань і підрозділів УПА, підпорядковуються їхнім командирам, а у справах компетенції - власному керівництву. Встановлювалися обов'язки командира ВПЖ, порядок проведення арештів, обшуків та слідчих дій.

Вживалися заходи з професійної підготовки жандармів. Так, за наказом коменданта ВПЖ ВО «Заграва» від 21 квітня 1944 р. для особового складу запроваджувалися «військовий» та «слідчо-поліцінний» вишколи. Зазначимо, що до керівного складу ВПЖ намагалися залучити осіб з попереднім досвідом роботи у німецьких поліцейських формуваннях. Так, одним з комендантів ВПЖ УПА (1944 р.) був М. Дубич, колишній комендант поліції Дубровицького району Рівненської області.

Про поточну оперативно-слідчу та бойову діяльність жандармерії дають уявлення, зокрема, звіти коменданта ВПЖ військової округи «Богун» (група УПА «Північ») Вороного за грудень 1943 — січень 1944 р. Серед конкретних акцій: арешти осіб за підозрою у співпраці з радянською владою та конкурентами-мельниківцями, роззброєння поліцейських-«шуцманів», сутички з підрозділами мельниківців та поляків, затримання вояків та слідство у справах самовільного залишення частин, затримки з відпусток або лікування, грабунків цивільного населення, пияцтва і «деморалізації», перевитрати коштів тощо.

Цікаві свідчення про діяльність ВПЖ дав поручик УПА Дмитро Вітовський (Зміюка), захоплений ВВ 19 березня 1946 р. поблизу м. Сколе Дрогобицької області. У листопаді 1944 - травні 1945 р. він був комендантом обласної ВПЖ Станіславщини. До його обов'язків входило керівництво окружними, надрайонними і районними ланками ВПЖ. Основними справами було розслідування фактів дезертирства й ухилення від служби в УПА. Нижчі коменданти ВПЖ направляли підслідних на обласний рівень, де остаточно ухвалювався висновок про винність, здійснювалося покарання. Вироки виконувалися особистою охороною Зміюки у складі 24 жандармів,

Усього за зазначений період в області було розстріляно за небажання перебувати в УПА майже 240 осіб.

Як і СБ, жандармерія застосовувала жорстокі методи роботи. Наведемо характерний приклад. У грудні 1943 р. з УПА дезертирував рядовий вояк Леонід Степанюк. ВПЖ викликала на допит його матір Степанюка (Рівненська область), взялала підписку, що вона зобов'язується під загрозою смерті тримати все у таємниці та негайно повідомити про появу сина.

Значні втрати у боях із радянськими силовими структурами змусили командування УПА вжити заходів щодо її реорганізації та докорінної зміни тактики. У лютому 1945 р. ГК УПА видає інструктивний документ щодо ліквідації курінної та сотенної ланок.

Положення інструкції конкретизувалися, зокрема, у наказі командувача УПА «Захід» Василя Сидора від квітня 1945 р. Йшлося про перехід до тактики дій групами «рій – чота» і лише в разі гострої потреби об'єднуватися у більші підрозділи.

Як влучно висловився часопис «Тризуб», при великій концентрації радянських військ у регіоні «потрібно було думати про можливість боротьби і збереження на протязі довшого часу великих повстанських бойових груп, які до того не були забезпечені всіма необхідними технічними засобами... Ті повстанські частини, що залишилися у лісі, переорганізувавшись у малі, рухливі, здібні до маневрування відділи»

У «Відозві Головного командуючого до УПА» (липень 1946 р.) Роман Шухевич висловлював сподівання, що повстанці «вміло засвоють» «нові зразки бою з ворогом, так як скоро й вміло опанували мистецтвом партизанки».

До 20 липня 1945 р. завершується чистка в УПА, причому 20-25 % складу навмисно легалізували для подальшої боротьби в нових умовах. Ряд підрозділів проривається через Чехословаччину до американської зони окупації Німеччини (першою здалася американцям 11 вересня 1947 р. сотня «95» групи «Сян» під командою М. Дуди (Громенка), зі 100 її вояків до ФРН дісталося 36). Загалом до 1951 р. на Заході опинилося з боями понад 500 повстанців. В Україні УПА переходить до дій виключно малими групами. Так, на початку 1946 р. у Дрогобицькій області в 36 підрозділах УПА нараховувалося 299 вояків. У червні 1947 р. найчисельніший з відомих органам держбезпеки підрозділ УПА на території УРСР – сотня Грузина у Миколаївських лісах Дрогобицької області — нараховував 40 бійців. Невеликі групи УПА підпорядковуються територіальним осередкам ОУН.

У рамках реорганізації скасовуються підрозділи розвідки та ВПЖ, функції розвідки та контррозвідки цілком переходять до Служби безпеки ОУН. За словами повстанця Д.Грицька, вже на початку березня 1945 р. жандармерія на Закерзонні була розпущена, а її співробітники поповнили референтури і боївки СБ , які виступали позасудовими інстанціями за умов надзвичайного стану.

Наслідки їхньої діяльності, як бачимо, були далеко не однозначними. Поряд з ними фу жціонували й органи військового судочинства в УПА, що розглядалися командуванням як один з основних засобів підтримки внутрішнього ладу та дисципліни. Дбаючи про перетворення УПА у повноцінну, згуртовану бойову силу, яка б користувалася повагою і підтримкою населення, її тодішній командувач Д. Клячківський 15 травня 1943 р. підписує наказ, яким визначається перелік «тяжких злочинів» проти українського народу, його влади, окремих громадян та їхнього майна. За їх скоєння на осіб, що досягли 17-річного віку, могла накладатися «найвища кара військового часу — смерть». Серед таких злочинів називалися:

• співробітництво з ворогом, участь в організаціях, що діють проти українського народу;

• шпигунство, яке трактувалося як вивідування військових, економічних таємниць, збір відомостей щодо настроїв населення тощо;

• саботаж і диверсії проти «Українських Збройних Сил»;

• дезертирство з УПА або з «місця праці в запільній мережі УПА», перехід на службу до ворожих армій або партизанських формувань;

• ухилення від військової служби або від праці на користь УПА;

• зловмисне вбивство, підпали, збройні пограбування, привласнення майна УПА, особистого майна громадян.

Тим самим наказом запроваджувалися військово-польові суди та «революційні трибунали». Остання судова інстанція розглядалася як тимчасова до впровадження постійної мережі «Судового управління при УПА». Трибунал складався з трьох осіб, скликався за розпорядженням командувача групою УПА, він же затверджував вироки. Трибунали отримували право «видавати присуди по обвинуваченням всіх інших громадян України».

Поширюється така форма військового судочинства як військові суди. їх мали право скликати командири ВО та вищі командири. До складу суду входили три судді, прокурор і захисник. Вироки щодо старшин затверджував командир групи (крайовий командир), підстарший - командир ВО. У специфічних умовах військового часу для забезпечення оперативності й наочності суворих покарань було видано наказ ГК УПА ч. 2/43 від 18 грудня 1943 р. про застосування проти винних санкцій, не передбачешх військовими статутами (правильниками). Зокрема, запроваджувалися козацькі суди. За тяжкі злочини (грабунки, безчинства стосовно населення тощо) вони могли застосовувати фізичні покарання. Суд скликав і затверджував командир частини. Після засудження і відбуття покарання вояку поверталися його права.

На основі цих нормативних актів розбудовувалися судові органи у з'єднаннях УПА. Так, наказом військового штабу УПА «Захід» від 22 серпня 1944 р. з метою зміцнення дисципліни і порядку дозволялося крім статутних заходів застосовувати і такі, «що не противляться моралі і не понижують гідності вояка». Вводилися польові суди (стосовно вояків та цивільних осіб) та «козацькі суди».

У надзвичайних ситуаціях дозволявся розстріл на місці без суду за невиконання наказу або спробу дезертирства. В УПА на Закерзонні могли скликатися суди командирами від сотенного рівня включно у складі голови (на ранг вище підсудного), двох суддів, одного-двох захисників та прокурора.

У мемуарах вояків УПА згадується про «карні сотні» (штрафні підрозділи) та карний табір «Кентавр» на Поліссі.

Збереглися численні накази командирів УПА про оголошення вироків польових судів. Наприклад, по ВО «Турів» за жовтень 1943 р. повідомлялося про смертні вироки командирам і воякам за дезертирство, «діяльність на шкоду УПА», невиконання наказів, крадіж-ки військового майна для вимінювання його на самогон.

В окремих випадках смертна кара замінювалася (за особисті заслуги або молодість) іншими видами покарань. Існувала практика, коли командир підрозділу оскаржував вироки перед вищими начальниками і тоді скликався повторний військовий суд.

За дисциплінарні провини застосовувалися стягнення виховної дії — зауваження (упімнення), догана (нагана — усна, письмова, сувора), стійка під крісом (гвинтівкою) декілька годин, віджимання в упорі лежачи (долі) до 300 разів, арешт (казармений, до 4 тижнів, легкий та загострений — карцер з обмеженням у харчуванні), пониження у званні або посаді (деградація). Покарання обирали за «Книгою кар».

За серйозніші провини відправляли до «карних відділів» на 1-5 місяців, застосовувалось позбавлення права носити зброю, наряди на службу тощо.

Таким чином, можна стверджувати про наявність у структурі УПА спеціалізованих військово-поліцейських підрозділів та оригінальної системи військового судочинства, що функціонувала поряд із широким застосуванням позасудових санкцій.

У міру зміни тактики та структурної реорганізації УПА, мінімізації її бойових виступів скорочується чисельність повстанських сил, що у період найбільшої активності (на думку сучасних українських істориків, через бойовий склад УПА пройшло 300-400 тис. осіб). За радянськими даними, на 1 квітня 1946 р. в УПА перебувало 3735 вояків.

28 серпня 1949 р. Українська головна визвольна рада ухвалює рішення призупинити діяльність УПА. На його підставі Р. Шухевич видає наказ від 3 вересня 1949 р. про тимчасове призупинення діяльності підрозділів та штабів повстанської армії.

Не правомірно ототожнювати ОУН з політичною організацією й керовану нею УПА з масовим збройним рухом. Більшість її вояків не була «ідейними націоналістами» (за визначенням, що побутувало у пропагандистських документах ОУН). Основними мотивами, щоспонукали їх вести запеклу боротьбу з «Совітами», як констатувала розвідка радянських партизанів, були протести проти насильницької колективізації та переслідувань церкви.

Отже, у період активної розбудови та бойової діяльності повстанської армії велику увагу було приділено формуванню органів розвідки, контррозвідки, військової жандармерії та підрозділів спеціального призначення. Основні завдання їхньої діяльності обумовлювалися, насамперед, потребами забезпечення бойових операцій, захисту від розвідувально-підривної діяльності противників, підтримки високої боєздатності повстанських лав. Розроблялись відповідні нормативно-інструктивні та навчально-методичні документи, налагоджувалась підготовка кадрів.

Організаційно спеціальні органи в УПА здебільшого прив'язувалися до структури з'єднань та підрозділів, військово-територіального поділу районів оперування повстанських сил. Визначились і певні штатні підвалини згаданих органів.

Оформились основні форми і методи спеціальних заходів, в основі яких лежала агентурно-оперативна робота. Багато в чому визнана противниками ефективність роботи повстанських спецпідрозділів обумовлювалася широкою підтримкою місцевого населення. Разом з тим спостфігалося певне дублювання їхніх функцій через вщсутність чіткого розмежування структур розвідки й контррозвідки.

Вояками УПА застосовувалися основні способи ведення військової розвідки - спостереження, пошук, засада, розвідка боєм.

Окремою сторінкою історії повстанської розвідки стала її співпраця зі спецслужбами нацистської Німеччини та її сателітами. Головні причини цього слід вбачати у намаганні проюду ОУН та УПА послабити свого основного противника - СРСР і вирішити проблеми матеріально-технічного оснащення власної збройної сили.

Екстремальні умови боротьби та особливий статус спецорганів (у першу чергу — СБ) призвели до масових надуживань і безглуздого терору проти вояків УПА та «нелояльного» населення. Це завдало відчутної шкоди повстанському руху, значно полегшило дії проти нього радянських спецслужб.

Формування і діяльність спеціальних органів в УПА переконливо засвідчили спрямованість керівництва національно-патріотичних сил на розбудову у перспективі на її основі регулярних Збройних сил суверенної Української держави.

У другій половині 1945-1946 рр. повстанські підрозділи здебільшого зливаються з мережею озброєного підпілля під політичним кермом ОУН, яке у наступному десятилітті виступить провідною формою антирадянського руху опору в Західній Україні.

66