107

Лекція 1

Антропологія як філософська дисципліна

1. Людина і світ в історичному зрізі.

2. Людина як проблема.

3. Парадигми осмислення людини.

Філософська антропологія – наука про сутність і сутнісну структуру людини, про її основні відношення: до природи, суспільства, іншихлюдей, до самої себе, про її походження, про соціальні і метафізичні підвалини її існування, про основні категорії і закони її буття.

Людина і все, що її стосується, завжди були предметом уваги з боку філософії.

Кант:

• Що я можу знати?

• Що я повинен робити?

• На що я можу сподіватися?

• Що таке людина?

1,2,3 – зводиться до 4, а всі науки до антропології. Остання – фундаментальна філософська дисципліна.

Проте фундаментальною і центральною вона стає лише тоді, коли людина стає проблемою, коли починає замислюватись над питаннями: що таке людина, звідки вона прийшла у цей світ, чим відрізняється від інших живих істот тощо.

Людина не в усі епохи була проблемою.

Мартін Бубер (1878 – 1965) європейський релігійний філософ розрізняв епохи облаштовані і бездомні. В епохи облаштованості людина живе у Всесвіті як дома, в епохи бездомності – як в дикому полі…

В античності людина мислиться як така, що знаходиться у світі, світ же в людині не знаходиться.

Людина просто частина світу, річ подібна іншим речам. Людина господар власного кутка у світобудові, правда не на верхніх його поверхах, але і не на нижчих. Десь всередині…

Християнство, що постало з античності, констатувало руйнацію колишньої цілісності світу.

Тепер він боротьба двох протилежних начал (сил, Царств): Світла і Пітьми, Бога і Диявола. Людина більше не може бути річчю серед інших речей, не може мати твердого місця у Всесвіті.

Складаючись з душі і тіла, вона належить обом царствам, будучи водночас полем битви і трофеєм.

Першим з філософів, що відчув бездомність і свою самотність серед вищих і нижчих сил, був Аврелій Августин. На його думку, людина – велика таємниця. Вона сама не знає, хто вона, чого в ній більше – божественного чи диявольського. Августин робив закид людям,. Захоплюються високими горами, морськими хвилями та світлом зірок, але не дивуються самим собі.

Дивуватись належить не тому, що людина – річ серед інших речей, а тому, що вона на жодну річ несхожа, вона взагалі не знаходиться в ряду речей.

Коли ж християнство зміцніло і поширилось в країнах і душах людей, воно збудувало новий дім, оселю, новий християнський космос.

Цей світ був абсолютно реальним для середньовічної людини. Знову з’явився замкнений в собі світ, знову дім (оселя), в якому може жити людина.

Образ цього світу виражав хрест, вертикальна частина якого символізувала кінечний простір від небес до пекла, і проходила вона через людське серце; поперечина ж являла собою кінечний час від створення світу до останнього його дня.

Людина в такому світі перестає бути проблемою, вона посідає належне їй місце, воно облаштоване. Вона більше не переймається питанням, яке турбувало августина: хто я такий і звідки прийшов?

Стіни цього дому рухнули після відгуків Г.Галілея і М.Коперніка. Безмежність підступила раптом з усіх боків,і людина опинилася у світі, страшна реальність якого не дозволяла бачити в ньому колишній дім.

В цьому світі вона знову стала беззахисною, хоча спочатку поділяла захоплення (Дж. Бруно) перед його величчю, а згодом математичне захоплення (Й. Кеплера)перед цого гармонією.

Але вже П. Паскаль побачив не лише велич зоряного неба, але й його страшну загадковість, говорячи, що вічне мовчання безкінечного простору, лякає його.

Наука і філософія наступних століть стали створювати Новий образ світу (Всесвіту), але не новий дім (оселю).

Варто лише серйозно прийняти ідею безмежності, вважав М. Бубер, і нової оселі уже не збудувати.

Концепція замкненого простору А. Енштейна теж ніяким чином не придатна для зворотнього переоблаштування Всесвіту в нову оселю.

Це зовсім інша замкненість, інша кінечність, яка вже не породжує відчуття вселенської оселі.

Ця концепція ставить хрест (крапку) на самих глибинних прагненнях душі, вона суперечить усім її надіям та уявленням – цей новий космос можна помислити, але не можна собі уявити. А людина, яка його помислила уже не мешканець у ньому.

Поступово людство взагалі стало зрікатися ідеї побудови помешкання, воно все більше стає бездомним, замкнутим в цей світ, полишеним, знову і знову у нього виникають питання про власну природу, про свою справжню батьківщину і шлях її пошуків.

Людина, що лишилась один на один з її світом, що тсав для неї чужим, шукає те, що не включене в цей світ, шукає Бога, з яким вона може спілкуватися, в якого сподівається зустріити опору і підтримку.

Але в кожну наступну епоху, писав Бубер, - самотність все холодніша та суворіша, а врятуватись від неї все важче.

Людині доведеться в собі самій знайти сили і смисл свого існування, зрозуміти таємницю свого єства.

Коли ми говоримо про людину – кого ми маємо на увазі?

Наполеона чи Енштейна, українця чи шведа, селянина чи жителя міста, чоловіка чи жінку, дорослого чи дитину?

Можна сказати, що людина – це усі, що жили колись і ті, хто живе тепер. Але часто люди вбивають інших людей, тобто відмовляють їм у праві бути людьми, одна людина іноді ставиться до іншої (інших) як істот нижчого порядку. Вважає їх засобами (матеріалом) для здійснення своїх замислів, гарматним м’ясом для ведення війни тощо.

В людях іноді проривається таке тваринне начало, така безпощадна злість та ненависть, що виникає думка: а чи люди це?

Іноді самі умови існування примушують людину подавляти в собі людські якрсті, приховувати їх, постійно зраджувати свою природу. “В усіх стихіях людина – палач, зрадник, або бранець”, - писав Пушкін.

Кожна людина може назвати себе людиною, але визнається це далеко не всіма. Та й сама людина не завжди визнає людину в іншій.

Отже, далеко не завжди ця назва відповідає дійсності. Людина – це істота, яка не завжди відповідає своєму розумінню.

А може, питаючи чи розмірковуючи про людину ми маємо на увазі самих себе?

Якщо так, то виникає інше питання: а що внас такого, що дає нам право говорити про себе як про людину? Що робить нас людьми?

Слід визнати, що у нас немає розумного підгрунтя вважати себе людьми. Кажуть: я відбувся як історик, як науковець…, але ніхто не говорить: я відбувся як людина. На Україні говорять: відбутися як людина – значить побудувати будинок, виростити дитину, посадити дерево.

Але ж маса людей цього не робить… Чи можна їм відмовляти в тому, що вони люди?

Коли ми знаходимося з іншою людиною, нас часто цікавлять не його людські якості, а те місце, яке вона посідає в суспільстві, тобто соціальні характеристики.

Людина мовби “зникає” в сучасній цивілізації. І це “зникнення” ставить проблему людини з новою силою.

В жодну епоху погляди на походження і сутність людини не були такими ненадійними, невизначеними і багатоманітними, як в нашу.

За останні 10000 років історії, писав М. Шеллер (видатний представник філософської антропології ХХст.), наша епоха перша, коли людина стала абсолютно проблематичною.

Вона більше не знає, що вона таке, але в той же час знає, що вона цього не знає.

“Що це за химера – людина? – запитував Блез Паскаль (франц. релігійний філософ, математик, фізик (19.06.1623- 19.08.1662)). – Яка дивовижа, яке чудовиско, який хаос, яке поле суперечностей, яке чудо! Суддя усіх речей, безглуздий червяк земляний, хранитель істини, стічна яма сумнівів і помилок, слава і мусор всесвіту.

“Хто розпутає цей клубок?.. знай же гонорова людино, що ти парадокс для самої себе. Змирись безсилий розум! Замовкни безглузда природо, знай, що людина безмежно вище людини…”

(Б. Паскаль Мысли.-с.136-137)

Ніхто інший, вважав Паскаль, не осягнув, що людина – найвеличніше із створінь. І все ж, людиоцінюють себе то занадто високо, то занадто низько. Підніміть ваші очі до Бога, - говорять одні, дивіться на Того, з Ким ви так схожі і Хто вас створив, поклонялись Йому. Ви можете стати подібними Йому, мудрість вас з Ним зрівняє, якщо ви захочете слідувати їй. Ще давньогрецькиймислитель Епіктет говорив: “Вище голову вільні люди!” А інші говорять: “Опусти свої очі до землі, ти жалюгідний червяк, і дивись на тварин, своїх побратимів.”

Хто ж все-таки людина, і з ким її можна порівняти – з Богом чи з твариною?

Яка страшна розгубленість у людини, яка явно збилась зі шляху і у великій тривозі шукає цей шлях і не може знайти.

Людина оточена з усіх боків лякаючою безкінечністю: з одного боку Всесвіт, в якому земля – дрібненька крапочка, а людина – взагалі зникаюче мала величина.

З іншого боку безкінечність всередині найдрібнішого атома, безкінечність найдрібнішого продукта природи всередину (глибину).

І людина стоїть між двома безоднями – безкінечністю і нікчемністю – і тремтить при вигляді цих чудес.

Але, що значать ці безмежності порівняно з людиною – хоч вона і піщинка в космосі, ламка очеретина, але очеретина мисляча.

“Не варто йти проти неї усьому Всесвіту, писав Паскаль, щоб її розчавити; хмаринки пари, краплини води досить, щоб її вбити. Але нехай Всесвіт і роздавить її, людина всеодно буде вище свого вбивці, адже вона знатиме, що вона вмирає і знає зверхність всесвіту над нею. Всесвіт нічого не знає” Паскаль Б. – Мысли. – с.136-137

Людина, вважав карл Юнг не взмозі порівняти себе з жодною істотою, вона не мавпа і не корова, не дерево. Вона людина.

“Але що означає – бути людиною? Я окрема частина безмежного Божества, але я не можу порівняти себе ні з твариною, ні з рослиною, ні з каменем. Лише міфілогічні герої наділені більшими, ніж людина можливостями. Кожен з нас являє на певний психічний процес, який ми не контролюємо і який лише частково направляємо. Тому ми не можемо винести остаточного судження про себе і про своє життя. Якби ми могли, це б означало, що ми знаємо, але таке твердження – не більше ніж претензія на знання. В глибині душі ми ніколи не знаємо, що ж насправді відбулося. Історія життя починається для нас у випадковому місті, в якійсь особливій точці, яку нам довелось запам’ятати, але вже в отой момент наше життя було надзвичайно складним”. Юнг К. “Воспоминания, сноведения, розмышления”. – М., Львов. – 1998 с. 17.

Сила, що створила людину, створила і саму велику загадку для неї, загадку її власної сутності, і людина все своє життя і протягом усієї своєї історії намагається її розгадати.

В історії виникало багато різних концепцій людини, всі вони, на думку М.Шелера, можуть бути зведені до 5 ідей. Ці ідеї живлять антропологічні пошуки до сих пір. В певний час домінує одна ідея, потім її змінює інша.

В наш час ці ідеї існують, так би мовити, одночасно, суттєво впливаючи на розуміння та вивчення людини.

Зупинимось на цій класифікації Шелера, оскільки ще не раз будемо звертатися до неї. Перша ідея про людину все ще поширена в церковних колах, - ідея, що грунтується на релігійній вірі.

Вона являє собою складний результат взаємовпливів релігійного єврейства і його документів, особливо Старого заповіту, античної релігійної історії і Єваглія: відомий міф про створення людини, її гріхопадінні, про спасіння грішної людини Боголюдиною, що має подвійну природу, про безсмертя душі, воскресіння плоті, страшний суд, тощо.

Це антропологія християнсько-іудейської віри створила велику кількість історичних картин – від “Граду Божого” до новітніх технологічних концепцій історії.

Цей міф більш сильніший і частіше виникає в свідомості, ніж наукові концепції. Якщо хтось і не вірить в це догматично, він всеодно не може емоційно звільнитись від того самовідчуття людини, яке історично укорінене в подібних об’єктивних елементах віри. Почуття і форми життя, що виросли з цих ідей, в які вірили віками і які віками панували, значно переживають свої ідеї.

Друга ідея про людину – винахід греків – Homo sapiens, виражена найбільш чітко Анаксагором, Платоном, Арістотелем.

Людському роду притаманне специфічне діяльне начало, притаманне лише йому і яке не розкладається на елементарні начала, які є у рослин і тварин – розум.

Завдяки розуму людина може пізнавати суще таким, яким воно є саме собою, пізнавати Божество, світ і саму себе. Розум розглядається як часткова функція Божественного, яке знову і знову народжує світ і порядок в ньому.

Таким чином:

а) людина наділена божественним началом, розумом, який вся природа суб’єктивно не має в собі;

б) це начало і те, що формує і утворює світ, - онтологічно одне і теж, тому пізнання світу істинне;

в) це начало в якості Логоса досить сильне і могутнє, щоб перетворити в життя свій ідеальний зміст;

г) це начало абсолютне в порівнянні з усіма іншими якостями людини, спільними з тваринами.

Вся філософська антропологія від Арістотеля до Канта явлена в цих чотирьох висновках.

Лише для сучасних філософів, починаючи від Ніцше, ідея розуму як основи світобудови (світопорядку) зовсім не є чимось самим собою зрозумілим.

Третя ідея – homo faber – взагалі заперечує особливу специфічну здатність людини до розуму. Ту не виявляються суттєві відмінності між людиною і твариною, а стверджуються лише ступеневі відмінності.

Людина лише особливий вид тварин. Дух – епіфеномен і бездіяльне відображення тих начал, що діють в тваринному світі.

Людина – в першу чергу не розумна істота, а істота, що визначається вабленнями.

Дух – подальший розвиток вищих спихічних здібностей, що наявні уже в людиноподібних мавп.

Людина – істота, яка використовує знаряддя праці, для якої слова теж суть лише знаряддя, втончені психічні знаряддя.

Ця ідея єднає сенсуалістів, позитивістів, прагматиків, її поділяють і Ламарк і Дарвін.

Четверта ідея – про декаденс людини в ході історії. Причина цього декаденсу – в самій сутності і походженні людини.

На просте питання: Що таке людина? Вона відповідає : вона здатна лише до розвитку пустих сурогатів (мова, знаряддя праці тощо), марнуючи в хворобливому підвищенні порогу власної чуттєвості свої життєві властивості, дезертир життя – життя взагалі, її основних цінностей і законів, її священного космічного смислу.

Т.Лессінг: людина – це вид хижих мавп, що поступово заробили на своєму так званому “дусі” манію величі.

Л.Больк: людина – це інфантильна мавпа з порушенням функцій внутрішньої секреції.

Людина пристосовувалася до оточуючого світу набагато гірше своїх найближчих тваринних родичів, оскільки не могла більше розвивати свої органи, і компенсував це розвиток знарядь (сюди входить і мова як нематеріальне знаряддя).

Тому ні органи, ні відчуття далі у неї не розвиваються. Розум є лише результат цього негативного акту відключення органів.

Людина – це не глухий кут розвитку, а глухий кут життя взагалі. Людина не психічно хворий, але коли вся енергія споживається розумом, головним мозком, це і є хвороба, хвороблива спрямованість самого універсального життя.

Людина як така хвороба, вона мислить тому, що інстинкт вже не підказує їй, що слід робити, як діяти. Через свою біологічну слабкість та безсилля людина створила цивілізацію, державу, право, виробництво. Дух постає як принцип, який нищить життя, саму вищу з цінностей.

Дух – це паразит, що проникає в життя і душу, щоб підірвати їх.

Людська історія є процес вимирання заздалегідь приреченого на смерть виду, що вже народився приреченим. Цивілізований космос розростається і виходить за межі його сили, волі і духа, стає все більш некерованим.

Дана ідея близька християнській антропології з її ідеєю гріхопадіння. З тою лише відмінністю, що для її прихильників впала в гріх не людина, сама її поява – це падіння, деградація життя.

П’ята ідея – атеїстична антропологія Ф. Ніцше, М. Гартмана та ін. Її смисл в слідуючому: Богу не можна існувати і Бог не повинен існувати в ім’я відповідальності, свободи, призначення, в ім’я смислу буття людини.

Вільна моральна істота, особистість може існувати лише в механічному або, в крайньому разі, не теологічно зпродукованому світі. В світі, який божество створило за своїм планом, в цьому світі людина як моральна істота, як особистість знищена.

Безправною її робить не каузальна детермінація, не механізм – останній, навпаки, дає йому засіб для втілення в дійсність того, що вона вгледіла в цілісному порядку ідеального буття.

Заперечення Бога означає не зняття відповідальності та зменшення самостійності і свободи людини, навпаки, - максимально допустиме підвищення відповідальності, волі, цілісності, чистоти, ума і могутності.

Див.: Шеллер М. Человек и история // Шеллер М. Избранные произведения. – М.,1994. – с. 72-87.

Ми краще знаємо все те, що не є ми самі, те, що нас оточує. Людина залишається найбільшою таємницею для самої себе. Вона постійно відчуває що в межах її кінечності її можливості мов би простягаються у безмежність.

Тому вона не є відповідною жодній одиничній істоті – лише світу в цілому. Жоден образ людини не співпадає повністю з її сутністю – людина є те, що вона робить, на що вона здатна. Але у неї в цьому сенсі немає ніяких наперед даних здібностей ( визначеностей).

К. Ясперс наводив цікавий факт: Беда Вельмишановний – англосаксонський чернець і письменник (7-8 ст. н. е.) розповідає про англосаксонське зібрання 627 р., присвячене питанню прийняття християнства. “Один з герцогів порівнював життя людини з перебуванням в приміщенні горобця взимку.” В печі горить вогонь, зігріваючи залу, а зовні лютує буревій. Прилітає горобець і швидко пролітає залу, влетівши в одні двері – вилітає в інші. Як тільки він пролетів через невеликий простір, де йому було приємно, він зникає і з зими повертається в зиму. Таким є і життя людини, подібне миті. Що їй передує і, що за нею буде, нам невідомо…” Цей германець відчуває, що залежить від чогось чужого, що він випадковий тут, в світі, але тут, в цьому житті, йому добре і він в безпеці; турбує його лише швидкоплинність життя і те, що буде за нею.

Ясперс К. Философская вера // Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. – с. 443-444.

Людина в усі часи поставала перед тими, хто намагався її пізнати, хто замислювався над своєю долею і призначенням, як дуже незвичайне, дивне створіння.

Бог чи природа створили людину, але не дали їй ні певного місця, ні особливої спадщини.

Усі інші створіння підпорядковуються певним законам. Людина єдина нічим не пов’язана: вона може робити що бажає і бути за власним вибором тим, на що наважиться з власної волі.

Вона сама виявилася майстром і будівничим і повинна формувати себе з матеріалу, який їй підходить.

Вона може спуститись на нижчий щабель тваринного світу, але може піднятися і до вершин духовної діяльності. В ній немає ніякої передвизначеності ні до певних знань, ні до виду поведінки.

В ній закладено можливості для будь-якої діяльності і зародки будь-якого образу життя.

Література.

1. Барулин В.С. Социально-философская антропология. – М., 1994.

2. Волков Ю. Г., Поликарпов В. С. Интегральная природа человека. – Ростов-на-Дону, 1994.

3. Григорян Б.Т. Философская антропология. – М.,1978.

4. Головко

5. Мамардашвили М. К. Проблема человека в философии // О человеческом в человеке. – М., 1991.

6. Современная наука: Познание человека. – М., 1988.

7. Степин В.С. Философская антропология и философия науки. – М., 1992.

8. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1978.

9. Шеллер М. Человек и история //Шеллер М. Избранные произведения. – М., 1994.

10. Ясперс К. Философская вера // Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.